10 березня 2026 року м. Житомир справа №240/9575/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Черняхович І.Е., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати їй середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини доходу за час виплати грошової допомоги при звільненні;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити їй середній заробіток за 292 дні затримки повного розрахунку при звільненні за період з 20.07.2023 по 06.05.2024 включно, обчислений шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати розрахунку при звільненні;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити їй компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму несвоєчасно виплаченої грошової допомоги при звільненні за весь час затримки виплати - за період з 30.06.2022 по 07.05.2024.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що до 30.06.2022 вона проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Вказала, що при виключенні її зі списків особового складу відповідач не провів з нею остаточного розрахунку при звільненні, а саме не виплатив їй одноразову грошову допомогу при звільненні. Зауважила, що вищезазначена одноразова грошова допомога в розмірі 259692,60 гривень була виплачене їй 07.05.2024 на виконання рішення суду у справі №240/25931/22, а не в день її звільнення з військової служби - 30.06.2022. У зв'язку з цим позивач вважає, що вона має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки з нею повного розрахунку при звільненні за період з 20.07.2023 по 06.05.2024, а також право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, а тому вона звернулась з даним позовом до суду.
Ухвалою суду провадження в даній справі було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Військова частина НОМЕР_1 подала до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечувала проти заявлених позовних вимог у зв'язку з їх безпідставністю. Аргументуючи таку позицію зазначила, що вимоги ст. 116, 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на спірні правовідносини не розповсюджуються, оскільки виплата позивачці одноразової грошової допомоги при звільненні була проведена на виконання рішення суду.
Крім того у відзиві відповідач зазначив, що спір між ОСОБА_1 та військовою частиною НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності останньої щодо невиплати позивачці середнього заробітку за час затримання остаточного розрахунку при звільненні вже був предметом розгляду в іншій судовій справі. Так, рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08.02.2024 у справі №240/22196/23 було зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за затримку повного розрахунку при звільненні (за шість повних місяців, а саме з 20.01.2023 по 20.07.2023) в розмірі 65070,19 гривень. З огляду на зазначене військова частина НОМЕР_1 просила відмовити ОСОБА_1 у задоволенні заявлених позовних вимог.
Ухвалою від 18.11.2024 провадження в даній справі було зупинено до набрання законної сили судовим рішенням Верховного Суду у справі №440/6856/22.
Ухвалою від 17.10.2025 провадження у справі поновлено.
Відповідно до норм ст.ст. 257, 262 КАС України дана адміністративна справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 до 30.06.2022 проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
На підставі наказу командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 21.06.2022 №95-РС старший сержант ОСОБА_1 , начальник групи секретного документального забезпечення служби охорони державної таємниці, була звільнена з військової служби у запас за підпунктом "г" пункту 3 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", а на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 30.06.2022 №163 вона з 30 червня 2022 року була виключена зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією витягу із зазначеного наказу.
Однак, в період проходження позивачем служби у військовій частині НОМЕР_1 та при звільненні зі служби їй не було виплачено грошове забезпечення в належному розмірі, у зв'язку із чим позивач змушена була звертатись до суду.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 03.02.2023 у справі №240/25933/22 позов ОСОБА_1 було задоволено:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткову відпустку як матері, що має двох неповнолітніх дітей до 15 років, за 2014 - 2022 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як матері, що має двох неповнолітніх дітей до 15 років, за 2014 - 2022 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
На виконання вищезазначеного рішення суду у справі №240/25933/22 військова частина НОМЕР_1 здійснила 20.07.2023 виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткову відпустку в розмірі 65761,69 гривень.
У зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні (невиплатою грошової компенсації за додаткову відпустку в розмірі 65761,69 грн), ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом щодо виплати їй середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08.02.2024 у справі №240/22196/23 позов ОСОБА_1 було задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 65070,19 гривень.
Крім того судом встановлено, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 10.01.2023 у справі №240/25931/22:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби без урахування у складі грошового забезпечення сум додаткової винагороди передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану" та індексації грошового забезпечення;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок та доплатити ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні з включенням до складу місячного грошового забезпечення для її нарахування додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім'ям під час дії воєнного стану" та індексації грошового забезпечення.
З матеріалів справи вбачається, що 07 травня 2024 року на виконання вказаного рішення суду у справі №240/25931/22 військова частина НОМЕР_1 виплатила ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу в розмірі 259691,60 гривень.
