Справа № 545/4131/22 Головуючий суддя І інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/818/719/26 Суддя доповідач: ОСОБА_2
Категорія: ч. 4 ст. 185 КК України
Іменем України
04 березня 2026 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду у складі:
головуючого - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю секретаря - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Харкові апеляційну скаргу захисника на ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 14.01.2026 року про застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою стосовно ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , -
встановила:
Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 14.01.2026 року клопотання прокурора задоволено та застосовано до ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , обвинуваченого за ч.4 ст.185 КК України, запобіжний захід у виді тримання під вартою до 14.03.2026 включно з можливістю внесення застави у розмірі 99 840 (дев'яносто дев'ять тисяч вісімсот сорок) гривень 00 копійок.
При внесенні визначеної суми застави необхідно ОСОБА_6 з - під варти звільнити та покласти на нього строком на два місяці обов'язки: прибувати до суду за першим викликом; не відлучатися із населеного пункту, де він проживає без дозволу суду; повідомляти суд про зміну свого місця проживання та місця роботи; здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну; утримуватись від спілкування із потерпілими та свідками у даному кримінальному провадженні.
Роз'яснено обвинуваченому, що у разі невиконання обов'язків заставодавцем, а також, якщо обвинувачений, будучи належним чином повідомлений, не з'явиться за викликом до слідчого, прокурора, суду без поважних причин чи не повідомить про причини своєї неявки, або якщо порушить інші покладені на нього при застосуванні запобіжного заходу обов'язки, застава звертається в дохід держави та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України і використовується у порядку, встановленому законом для використання коштів судового збору. У разі звернення застави в дохід держави слідчий суддя, суд вирішує питання про застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді застави у більшому розмірі або іншого запобіжного заходу з урахуванням положень частини сьомої статті 194 КПК України.
На вищевказану ухвалу захисник ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу, якою просить скасувати ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 14.01.2026 та постановити нову ухвалу, якою обрати обвинуваченому ОСОБА_6 запобіжний захід у виді домашнього арешту у будь-якій формі, яку суд вважає за доцільну, або визначити розмір застави, який відповідає майновому стану обвинуваченого.
В обґрунтування скарги захисник вказує, що стороною обвинувачення не було доведено наявність ризиків, вказаних у клопотанні прокурора, ступінь тяжкості правопорушення не може бути підставою застосування найсуворішого запобіжного заходу, судом проігноровано, що обвинувачений має стійкі соціальні зв'язки, доказів, що обвинувачений ОСОБА_6 має намір переховуватися від суду та слідства матеріали справи не містять. Крім того сторона захисту вважає, що судом було обрано непомірну заставу, не враховано майновий стан обвинуваченого.
До початку судового засідання захисник ОСОБА_8 подав заяву, якою просить розглянути апеляційну скаргу за відсутності сторони захисту, вимоги скарги підтримує в повному обсязі.
До початку судового засідання прокурор в даному провадженні подав заяву, якою просить розглянути скаргу сторони захисту за його відсутності, заперечує проти задоволення апеляційної скарги.
Заслухавши суддю - доповідача, дослідивши представлені матеріали кримінального провадження, заслухавши учасників по даній справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст.177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь - яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо продовження існування ризиків, передбачених п.1 ч.1 ст.177 КПК України, оскільки ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь ймовірності того, що особа вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати судовому розгляду або ж створять загрозу суспільству.
Відповідно до положень ст.183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.
Колегія суддів вважає оскаржуване судове рішення обґрунтованим та вмотивованим, мотиви прийнятого рішення є такими, що відповідають вимогам статей 193-194, 196, 199 КПК України, пунктів 3, 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини та практиці Європейського суду з прав людини, згідно з якими обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою.
Колегія суддів, надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, вчинити інше кримінальне правопорушення бере до уваги, що існує певна ймовірність того, що останній з метою уникнення покарання, передбаченого за вчинення кримінального правопорушення, може вдатися до відповідних дій.
Зокрема, ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню («Бекчиєв проти Молдови»). Серйозність покарання є ревалентною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти («Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»). Надаючи оцінку можливості обвинуваченого переховуватися від суду, колегія суддів бере до уваги те, що існує певна ймовірність того, що останній з метою уникнення покарання, передбаченого за вчинення інкримінованого йому кримінального правопорушення, може вдатися до відповідних дій.
Обвинувачений ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, яке відноситься до категорії тяжких злочинів, за вчинення якого передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до восьми років, що саме по собі свідчить про наявність реальної перспективи призначення суворого покарання у разі доведення винуватості та, відповідно, підвищує ризик ухилення від суду.
