10 березня 2026 року м. Житомир справа №240/13763/24
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Черняхович І.Е., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити йому середній заробіток за 316 днів затримки повного розрахунку при звільненні за період з 29.08.2023 по 09.07.2024 включно, обчислений шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати розрахунку при звільненні.
На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що до 01.12.2020 він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Вказав, що при виключенні його зі списків особового складу відповідач не провів з ним остаточного розрахунку при звільненні, а саме не виплатив йому в належному розмірі індексацію грошового забезпечення. Зауважив, що вищезазначена індексація грошового забезпечення за період служби з 01.03.2018 по 20.06.2020 в розмірі 92154,99 гривень була виплачене йому 10.07.2024 на виконання рішення суду у справі №240/1693/24, а не в день його звільнення з військової служби - 01.12.2020. У зв'язку з цим позивач вважає, що він має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки з ним повного розрахунку при звільненні за період з 29.08.2023 по 09.07.2024, а тому він звернувся з даним позовом до суду.
Ухвалою суду провадження в даній справі було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Військова частина НОМЕР_1 подала до суду відзив на позовну заяву, в якому заперечувала проти заявлених позовних вимог у зв'язку з їх безпідставністю. Аргументуючи таку позицію зазначила, що вимоги ст. 116, 117 КЗпП України щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на спірні правовідносини не розповсюджуються, оскільки виплата позивачу індексація грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 20.06.2020 в розмірі 92154,99 гривень була проведена на виконання рішення суду. З огляду на зазначене військова частина НОМЕР_1 просила відмовити ОСОБА_1 у задоволенні заявлених позовних вимог.
Ухвалою від 18.11.2024 провадження в даній справі було зупинено до набрання законної сили судовим рішенням Верховного Суду у справі №440/6856/22.
Ухвалою від 17.10.2025 провадження у справі поновлено.
Відповідно до норм ст.ст. 257, 262 КАС України дана адміністративна справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що в період з 19.09.2013 по 01.12.2020 ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
На підставі наказу командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 10.11.2020 №413 підполковник ОСОБА_1 , заступник командира частини з морально-психологічного забезпечення, був звільнений з військової служби у запас за підпунктом "к" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", а на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 01.12.2020 №261 він з 01 грудня 2020 року був виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією витягу із зазначеного наказу.
Однак, в період проходження позивачем служби у військовій частині НОМЕР_1 та при звільненні зі служби йому не було виплачено грошове забезпечення в належному розмірі, у зв'язку із чим позивач змушений був звертатись до суду.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16.11.2021 у справі №240/1727/21 позов ОСОБА_1 було задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року до 01.03.2018 року;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року до 01.03.2018 року;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 року по день фактичної виплати індексації.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 16.11.2022 у справі №240/4361/21 позов ОСОБА_1 було задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2020 по 01.12.2021 з урахуванням розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 та 01.01.2021 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб";
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок та виплату різниці грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2020 по 01.12.2021, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за спеціальним званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 та 01.01.2021 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14 до постанови Кабінету Міністрів України №704 від 30.08.2017 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб".
На виконання вищезазначеної постанови по справі №240/4361/21 військова частина НОМЕР_1 здійснила 20.12.2022 виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення в розмірі 47024,55 гривень.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 23.02.2023 у справі №240/29054/22 позов ОСОБА_1 було задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не невиплати ОСОБА_1 індексації за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 з урахуванням для обчислення індексації місяця підвищення тарифної ставки (окладу) січень 2008 року;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.02.2018 року з урахуванням для обчислення індексації місяця підвищення тарифної ставки (окладу) січень 2008 року та з урахуванням виплачених сум;
- зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації за весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації.
На виконання вищезазначеного рішення суду у справі №240/29054/22 військова частина НОМЕР_1 здійснила 29.08.2023 виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 в розмірі 79122,02 гривень (з урахуванням утриманих податків та зборів розмір виплати склав 77935,18 гривень).
У зв'язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні (невиплатою індексації грошового забезпечення в розмірі 79122,02 грн), ОСОБА_1 звертався до суду з позовом щодо виплати йому середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 13.03.2024 у справі №240/27853/23 позов ОСОБА_1 було задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні при виплаті 29.08.2023 заборгованості з індексації грошового забезпечення;
- стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 145176,48 гривень.
В подальшому, рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 08.04.2024 у справі №240/1693/24 суд задовольнив позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 :
- визнав протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не врахування вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 20.06.2020;
- зобов'язав військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 20.06.2020 включно відповідно до абзаців 4, 5, 6 пункту 5 "Порядку проведення індексації грошових доходів населення", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078.
З матеріалів справи вбачається, що 10 липня 2024 року на виконання вказаного рішення суду у справі №240/1693/24 військова частина НОМЕР_1 виплатила ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 20.06.2020 в розмірі 92154,99 гривень.
Вважаючи, що у зв'язку із затримкою з ним повного розрахунку при звільненні, а саме несвоєчасною виплатою вищезазначеної індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 20.06.2020 в розмірі 92154,99 гривень, він має право на отримання середнього заробітку, позивач звернувся з даним позовом до суду. При цьому суд зауважує, що періодом, за який позивач заявляє вимоги щодо виплати йому такого середнього заробітку є період з 29.08.2023 по 09.07.2024, тобто з дати виплати йому індексації грошового забезпечення в розмірі 79122,02 гривень на виконання рішення суду у справі №240/29054/22 по дату виплати йому індексації грошового забезпечення в розмірі 92154,99 гривень на виконання рішення суду у справі №240/1693/24.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ).
За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абзацу 1 частини 1 статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзацом 2 частини 4 статті 9 Закону №2011-ХІІ встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до ч. ч. 2, 3, 4 ст. 9 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Положеннями ч. 4 ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, яким визначається порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Відповідно до пункту 242 вказаного Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Водночас, ні Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу", ні Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. Зазначені нормативні акти не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 у справі №823/2249/18.
Суд також звертає увагу на висновки Конституційного Суду України у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), згідно з якими при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Суд погоджується, що трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд доходить висновку про можливість застосування норм статей 116, 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби зокрема.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Крім того суд зазначає, що за змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника йому виплачуються "всі суми, що належать працівнику", а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної в постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, від 13.05.2020 у справі №810/451/17, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, буквальний аналіз норми статті 116 КЗпП України у взаємозв'язку з нормами Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, дає підстави для висновку, що у день звільнення з військової служби з військовослужбовцем має бути проведений повний розрахунок, затримка проведення якого зумовлює правові наслідки згідно зі статтею 117 КЗпП України, а саме виплату середнього заробітку за увесь час затримки проведення розрахунку.
Отже, не проведення відповідачем у день звільнення позивача з військової служби виплати належних при звільненні сум доводить протиправність такої бездіяльності та обґрунтованість застосування наслідків згідно зі статтею 117 КЗпП України.
Під час розгляду справи судом встановлено, що військова частина НОМЕР_1 не провела з ОСОБА_1 розрахунку при звільненні та не виплатила йому в належному розмірі індексацію грошового забезпечення за період служби з 01.03.2018 по 20.06.2020 в день його виключення зі списків особового складу, тобто 01.12.2020.
В належному розмірі вказана індексація грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 20.06.2020 в сумі 92154,99 гривень була виплачена позивачу 10.07.2024 на виконання рішення суду у справі №240/1693/24, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем.
Таким чином, остаточний розрахунок з позивачем був проведений не 01.12.2020 (в день звільнення з військової служби), а 10.07.2024, тобто із затримкою.
Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Частиною 1 статті 117 Кодексу (у редакції до 19.07.2022) було передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Водночас, суд враховує, що з 19.07.2022 набрав чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022, яким норму статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам суд у цій справі враховує правові висновки Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, які підлягають урахуванню в силу положень частини п'ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Так, у постанові Верховний Суд дійшов висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX , тобто з 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону №3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону №3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX).
Відтак, період до 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Натомість, період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Суд наголошує, що звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 просить захистити його право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 29.08.2023 по 09.07.2024.
Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відтак, враховуючи постанову Верховного Суду від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, суд приходить до висновку, що до спірного у даній справі періоду стягнення середнього заробітку з 29.08.2023 по 09.07.2024 застосуванню підлягає ст. 117 КЗпП України в редакції після внесення змін Законом №2352-ІХ, якою передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Однак суд зауважує, що правовідносини щодо затримки з ОСОБА_1 повного розрахунку при звільненні та наявності у зв'язку з цим у нього права на отримання середнього заробітку були предметом судового розгляду у справі №240/27853/23.