Вважаючи, що у зв'язку із затримкою з нею повного розрахунку при звільненні, а саме несвоєчасною виплатою в належному розмірі одноразової грошової допомоги при звільненні, вона має право на отримання середнього заробітку, позивач звернулась з даним позовом до суду. При цьому суд зауважує, що періодом, за який позивач заявляє вимоги щодо виплати їй такого середнього заробітку є період з 20.07.2023 по 06.05.2024, тобто з дати виплати їй грошової компенсації за додаткову відпустку в розмірі 65761,69 гривень на виконання рішення суду у справі №240/25933/22 по дату виплати їй одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 259691,60 гривень на виконання рішення суду у справі №240/25931/22.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ).
За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзацом 2 частини 4 статті 9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до ч. ч. 2, 3, 4 ст. 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Положеннями ч. 4 ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, яким визначається порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до пункту 242 вказаного Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Водночас, ні Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу", ні Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. Зазначені нормативні акти не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 у справі №823/2249/18.
Суд також звертає увагу на висновки Конституційного Суду України у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), згідно з якими при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Суд погоджується, що трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд доходить висновку про можливість застосування норм статей 116, 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби зокрема.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Крім того суд зазначає, що за змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника йому виплачуються "всі суми, що належать працівнику", а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної в постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, від 13.05.2020 у справі №810/451/17, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, буквальний аналіз норми статті 116 КЗпП України у взаємозв'язку з нормами Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, дає підстави для висновку, що у день звільнення з військової служби з військовослужбовцем має бути проведений повний розрахунок, затримка проведення якого зумовлює правові наслідки згідно зі статтею 117 КЗпП України, а саме виплату середнього заробітку за увесь час затримки проведення розрахунку.
Отже, не проведення відповідачем у день звільнення позивача з військової служби виплати належних при звільненні сум доводить протиправність такої бездіяльності та обґрунтованість застосування наслідків згідно зі статтею 117 КЗпП України.
Під час розгляду справи судом встановлено, що військова частина НОМЕР_1 не провела із ОСОБА_1 повного розрахунку та не виплатила їй в належному розмірі одноразової грошової допомоги при звільненні в день її виключення зі списків особового складу, тобто 30.06.2022.
Вказана одноразова грошова допомога при звільненні в розмірі 259691,60 гривень була виплачена позивачу 07.05.2024 на виконання рішення суду у справі №240/25931/22, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем.
Таким чином, остаточний розрахунок з позивачем був проведений не 30.06.2022 (в день звільнення з військової служби), а 07.05.2024, тобто із затримкою.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною 1 статті 117 Кодексу (у редакції до 19.07.2022) було передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Водночас, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022, яким норму статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам суд у цій справі враховує правові висновки Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, які підлягають урахуванню в силу положень частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Так, у постанові Верховний Суд дійшов висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX , тобто з 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону №3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону №3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX).
Відтак, період до 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Натомість, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Суд наголошує, що звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 просить захистити її право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 20.07.2023 по 06.05.2024.
Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відтак, враховуючи постанову Верховного Суду від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, суд приходить до висновку, що до спірного у даній справі періоду стягнення середнього заробітку з 20.07.2023 по 06.05.2024 застосуванню підлягає ст. 117 КЗпП України в редакції після внесення змін Законом №2352-ІХ, якою передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Однак суд зауважує, що правовідносини щодо затримки із ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні та наявності у зв'язку з цим у неї права на отримання середнього заробітку були предметом судового розгляду у справі №240/22196/23.
Так, рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08.02.2024 у справі №240/22196/23 було визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 65070,19 гривень.
Із мотивувальної частини зазначеного рішення вбачається, що присуджений ОСОБА_1 середній заробіток в розмірі 65070,19 гривень був розрахований судом відповідно до статті 117 КЗпП України (в редакції після внесення змін Законом №2352-ІХ) за період затримки з нею розрахунку при звільненні з 20.01.2023 по 20.07.2023, тобто за шість місяців, що передували даті проведення з нею розрахунку, а саме даті виплати їй на виконання рішення суду у справі №240/25933/22 грошової компенсації за додаткову відпустку в розмірі 65761,69 гривень.
Суд враховує, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток, шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності. Тобто, незважаючи на тривалість періоду затримки розрахунку при звільненні, законодавець обмежив період, за який може бути відшкодований працівнику середній заробіток (грошове забезпечення), і такий період становить не більше шести місяців.
Таким чином, з 19.07.2022 закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, але за період не більше ніж за шість місяців.
При цьому, стаття 116 КЗпП передбачає виплату всіх сум, що належать працівнику, а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Проте, стаття 117 КЗпП України в новій редакції не передбачає виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні окремо по кожній із виплат, які належать працівнику на день звільнення.
