Постанова від 26.02.2026 по справі 910/9851/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2026 року

м. Київ

cправа № 910/9851/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кролевець О. А. - головуючий, Баранець О. М., Студенець В. І.

за участю секретаря судового засідання - Грабовського Д. А.

та представників:

позивача - Голік О. А., Жегулін Ю. М.

відповідача 1 - не з'явився

відповідача 2 - не з'явився

відповідача 3 - не з'явився

відповідача 4 - Кобук Р. А.

відповідача 5 - не з'явився

відповідача 6 - не з'явився

відповідача 7 - не з'явився

відповідача 8 - не з'явився

відповідача 9 - ОСОБА_1

відповідача 10 - не з'явився

відповідача 11 - не з'явився

відповідача 12 - не з'явився

третя особа - Кузьменко Ю. С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

на рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 (суддя - Полякова К. В.)

і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 (головуючий - Майданевич А. Г., судді Сулім В. В., Гаврилюк О. М.)

додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 (суддя - Полякова К. В.)

і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 (головуючий - Майданевич А. Г., судді Сулім В. В., Гаврилюк О. М.)

та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 (головуючий - Майданевич А. Г., судді Сулім В. В., Гаврилюк О. М.)

а також касаційну скаргу ОСОБА_1

на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 (головуючий - Майданевич А. Г., судді Сулім В. В., Гаврилюк О. М.)

у справі № 910/9851/20

за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

до 1) ОСОБА_2 ; 2) ОСОБА_3 ; 3) ОСОБА_4 ; 4) ОСОБА_5 ; 5) ОСОБА_6 ; 6) ОСОБА_7 ; 7) ОСОБА_8 ; 8) ОСОБА_9 ; 9) ОСОБА_1 ; 10) ОСОБА_10 ; 11) ОСОБА_11 ; 12) ОСОБА_12

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національного банку України

про відшкодування шкоди в розмірі 394 923 890,12 грн

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про відшкодування шкоди у розмірі 394 923 890,12 грн (з урахуванням збільшення розміру позовних вимог), заподіяної Публічному акціонерному товариству Банк "Траст" та його кредиторам.

2. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачі є пов'язаними з Публічним акціонерним товариством Банк "Траст" особами, у період з 2013 по 2016 роки займали управлінські посади в банку, були членами наглядової ради банку, при здійсненні своєї діяльності не забезпечили здійснення прибуткової діяльності банку, порушували банківське законодавство, допускали здійснення банком ризикових кредитних операцій у вигляді видачі незабезпечених кредитів, не визначили адекватну (дієву) політику управління ризиками, навмисно приховували реальний фінансовий стан банку шляхом перекручування даних статистичної звітності, не привели діяльність банку у відповідність до норм чинного законодавства, продовжували споживче кредитування за рахунок коштів, що надходили від фізичних осіб (депозити), тобто діяли не в інтересах банку, що призвело до збиткової діяльності банку, віднесення банку до категорії неплатоспроможних, ліквідації банку та завдання шкоди вкладникам та іншим кредиторам банку. Саме відповідачі, які в розумінні статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є пов'язаними з банком особами, зобов'язані відповідно до статей 1166, 1190 Цивільного кодексу України, частин п'ятої та шостої статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на дату подання позову) у солідарному порядку відшкодувати шкоду у розмірі непогашених вимог кредиторів.

Хід розгляду справи

3. Справа розглядалась судами неодноразово.

4. Так, рішенням Господарського суду міста Києва від 01.02.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2021, у задоволенні позову відмовлено.

5. Постановою Верховного Суду від 28.10.2021 рішення Господарського суду міста Києва від 01.02.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 18.05.2021 скасовано. Справу № 910/9851/20 передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції та постанов суду апеляційної інстанції

6. За наслідками нового розгляду справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 у задоволенні позову відмовлено.

7. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції зазначив, що при розгляді спору Фондом гарантування вкладів фізичних осіб не наведено належних обґрунтувань, із наданням відповідних доказів щодо вчинення визначеними в якості відповідачів фізичними особами спільних дій чи бездіяльності, в результаті яких Банку завдано збитків; Фондом гарантування вкладів фізичних осіб не доведено подання Банком недостовірної статистичної звітності; Фондом гарантування вкладів фізичних осіб не забезпечено належне ведення реєстру вимог кредиторів Банку. Відповідні обставини впливають на визначення загального розміру акцептованих вимог кредиторів ПАТ Банк "Траст", на підставі чого розраховано суму позовних вимог у даній справі; Фонд не довів наявності всіх елементів складу цивільно-правового правопорушення, а саме: протиправної поведінки відповідачів, причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідачів та визначеною Фондом гарантування вкладів фізичних осіб заподіяною відповідачами ПАТ Банк "Траст" шкодою.

8. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 змінено шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції зазначеної постанови.

9. Так, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для задоволення позову. При цьому, зазначив, що Фонд у позовній заяві посилається на те, що відповідно до аналізу складових фінансової звітності за 2013-2015 роки та за 06.12.2016 рік ПАТ Банк "Траст" впродовж останніх 3-х років (з 01.01.2014 по 07.12.2016) проводив ризикову кредитну політику. Фактично основним ресурсом для надання кредитів були залучені у фізичних осіб кошти. У структурі активів основною складовою були кредити, надані клієнтам Банку. На дату введення тимчасової адміністрації 98,7% у структурі кредитного портфеля займали кредити надані фізичним особам. За результатами інспектування банку спеціалістами Національного банку України встановлено, що керівництво ПАТ Банку "Траст" умисно приховувало низку якість кредитного портфелю фізичних осіб. Підставою для покладення відповідальності на відповідачів, як пов'язаних осіб Банку, Фонд визначив положення частини п'ятої та шостої статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та частину п'яту статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

10. Дослідивши результати перевірок Національного Банку України, які містять висновки щодо наявності порушень банківського законодавства, суд апеляційної інстанції зазначив, що приймає їх до уваги, проте критично оцінює їх з точки зору підтвердження завдання шкоди Банку саме протиправними діями та/або бездіяльністю визначеним позивачем у даній справі колом відповідачів, враховуючи, зокрема визначені статтею 1190 Цивільного кодексу України підстави для притягнення осіб до солідарної відповідальності.

11. Так, посилаючись на положення статті 1190 Цивільного кодексу України колегія суддів суду апеляційної інстанції зазначила, що виходячи зі змісту зазначеної норми, особи, які спільно заподіяли неподільну шкоду взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. При цьому, для настання солідарної відповідальності при заподіянні шкоди злочином, вчиненим двома або кількома особами, необхідно встановити, що діяння заподіювачів шкоди були об'єднані спільним злочинним наміром, а заподіяна ними шкода стала наслідком їхніх спільних дій, тобто солідарна відповідальність можлива лише в разі спільних дій, коли не можна розмежувати вину кожного.

12. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що позивач не обґрунтував та не надав доказів, які саме рішення, конкретні дії чи бездіяльність визначеним позивачем складом відповідачів завдало Банку шкоду.

13. За висновками колегії суддів суду апеляційної інстанції, позивач не обґрунтував, за якою саме ознакою (об'єктивною чи суб'єктивною) вважаються спільними дії відповідачів, як членів окремих та різних за управлінськими повноваженнями та функціями органів управління Банку, та ще й разом з діями інших осіб - власників істотної участі, які виконували свої посадові обов'язки у різний час та у межах досить тривалого періоду. Саме ж лише ототожнювання, а також обґрунтування спільності дій відповідачів, які перебували на посадах у відмінні періоди, суперечить правовій природі інституту солідарної відповідальності. Фондом гарантування вкладів фізичних осіб не розмежовано та не встановлено ролі кожного з відповідачів у заподіянні шкоди Банку, про яку зазначає позивач. Таким чином, позивач, всупереч статті 1190 Цивільного кодексу України не конкретизував, які саме дії/бездіяльність вчинялись кожним з визначених відповідачів, як ці дії були взаємопов'язані між собою, як ці дії/бездіяльність могли вплинути чи вплинули на неплатоспроможність Банку.

14. Також суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що Фондом не наведено обґрунтування із наданням відповідних доказів щодо вчинення визначеними в якості відповідачів фізичними особами спільних дій чи бездіяльності, в результаті яких ПАТ Банку "Траст" завдано збитків, що є умовою стягнення завданої шкоди саме в солідарному порядку. Суд апеляційної інстанції зазначив, що з наведених у позовній заяві підстав позову для солідарного стягнення збитків слідує, що Фонд посилався на проведення ПАТ Банком "Траст" у період з 01.01.2013 по 07.12.2016 ризикової кредитної політики. Однак, як видно із матеріалів справи дані фінансової звітності за 2013 та 2014 рік, а також Аудиторські висновки, складені належним аудитором згідно із міжнародними стандартами аудиту за наслідками аудиту вказаної фінансової звітності підтверджують, що керівники Банку - Наглядова рада та Правління банку у період з 2013-2014 років забезпечили здійснення прибуткової діяльності Банку, проведення діяльності банку у відповідності до норм чинного законодавства, у тому числі з питань управління ризиками.

15. Також суд апеляційної інстанції наголосив на тому, що у визначений Фондом позовний період з 01.01.2014 по 07.12.2016, діяльність ПАТ Банку "Траст" проводилася під наглядом куратора Національного банку України. Отже, з моменту введення кураторства нагляд та контроль вжиття заходів профілактичного та превентивного характеру, спрямованих на покращення фінансової спроможності Банку здійснював Національний Банк України.