Колегія суддів враховує, що тяжкість інкримінованого діяння у сукупності з іншими обставинами кримінального провадження, а саме характером обвинувачення, стадією судового розгляду, необхідністю забезпечення безперешкодного дослідження доказів та допиту свідків, об'єктивно зумовлює наявність ризику, передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України. Посилання сторони захисту на наявність у ОСОБА_6 соціальних зв'язків саме по собі не спростовує існування зазначеного ризику, оскільки такі обставини були відомі суду першої інстанції та враховані при постановленні ухвали, однак не визнані достатніми для застосування більш м'якого запобіжного заходу. Щодо можливості застосування домашнього арешту, колегія суддів зазначає, що стороною захисту не наведено переконливих аргументів, які б свідчили про те, що зазначений більш м'який запобіжний захід здатний у повному обсязі нейтралізувати встановлені ризики. Відповідно до вимог ст. 183 КПК України саме тримання під вартою є допустимим, якщо жоден із більш м'яких заходів не може запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України, що й було належним чином мотивовано судом першої інстанції. Доводи захисту щодо непомірності визначеного розміру застави також не заслуговують на увагу. Визначений розмір застави не виходить за межі, встановлені законом для даної категорії злочинів, є співмірним із тяжкістю інкримінованого правопорушення та спрямований на забезпечення належної процесуальної поведінки обвинуваченого. Посилання на незадовільний майновий стан не підтверджені належними доказами у такому обсязі, який би свідчив про очевидну непомірність визначеної застави.
Колегія суддів також враховує, що застосування тримання під вартою не є безальтернативним, оскільки судом визначено розмір застави, внесення якої надає можливість звільнення з-під варти із покладенням передбачених законом обов'язків, що свідчить про дотримання принципу пропорційності втручання у право на свободу.
Доводи апеляційної скарги про те, що прокурором не доведено неможливість застосування більш м'якого запобіжного заходу, є безпідставними, оскільки суд першої інстанції надав належну оцінку можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, зокрема домашнього арешту, та обґрунтовано дійшов висновку, що такий захід не забезпечить належної процесуальної поведінки обвинуваченого та не усуне встановлені ризики.
У розумінні практики Європейського суду з прав людини тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» №33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що наявність підстав для тримання особи під вартою має оцінюватись в кожному кримінальному провадженні з урахуванням його конкретних обставин.
Згідно зі сформованою практикою Європейського суду з прав людини тримання особи під вартою може бути виправдане, якщо існують реальні ознаки наявності справжнього суспільного інтересу, який незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи. Застосовуючи запобіжний захід у виді тримання під вартою, необхідно виходити із того, що судове рішення повинно забезпечити не тільки права підозрюваного та обвинуваченого, а й високі стандарти охорони прав і інтересів як суспільства, так і потерпілого. Визначення таких прав, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суспільства більшої суворості в оцінці цінностей суспільства («Летельє проти Франції»).
Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес.
Крім цього, у рішенні ЄСПЛ у справі «Феррарі-Браво проти Італії» №9627/81 від 14 березня 1984 року суд зазначив, що «питання про те, що арешт або тримання під вартою до суду є виправданими тільки тоді, коли доведено факт вчинення та характер інкримінованих правопорушень, ставити не можна, оскільки це є завданням попереднього розслідування, сприяти якому має й тримання під вартою»; у справі «Мюррей проти Сполученого Королівства» №14310/88 від 23 жовтня 1994 року «факти, які є причиною виникнення підозрі не повинні бути такими ж переконливими, як ті, що є необхідними для обґрунтування вирок) чи й просто висунення обвинувачення, черга якого надходить на наступній стадії процес) кримінального розслідування».
Щодо інших доводів апеляційної скарги, які є підставами для скасування ухвали суду, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану в справах «Салов проти України» від 06 вересня 2005 року (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року (заява №4909/04; пункт 58), відповідно до якої: принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, в апеляційній скарзі не наведено беззаперечних та достатніх доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції щодо необхідності скасування або зміні запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_6 . З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку про законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та відсутності підстав для зміни чи скасування рішення за доводами поданої апеляційної скарги.
Істотних порушень кримінального процесуального закону при розгляді питання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою щодо обвинуваченогопід час апеляційного розгляду не встановлено.
Керуючись ч.6 ст.9, ст.7, ст.ст. 176-206, ст.ст. 392, 393, 404, 405, ч.1 ст.407, 418, 419, 423, 424-426 КПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу захисника, - залишити без задоволення.
Ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 14.01.2026 року про продовження запобіжного заходу у виді тримання під вартою із заставою стосовно ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,, - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий -
Судді: