05 березня 2026 року
м. Харків
справа № 638/5645/25
провадження № 22-ц/818/1092/26
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Мальованого Ю.М., Маміної О.В.,
за участю секретаря - Муренченко С.А.,
учасники справи:
позивач - керівник Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної військової (державної) адміністрації,
відповідачі - ОСОБА_1 , Харківська районна військова (державна) адміністрація Харківської області,
третя особа - Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція»,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 08 вересня 2025 року в складі судді Латки І.П.
У березні 2025 року керівник Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної військової (державної) адміністрації звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , Харківської районної військової (державної) адміністрації Харківської області, третя особа: Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція», про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, зобов'язання вчинити певні дії.
Позовна заява мотивована тим, що Шевченківською окружною прокуратурою міста Харкова здійснювалося процесуальне керівництво у кримінальному провадженні№ 12024221200001232 від 11.06.2024 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 КК України, щодо протиправних дій начальника Дергачівського відділу земельних ресурсів під час розгляду проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки із земель запасу в приватну власність для ведення особистого селянського господарства на території Черкасько-Лозівської сільської ради за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області.
Під час досудового розслідування встановлено, що 11.04.2007 ОСОБА_3 розглянув проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_1 , для ведення особистого селянського господарства, з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082, яка розташована на території Черкасько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, розроблений та затверджений з порушенням вимог ст.ст. 20, 56, 116, 118, 122, 123, 124,134,149,186 Земельного кодексу України в редакції станом на час вчинення кримінального правопорушення, ст.ст. 22, 23, 24, 25, 29, 30, 34, 50 Закону України «Про землеустрій», Порядку № 677, Порядку № 174 Еталону 1999, п. 8 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Незважаючи на вказані порушення вимог законодавства, допущені під час складання та оформлення проекту землеустрою, які носять очевидний характер, вказаний проект землеустрою розглянуто, підписано та затверджено висновок №07/0062 від 11.04.2007.
ОСОБА_1 надано за рахунок земель сільськогосподарського призначення, пасовища площею - 1,1962 га без змін цільового призначення та земель лісогосподарського призначення, чагарники площею - 0,7974 га зі зміною цільового призначення на категорію земель сільськогосподарського призначення.
Вважав, що зазначені дії призвели до вибуття із державної власності земельної ділянки лісового фонду, оскільки відповідно до розпорядження Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області «Про передачу земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 » від 26.02.2008 № 170, земельну ділянку з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 передано у власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства. 18.03.2008 року ОСОБА_1 було отримано державний акт на право власності на земельну ділянку серія: ЯД, номер 028561.
Зазначив, що згідно з висновком експертів, зміст та оформлення проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки із земель запасу в приватну власність для ведення особистого селянського господарства не відповідає вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування.
Земельна ділянка з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 підлягає поверненню державі в особі Харківської обласної військової адміністрації, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, на її вилучення була потрібна згода Кабінету Міністрів України, тоді як Кабінетом Міністрів України не приймалося рішень про вилучення та передачу у власність або у користування для нелісогосподарських потреб земельної ділянки з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082.
Вважав, що оскільки частина земельної ділянки, що передана у приватну власність ОСОБА_1 , відноситься до земель державної власності лісогосподарського призначення, перебуває у постійному користуванні державного лісогосподарського підприємства та згода на її вилучення державою не надавалась, а розпорядження такими землями не відноситься до повноважень місцевого органу виконавчої влади, тобто Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області, тому наявні підстави для усунення власнику земельної ділянки - Харківській обласній військовій (державній) адміністрації перешкод у користування та розпорядженні земельною ділянкою № 6322083000:04:002:0082.
Просив усунути перешкоди Харківській обласній військовій (державній) адміністрації у користуванні і розпорядженні землями державної власності лісового фонду шляхом:
визнати незаконними та скасувати розпорядження голови Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області №903 від 07.12.2006 «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 » (кадастровий номер 6322083000:04:002:0082);
визнати незаконними та скасувати розпорядження голови Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області «Про передачу у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства громадянину ОСОБА_1 » від 26.02.2008 №170;
визнати недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082, площею 1,9936 га на території Черкасько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, серії ЯД №028581;
скасувати у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 площею 1,9936 га, з одночасним припиненням всіх речових прав щодо неї та їх обтяжень;
зобов'язати ОСОБА_1 (Ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 площею 1,9936 га, що знаходиться на території м. Харкова, у власність держави в особі Харківської обласної військової (державної) адміністрації.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 08 вересня 2025 року позовні вимоги керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної військової (державної) адміністрації - задоволено, визнано незаконними та скасовано розпорядження голови Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області №903 від 07.12.2006 «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 » (кадастровий номер 6322083000:04:002:0082); визнано незаконними та скасовано розпорядження голови Дергачівської районної державної адміністрації Харківської області «Про передачу у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства громадянину ОСОБА_1 » від 26.02.2008 №170; визнано недійсним виданий ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082, площею 1,9936 га на території Черкасько-Лозівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, серії ЯД №028581; скасовано у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 площею 1,9936 га, з одночасним припиненням всіх речових прав щодо неї та їх обтяжень; зобов'язано ОСОБА_1 повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 площею 1,9936 га, що знаходиться на території м. Харкова, у власність держави в особі Харківської обласної військової (державної) адміністрації; стягнуто з ОСОБА_1 на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір у розмірі 12112,00 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, вирішити питання щодо витрат на правничу допомогу та судового збору.