16. Колегія суддів суду апеляційної інстанції зазначила, що станом на 18.06.2015 діяльність ПАТ Банку "Траст" визнана такою, що відповідає законодавству України, у зв'язку з чим, на переконання колегії суддів, Фондом необґрунтовано заявлено вимоги щодо завдання ПАТ Банку "Траст" шкоди та підстави для солідарного стягнення збитків саме з визначеного Фондом складу відповідачів у справі, які працювали в ПАТ Банку "Траст" та були акціонерами в різні періоди.

17. Разом з тим, апеляційний господарський суд зазначив, що позиція Фонду в даному спорі побудована на тому, що Банком під управлінням відповідачів вчинялись ризикові операції з кредитування, а саме залучення коштів фізичних особам за завищеними відсотковими ставками, що, на думку Фонду, стало причиною неплатоспроможності Банку. Фонд, з поміж іншого, цитуючи довідки НБУ за результатами інспекційної перевірки за період з 2013 року по 2016 рік зазначає, що тривала ризикова діяльність, яку допускали відповідачі, призвела до негативних наслідків ПАТ Банк "Траст". Однак, стверджуючи про "ризикову діяльність" Банку, Фонд керується не чіткими критеріями, більше того, закріплення таких критеріїв відсутнє в законодавстві. Більшість ознак, за висновками колегії суддів суду апеляційної інстанції, це загальний опис фінансових операцій банків та їх клієнтів без вказівки на конкретні фактори/критерії, що можуть свідчити про створення такими операціями надзвичайних та неприйнятних ризиків, загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку. Поряд з наведеним, суд зазначив, що твердження про ризикову діяльність з кредитування мають підтверджуватися прямими доказами, а саме - матеріалами кредитних справ. Однак усі доводи Фонду щодо ризикової діяльності зводяться лише до цитування довідок НБУ за результатами перевірки діяльності Банку. Проте, при розгляді даної справи Фондом не надавались копії матеріалів кредитних справ. Встановлення обставин того, що погодження посадовими особами Банку укладення кредитних договорів не відповідало обґрунтованому рівню ризику та загрожувало інтересам кредиторів банку можливо лише за наслідками аналізу кредитної документації.

18. Суд апеляційної інстанції зазначив, що Фонд стверджує, що протиправність дій відповідачів мають встановлюватися на підставі довідок НБУ за результатами перевірки Банку, однак колегія суддів суду апеляційної інстанції зауважила, що з одного боку, предметом спору є деліктні правовідносини і обов'язок доказування відсутності вини покладається на відповідачів. З іншого боку, усі докази, які можуть свідчити про відсутність вини відповідачів знаходяться у Банку (Фонду, НБУ). З урахуванням наведеного Фонд, як позивач у справі та особа, яка стверджує про порушення, допущені відповідачами, мав довести наявність таких порушень шляхом надання доказів кредитної документації (справ). Наявність таких документів, за висновками колегії суддів, дозволило б суду повно та всебічно проаналізувати обґрунтованість тверджень Фонду. Проте Фондом не надавались такі докази, як копії кредитних справ.

19. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що у позовній заяві (з урахуванням збільшення розміру позовних вимог) Фондом заявлено розмір шкоди в сумі 394 923 890,12 грн, при цьому, при визначенні суми шкоди у зазначеному розмірі Фонд послався на те, що дана сума складається з суми всіх непогашених черг кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів. Проте, за висновками суду апеляційної інстанції, у справі відсутні документи, які дозволять проаналізувати реальність понесених витрат Фондом під час здійснення процедури ліквідації Банку, а також реальність та законність інших платежів, а відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що наявні в матеріалах справи документи не дозволяють встановити дійсний розмір вимог Фонду як кредитора Банку, який внесено до реєстру акцептованих вимог кредиторів.

20. Разом з цим, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем не надано, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що при укладені кредитних договорів з фізичними особами не було отримано всю необхідну для ухвалення відповідного рішення інформацію, та те, що вказані договори спричинили збитки на суму 394 923 890,12 грн і було укладено за умов конфлікту інтересів або укладення таких договорів було нераціональним та не мало сенсу на момент їх укладення. Позивачем не доведено, що відповідачі мали матеріальний, особистий інтерес під час укладення кредитних договорів.

21. Окрім цього, місцевий і апеляційний господарські суди зазначили, що аналізуючи дотримання Фондом його фідуціарних обов'язків в процесі ліквідації ПАТ Банк "Траст" встановлено наявність порушень, пов'язаних із веденням реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку, які мають прямий вплив на визначення розміру шкоди, заявленого Фондом та свідчать про наявність правових дефектів в діяльності Фонду. Вчинення позивачем дій з повернення виданих ПАТ Банком "Траст" кредитів на суму 547 669 469, 00 грн відноситься до фідуціарних обов'язків Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, однак, останнім не надано доказів неможливості повернення вказаної заборгованості, як не надано доказів звернення з відповідними вимогами до позичальників банку. Відтак суди зазначили, що Фондом не доведено розміру шкоди, який заявлено у позовній заяві.

22. Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що Фондом не доведено наявності всіх елементів складу цивільно-правового правопорушення, а саме протиправної поведінки відповідачів, причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідачів та визначеною Фондом заподіяною відповідачами ПАТ Банку "Траст" шкодою. Позивач не обґрунтував наявності протиправного умислу в діях усіх відповідачів, спрямованого на настання неплатоспроможності Банку, не довів того, що "неадекватна оцінка" фінансового стану окремих позичальників, неправильне визначення стану обслуговування боргу, тощо, були наслідками саме умислу всіх без винятку відповідачів, а не наслідками необережності окремих посадових осіб Банку. У свою чергу рішень чи дій відповідачів, що свідчили б про умисел або необережність матеріали не містять.

23. Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 09.01.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025, заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/9851/20 задоволено частково. Стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 48 733,33 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката. В іншій частині заяви відмовлено.

24. Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в сумі 30 775 грн. В іншій частині заяви відмовлено.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнення їх доводів

25. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся до Верховного Суду з касаційними скаргами, в яких просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Також Фонд гарантування вкладів фізичних осіб просить скасувати додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024, постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 і додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 та прийняти нові рішення, якими відмовити у задоволенні заяв ОСОБА_1 про розподіл судових витрат.

26. У касаційній скарзі по суті спору скаржник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначає, що господарські суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17 та постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 753/7281/15-ц, від 23.01.2018 у справі № 686/20040/2012, від 06.02.2018 у справі № 334/9899/14-ц, від 05.06.2019 у справі № 461/8496/15-ц, від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18, від 10.04.2025 у справі № 910/3782/21, від 19.06.2025 у справі № 910/686/20, від 29.01.2025 у справі № 910/10354/21, від 20.11.2025 у справі № 910/8222/20, від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18, від 28.10.2021 у справі № 910/9851/20, від 18.03.2024 у справі № 910/12955/20, від 29.05.2024 у справі № 910/15260/18, від 05.08.2021 у справі № 910/19584/20, від 14.01.2025 у справі № 910/11028/20, від 23.01.2025 у справі № 910/11202/22, від 10.04.2025 у справі № 910/3782/21, від 19.06.2025 у справі № 910/686/20, від 15.07.2025 у справі № 910/11371/18 (в контексті застосування судами положень статей 92, 1166 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), частини другої статті 89 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 63 Закону України "Про акціонерні товариства", статей 37, 39, 40, 42-44 Закону України "Про банки і банківську діяльність", частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; постановах Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 212/7779/17, від 23.05.2018 у справі № 210/4091/17, від 28.03.2018 у справі № 210/3110/16-ц (щодо застосування принципу "генерального делікту"); постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/21493/17, від 26.11.2019 у справі № 910/20261/16, від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, від 26.11.2019 у справі № 910/20261/16, від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18 та постановах Верховного Суду від 21.07.2024 у справі № 910/12930/18, від 08.02.2022 у справі № 910/15260/18, від 19.06.2025 у справі № 910/686/20, від 29.01.2025 у справі № 910/10354/21, від 20.11.2025 у справі № 910/8222/20 (щодо застосування приписів статті 92 ЦК України в контексті дослідження добросовісності виконання відповідачами своїх фідуціарних обов'язків).

27. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суди першої і апеляційної інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України), зокрема стверджує, що суди попередніх інстанцій:

- не надали оцінки інспекційним перевіркам, довідкам Національного банку України, який в порядку здійснення банківського нагляду перевіряв діяльність Банку та встановив низку важливих для справи фактів, що прямо вказують на недобросовісність дій відповідачів та доведення Банку до неплатоспроможності з їх вини;

- не надали оцінки результатам інвентаризації майна та формування ліквідаційної маси Банку, яку в порядку виведення неплатоспроможного банку із ринку здійснено Фондом, що вказує на відсутність активів за рахунок яких можливо задовольнити вимоги кредиторів;

- не дослідили рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемних/неплатоспроможних та відкликання банківської ліцензії;

- не надали оцінки довідці із додатками (баланси банку), наданій Фондом, яка підтверджує тривалу збиткову діяльність банківської установи;

- не надали оцінку звіту про виконання ліквідаційної процедури ПАТ Банк "Траст", який встановив розмір незадоволених вимог кредиторів за наслідком завершення ліквідаційної процедури та припинення банку;

- не надали оцінку копіям заяв з кредиторськими вимогами з додатками, які внесено до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, зважаючи на суперечливі висновки, що висловлені судом.

