Номер провадження: 22-ц/813/4174/26
Справа № 522/235/25-Е
Головуючий у першій інстанції Чорнуха Ю. В.
Доповідач Кострицький В. В.
10.03.2026 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кострицького В.В.,
суддів: Назарової М.В., Лозко Ю.П.,
за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
представник відповідача - ОСОБА_3
розглянули у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Пономаренко Оксани Іванівни, яка діє в інтересах ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 липня 2025 року, ухвалене у складі судді Чорнухи Ю.В., у приміщенні того ж суду
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів,-
Короткий зміст позовних вимог.
До Приморського районного суду м. Одеси надійшли матеріали цивільної справи за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів, у якій позивач просить cnягнути з ОСОБА_2 на свою користь аліменти на утримання неповнолітніх синів ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частки з усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи стягнення з 01.01.2025 року і до повноліття дітей.
Позовна заява обґрунтована тим, що у шлюбі у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Приморського районного суду м.Одеса, справа 522/7691/24 13.06.2024 року шлюб між сторонами розірвано. Відповідач інших утриманців немає, працездатний, працює у компанії ТОВ "Щедро" на посаді менеджера, отримує стабільний дохід, зареєстрований фізичною особою-підприємцем, має нерухоме майно, транспортний засіб, його стан здоров'я дозволяє працювати, а тому вважаю він може сплачувати розмір аліментів, визначений у позовній заяві.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 07 липня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів - задоволено.
В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції зазначив, що відповідач є працездатною особою, працевлаштований, має стабільний заробіток, не надав суду доказів того, що у нього наявні інші діти, або непрацездатні особи, яких він зобов'язаний утримувати та надавати їм матеріальну допомогу. Суд враховує, що відповідач є власником нерухомого майна, тому, не приймає до уваги доводи відповідача про неможливість сплати аліментів у розмірі однієї третини від доходу у зв'язку з необхідністю орендувати житло.
Стягнення аліментів на утримання двох дітей у розмірі однієї третини заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, сприятиме належному забезпеченню інтересів неповнолітніх дітей сторін та підлягає стягненню з відповідача.
Доводи апеляційної скарги.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник відповідача просить суд скасувати повністю рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07.07.2025 у зазначеній справі як незаконне і необґрунтоване та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в частині вимог про стягнення аліментів у частці від доходу та визначити розмір аліментів, що стягуються з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на утримання дітей, у твердій грошовій сумі 6000 гривень щомісячно на двох дітей. В іншій частині позовних вимог - відмовити.
В апеляційній скарзі зазначає, що оскаржуване рішення ухвалене без належного дослідження доказів та повного з'ясування всіх обставин справи, з численними істотними порушеннями норм матеріального і процесуального права. Зазначені недоліки призвели до того, що рішення суду є необ'єктивним та несправедливим як щодо відповідача, так і, головне, щодо найкращих інтересів дітей.
Скаржник вважає, що суд безпідставно визначив аліменти у розмірі 1/3 частини доходу, не врахувавши його матеріальний стан, стан здоров'я та фактичні витрати на лікування і проживання. На його думку, аліменти слід визначити у твердій грошовій сумі 6000 грн на двох дітей.
Відповідач стверджує, що він добровільно забезпечував дітей, купував їм речі, продукти та перераховував кошти, однак суд не надав належної оцінки цим доказам.
Скаржник зазначає, що позивачка ізолює дітей від нього, не дозволяє спілкуватися навіть телефоном та не виконує ухвалу суду про забезпечення спілкування з дітьми. На його думку, суд не врахував ці обставини.
Вказує, що у суді розглядається інша справа про визначення місця проживання дітей, тому, на його думку, суд не мав підстав визначати аліменти без з'ясування цієї обставини.
Крім того, у апеляційній скарзі зазначається, що позивачка перешкоджає участі батька у вихованні дітей, незаконно зняла дітей з реєстрації місця проживання, отримувала доходи від оренди майна відповідача.
Скаржник вважає, що суд неправильно застосував норми Сімейного кодексу України щодо визначення розміру аліментів та не врахував усі обставини, які мають істотне значення.
Також зазначає, що суд безпідставно розглянув справу у спрощеному позовному провадженні, безпідставно відмовив у зупиненні провадження до вирішення іншої справи, не розглянув клопотання відповідача та не оцінив подані ним докази.