З вказаного суд робить висновок, що підприємство, установа, організація повинні одноразово виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, не залежно від кількості здійснених виплат, які виплачуються звільненому працівникові із затримкою.
Вирішуючи справу по суті спору суд враховує, що право ОСОБА_1 на отримання середнього заробітку за затримку з нею розрахунку при звільненні за період після внесення змін до статті 117 КЗпП України захищене судовим рішенням у справі від 08.02.2024 у справі №240/22196/23, шляхом стягнення на її користь із військової частини НОМЕР_1 середнього заробітку 65070,19 гривень за період з 20.01.2023 по 20.07.2023, тобто з урахуванням передбаченого в статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
Таким чином, стаття 117 КЗпП України (в редакції Закону №2352-IX) передбачає право працівника на отримання середнього заробітку за час затримки при звільненні не більш, як за шість місяців і такий середній заробіток (середній заробіток за період з 20.01.2023 по 20.07.2023 в розмірі 65070,19 гривень) вже присуджено позивачу судовим рішенням у справі №240/22196/23.
Однак, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23, обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи.
В контексті вказаного суд звертає увагу на ту обставину, що середній заробіток за період з 20.01.2023 по 20.07.2023 в розмірі 65070,19 гривень, який був стягнутий на користь позивача судовим рішенням у справі №240/22196/23, був обрахований із застосування принципу пропорційності та співмірності. Зокрема, при визначенні розміру вказаного середнього заробітку суд врахував істотності частки своєчасно невиплаченої ОСОБА_1 грошової компенсації за додаткову відпустку в розмірі 65761,69 гривень, що була виплачена їй на виконання рішення суду у справі №240/25933/23, у порівнянні із середнім заробітком в розмірі 132796,30 гривень, розрахованим за період з 20.01.2023 по 20.07.2023 відповідно до норм Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Разом з тим, звертаючись до суду із даним позовом позивач фактично бажає реалізувати своє право на отримання середнього заробітку за час затримки виплати їй одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 259691,60 гривень, що була виплачена їй 07.05.2024 на виконання рішення суду у справі №240/25931/22.
Суд наголошує, що за своєю правовою природою стягнення середнього заробітку за приписами статті 117 КЗпП України є спеціальним видом відповідальності роботодавця, тож неприпустимим є застосування такої санкції повторно за одне і теж триваюче порушення (затримку розрахунку при звільненні), при тому, що часовий період стягнення обмежений законодавчо.
Однак, враховуючи, що середній заробіток шість місяців (за період з 20.01.2023 по 20.07.2023) в розмірі 65070,19 гривень, що був стягнутий на користь позивача за судовим рішенням у справі №240/22196/23, був обчислений із застосуванням принципу співмірності та з врахуванням розміру своєчасно невиплаченої їй грошового компенсації за додаткову відпустку в розмірі 65761,69 гривень, а в даній справі позивач заявляє позовні вимоги щодо захисту її права на отримання середнього заробітку за затримку виплати їй одноразової грошової допомоги при звільненні в розмірі 259691,60 гривень, тобто іншої виплати, яке не була врахована при розгляді справи №240/22196/23, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 має право на отримання середнього заробітку за затримку виплати одноразової грошової допомоги при звільненні.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасну виплату їй одноразової грошової допомоги при звільненні, суд виходить із такого.
Як роз'яснено у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Середній заробіток працівника згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абзацу третього пункту 3 Порядку №100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Суд наголошує, що для військовослужбовців середньоденне грошове забезпечення визначається шляхом ділення грошового забезпечення за два календарні місяці, що передували місяцю звільнення зі служби на число календарних днів за цей період. Крім того, тривалість затримки з військовослужбовцями повного розрахунку при звільненні визначається також в календарних, а не робочих днях.
Отже, згідно з чинним законодавством нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям проводиться шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на число календарних днів, які мають бути оплачені за середнім грошовим забезпеченням. Середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці служби, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Із наданої відповідачем довідки від 29.05.2024 №839/4450 вбачається, що розмір середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 , розрахованого за два календарні місяці, що передували місяцю її звільнення становить 729,65 гривень.
Спірний у даній справі період затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні становить 292 календарних дні (з 20.07.2023 по 06.05.2024), тобто понад шість місяців. Однак, редакція статті 117 КЗпП України, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, передбачає обмеження виплати працівникові середнього заробітку терміном в шість місяців. У зв'язку із цим, тривалість затримки розрахунку при звільненні за період якої позивач має право на отримання середнього заробітку, з огляду на шестимісячне обмеження, визначене статтею 117 КЗпП України в редакції після внесення змін Законом №2352-ІХ, охоплює період з 20.07.2023 по 19.01.2024, що становить 184 календарних дні.