28. Також скаржник стверджує про порушення судами попередніх інстанцій приписів статті 316 ГПК України, що полягає у неврахуванні судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 28.10.2021 у цій справі, які слугували підставою для направлення справи на новий розгляд.

29. У касаційній скарзі на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 скаржник не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що господарські суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 775/9215/15-ц та постановах Верховного Суду від 02.02.2024 у справі № 910/9714/22, від 19.07.2021 у справі № 910/16803/19.

30. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суди першої і апеляційної інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

31. У касаційній скарзі на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 скаржник не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 та постановах Верховного Суду від 02.02.2024 у справі № 910/9714/22, від 19.07.2021 у справі № 910/16803/19, від 10.01.2024 у справі № 285/5547/21, від 15.11.2024 у справі № 756/12382/19.

32. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суди першої і апеляційної інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

33. ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 та прийняти нове рішення, яким заяву ОСОБА_1 про розподіл судових витрат щодо стягнення 59 416,67 грн задовольнити в повному обсязі.

34. У касаційній скарзі по скаржник не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає, що суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19.

Позиція інших учасників справи

35. Третя особа (Національний банк України) подав відзив на касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб по суті спору, у якому підтримав доводи скаржника.

36. Відповідач 4 ( ОСОБА_5 ) подав відзив на касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб по суті спору, у якому заперечив проти доводів скаржника та просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

37. Відповідач 11 ( ОСОБА_11 ) подав відзив на касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб по суті спору, у якому заперечив проти доводів скаржника та просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

38. Інші учасники не надали відзивів на касаційну скаргу, що відповідно до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень.

Розгляд справи Верховним Судом

39. Ухвалою Верховного Суду від 18.12.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 у справі № 910/9851/20. Призначено розгляд справи у судовому засіданні на 05.02.2026 об 11:00 у приміщенні Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

40. Ухвалою Верховного Суду від 18.12.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 у справі № 910/9851/20. Розгляд касаційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 у справі № 910/9851/20 та касаційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 у справі №910/9851/20 об'єднано в одне касаційне провадження. Призначено розгляд справи у судовому засіданні на 05.02.2026 об 11:00 у приміщенні Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

41. Ухвалою Верховного Суду від 12.01.2026 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 у справі № 910/9851/20. Призначено касаційну скаргу до розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

42. Ухвалою Верховного Суду від 12.01.2026 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 у справі № 910/9851/20. Призначено касаційну скаргу до розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

43. Ухвалою Верховного Суду від 05.02.2026 у справі № 910/9851/20 розгляд касаційних скарг Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023, постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 і касаційної скарги ОСОБА_1 на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 у справі № 910/9851/20 об'єднано в одне касаційне провадження. Розгляд справи призначено у судовому засіданні на 26.02.2026 о 14:00 у приміщенні Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

44. 25.12.2014 постановою Правління Національного банку України № 856/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "Траст

45. " до категорії проблемних та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю банку" віднесено ПАТ Банк "Траст" до категорії проблемних строком до 180 днів; на період віднесення ПАТ Банку "Траст" до категорії проблемних запроваджено особливий режим контролю за діяльністю банку та призначити куратором ПАТ Банку "Траст" службовця Національного банку України Абрамова Ю. Є.

46. 11.06.2015 Голова Правління ПАТ Банку "Траст" ОСОБА_1 звернулася до Національного банку України із проханням зняти обмеження, що накладені постановою від 25.12.2014 № 856/БТ.

47. 18.06.2015 постановою Правління Національного банку України прийнято рішення "Про визнання діяльності Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" такою, що відповідає законодавству, та запровадження особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства Банку "Траст" призначено куратора.

48. 18.08.2016 Національним банком України прийнято рішення № 223-рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банку "Траст" до категорії проблемних", яким віднесено ПАТ Банк "Траст" до категорії проблемних строком до 180 днів.

49. 06.12.2016 Національний банк України прийняв рішення № 468-рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" до категорії неплатоспроможних", на підставі якого виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 2699 від 06.12.2016 "Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві Банку "Траст" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

50. 29.12.2016 Правління Національного банку України прийняло рішення № 559-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства Банку "Траст", на підставі якого виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення № 3085 "Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства Банку "Траст" та делегування повноважень ліквідатора банку".

51. Відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 30.12.2016 № 3085 припинено тимчасову адміністрацію ПАТ Банку "Траст" з 30.12.2016, запроваджено процедуру ліквідації ПАТ Банку "Траст" строком на два роки з 30.12.2016 по 29.12.2018 включно, призначено уповноваженою особою Фонду та делеговано повноваження ліквідатора Кухареву В. В.

52. 27.03.2017 виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішенням № 1193 затвердила перелік (реєстр) вимог кредиторів Публічного акціонерного товариства Банку "Траст", акцептованих уповноваженою особою Фонду, та суму реєстру акцептованих вимог кредиторів. Відповідно до зазначеного рішення (з урахуванням внесених до цього рішення змін) та звіту про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банк "Траст", затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03.11.2020, загальна сума акцептованих вимог кредиторів станом на 15.10.2020 становила 673 699 612,23 грн.

53. Виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб рішенням № 1873 від 11.05.2017 затвердила акт формування ліквідаційної маси станом на 01.03.2017. Згідно з цим рішенням (з урахуванням змін, внесених рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 908 від 07.05.2020) ринкова вартість ліквідаційної маси Публічного акціонерного товариства Банку "Траст" станом на 01.03.2017 склала 286 376 797,71 грн.

54. Відповідно до Звіту про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банку "Траст", затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03.11.2020, та відповідно до довідки про залишок незадоволених кредиторських вимог Публічного акціонерного товариства Банку "Траст" станом на 22.12.2020 розмір непогашених вимог кредиторів Банку склав 394 923 890,12 грн.

55. 01.06.2020 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся в порядку частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , як до пов'язаних з Публічним акціонерним товариством Банком "Траст" осіб з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної Банку та його кредиторам неправомірними діями цих осіб, у розмірі, що становить різницю між сумою незадоволених вимог кредиторів та оціночною вартістю залишку ліквідаційної маси.

56. Однак, зазначені вимоги Фонду не були задоволені, що стало підставою для звернення Фонду з позовом у цій справі.

57. Предметом спору у цій справі є відшкодування шкоди у розмірі 394 923 890,12 грн, що дорівнює розміру непогашених вимог кредиторів Банку, визначеному у Звіті про виконання ліквідаційної процедури Публічного акціонерного товариства Банку "Траст", затвердженому рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 1904 від 03.11.2020.

58. На обґрунтування правових підстав для солідарного стягнення 394 923 890,12 грн (з урахуванням поданої заяви про збільшення розміру позовних вимог від 23.12.2020) Фонд посилається на те, що відповідачі є пов'язаними особами з ПАТ Банк "Траст".

59. Фонд у позовній заяві посилається на те, що відповідно до аналізу складових фінансової звітності за 2013-2015 роки та за 06.12.2016 ПАТ Банк "Траст" впродовж останніх 3-х років (з 01.01.2014 по 07.12.2016) проводив ризикову кредитну політику. Фактично основним ресурсом для надання кредитів були залучені у фізичних осіб кошти. У структурі активів основною складовою були кредити, надані клієнтам Банку. На дату введення тимчасової адміністрації 98,7% у структурі кредитного портфеля займали кредити надані фізичним особам. За результатами інспектування банку спеціалістами Національного банку України встановлено, що керівництво ПАТ Банку "Траст" умисно приховувало низку якість кредитного портфелю фізичних осіб.

60. Підставою для покладення відповідальності на відповідачів, як пов'язаних осіб Банку, Фонд визначив положення частину п'яту та шосту статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та частину п'яту статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Позиція Верховного Суду

61. Перевіривши повноту встановлення судами попередніх інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та відзивах, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 підлягає задоволенню, а касаційні скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025, а також касаційна скарга ОСОБА_1 на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

62. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).

Щодо ухвалених судами рішень по суті спору

63. Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд, у постанові від 28.10.2021 у цій справі зазначив таке:

- суди попередніх інстанцій, встановивши обставини наявності органів управління Банку, не з'ясували їх персональний склад. Суди не встановили наявності у відповідачів на момент вчинення ними протиправних дій / допущення протиправної бездіяльності, на які послався позивач, у спірний заявлений позивачем період 2013 - 2016 роки статусу власників істотної участі, керівників Банку, пов'язаних з Банком осіб, не з'ясували, чи належали відповідачі до власників істотної участі, керівників Банку, до осіб, пов'язаних з Банком у зазначений період, чи входили до складу органів управління та контролю Банку, та якщо належали / входили, то у який період. У зв'язку з цим суди не дослідили персональний склад акціонерів Банку, органів управління та контролю Банку, не надали оцінку доводам відповідачів (кожного окремо) щодо їх належності до власників істотної участі, керівників Банку, пов'язаних з Банком осіб. З оскаржуваних рішення та постанови судів попередніх інстанцій не вбачається, що суди встановили ці обставини з достовірністю, оскільки обставини щодо приналежності відповідачів до власників істотної участі, керівників Банку, пов'язаних з Банком осіб зазначені в оскаржуваних судових рішенням не як достовірно встановлені обставини, а лише в ракурсі доводів позивача, тобто того, як на ці обставини посилається позивач. Зазначені обставини входять до предмету доказування, однак не були з достовірністю встановлені судами та, як наслідок суди не з'ясували, чи є кожний з відповідачів окремо у цій справі належним;