Звертає увагу, що відповідач є громадянином Єгипту, тому суд мав застосувати норми Закону України «Про міжнародне приватне право», однак цього не зробив.
Щодо явки сторін.
Сторони та їх представники по справі належним чином повідомлені про час, місце та дату судового засідання, проте до судового засідання не з'явились, заяв про відкладення не подавали, що не перешкоджає перегляду справи відповідно до ст. 372 ЦПК України.
Позиція апеляційного суду.
Заслухавши суддю-доповідача, оцінивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.
Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України апеляційний суд за результатами розгляду має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 06.08.2013 між ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстровано шлюб Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Приморському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції. Прізвище після державної реєстрації шлюбу: чоловіка - ОСОБА_6 , дружини - ОСОБА_7 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області.
ІНФОРМАЦІЯ_5 у сторін народився син ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13.06.2024 шлюб, зареєстрований 06.08.2013 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , розірвано. Рішення набрало законної сили 16.07.2024.
Відповідач не заперечує, що на момент розгляду справи діти проживають разом з позивачкою. Докази протилежного у матеріалах справи відсутні. З приводу визначення місця проживання дітей між сторонами існує спір, який розглядається судом у іншій справі.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до ст. 51 Конституції України батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Згідно ст.180 Сімейного кодексу України (далі - СК України) батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно ч. 3 ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Відповідно до ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» (далі Закону № 2402-III) кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно ч. 1 ст. 12 Закону №2402-III на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (ч.2ст. 182 СК України).
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд першої інстанції задовольнивши позовні вимоги зазначив, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 23.12.2019 у справі № 344/10971/16-ц будь-які витрати на утримання дітей мають визначатися за домовленістю між батьками або за рішенням суду. При цьому слід ураховувати, що у разі спору суд має визначати не лише сам факт стягнення витрат, а також їхній розмір. Отже, спір щодо витрат на утримання дитини може містити незгоду між батьками, як щодо самого факту сплати аліментів, так і щодо розміру аліментів, які сплачуються добровільно. Факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дитини.
За таких обставин, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню аліменти на утримання двох дітей.
Визначаючи спосіб виконання обов'язку по утриманню дійте, суд керується приписами ч. 3 ст. 181 ЦПК України, яка передбачає, що саме той із батьків, з ким проживає дитина, має право обирати спосіб сплати аліментів: у частці від доходу або у твердій грошовій сумі. Враховуючи заявлені позивачем позовні вимоги про стягнення аліментів у частці від доходу, суд вважає, що саме такий спосіб виконання обов'язку по утриманню дійте має бути визначений та аліменти підлягають стягненню у часті від доходу відповідача.
Відповідно до ч. 1-2 ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.
Згідно з ч. 5 ст. 183 СК України той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.
Вимога про стягнення аліментів у розмірі однієї третини заробітку (доходу) платника аліментів на двох дітей не є надмірною, відповідає визначеним законодавством межам, які можуть бути стягнуті у безспірному порядку у наказному провадженні.
Відповідач є працездатною особою, працевлаштований, має стабільний заробіток, не надав суду доказів того, що у нього наявні інші діти, або непрацездатні особи, яких він зобов'язаний утримувати та надавати їм матеріальну допомогу. Суд враховує, що відповідач є власником нерухомого майна, тому, не приймає до уваги доводи відповідача про неможливість сплати аліментів у розмірі однієї третини від доходу у зв'язку з необхідністю орендувати житло.
Стягнення аліментів на утримання двох дітей у розмірі однієї третини заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше ніж 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, сприятиме належному забезпеченню інтересів неповнолітніх дітей сторін та підлягає стягненню з відповідача.
Щодо посилань відповідача на вчинення позивачкою дій, спрямованих на вчинення перешкод відповідачу у спілкуванні з дітьми, то зазначені обставини є предметом розгляду у іншій справі. Наявність спору щодо визначення місця проживання дітей не може бути підставою для зупинення розгляду справи про стягнення аліментів або відмови у задоволенні позову про стягнення аліментів на утримання дітей.