Так, рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 13.03.2024 у справі №240/27853/23 було визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні при виплаті 29.08.2023 заборгованості з індексації грошового забезпечення, а також стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні в сумі 145176,48 гривень.
Із мотивувальної частини зазначеного рішення вбачається, що присуджений ОСОБА_1 середній заробіток в розмірі 145176,48 грн був розрахований судом відповідно до статті 117 КЗпП України (в редакції після внесення змін Законом №2352-ІХ) за період затримки розрахунку при звільненні з 28.02.2023 по 27.08.2023, тобто за шість місяців, що передували даті проведення з ним розрахунку, а саме даті виплати йому на виконання рішення суду у справі №240/29054/22 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 в розмірі 79122,02 гривень.
Суд враховує, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток, шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності. Тобто, незважаючи на тривалість періоду затримки розрахунку при звільненні, законодавець обмежив період, за який може бути відшкодований працівнику середній заробіток (грошове забезпечення), і такий період становить не більше шести місяців.
Таким чином, з 19.07.2022 закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, але за період не більше ніж за шість місяців.
При цьому, стаття 116 КЗпП передбачає виплату всіх сум, що належать працівнику, а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Проте, стаття 117 КЗпП України в новій редакції не передбачає виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні окремо по кожній із виплат, які належать працівнику на день звільнення.
З вказаного суд робить висновок, що підприємство, установа, організація повинні одноразово виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, не залежно від кількості здійснених виплат, які виплачуються звільненому працівникові із затримкою.
Вирішуючи справу по суті спору суд враховує, що право ОСОБА_1 на отримання середнього заробітку за затримку з ним розрахунку при звільненні за період після внесення змін до статті 117 КЗпП України захищене судовим рішенням у справі №240/27853/23, шляхом покладення на військову частину НОМЕР_1 зобов'язання виплатити позивачу середній заробіток в розмірі 145176,48 гривень за період з 28.02.2023 по 27.08.2023, тобто з урахуванням передбаченого в статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
Таким чином, позивач вже реалізував своє право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, але не більше як за шість місяців поданням та вирішенням на його користь позову в справі №240/27853/23. При цьому, суд звертає увагу на ту обставину, що середній заробіток за період з 28.02.2023 по 27.08.2023 був стягнутий на його користь в повному обсязі, тобто без застосування принципу пропорційності та співмірності.
Звертаючись до суду із даним позовом позивач фактично повторно бажає реалізувати таке право та отримати середній заробіток, однак вже за період з 29.08.2023 по 09.07.2024, тобто за час затримки виплати індексації грошового забезпечення в розмірі 92154,99 гривень, нарахованої та виплаченої йому за період служби з 01.03.2018 по 20.06.2020 на виконання рішення суду у справі №240/1693/24.
Однак, за порушення трудових прав працівника при одному звільненні та невчасній виплаті усіх належних позивачу сум, неможливе подвійне стягнення середнього заробітку за один і той й же період відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.
Суд наголошує, що за своєю правовою природою стягнення середнього заробітку за приписами статті 117 КЗпП України є спеціальним видом відповідальності роботодавця, тож неприпустимим є застосування такої санкції повторно за одне і теж триваюче порушення (затримку розрахунку при звільненні), при тому, що часовий період стягнення обмежений законодавчо терміном в шість місяців.
У зв'язку з цим суд приходить до висновку, що заявлені ОСОБА_1 у даній справі позовні вимоги щодо виплати йому середнього заробітку не підлягають задоволенню, оскільки, як вже було зазначено судом стаття 117 КЗпП України (в редакції Закону №2352-IX) передбачає право працівника на отримання середнього заробітку за час затримки при звільненні не більш, як за шість місяців і такий середній заробіток (середній заробіток за період з 28.02.2023 по 27.08.2023 в розмірі 145176,48 гривень) вже присуджено позивачу судовим рішенням у справі №240/27853/23.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відтак, суд, з'ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, перевіривши їх наявними в матеріалах справи і дослідженими доказами, дійшов висновку, що позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню.
Керуючись статями 2, 9, 77, 90, 139, 242-246, 250, 255, 262, 263, 295 Кодексу адміністративного судочинства, суд
вирішив:
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.Е.Черняхович