- суди попередніх інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин Методичні рекомендації щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України, схвалені постановою Правління Національного банку України № 98 від 28.03.2007, Принципи корпоративного управління ОЄСР, ухвалені на засіданні Ради ОЕСР у 1999 році;

- суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин положення статті 92 Цивільного кодексу України, а також спеціальні норми Закону України "Про банки і банківську діяльність", що визначають компетенцію, функції та повноваження органів управління банку, не надали правової оцінки діям / бездіяльності відповідачів, на які як на неправомірні послався позивач, на предмет виконання / невиконання ними своїх фідуціарних обов'язків, дотримання вимог чинного законодавства при виконанні своїх повноважень. Суди обмежилися лише висновком про те, що позивач не розмежовує та не визначає які саме, у який період та ким саме з відповідачів (окремо) вчинялись дії та до яких наслідків вони призвели. Обмежившись таким висновком, суди фактично усунулися від дослідження такого елементу як протиправна поведінка та не надали жодну оцінку доводам позивача, наведеними в обґрунтування протиправної поведінки відповідачів, у відповідності до норм чинного у період 2013 - 2016 років законодавства, що визначає компетенцію, функції та повноваження органів управління банку, та на предмет дотримання ними своїх фідуціарних обов'язків. Залишили суди поза увагою і доводи позивача, що стосуються саме протиправної бездіяльності відповідачів, тобто невчинення обов'язкових відповідно до їх повноважень дій;

- суди не дослідили належним чином доводи позивача про проведення відповідачами ризикової кредитної політики Банку та докази, які ці доводи підтверджують, зокрема наявні в матеріалах справи листи, звіти, довідки, рішення Національного банку України, складені за результатом проведених у Банку інспекційних перевірок протягом спірного періоду (2013 - 2016 роки). Суди не надали належну оцінку цим доказам на предмет встановлених в них обставин щодо допущених Банком порушень норм чинного законодавства, не з'ясували осіб, відповідальних за такі встановлені порушення, не проаналізували у повній мірі всіх заходів впливу, які застосував Національний банк України до Публічного акціонерного банку Банк "Траст". Залишили суди поза увагою і обставини щодо того, чи була розроблена та затверджена в Публічному акціонерному товаристві Банк "Траст" комплексна та адекватна система управління ризиками у відповідності до вимог чинного законодавства та чи здійснювалася органами управління Банку у межах своїх повноважень реалізація цієї системи та контроль за ефективністю її функціонування;

- суди не з'ясували з достовірністю, чи дійсно проводилася відповідачами при виконанні своїх повноважень ризикова кредитна політика та, якщо проводилася, то якими вчиненими діями кожного з відповідачів це підтверджується, та чи відповідали такі дії зазначеним вище критеріям, тобто, чи були ці дії регульованими (тобто чи відповідали розробленій в порядку статті 44 Закону системі управління ризиками), розумними, виправданими та контрольованими;

- як вбачається з оскаржуваних судових рішень суди попередніх інстанцій фактично надали оцінку лише обставині того, що значний обсяг надання кредитів Банку здійснювався на територіях проведення Антитерористичної операції та дослідили лише підстави віднесення Банку до категорії проблемних, визначені у постанові Правління Національного банку України № 856/БТ від 25.12.2014 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" до категорії проблемних та особливого режиму контролю за діяльністю банку". При цьому суди не надали належну оцінку іншим доказам, наданим позивачем в обґрунтування та доведення протиправної поведінки відповідачів, зокрема залишили поза увагою рішення Правління Національного банку України № 468-рш/БТ від 06.12.2016 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" до категорії неплатоспроможних» на предмет зазначених у ньому підстав, з яких Публічне акціонерне товариство Банк "Траст" було віднесено до категорії неплатоспроможних. Не з'ясували суди і обставини того, чи оскаржувалося це рішення в судовому порядку, чи є воно дійсним;

- поза увагою судів залишилися і доводи позивача про порушення відповідачами банківського законодавства, здійснення незбалансованої стратегії управління активами та пасивами, не забезпечення дотримання встановлених чинним законодавством обов'язкових економічних нормативів, подання недостовірної статистичної звітності, приховування реального фінансового стану Банку, невиконання обов'язків, передбачених банківським законодавством, статутом та внутрішніми положеннями Банку, вимог Національного банку України. Суди не з'ясували з достовірністю, чи підтверджуються ці доводи позивача наявними в матеріалах справи доказами, не встановили, на які саме порушення банківського законодавства кожним з відповідачів окремо послався позивач;

- відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій також дійшли висновку про недоведеність неправомірної поведінки відповідачів, оскільки Фонд не надав доказів виявлення нікчемних правочинів в порядку статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" або пред'явлення позову про визнання кредитних договорів недійсними у порядку, передбаченому Цивільним кодексом України. Однак зазначені висновки судів є помилковими, з огляду на те, що виявлення нікчемних правочинів та застосування наслідків їх нікчемності потенційно може впливати на загальну вартість ліквідаційної маси і, відповідно, може як збільшити, так і зменшити розмір непокритих активами Банку вимог кредиторів. Водночас невчинення Фондом таких дій, навіть якщо таке управлінське рішення було помилковим, не може свідчити про правомірність дій учасників, керівників банку, які призвели банк до неплатоспроможності, та бути підставою для звільнення їх від відповідальності;

- суди попередніх інстанцій встановили, що позивач просить стягнути солідарно з відповідачів (з урахуванням уточнених вимог) 394 923 890,12 грн шкоди, як вбачається позивач визначає заявлену до стягнення суму шкоди як розмір непогашених вимог кредиторів Банку. Однак суди попередніх інстанцій не з'ясували, чи можна вважати заявлену Фондом до стягнення суму шкоди недостатністю майна Банку для покриття вимог кредиторів Банку, не перевірили правильність визначення позивачем цієї суми. Крім того суди попередніх інстанцій не врахували те, що такий показник як недостатність майна банку для покриття вимог кредиторів банку з огляду на саму правову природу недостатності майна банку може бути визначеним лише у процедурі ліквідації банку, є цілісним показником, який не підлягає поділу на окремі суми, що виключає можливість визначення цього показника у попередні періоди (до введення у банку процедури ліквідації, до затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів та вартості ліквідаційної маси) та його поділу на окремі суми. З огляду на викладене висновок судів про те, що позивач не розмежовує по періодам суму завданої відповідачами шкоди відповідно до законодавства, що діяло протягом спірного періоду, є передчасним;

- суди попередніх інстанцій, не встановивши з достовірністю обставин щодо кола осіб, які є відповідальними у спірних правовідносинах, щодо наявності та доведеності протиправної поведінки відповідачів, дійшли передчасного висновку про те, що позивач не довів наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідачів і визначеною Фондом заподіяною відповідачами Банку шкодою. Суди попередніх інстанцій, не з'ясувавши з достовірністю зазначені вище по тексту цієї постанови обставини, як наслідок не дослідили належним чином і такий елемент складу правопорушення, як причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою заподіювача та шкодою потерпілої сторони, який є важливим елементом доказування наявності шкоди;

- як вбачається зі змісту оскаржуваних судових рішень суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходили, зокрема з того, що позивач не довів наявності вини відповідачів у заподіянні Банку та його кредиторам шкоди. Однак зазначені висновки судів є помилковими та такими, що зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права та без урахування висновків Верховного Суду. Верховний Суд зазначив, що саме відповідачі, а не позивач, мали доводити суду відсутність вини, тобто обставини вжиття ними всіх можливих заходів і вчинення дій для запобігання завданню шкоди Банку, свою добросовісну і розумну поведінку як керівників Банку. Однак зазначений висновок Верховного Суду щодо презумпції вини заподіювача шкоди у деліктних правовідносинах не був врахований судами попередніх інстанцій при вирішення спору у цій справі, про що обґрунтовано зазначив позивач у касаційній скарзі. Суди дійшли помилкового висновку про те, що саме позивач має доводити наявність вини відповідачів. Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що твердження позивача про свідомий, умисний характер дій відповідачів, - є припущенням, оскільки такий висновок суперечить правовій природі презумпції вини;

- суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, зокрема дійшов висновку про те, що позивач не обґрунтував наявності протиправного умислу в діях усіх відповідачів, спрямованого на настання неплатоспроможності Банку, не довів того, що "неадекватна оцінка" фінансового стану окремих позичальників, неправильне визначення стану обслуговування боргу, тощо, були наслідками саме умислу всіх без винятку відповідачів, а не наслідками необережності окремих посадових осіб Банку. У зв'язку з цим Верховний Суд зазначив, що умисел як форма вини включає елемент усвідомлення та наміру. Дії особи вважаються такими, що вчинені з умислом, якщо вона усвідомлювала протиправність своєї поведінки та бажала або свідомо допускала настання шкоди (збитків). Вина у формі необережності має місце за відсутності в особи наміру завдати шкоди. При необережності особа не передбачала можливості настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча могла та повинна була їх передбачити або легковажно (безпідставно) сподівалася на їх відвернення. Проте форма вини (умисел чи необережність) має значення лише при вирішенні судом питання про зменшення розміру відшкодування на підставі частини другої статті 1193 Цивільного кодексу України. Однак з оскаржуваних судових рішень не вбачається, що відповідачі у цій справі зверталися до суду з відповідною заявою в порядку частини другої статті 1193 Цивільного кодексу України. Такі обставини судами попередніх інстанцій не встановлювалися;

- суд апеляційної інстанції, не дослідивши належним чином та не встановивши з достовірністю обставини щодо кола осіб, які є відповідальними у спірних правовідносинах, щодо наявності та доведеності протиправної поведінки відповідачів, дійшов передчасного висновку про те, що позивач не довів спільний характер конкретних дій / бездіяльності відповідачів, якими була завдана шкода Банку;

- суди попередніх інстанцій застосували такий стандарт доказування як "вірогідність доказів", про що обґрунтовано зазначив скаржник, та всупереч вимог норм процесуального права не проаналізували аргументи обох сторін, не дослідили усіх наданих учасниками справи доказів, зокрема наявні в матеріалах справи звіти, висновки, довідки, постанови Національного банку України, складені за результатом проведених перевірок у Публічному акціонерному товаристві Банк "Траст", постанови правління Національного банку України № 856/БТ від 25.12.2014, № 223-рш/БТ від 18.08.2016 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" до категорії проблемних", № 468-рш/БТ від 06.12.2016 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Банк "Траст" до категорії неплатоспроможних", не надали їм належну правову оцінку.