Суд вважає, що в межах розгляду цієї справи відсутні підстави для зарахування в рахунок аліментних зобов'язань відповідача отриманого позивачем доходу від передання в оренду нерухомого майна, яке є власністю відповідача.
Відповідно до ч. 12 ст. 265 ЦПК України у разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення грошових сум суд проводить зустрічне зарахування таких сум та стягує різницю між ними на користь сторони, якій присуджено більшу грошову суму.
Вказана норма передбачає можливість зустрічного зарахування сум, у разі часткового задоволення первісного і зустрічного позовів про стягнення грошових сум.
У цій справі відсутні підстави для зарахування сум, оскільки зустрічний позов відповідачем не пред'являвся, предметом розгляду справи є вимоги про стягнення аліментів, дослідження обставин оренди нерухомого майна не входить до предмету доказування у справі. У разі, якщо позивач вважає, що його права власника порушені, він не позбавлений можливості звертатись до суду з відповідним позовом.
Щодо вимог відповідача про встановлення судового контролю за використанням позивачем аліментів, присуджених на утримання дітей.
Відповідно до ч. 1-2 ст. 247 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.
Згідно ч. 1 ст. 447-1 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Цивільний процесуальний кодекс України не передбачає порядку здійснення судом контролю за використанням позивачем аліментів, стягнутих на утримання дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 186 СК України контроль за цільовим витрачанням аліментів здійснюється органом опіки та піклування у формі інспекційних відвідувань одержувача аліментів, порядок та періодичність здійснення яких визначаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей. За заявою платника аліментів (крім тих, які мають заборгованість зі сплати аліментів) інспекційні відвідування одержувача аліментів здійснюються органом опіки та піклування позапланово, але не більше одного разу на три місяці.
Згідно п. 2 Порядку здійснення органами опіки та піклування контролю за цільовим витрачанням аліментів на дитину, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України № 1713 від 15.11.2018 (надалі - Порядок № 1713) контроль за цільовим витрачанням аліментів здійснюють органи опіки та піклування шляхом проведення інспекційних відвідувань одержувача аліментів.
Підставою для проведення інспекційного відвідування одержувача аліментів є заява платника аліментів, подана до районної, районної у містах Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі її утворення) ради, сільської, селищної ради об'єднаної територіальної громади за місцем проживання одержувача аліментів або до відповідної служби у справах дітей (п. 4 Порядку № 1713).
У разі нецільового витрачання аліментів платник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів або про внесення частини аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ч. 2 ст. 186 СК України).
Таким чином, існує визначений законодавством порядок здійснення контролю за витрачанням аліментів органом опіки та піклування, а підстави підстави для встановлення судом контролю за використанням позивачем аліментів, присуджених на утримання дітей, відсутні.
Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнена від сплати судового збору за вимогу про стягнення аліментів.
Згідно п. 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.10.2014 № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, якщо його також не звільнено від сплати цих витрат.
Таким чином, судовий збір за позовну вимогу про стягнення аліментів у розмірі 1211,20 гривень підлягає стягненню з відповідача в дохід держави.
Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що стороною відповідача не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо поданого клопотання про долучення доказів, колегія суддів зазначає наступне.
Сторони та інші учасники справи подають докази безпосередньо до суду.
Відповідно до частин 1, 2, 3 та 6 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу на підставі наявних у справі доказів та додатково поданих доказів лише у межах доводів і вимог апеляційної скарги. Апеляційний суд досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи доведе об'єктивну неможливість їх подання раніше.
З поданого клопотання вбачається, що документи щодо стану здоров'я відповідача були отримані вже після ухвалення судом першої інстанції рішення у справі. Таким чином, на момент розгляду справи судом першої інстанції зазначені докази фактично не існували, у зв'язку з чим суд першої інстанції об'єктивно не мав можливості їх дослідити та надати їм правову оцінку.
Разом з тим апеляційний перегляд спрямований на перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції на момент його ухвалення, виходячи з тих обставин та доказів, які були предметом дослідження у суді першої інстанції.
Фактично ж подані представником скаржника документи свідчать про обставини, які виникли або були підтверджені вже після ухвалення рішення судом першої інстанції, та можуть свідчити про зміну матеріального або сімейного стану платника аліментів.