Апеляційна скарга мотивована тим, що належним способом захисту є віндикаційний позов, на який поширюється позовна давність. Оспорювані розпорядження видані у 2006-2008 роках, тому строки пропущені. Суд першої інстанції ігнорував це, помилково прийнявши доводи прокурора щодо негаторного характеру позову. Зазначив, що він у законний спосіб отримав у приватну власність земельну ділянку, пройшовши відповідну процедуру приватизації, він отримав усі необхідні дозволи та сплатив відповідні кошти у порядку процедури приватизації та набув право власності на земельну ділянку. Судом першої інстанції проігноровано його доводи про те, що він є добросовісним набувачем. Вважав, що суд першої інстанції позбавляє його права власності на всю земельну ділянку, тоді як перетин з лісовими землями стосується лише малої частини ділянки. З наданих прокуратурою пояснень та наданих доказів не вбачається, що компетентні органи ухилялись від виконання своїх обов'язків щодо перевірки законності приватизації спірної земельної ділянки, у зв'язку з чим у прокуратури взагалі виникло право на звернення до суду.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно задовольнити, рішення суду - скасувати.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що розпорядженням голови Дергачівської районної державної адміністрації №903 від 07.12.2006 «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_1 » надано громадянину ОСОБА_1 дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки державної власності (землі запасу) зі зміною цільового призначення із категорії земель лісогосподарського призначення на категорію земель сільськогосподарського призначення орієнтовно площею 2,00 га, в тому числі 2,00 га чагарників на території Черкасько-Лозівської сільської ради за межами населеного пункту (а.с.52 том 1).
11 квітня 2007 року начальником Дергачівського районного відділу земельних ресурсів складено Висновок про погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства (а.с.53 зворот том 1).
Також матеріали справи містять копію проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки (а.с.173-192 том 1)
Розпорядженням голови Дергачівської районної державної адміністрації від 26.02.2008 №170 «Про передачу у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства громадянину ОСОБА_1 » затверджено проект землеустрою щодо відведення громадянину ОСОБА_1 земельної ділянки із земель запасу в приватну власність для ведення особистого селянського господарства на території Черкасько-Лозівської сільської ради за межами населеного пункту; передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку загальною площею 1,9936 га, в тому числі: 1,1962 га пасовища, 0,7974 га - чагарники, зі зміною цільового використання для ведення особистого селянського господарства на території Черкасько-Лозівської сільської ради за межами населеного пункту (а.с.52зворот-53 том 1).
18.03.2008 року ОСОБА_1 отримано Державний акт на право власності на земельну ділянку, серія: ЯД, номер 028561; земельна ділянка з кадастровим номером - 6322083000:04:002:0082, загальною площею 1,9936 га, розташована на території Черкасько-Лозівської сільської ради, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства (а.с.71 том 1).
Відповідно до інформації ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 08.06.2023 №223, межі земельної ділянки з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 мають частковий перетин з межами кв. 364 Дергачівського лісництва ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція», площа перетину меж земельної ділянки з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 з межами кв. АДРЕСА_1 Дергачівського лісництва ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» становить 0,0445 га з загальної площі ділянки 0,4707 га (а.с.16-18 том 1).
Відповідно до листа Секретаріату Кабінету Міністрів України від 12.02.2025 №3731/0/2-25, Кабінетом Міністрів України не приймалося рішень про вилучення та передачу у власність або у користування для нелісогосподарських потреб земельної ділянки з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 (а.с.62 зворот том 1).
11 червня 2024 року за процесуального керівництва Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова розпочато кримінальне провадження № 12024221200001232 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.364 КК України, щодо протиправних дій начальника Дергачівського відділу земельних ресурсів під час розгляду проекту землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки із земель запасу в приватну власність для ведення особистого селянського господарства на території Черкасько-Лозівської сільської ради за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області.
Ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 14 лютого 2025 року у справі № 619/5002/24, ОСОБА_3 , обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 364 КК України, звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України у зв'язку із закінчення строків давності, а кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024221200001232 від 11.06.2024, закрито (а.с.193-195 том 1).
Відповідно до висновку комплексної судової експертизи з питань землеустрою та оціночно-земельної експертизи №3210/3211 від 29.05.2024, виконаної Національним науковим центром «Інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса», проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 земельної ділянки із земель запасу у приватну власність для ведення особистого селянського господарства на території Черкасько-Лозівської сільської ради за межами населеного пункту Дергачівського району Харківської області (ділянка з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082) та цього затвердження за складом, змістом та правилами оформлення не відповідає вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування, які діяли на дату його затвердження. Ринкова вартість земельної ділянки за кадастровим номером 6322083000:04:002:0082, станом на дату відведення у власність ОСОБА_1 , складає 726 620,00 грн, без ПДВ (а.с.36-49 том 1).
З листа ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» від 20.02.2025 вбачається, що починаючи з 2008 року і по теперішній час до експедиції не надходила інформація про зміну меж кварталу 364 Дергачівського лісництва Державного підприємства «Харківська лісова науково-дослідна станція». До експедиції не надходила інформація щодо вилучення земель лісогосподарського призначення в кв. 364 Дергачівського лісництва Державного підприємства «Харківська лісова науково-дослідна станція» (а.с.54 том 1).
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 26.03.2025 № 419796797, речові права на земельну ділянку з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 в Державному реєстрі речових прав, в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, в Державному реєстрі іпотек не зареєстровані (а.с.69 том 1).
Що стосується позовних вимог прокурора про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсним та скасування державного акта, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження№ 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)).
Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18, пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-386цс18, пункт 74), від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 8.1).
Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі правові висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі№ 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74).
Також, згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вимоги про визнання незаконним і скасування рішень органу влади про надання дозволу на розробку проєкту відведення земельної ділянки та про передачу у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку за певних умов можна розглядати як вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, якщо саме ці рішення та реєстрація створюють відповідні перешкоди.
У цій справі мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння спірною земельною ділянкою, тому заявлені прокурором позовні вимоги про визнання незаконним і скасування рішень органу влади про надання дозволу на розробку проєкту відведення земельної ділянки та про передачу у власність земельної ділянки, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку не є належними й ефективними способами захисту вимоги, у зв'язку з чим підстави для їх задоволення відсутні.
Саме такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі № 619/1365/21 (провадження № 61-6864св23).
Щодо позовних вимог прокуратури про скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з одночасним припиненням всіх речових прав щодо неї та їх обтяжень та зобов'язання повернути земельну ділянку, колегія суддів виходить з наступного.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відповідно до частин першої та другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20) зазначила, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові (постанова Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 1340/4630/18).
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (пункт 14)).
Згідно з частиною другою статті 1 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.
В Україні ліси та землі лісогосподарського призначення є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.
Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (частина третя статті 1 ЛК України).
До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування (пункт 5 розділу VІІІ «Прикінцеві положення» ЛК України).
Матеріали справи свідчать про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 6322083000:04:002:0082 частково розташована на землях державного лісового фонду ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція» (квартал 364). При цьому зазначене підприємство не надавало погоджень (дозволів) на вилучення спірної земельної ділянки із земель лісогосподарського призначення, а проєкти землеустрою щодо відведення земельної ділянки, цільове призначення якої змінювалося, не погоджувалися.
Водночас у 2008 році зазначену земельну ділянку було передано у приватну власність ОСОБА_1 для ведення особистого селянського господарства, а право приватної власності на неї зареєстровано за відповідачем 18 березня 2008 року.
Відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.
Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб'єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.
Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.
Можливість набуття права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення передбачена також положеннями статей 56, 57 ЗК України.
Про зазначене також вказувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 53 зазначеної постанови).
Звертаючись до суду з позовом у справі, що переглядається, прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісового фонду, які перебувають у державній власності, а її передача у приватну власність фізичній особі здійснена з порушенням вимог земельного та лісового законодавства. З огляду на це прокурор зазначав про наявність підстав для усунення державі перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом, зокрема, скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з одночасним припиненням всіх речових прав щодо неї та їх обтяжень та зобов'язання повернути земельну ділянку, що, на його переконання, відповідає негаторному позову як належному способу захисту порушеного права.
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов). Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14 (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (провадження № 14-364цс19), на які посилався заявник у касаційній скарзі).
Факт володіння нерухомим майном за загальним правилом можна підтвердити, зокрема державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16 (пункт 90)). Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв'язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 65-67)).
Фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на нерухоме майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. Інакше кажучи, зайняття земельної ділянки, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його володіння цією ділянкою. У таких випадках її власник має право вимагати усунення цих перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 70, 71)).
Заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема неправомірного) земельною ділянкою.
З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14 (провадження № 14-256цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13 (провадження № 14-452цс18) зазначила, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно (близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 07 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) і № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) у порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц (провадження № 14-651цс18)).
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний позивачем спосіб.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж унаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливості цивільного провадження, принципу змагальності судового процесу.
Отже, застосування принципу jura novit curia не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін.
Держава, в інтересах якої прокурор звернувся до суду, не є володільцем спірної земельної ділянки, але як власник має право володіння нею (частина перша статті 317 ЦК України). Тому права держави підлягають захисту шляхом витребування такої ділянки з володіння кінцевого набувача. Статус володільця у держави буде відновлений у разі задоволення вимог у частині витребування на її користь спірної земельної ділянки та внесення до відповідного державного реєстру запису про право власності держави на цю ділянку.
Таким чином, встановивши, що за відповідачем зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, яка, на думку прокурора, є ділянкою лісогосподарського призначення та перебувала у власності держави, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що заявлений прокурором негаторний позов про повернення спірної земельної ділянки, у контексті зазначених обставин справи, не спрямований на ефективне відновлення права держави на спірну земельну ділянку лісового фонду.
У цьому контексті колегія суддів зауважує, що витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій її фактичного реєстраційного володільця, а також пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції визначивши характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов висновків, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, ураховуючи, що держава позбавлена права володіння земельною ділянкою.
Наведене відповідає висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 01 травня 2024 року у справі № 369/2869/22 (провадження № 61-15246св23), від 11 червня 2024 року у справі № 370/600/22 (провадження № 61-781св24), від 09 жовтня 2024 року у справі № 369/13968/21 (провадження № 61-9356св24), від 11 листопада 2024 року у справі № 369/6894/22 (провадження № 61-2657св24), від 05 червня 2025 року у справі № 369/12433/21 (провадження № 61-7332св24), від 22 січня 2026 року у справі № 369/13964/21 (провадження № 61-4212св25).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначила, що витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, а така вимога може розглядатися виключно стосовно тієї частини земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка, щодо якої наявні підстави для витребування (тобто така, що накладається на смугу відведення залізниці), має бути належним чином ідентифікована, зокрема шляхом визначення координат поворотних точок меж та даних щодо прив'язки цих поворотних точок до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). У контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка належить позивачу на праві постійного користування та накладається на земельну ділянку, що перебуває у власності відповідача.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Інакше кажучи, визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та повернення сторін у попередній стан призведе до того, що відповідач буде позбавлений права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивача, а й на ту частину земельної ділянки, що не є предметом спору та правомірність набуття якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним.
Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2025 року у справі № 370/1339/19 (провадження № 61-8601св24)) зазначив, що, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності на частину земельної ділянки зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві власності позивачу та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідача. Натомість вимоги про припинення права власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тому позовні вимоги про припинення права власності відповідача на земельну ділянку та визнання незаконною та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є належним способом захисту порушеного права. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Оцінка доводам позивача щодо порушення його права (інтересу) (вирішення спору по суті) має надаватися лише за належною вимогою. За таких обставин в задоволенні позовних вимог слід було відмовити з огляду на обрання позивачем неналежного способу захисту.
Верховний Суд у постанові від 14 січня 2026 року у справі № 305/28/24 (провадження № 61-9390св25) також зазначив, що не може вважатися належним і правомірним такий спосіб захисту, який спричиняє втручання у право власності на майно, щодо якого відсутній спір. Іншими словами, визнання недійсним рішення органу державної влади та повернення сторін у попередній стан призводить до позбавлення відповідача права власності не лише на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку лісогосподарського призначення, а й на ту її частину, яка не є спірною та правомірність набуття у власність якої не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Витребування земельної ділянки у власність держави потребує оцінки добросовісності дій фактичного володільця, який набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі рішення органу державної влади, а також оцінки пропорційності втручання у його право власності відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. За таких обставин належним способом захисту порушеного права позивача є віндикаційний позов, а саме позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка фактично накладається.
Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка, підстави для витребування якої наявні (тобто така, що накладається на суміжну земельну ділянку), має бути ідентифікована, зокрема шляхом визначення координат поворотних точок меж та даних про їх прив'язку до пунктів державної геодезичної мережі.