64. Так, частиною п'ятою статті 310 ГПК України передбачено, що висновки суду касаційної інстанції, у зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

65. Згідно з частиною першою статті 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

66. Утім, як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень у цій справі, під час нового розгляду цієї справи, суди попередніх інстанцій формально підійшли до розгляду справи та не надали належної оцінки висновкам та вказівкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 28.10.2021, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне повторно звернути увагу на таке.

67. Так, вирішуючи спори про стягнення збитків, суди мають передусім з'ясовувати правові підстави покладення на винну особу майнової відповідальності. При цьому слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (стаття 623 ЦК України), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає унаслідок завдання шкоди (глава 82 ЦК України).

68. Стаття 11 ЦК України передбачає, що підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

69. Згідно з частинами першою та другою статті 1166 ЦК України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану недоговірну (деліктну) шкоду, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

70. Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:

- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;

- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;

- причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;

- вина заподіювача шкоди, як суб'єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.

71. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.

72. За загальними правилами розподілу обов'язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша, третя статті 74 ГПК України).

73. Отже, система доказування у господарському процесі засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини належними та допустимими доказами.

74. Предметом позову в цій справі є відшкодування (стягнення) шкоди, заподіяної Банку та його кредиторам протиправними діями / бездіяльністю пов'язаних з банком осіб.

75. При поданні позову про відшкодування заподіяної майнової шкоди на позивача покладається обов'язок довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.

76. Водночас зі змісту частини другої статті 1166 ЦК України вбачається, що цивільне законодавство у деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, яка полягає в тому, що наявність вини заподіювача шкоди не підлягає доведенню позивачем, а саме відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Висновок щодо застосування частини другої статті 1166 ЦК України та презумпції вини заподіювача шкоди міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 753/7281/15-ц, від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18.

77. Спростування вини (у тому числі з підстав вини самого позивача у заподіяній шкоді) є процесуальним обов'язком її заподіювача, тобто відповідача у спорі про відшкодування шкоди.

78. Враховуючи зазначені правила доказування у господарському процесі, у правовідносинах з відшкодування шкоди позивач має довести неправомірність рішень, дій / бездіяльності відповідачів, у чому полягав негативний результат їх діяльності в контексті зменшення обсягу майна банку чи його знецінення, розмір майнових втрат, а також пов'язаність протиправної поведінки відповідачів та існуючого негативного результату.

79. Відповідачі у межах наданих їм процесуальних прав та визначених процесуальних обов'язків повинні спростувати доводи та докази позивача, а також, у свою чергу, навести обставини й доводи, які свідчили б про відповідність їх діяльності інтересам банку та про відсутність підстав для їх відповідальності. Аналіз норм Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема глави 7 цього Закону, дозволяє зробити висновок, що доказами виконання свого обов'язку вживати своєчасні заходи для запобігання настанню неплатоспроможності банку можуть бути дані, які підтверджують обставини, що власники істотної участі, керівник, члени ради, члени виконавчого органу, посадові особи іншого органу управління вжили заходів для запобігання ризиковій діяльності; для недопущення в діяльності банку ознак, наявність яких є підставою для висновку НБУ про провадження банком ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, зокрема, через вплив на управління чи діяльність юридичної особи (у тому числі шляхом ухвалення рішень про винесення на розгляд загальних зборів учасників банку питання ризикової діяльності); відновлення платоспроможності банку; встановлення осіб, відповідальних за ризикову діяльність тощо.

80. Відповідно до частин першої, другої статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

81. Так, виходячи із заявлених позивачем предмета та підстав позову, предметом доказування у цій справі та обставинами, які складають предмет дослідження судом, є:

- персональний склад органів управління Банку на момент ухвалення рішень про вчинення сумнівних правочинів; дати обрання / призначення та звільнення з посади кожного з відповідачів; належність відповідачів до керівників Банку; наявність у відповідачів статусу посадової особи акціонерного товариства, пов'язаної з Банком особи;

- факт ухвалення рішення органом управління Банку про вчинення сумнівного правочину, персональний склад органу на момент ухвалення такого рішення, результати голосування кожного члена (за, проти, утримався); інші фактичні обставини ухвалення такого рішення, на підставі яких документів (наданих контрагентом та внутрішніх документів банку) ухвалювалося рішення, чи була дотримана внутрішня процедура банку щодо погодження таких рішень, хід обговорення;

- факт вчинення Банком сумнівного правочину (укладення договору);

- факт виконання Банком сумнівного правочину (перерахування / отримання коштів, передання / отримання майна чи майнових прав);

- факти протиправної поведінки відповідачів (недотримання законодавства про банківську діяльність, нормативів діяльності Банку, індивідуальних приписів НБУ, обставини, що підтверджують невиваженість інвестиційної політики та ризикованість кредитної політики Банку, відсутність в Банку ефективної системи запобігання ризикам, порушення відповідачами фідуціарних обов'язків, дії відповідачів усупереч інтересам Банку тощо);

- збитки Банку від конкретного правочину та їх причини;

- наявність причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідачів та завданою шкодою;

- факт недостатності майна Банку (для спорів, позови в яких були подані Фондом протягом дії частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", яка визначала недостатність майна Банку умовою звернення Фонду з відповідними вимогами до пов'язаних з Банком осіб).

Подібні висновки містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18 та від 20.10.2022 у справі № 910/3782/21.

82. Відповідно до частин третьої - шостої статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній протягом 2013 року до 07.03.2015) учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку. Власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Власники істотної участі, керівники банку (крім керівників відокремлених підрозділів банку) за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності банку несуть відповідальність. На власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов'язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних.

83. Відповідно до частин третьої - шостої статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній з 07.03.2015 по 07.12.2016 - дату запровадження в Банку тимчасової адміністрації) учасники банку відповідають за зобов'язаннями банку згідно із законами України та статутом банку. Власники істотної участі зобов'язані вживати своєчасних заходів для запобігання настання неплатоспроможності банку. Пов'язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність. Пов'язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов'язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов'язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду.

84. Відповідно до частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, що була чинна протягом 2013-2015 років, до внесення змін до цієї норми за Законом України № 629-VIII від 16.07.2015, що набрав чинності 12.08.2015) Фонд має право звернутися з вимогою до власників істотної участі, контролерів та керівників банку про задоволення за рахунок їх майна частини вимог кредиторів банку в разі, якщо дії чи бездіяльність таких осіб призвели до понесення банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку. У разі отримання Фондом відмови у задоволенні таких вимог або невиконання вимоги у строк, встановлений Фондом, Фонд має право звернутися до суду з вимогою про стягнення майна з таких осіб для задоволення вимог кредиторів.

85. Відповідно частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на дату подання Фондом позову у цій справі) Фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. У разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду.

86. Отже різниця між старою та новою редакцією зазначеної норми полягає у тому, що:

1) редакція цієї норми, чинна станом на дату подання позову у цій справі, містила більш широке коло осіб, до яких Банк може звертатися з вимогою, - не лише до власників істотної участі, контролерів та керівників Банку, а й до будь-яких пов'язаних з банком осіб;

2) редакція цієї норми, чинна станом на дату подання позову у цій справі, передбачала недостатність майна Банку для розрахунків з кредиторами як обов'язкову умову, за наявності якої Фонд мав право звернутися з позовом.

87. Окрім цього Суд звертає увагу, що Верховний Суд у постановах, зокрема, від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18 та від 09.01.2024 у справі № 910/7305/21 виснував, що члени кредитного комітету, які не входили до складу правління, є посадовими особами акціонерного товариства, якщо утворення кредитного комітету передбачено статутом банку.

88. Відповідно до частини другої статті 89 ГК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом.

89. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

90. Стаття 43 Закону України "Про банки і банківську діяльність" передбачає, що при виконанні своїх обов'язків відповідно до вимог цього Закону керівники банку зобов'язані діяти на користь банку та клієнтів і зобов'язані ставити інтереси банку вище власних. Зокрема, керівники банку зобов'язані: 1) ставитися з відповідальністю до виконання своїх службових обов'язків; 2) приймати рішення в межах наданих повноважень; 3) не використовувати службове становище у власних інтересах; 4) забезпечити збереження та передачу майна та документів банку при звільненні керівників з посади.