Водночас відповідно до положень Сімейного кодексу України зміна стану здоров'я чи матеріального становища платника аліментів може бути підставою для зміни або зменшення розміру аліментів у порядку окремого провадження, шляхом звернення до суду з відповідним позовом.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що подані представником скаржника документи не можуть бути предметом дослідження у межах апеляційного перегляду цієї справи, оскільки вони не існували на момент ухвалення рішення судом першої інстанції та фактично стосуються нових обставин, які можуть бути підставою для вирішення питання про зміну розміру аліментів у встановленому законом порядку.
У зв'язку з викладеним підстав для прийняття та дослідження зазначених додаткових доказів у межах апеляційного провадження колегія суддів не вбачає.
В апеляційній скарзі представник відповідач посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду справи, зокрема щодо порядку розгляду справи, дослідження доказів та вирішення поданих клопотань.
Колегія суддів не може погодитися з такими доводами з огляду на таке.
Як убачається з матеріалів справи, подані стороною відповідача клопотання про зупинення провадження у справі та зміну порядку розгляду справи судом першої інстанції були розглянуті судом, за результатами чого постановлено відповідні процесуальні ухвали, якими у їх задоволенні вмотивовано відмовлено, також залучені докази до справи.
При цьому суд першої інстанції навів належні підстави для відмови у задоволенні зазначених клопотань, виходячи з того, що обставини, на які посилався відповідач, не перешкоджали розгляду справи по суті та не були підставою для зміни порядку її розгляду або зупинення провадження.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають вимогам цивільного процесуального законодавства та обставинам справи.
Саме по собі незадоволення судом заявлених клопотань не свідчить про порушення судом норм процесуального права та не є підставою для скасування законного й обґрунтованого судового рішення.
Крім того, матеріали справи свідчать, що сторони були належним чином повідомлені про розгляд справи, мали можливість надати суду свої доводи та докази, які були досліджені судом та отримали належну правову оцінку у рішенні суду.
Посилання скаржника на те, що суд першої інстанції не дослідив усі надані ним докази або не врахував його доводи, не свідчать про порушення норм процесуального права, а фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданою судом.
Разом з тим відповідно до положень цивільного процесуального законодавства оцінка доказів є виключною компетенцією суду, який здійснює її на підставі внутрішнього переконання, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги у цій частині є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції безпідставно визначив розмір аліментів у частці від доходу - 1/3, та не врахував його матеріальний стан і витрати на лікування, з огляду на таке.
Як встановлено судом першої інстанції у справі, сторони є батьками двох неповнолітніх дітей, які проживають разом із матір'ю та перебувають на її утриманні.
Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Враховуючи положення СК України, при стягненні аліментів на двох дітей, як правило, визначається одна третина заробітку (доходу) платника аліментів, саме такий розмір аліментів і визначено судом першої інстанції.
При цьому судом було враховано, що відповідач є працездатною особою, працевлаштований, має стабільний заробіток, не надав суду доказів того, що у нього наявні інші діти, або непрацездатні особи, яких він зобов'язаний утримувати та надавати їм матеріальну допомогу. Суд враховує, що відповідач є власником нерухомого майна, та ним не доведено неможливості сплати аліментів у такому розмірі.
Суди у подібних спорах неодноразово зазначали, що визначення аліментів у розмірі 1/3 доходу платника на двох дітей відповідає загальним засадам сімейного законодавства та є типовим способом визначення розміру аліментів.
Таким чином, доводи апеляційної скарги у цій частині є безпідставними.
У своїй апеляційній скарзі відповідач просить змінити спосіб стягнення аліментів та визначити їх у твердій грошовій сумі у розмірі 6000 грн на двох дітей, посилаючись на нестабільність своїх доходів, однак колегія суддів не може погодитися з такими доводами з огляду на таке.
Відповідно до ст. 181 Сімейного кодексу України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
З матеріалів справи вбачається, що позивач просила визначити аліменти саме у частці від доходу відповідача, а тому суд першої інстанції обґрунтовано розглянув заявлені позовні вимоги у межах обраного позивачем способу захисту права.
Посилання скаржника на нестабільність доходів як підставу для визначення аліментів у твердій грошовій сумі колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність у відповідача нерегулярного або мінливого доходу, матеріали справи не містять.
Крім того, саме по собі посилання на нестабільність доходів не є безумовною підставою для зміни способу стягнення аліментів, особливо у випадку, коли інша сторона наполягає на визначенні аліментів у частці від доходу платника.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визначення аліментів у частці від доходу відповідача, що відповідає положенням сімейного законодавства та забезпечує належний рівень утримання дітей.
Скаржник зазначає, що він добровільно допомагав дітям, купував їм речі та надавав грошову допомогу, однак такі обставини не звільняють відповідача від обов'язку утримувати дітей у встановленому законом порядку, добровільне надання матеріальної допомоги не є підставою для відмови у стягненні аліментів.
Крім того, відповідач не надав доказів того, що така допомога була систематичною та забезпечувала належний рівень утримання дітей.
У апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що позивачка перешкоджає йому спілкуванню з дітьми, однак такі доводи не мають правового значення для вирішення спору про стягнення аліментів. Як правильно зазначив суд першої інстанції, питання участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення способу спілкування з дитиною, вирішуються в окремому судовому провадженні та не впливають на обов'язок батьків утримувати дітей.
Відповідач не заперечував, що на момент розгляду справи діти проживали разом з позивачем.
Твердження скаржника, що у провадженні суду перебуває інша справа щодо визначення місця проживання дітей, у зв'язку з чим, на його думку, суд першої інстанції не мав підстав вирішувати спір про стягнення аліментів до вирішення зазначеної справи, колегія суддів не приймає, з огляду на таке.
Відповідно до статті 180 Сімейного кодексу України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Обов'язок батьків щодо утримання дитини є самостійним та безумовним і не залежить від наявності чи відсутності між батьками інших судових спорів, зокрема щодо визначення місця проживання дитини або порядку участі одного з батьків у її вихованні.
Крім того, питання визначення місця проживання дитини та питання її матеріального утримання є різними за своєю правовою природою та вирішуються судами у межах окремих позовних вимог.
Під час розгляду справи про стягнення аліментів сторони не заперечували, що діти проживають разом з позивачем.
Таким чином, наявність у провадженні суду іншої справи щодо визначення місця проживання дітей не перешкоджає вирішенню спору про стягнення аліментів та не є підставою для зупинення провадження у цій справі.
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у зупиненні провадження у справі та правомірно вирішив спір по суті заявлених позовних вимог.
Представник відповідача стверджує, що відповідач є громадянином іншої держави, у зв'язку з чим суд мав застосувати положення Закону України «Про міжнародне приватне право», проте суд першої інстанції правильно виходив з того, що діти проживають на території України, позов подано до суду України, аліментні зобов'язання виникають щодо дітей, які проживають в Україні.
У зв'язку з цим до спірних правовідносин обґрунтовано застосовано норми Сімейного кодексу України.
Щодо доводів апеляційної скарги про перешкоджання відповідачу у спілкуванні з дітьми та необхідність надання судом правової оцінки діям позивачки, колегія суддів зазначає таке.
У своїй апеляційній скарзі відповідач фактично просить суд надати правову оцінку обставинам щодо перешкоджання позивачкою його спілкуванню з дітьми та визнати дії позивачки такими, що порушують права дітей.
Разом з тим зазначені вимоги не є предметом позову у цій справі, оскільки спір, який розглядався судом першої інстанції, стосувався виключно питання стягнення аліментів на утримання дітей.
Питання участі одного з батьків у вихованні дітей, визначення способу та порядку спілкування з ними, а також надання правової оцінки діям іншого з батьків щодо можливого перешкоджання такому спілкуванню є самостійним предметом судового розгляду та можуть вирішуватися у порядку окремого судового провадження за наявності відповідних позовних вимог.
За таких обставин прохання скаржника надати правову оцінку перешкодам у спілкуванні дітей з батьком та визнати дії позивачки такими, що порушують права дітей, виходять за межі предмета спору у даній справі та не можуть бути предметом розгляду суду під час вирішення позову про стягнення аліментів.
Отже, зазначені доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.
Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками суду першої інстанції та не спростовують встановлених судом обставин справи і правильності застосування норм матеріального права.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам відзиву на позов, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Пономаренко Оксани Іванівни, яка діє в інтересах ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 07 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.
Головуючий суддя В.В. Кострицький
Судді М.В. Назарова
Ю.П. Лозко