Відтак, розмір середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні мав би становити 134255,60 гривень (184 календарних дні х 729,65 грн = 134255,60 грн).
Разом з тим суд враховує, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні та невчасній виплаті усіх належних позивачу сум, неможливе подвійне стягнення середнього заробітку за один і той й же період відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.
У зв'язку із цим суд приходить до висновку, що середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, який був стягнутий з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08.02.2024 у справі №240/22196/23, слід врахувати при визначенні розміру середнього заробітку, на який вона має право за спірний у даній справі період.
Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає відшкодуванню позивачу становить 69185,41 гривень та визначається судом як різниця між середнім заробітком в розмірі 134255,60 грн, нарахованим за період з 20.07.2023 по 19.01.2024, та середнім заробітком в розмірі 65070,19 гривень, присудженим позивачу судовим рішенням у справі №240/22196/23 (134255,60 грн - 65070,19 грн = 69185,41 грн).
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що належним способом захисту прав позивача буде визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо нездійснення з ним повного розрахунку при звільнені зі служби та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні у розмірі 69185,41 гривень.
Вирішуючи спірні правовідносини в частині позовних вимог, яка стосується наявності у позивача права на отримання компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушення встановлених строків виплати одноразової грошової допомоги при звільненні, суд зазначає наступне.
Питання, пов'язані із здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів, у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" №2050-ІІІ (далі - Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок №159).
Відповідно до ст. 1 Закону №2050-III, підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Статтею 2 Закону №2050-III передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру:
- пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством);
- соціальні виплати;
- стипендії;
- заробітна плата (грошове забезпечення);
- сума індексації грошових доходів громадян;
- суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
- суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Відповідно до п. 1 Порядку №159, дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Пунктом 2 Порядку №159 закріплено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Відповідно до абз. 6 п. 3 Порядку №159 компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення).
Виходячи із зазначеного, підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких умов: 1) виплата громадянину належних йому доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії); 2) порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); 3) затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; 4) доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата).
Відповідно до статті 3 Закону України №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 Закону України №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Таким чином, основною умовою для виплати громадянину компенсації є порушення встановлених строків виплати доходів. При цьому, компенсація за порушення строків виплати доходів проводиться незалежно від порядку і підстав виплати доходів: добровільного чи на виконання судового рішення. Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права викладено Верховним Судом у постановах від 21.06.2018 (справа №523/1124/17), від 03.07.2018 (справа №521/940/17) від 15 квітня 2019 року (справа №727/7818/16-а).
Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходів у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаційний характер.
Системний аналіз норм, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для висновку, що у разі несвоєчасної виплати особі доходів, які не мають разового характеру, провадиться виплата компенсації втрати частини доходу відповідно до діючого законодавства.
Разом з цим, суд звертає увагу, що відповідно до абз. 2 ст.2 Закону №2050-ІІІ під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру.
Відтак, чинним законодавством не передбачено можливості компенсації втрати частини доходів при порушенні строків виплати одноразових виплат.
В контексті вказаного суд зазначає, що одноразова грошової допомоги при звільненні зі служби є виплатою, яка носить разовий характер, а тому в розумінні Закону №2050-ІІІ вона не є доходом, за затримку виплати його передбачена виплата компенсації.
З урахуванням вказаного вище, а також вимог ст. 2 Закону №2050-ІІІ, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для виплати на користь позивача компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати їй одноразової грошової допомоги при звільненні, яка за своєю правовою природою є одноразовою виплатою. У зв'язку із цим, заявлені в цій частині позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відтак, суд, з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, перевіривши їх наявними в матеріалах справи і дослідженими доказами, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При зверненні до суду з даним позовом до суду позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 1211,20 гривень, що підтверджується наявною у матеріалах справи квитанцією.
З огляду на положення ч. 1, 3 ст. 139 КАС України, та враховуючи розмір задоволених позовних вимог, суд дійшов висновку, що судовий збір в розмірі 1211,20 гривень належить стягнути з відповідача на користь позивача в повному розмірі.
Керуючись статями 2, 9, 77, 90, 139, 242-246, 250, 255, 262, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення із ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні з військової служби.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні в розмірі 69185,41 грн (шістдесят дев'ять тисяч сто вісімдесят п'ять гривень сорок одна копійка).
У задоволені решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1211,20 грн (тисяча двісті одинадцять гривень двадцять копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.Е.Черняхович