91. Відповідно до пункту 15 частини першої статті 2 Закону України "Про акціонерні товариства" (в редакції, що діяла станом на час виникнення спірних правовідносин) посадовими особами органів акціонерного товариства є фізичні особи - голова та члени наглядової ради, виконавчого органу, ревізійної комісії, ревізор акціонерного товариства, а також голова та члени іншого органу товариства, якщо утворення такого органу передбачено статутом товариства.

92. Такі посадові особи можуть притягатися до відповідальності перед товариством на підставі статті 63 Закону "Про акціонерні товариства".

93. Відповідно до визначення термінів, що містяться у статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакціях, чинних протягом 2013 - 2016 років,) учасники банку - засновники банку, акціонери банку, який є публічним акціонерним товариством, і пайовики кооперативного банку;

істотна участь - пряме та/або опосередковане володіння однією особою самостійно чи спільно з іншими особами 10 і більше відсотками статутного капіталу та/або права голосу акцій, паїв юридичної особи або незалежна від формального володіння можливість значного впливу на управління чи діяльність юридичної особи.

94. Частина перша статті 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакціях, чинних протягом 2013 - 2016 років) до керівників банку відносить голову, його заступників та членів ради банку, голову, його заступників та членів правління банку, головного бухгалтера банку.

95. За змістом частин першої та другої статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній з 07.03.2015 по 07.12.2016 - дату запровадження в Банку тимчасової адміністрації) для цілей цього Закону пов'язаними з банком особами є, зокрема особи, які мають істотну участь у банку, та особи, через яких ці особи здійснюють опосередковане володіння істотною участю у банку; керівники банку, керівник підрозділу внутрішнього аудиту, головний ризик-менеджер, головний комплаєнс-менеджер, керівники та члени комітетів ради банку та правління банку; споріднені та афілійовані особи банку, у тому числі учасники банківської групи.

Особа вважається пов'язаною з банком з моменту виникнення підстав для визначення такої особи пов'язаною з банком відповідно до вимог цієї статті.

96. У наведених положеннях законодавства закріплені обов'язки органів юридичної особи (посадових осіб) діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно, розумно та не перевищувати своїх повноважень, а також відповідальність за їх порушення (фідуціарні обов'язки).

97. У доктрині господарського та корпоративного права зазначається, що тлумачення фідуціарних обов'язків здійснюється через призму дублюючого контролю: 1) регулювання ex-ante - шляхом надання вказівок щодо дій посадових осіб у гнучко визначених фідуціарних обов'язках; 2) регулювання ex-post - дозволяє судам надавати справедливу оцінку щоразу, коли обов'язки потенційно не були виконані належним чином.

98. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, при вирішенні питання про притягнення до відповідальності посадових осіб банку суд також має встановити, чи дотримались такі посадові особи своїх фідуціарних обов'язків, а саме: чи діяли вони добросовісно, розумно та чи не перевищували свої повноваження.

99. Згідно зі статтею 92 ЦК України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов'язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов'язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень.

Подібні висновки щодо застосування статті 92 ЦК України викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, постановах Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/21493/17, від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18.

100. Верховний Суд звертає увагу, що при застосуванні статті 92 ЦК України потрібно оцінювати не лише формальну сторону питання - дотримання посадовою особою всіх положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників / акціонерів тощо. Навіть коли посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства.

101. Разом з цим, Верховний Суд у постанові від 29.05.2024 у справі № 910/15260/18 зазначив таке:

"123. У цьому контексті заслуговує на увагу правило ділового рішення (business judgment rule), що сформувалося у доктрині та світовій судовій практиці. За загальним правилом суди не визначають відповідальність директорів за ухвалення ділових рішень, якщо такі рішення не є повністю нерозумними. Ця доктрина судового невтручання відома як "правило ділового рішення": якщо інше не доведено, то директори діяли на підставі достатньої інформації, добросовісно та в інтересах товариства.

124. Отже, відповідно до правила ділового рішення посадові особи не зобов'язані доводити ефективність прийнятих ділових рішень, а суди зазвичай не входять у питання оцінки їх ефективності. Таке правило пояснюється тим, що судді переважно не володіють достатньою компетенцією та досвідом для оцінки ефективності ухвалених ділових (інвестиційних, підприємницьких) рішень. Крім того, будь-яке бізнес-рішення є ризиковим (це - невід'ємна риса підприємницької діяльності), а також таким, яке ухвалюється в умовах володіння певним обсягом інформації станом на момент ухвалення рішення. При ухваленні рішень інформація про майбутні події є невідомою і може бути лише спрогнозована. Оцінка судом ефективності ділового рішення вже постфактум, за наявності значно більшого обсягу інформації про події, які відбулися після ухвалення рішення, не завжди забезпечує справедливий підхід. Під час судового розгляду, який відбувається, як правило, зі спливом значного періоду часу, навіть розумне ділове рішення може prima facie здатися нерозумним.

125. Водночас "правило ділового рішення" не захищає очевидно нерозумні, абсурдні рішення, яким немає пояснень, які належним чином не обґрунтовані. Ця позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.01.2024 у справі №911/266/22.

126. Метою правила ділового рішення, з одного боку, є забезпечення належного управління в товариствах та, з іншого боку, збереження свободи прийняття рішень посадовими особами. Правило слугує засобом захисту від можливості надмірного та неналежного перегляду рішень посадових осіб (менеджменту) товариства.

127. Варто зауважити, що правило ділового рішення включене у новий підпринцип V.A.1 Принципів корпоративного управління (Principles of Corporate Governance) G20/OECD від 11.09.2023 Організації економічного співробітництва та розвитку з формулюванням: "Члени правління та керівництво мають бути захищені від судового розгляду, якщо рішення було прийняте добросовісно та з належною процедурною обачністю".

128. Якщо посадові особи товариства зіштовхуються з ризиком особистої відповідальності за поганий результат ухваленого ними ділового рішення, вони відмовляться від прийняття на себе таких ризиків взагалі, що в цілому негативно вплине на результати діяльності товариства, адже при цьому зменшиться кількість не лише поганих, але й хороших ризикових рішень.

129. ОЄСР виокремлює принаймні чотири ризики перегляду судами ділових рішень (The business judgement rule: A comparative analysis. 2023 OECD-Latin America Roundtable on Corporate Governance. Background note):

- директори можуть не бажати брати на себе потенційну відповідальність за прийняття рішення про інвестування в проєкт, який, попри високу очікувану прибутковість, скориговану на ризик, має певні шанси на невдачу, що часто трапляється з інноваційними проектами. Якщо директори не матимуть стимулів для прийняття такого рішення, здатність компаній розвивати нові технології буде поставлена під загрозу, а отже розвиток економіки в цілому також може зазнати перешкод;

- створюватимуться перешкоди для залучення (та утримання) кваліфікованих фахівців на посадах у радах директорів через страх бути притягнутим до необмеженої та повторюваної персональної відповідальності;

- якщо управлінські рішення постійно переоцінюються та, відповідно, стають сумнівними, довіра до компаній з боку бізнес-партнерів, працівників, інших зацікавлених сторін та акціонерів буде підірвана;

- систематичне звернення до адміністративних та судових органів для перегляду господарських рішень призведе до перевантаження цих органів, що заважатиме їм вирішувати інші важливі корпоративні спори.

130. Отже, правило ділового рішення вимагає, щоб посадові особи діяли: 1) на користь корпоративних інтересів; 2) добросовісно (bona fides) та незацікавлено; 3) з належною обачністю та дбайливістю, приймаючи виважені, свідомі рішення. Правило ділового рішення захищає посадових осіб, які не мають матеріального, особистого інтересу у прийнятому рішенні (тобто за відсутності конфлікту інтересів).

131. Правило ділового рішення допускає перегляд ділових рішень судами, однак виключно в разі, якщо встановлені обставини доводять, що посадові особи порушили свої обов'язки, особливо якщо мала місце не лише недобросовісність, але й недбалість, порушення фідуціарних обов'язків, у тому числі й непоінформоване прийняття рішень.

132. У теорії виділяють три складових для того, щоб застосувати правило ділового рішення:

(1) посадова особа має зібрати та проаналізувати всю необхідну для ухвалення рішення інформацію;

(2) не має бути конфлікту інтересів;

(3) ділове рішення не має виглядати "дивним", абсурдним з погляду іншої розумної особи, яка б діяла у відповідних обставинах, володіючи відповідним обсягом інформації (тобто рішення має бути раціональним, мати сенс)".

102. Підставою позову в цій справі, зокрема, визначено допущення відповідачами здійснення Банком ризикової кредитної діяльності, яка не мала фінансово-економічного обґрунтування.

103. Вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла у найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обґрунтованими; її фідуціарні обов'язки були виконані належним чином.

104. Разом із тим, спростування позивачем відповідної презумпції за одним із критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов'язків відповідачами. У цьому разі вже відповідач зобов'язаний довести, що він діяв у інтересах товариства.

105. Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду, викладеним у постанові від 05.02.2024 у справі № 910/4149/21.

106. У цій справі суди послалися на відповідні положення ЦК, ГК, Закону "Про акціонерні товариства", навели визначення терміну "фідуціарний обов'язок", що міститься у Методичних рекомендаціях щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України, які схвалені постановою правління НБУ від 28.03.2007 № 98, однак дійшли висновку про недоведеність позивачем наявності у діях відповідачів складу цивільного правопорушення.

107. При цьому суди вказали, що, виходячи з предмету доказування у цій справі, з метою встановлення обставин стосовно ризикової діяльності з кредитування та на підставі яких документів ухвалювалося рішення відповідачами, чи відповідали / або не відповідали такі рішення обґрунтованому рівню ризику та / або чи загрожували інтересам банку або кредиторів банку, слід досліджувати кредитні документації (справи).

108. Щодо наведеного висновку судів попередніх інстанцій Суд звертає увагу, що у постанові Верховного Суду від 18.03.2024 у справі № 910/12955/20 міститься висновок про те, що встановлення судом обставин, які входять до предмету доказування, в частині прийняття відповідачами спірних рішень та укладання на підставі таких рішень угод/додаткових угод, що, в свою чергу, відповідало або не відповідало обґрунтованому рівню ризику та/або загрожувало інтересам банку або кредиторів банку, можливе не лише з дослідження кредитної документації (справ) боржників за такими договорами.

109. Разом з цим, скаржник стверджує, що суди на порушення статей 79, 86 ГПК України не дослідили та не надали належну правову оцінку доказам, які містяться у матеріалах справи, а саме: не надали оцінки інспекційним перевіркам, довідкам Національного банку України, який в порядку здійснення банківського нагляду перевіряв діяльність Банку та встановив низку важливих для справи фактів, що прямо вказують на недобросовісність дій відповідачів та доведення Банку до неплатоспроможності з їх вини; не надали оцінки результатам інвентаризації майна та формування ліквідаційної маси Банку, яку в порядку виведення неплатоспроможного банку із ринку здійснено Фондом, що вказує на відсутність активів за рахунок яких можливо задовольнити вимоги кредиторів; не дослідили рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії проблемних/неплатоспроможних та відкликання банківської ліцензії; не надали оцінки довідці із додатками (баланси банку), наданій Фондом, яка підтверджує тривалу збиткову діяльність банківської установи; не надали оцінку звіту про виконання ліквідаційної процедури ПАТ Банк "Траст", який встановив розмір незадоволених вимог кредиторів за наслідком завершення ліквідаційної процедури та припинення банку; не надали оцінку копіям заяв з кредиторськими вимогами з додатками, які внесено до реєстру акцептованих вимог кредиторів банку, зважаючи на суперечливі висновки, що висловлені судом.

110. Верховний Суд погоджується із доводами Фонду, що суди попередніх інстанцій зазначене не врахували та належно не оцінили наявні у справі докази.

111. При цьому, Суд завертає увагу на те, що неспроможність посадової особи пояснити мотиви своїх дій та рішень, які завдали підприємству збитків, також свідчить про недобросовісність таких дій і рішень.

Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 910/20261/16.

112. Так, стаття 79 ГПК України передбачає, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

113. Верховний Суд звертає увагу на необхідність застосування категорій стандартів доказування та що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи на підставі доказів у порядку статті 86 ГПК України. Зазначений принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

114. Відтак, на підставі наявних доказів суди мали встановити, зокрема, чи відповідало прийняття відповідачами управлінських рішень обґрунтованому рівню ризику, чи порушувало загальні принципи й правила кредитування, виходило за межі звичайної банківської діяльності, та чи загрожувало інтересам банку і його кредиторам, чи дотрималися відповідачі своїх фідуціарних обов'язків.

115. Натомість суди попередніх інстанцій не з'ясували обставини щодо відповідності дій відповідачів інтересам Банку та щодо відсутності підстав для їх відповідальності (зокрема, чи доводили та яким чином доводили відповідачі доцільність і економічну обґрунтованість своїх дій), чи вийшли відповідачі за межі розумного підприємницького ризику.

116. Отже, суди дійшли передчасного висновку, що позивач не довів наявність у діях відповідачів складу цивільного правопорушення.

117. Окрім цього, в контексті висновків судів попередніх інстанцій про те, що у визначений Фондом позовний період з 01.01.2014 по 07.12.2016, діяльність ПАТ Банку "Траст" проводилася під наглядом куратора Національного банку України, а отже, з моменту введення кураторства нагляд та контроль вжиття заходів профілактичного та превентивного характеру, спрямованих на покращення фінансової спроможності Банку здійснював Національний Банк України, Суд вважає за необхідне звернути увагу, що згідно усталеної практики Верховного Суду, будь-які порушення з боку регулятора (призначеного ним куратора як представника НБУ), неналежне виконання куратором банку своїх посадових обов'язків не можуть слугувати підставою для звільнення від відповідальності посадових осіб банку. Адже саме вони, а не регулятор ухвалювали відповідні рішення і несли відповідальність за роботу банку.

118. Окрім цього, в контексті висновків судів попередніх інстанцій про те, що аналізуючи дотримання Фондом його фідуціарних обов'язків в процесі ліквідації ПАТ Банк "Траст" судами встановлено наявність порушень, пов'язаних із веденням реєстру акцептованих вимог кредиторів Банку, які мають прямий вплив на визначення розміру шкоди, заявленого Фондом та свідчать про наявність правових дефектів в діяльності Фонду, а вчинення позивачем дій з повернення виданих ПАТ Банком "Траст" кредитів на суму 547 669 469, 00 грн відноситься до фідуціарних обов'язків Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, при цьому, останнім не надано доказів неможливості повернення вказаної заборгованості, як не надано доказів звернення з відповідними вимогами до позичальників банку, у зв'язку з чим суди зазначили, що Фондом не доведено розміру шкоди, який заявлено у позовній заяві, Верховний Суд зазначає таке.

119. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду відступив від висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 01.08.2023 у справі № 910/9833/21, про те, що у спорі, де Фонд звертається з позовом в порядку частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у разі, коли відповідач вказує, що на момент виведення банку з ринку майна (активів) банку було достатньо для задоволення вимог всіх кредиторів, а недостача виникла внаслідок неналежного виконання Фондом та уповноваженою особою, яка була призначена в банку Фондом і протягом часу виведення банку з ринку відчужувала активи, своїх обов'язків в рамках такої процедури, до предмета доказування у такому спорі входять, зокрема, обставини правомірної/протиправної поведінки Фонду та уповноважених осіб Фонду (належного виконання вимог Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", порушення ними фідуціарних обов'язків, їх дії, вчинені всупереч інтересам кредиторів банку, тощо).

120. Також, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивач не обґрунтував, за якою саме ознакою (об'єктивною чи суб'єктивною) вважаються спільними дії відповідачів, як членів окремих та різних за управлінськими повноваженнями та функціями органів управління Банку, та ще й разом з діями інших осіб - власників істотної участі, які виконували свої посадові обов'язки у різний час та у межах досить тривалого періоду.

121. У цьому контексті Суд зазначає, що як неодноразово зазначав Верховний Суд, положення цивільного та господарського законодавства презюмують солідарну відповідальність органів юридичної особи за збитки, заподіяні юридичній особі порушенням обов'язків щодо її представництва. Члени наглядової ради і виконавчого органу банку несуть спільно відповідальність за діяльність банку в цілому. Неправомірність їх поведінки може полягати як у вчиненні певних дій, так і в їх не вчиненні, тобто бездіяльності. Відповідачі, як керівники банку, з відповідним ступенем кваліфікації та досвідом знали або повинні були знати про системне виведення активів з банку шляхом укладення договорів. Таким чином, неплатоспроможність банку є наслідком як їх активних дій, так і пасивної бездіяльності. При цьому немає значення, на яку суму і які саме договори погодив чи підписав кожний з відповідачів.

122. Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до пов'язаних з банком осіб, які є посадовими особами органів управління банку, подані Фондом відповідно до статті 58 Закону України "Про банки і банківську діяльність", мають розглядатися разом у межах однієї справи. Адже у випадку завдання шкоди банку діями його посадових осіб, внаслідок чого настала неплатоспроможність банку, які несуть солідарну відповідальність перед банком як члени органу (органів) управління, повний склад правопорушення можна встановити лише шляхом системного аналізу всієї сукупності дій чи бездіяльності посадових осіб, у тому числі дослідження проведених банківських операцій та їх вплив на фінансове становище банку в цілому. Операції банку та їх наслідки для його платоспроможності не можна розглядати окремо.

123. Згідно зі статтею 14 ГПК України одним із принципів господарського судочинства є диспозитивність, який полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Складовою зазначеного принципу є можливість суб'єкта відмовитися від свого права чи інтересу.

Аналогічний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 03.11.2023 у справі № 918/686/21.

124. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц.

125. Визначення позивачем у позові складу сторін у справі має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Суд зобов'язаний визначити суб'єктний склад спору залежно від характеру правовідносин і норми матеріального права, які підлягають застосуванню.

Такий же висновок наведено у постанові Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 465/4965/13-ц.

126. Відповідно до частини першої статті 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

127. Особи вважаються такими, що спільно завдали шкоди, якщо вони завдали неподільну шкоду взаємопов'язаним сукупними діями або діями з єдністю наміру. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого.

128. За змістом зазначеної норми закону спільною вважається шкода як неподільний результат неправомірних дій або бездіяльності двох і більше осіб. При цьому не обов'язково, щоб дії або бездіяльність, які завдали шкоди іншим особам, співпадали за часом. Це правило поширюється на випадки, коли неможливо встановити, яка дія та в якій мірі спричинила настання такого наслідку.

129. Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання.

130. Отже, умови притягнення осіб до солідарної відповідальності не передбачають необхідності доведення одночасності вчинення всіх відповідних протиправних дій всіма відповідачами. Цей вид відповідальності підлягає застосуванню, зокрема, у тих випадках, коли неможливо чітко розмежувати роль у вчиненні та обсяг вчинення кожним із відповідачів дій, якими завдано шкоду юридичній особі.

131. Слід зазначити, що діяльність банку включає у себе значний комплекс дій та заходів, що вчиняються фінансовою установою на ринку банківських послуг, які пов'язані із значними кредитними ризиками для банку та його кредиторів, а управління банком є складним та динамічним процесом, який супроводжується періодичними кадровими змінами у ньому.

132. Покладення на позивача обов'язку доведення правильності формування кола осіб, відповідальних за завдання збитків банку, у кожний окремий період часу, розміру та підстав відповідальності свідчить про застосування завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18.03.2024 у справі №910/12955/20.

133. Статтею 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. При цьому, згідно із статтею 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

134. Слід також зазначити, що важливим елементом доказування наявності повного складу правопорушення є причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, який полягає у тому, що: 1) протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав; 2) шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки. Тобто необхідно довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а шкода, яка завдана особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

135. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною шкоди, коли вона прямо (безпосередньо) пов'язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв'язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв'язку.

136. Суди зазначили що Фонд не довів причинно-наслідковий зв'язок між протиправними діями та шкодою.

137. Так, Верховний Суд погоджується з доводами скаржника про суперечливість таких висновків, оскільки неможливо встановлювати наявність причинного зв'язку між шкодою, яка, за твердженням судів, не встановлена, та поведінкою відповідачів, неправомірність якої, на переконання судів, також не доведено.

138. Слід зазначити, що питання про причинно-наслідковий зв'язок постає лише після встановлення причини (протиправне діяння у деліктних правовідносинах) та настання шкідливого наслідку (шкоди).

Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 904/3867/21.

139. Верховний Суд також вважає обґрунтованими доводи Фонду, що він не повинен доказувати те, що дії відповідачів були охоплені єдиним спільним наміром щодо досягнення відповідних цілей, оскільки намір (умисел) є складовою такого елемента складу правопорушення як вина.

140. Виною є невжиття особою всіх належних від неї заходів для запобігання заподіянню шкоди, а відтак саме відповідачі мають доводити суду відсутність вини, тобто вжиття ними всіх можливих заходів і вчинення дій для запобігання завданню шкоди банку, свою добросовісну і розумну поведінку, як керівників Банку.

141. За наведених обставин у Верховного Суду відсутні правові підстави для висновку про законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень у цій справі.

142. Верховний Суд зазначає, що суд, задля забезпечення дотримання всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи зобов'язаний дослідити та встановити обставини, на які посилаються сторони на підтвердження своїх вимог та заперечень.

143. Суд зазначає, що ані місцевий господарський суд, ані суд апеляційної інстанції в повному обсязі не врахували висновків та вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 28.10.2021 у цій справі, які стали підставою для направлення справи на новий розгляд, чим порушили приписи частини п'ятої статті 310 та частини першої статті 316 ГПК України.

144. Верховний Суд враховує, що обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

145. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

146. З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.

147. У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

148. Суд зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").

149. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування такому відхиленню чи спростуванню, а також навести ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 7 ГПК України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

150. У рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зверталося увагу на те, що в національному рішенні мають бути викладені причини, достатні для відповіді на фактичні та правові (матеріально-правові або процесуальні) доводи сторін у всіх суттєвих аспектах. Суди мають вивчити основні аргументи сторін (див. п.67 рішення у справі "Бузеску проти Румунії", заява № 61302/00, п.35 рішення у справі "Донадзе проти Грузії", заява № 74644/01). Отже, судове рішення з точки зору статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має дати відповіді на основні й важливі для сторони аргументи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Якщо заява чи доказ, на який посилається сторона, є вирішальним для результату проваджень, він вимагає конкретної та прямої відповіді (рішення ЄСПЛ у справах "Руїс Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91 (п.30), "Хіро Балані проти Іспанії", заява № 18064/91) (п.28).

151. Верховний Суд звертає увагу на те, що із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Зазначений стандарт підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з уведенням у дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньої кількості доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

152. Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

153. Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним, ніж протилежний (пункти 6.19, 6.20 постанови Верховного Суду від 04.02.2021 у справі № 910/11534/18).

Подібний висновок викладений також у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/14//17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 07.07.2021 у справі № 916/2620/20.

154. Суди попередніх інстанцій у цій справі не проаналізували суттєвих аргументів обох сторін, на надали належної правової оцінки їх доводам та наявним у матеріалах доказам, а також не навели мотивованого обґрунтування прийняття та/або відхилення наявних у справі доказів, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення.

155. За змістом статті 236 ГПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

156. Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів статті 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

157. Суд зазначає, що право на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право особи на обґрунтоване рішення. У справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" від 27.09.2001 ЄСПЛ зазначив, що лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя.

158. У Рішенні ЄСПЛ "Мала проти України" від 17.11.2014 суд погодився з доводами заявниці про наявність порушення статті 6 Конвенції у випадку ненадання судом оцінок аргументові заявниці, що мав ключове значення для результатів провадження.

159. Аналогічно, у даній справі, ненадання судами належної оцінки всім обставинам справи та доказам, Суд вважає таким процесуальним порушенням, яке виключає справедливість постановленого судового рішення в розумінні статті 6 Конвенції.

160. З огляду на викладене, висновок судів про наявність правових підстав для відмови в позові є передчасним, оскільки суди не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 28.10.2021 у цій справі, які слугували підставою для направлення справи на новий розгляд, не дослідили усіх обставин справи з наданням оцінки наявним у ній доказам, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті, порушили принцип змагальності та стандарти доказування, тому ухвалені у справі судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими.

161. З огляду на викладене доводи касаційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб знайшли своє підтвердження, наявні підстави для скасування оскаржуваних рішення і постанови по суті спору та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції, адже суди попередніх інстанцій припустились порушень, що мало своїм наслідком не встановлення обставин, що є визначальними, вагомими і ключовими у цій справі у вирішенні даного спору.

Щодо додаткових рішень

162. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб просить скасувати додаткове рішення суду першої інстанції, постанову суду апеляційної інстанції (прийняту за наслідками перегляду додаткового рішення суду першої інстанції), а також додаткову постанову суду апеляційної інстанції в часині часткового задоволення заяв ОСОБА_1 про розподіл судових витрат та прийняти нові рішення, якими відмовити у задоволенні відповідних заяв.

163. Окрім цього, ОСОБА_1 просить скасувати додаткову постанову суду апеляційної інстанції в часині відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат та прийняти нове рішення, яким відповідну заяву задовольнити в повному обсязі.

164. Так, Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 09.01.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025, заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі № 910/9851/20 задоволено частково. Стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 48 733,33 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката. В іншій частині заяви відмовлено.

165. Разом з цим, додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково. Стягнуто з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в сумі 30 775 грн. В іншій частині заяви відмовлено.

166. Верховний Суд вважає що вказані додаткові рішення судів попередніх інстанцій слід скасувати з огляду на таке.

167. Відповідно до частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

168. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Додаткове рішення або ухвала про відмову в прийнятті додаткового рішення можуть бути оскаржені (частини третя, п'ята статті 244 ГПК України).

169. Отже, додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта та є його невід'ємною складовою.

170. Таким чином, скасування первісного судового рішення за результатом розгляду апеляційної (касаційної) скарги є самостійною підставою для скасування додаткового судового рішення до нього

Подібні висновки містяться, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31.05.2021 у справі № 911/132/14, від 06.12.2023 у справі № 910/10294/22.

171. Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій по суті спору (рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025), це є самостійною підставою для скасування також і додаткового рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (прийнятої за наслідками перегляду додаткового рішення місцевого господарського суду) та додаткової постанови суду апеляційної інстанції.

172. У зв'язку із тим, що додаткові рішення підлягають скасуванню через наявність такої самостійної підстави як скасування первісних судових рішень, Верховний Суд вважає передчасними інші доводи касаційних скарг у частинах, що стосуються оскарження цих додаткових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

173. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

174. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

175. З огляду на викладене, Верховний Суд вбачає правові підстави для задоволення касаційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб шляхом скасування оскаржуваних рішення і постанови по суті спору, і направлення справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, а також часткового задоволення касаційних скарг Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і ОСОБА_1 шляхом скасування додаткового рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції (прийнятої за наслідками перегляду додаткового рішення) та додаткової постанови суду апеляційної інстанції шляхом їх скасування.

176. Так, під час нового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене у цій постанові, а також постанові Верховного Суду від 28.10.2021 у цій справі, належним чином оцінити всі доводи сторін і надані ними докази, установити й дослідити фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, а також надати їм належну правову оцінку, та вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного розгляду цієї справи.

Розподіл судових витрат

177. Оскільки суд касаційної інстанції не змінює і не ухвалює нове рішення (частина чотирнадцята статті 129 ГПК України), розподіл судових витрат Касаційним господарським судом не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 і рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 у справі № 910/9851/20 задовольнити.

2. Касаційні скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 у справі № 910/9851/20 задовольнити частково.

3. Касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 у справі № 910/9851/20 задовольнити частково.

4. Рішення Господарського суду міста Києва від 05.12.2023 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 09.01.2024 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.11.2025 та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2025 у справі № 910/9851/20 скасувати.

5. Справу № 910/9851/20 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О. А. Кролевець

Судді О. М. Баранець

В. І. Студенець