Таким чином, у спорах цієї категорії належним (правомірним) способом захисту є віндикаційний позов за умови доведення факту накладення земельних ділянок, протиправності вибуття майна та ідентифікації спірної частини земельної ділянки. У разі задоволення таких вимог спірна земельна ділянка лісового фонду підлягає поверненню у власність особи, яка довела порушення свого права.
Щодо земельних ділянок лісового фонду, Велика Палата Верховного Суду визначила ефективним способом захисту порушеного права власності саме віндикаційний позов, оскільки за вимогами законодавства землі лісового фонду за певних обставин можуть перебувати у приватній власності. Відтак саме вимоги про витребування земельної ділянки, а не про усунення перешкод у здійсненні права власності (як помилково визначив прокурор), сприятимуть дійсному захисту прав власника щодо земель лісового фонду.
Судове рішення про витребування земельної ділянки або частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення відповідних відомостей про права на земельну ділянку до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у порядку, визначеному законодавством.
Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що обраний прокурором спосіб захисту є неефективним. У контексті обставин цієї справи належним способом захисту прав держави є звернення до суду з вимогами про витребування земельної ділянки або її частини з чужого незаконного володіння за умови доведення факту накладення земельних ділянок, з урахуванням того, що держава була позбавлена права володіння земельною ділянкою.
Отже, доводи апеляційної скарги в цій частині знайшли своє підтвердження.
В суді першої інстанції ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про застосування строку позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) зробила висновок про те, що «виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону».
Відмова в задоволенні позову у зв'язку з обранням позивачем неналежного способу захисту в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.
Щодо витрат на правничу допомогу колегія суддів виходить з наступного.
За змістом статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За змістом статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики, єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар.
Розмір гонорару та порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.
Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності.
Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц.
Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права.
Разом з тим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц.
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо.
Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 20 вересня 2023 року у справі № 753/7936/22 (провадження № 61-1519св23).
У додатковій постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 604/484/23 (провадження № 61-17933св23), додаткові постанові від 02 жовтня 2024 року у справі № 752/24975/20 (провадження № 61-9599св23).
Матеріали справи свідчать про те, що в суді першої інстанції інтереси ОСОБА_1 представляв адвокат Паркулаб А.В. на підставі договору про надання професійної правничої допомоги № 131-215 від 07.04.2025, ордеру на надання правничої допомоги серії АР № 1231808 та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 001523 від 05.01.2018.
Відповідно до пункту 4.1 договору про надання професійної правничої допомоги від 07.04.2025 сторони домовились, що професійна правнича допомога адвоката, представництво в суді та інші види професійної правничої допомоги, які надаються відповідно до договору, оплачуються клієнтом відповідно до розрахунків суми вартості послуг, які є невід'ємними частинами цього договору, встановлюють і вартість послуг, що надаються.
Відповідно до розрахунку суми вартості послуг № 1 від 07.04.2025 сторони узгодили надання виконавцем наступних послуг: назва послуги: підготовка відзиву на позовну заяву, заперечень і участь в провадженні в суді першої інстанції; зміст послуги: первинний аналіз матеріалів справи; аналіз судової практики з аналогічних справ, аналіз поточної практики Верховного Суду, з висновками щодо судової перспективи справи і використанням релевантної практики підчас підготовки відзиву на позовну заяву; підготовка тексту відзиву на позовну заяву, заперечень; збір доказів, замовлення перекладу документів (за необхідності); підготовка додатків до відзиву на позовну заяву; підпис і документів (за необхідності); підготовка додатків до відзиву на позовну заяву; підпис і подача відзиву на позовну заяву в суд; підготовка заперечень (за необхідності); підготовка і участь у судових засіданнях (за необхідності); отримання судового рішення і виконавчих консультації; складання процесуальних документів (клопотань, заяв тощо) за необхідності; документальне оформлення наданих послуг. Вартість 40 000,00 грн.
Аналогічна інформація викладена і в акті прийому-передачі № 1 виконаних робіт (наданих послуг) від 07.04.2025.
Також матеріали справи містять квитанцію до прибуткового касового ордера № 4 від 07.04.2025 про сплату ОСОБА_1 40 000,00 грн на підставі договору № 131-215 від 07.04.2025.
Враховуючи складність справи та виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної роботи, а також враховуючи залишення без задоволення позовних вимог у повному обсязі, колегія суддів вважає, що справедливим і співмірним буде стягнення з Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції.
Щодо витрат на правничу допомогу надану в суді апеляційної інстанції колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до розрахунку суми вартості послуг № 2 від 15.10.2025 сторони узгодили надання виконавцем в суді апеляційної інстанції наступних послуг: аналіз матеріалів справи; аналіз судової практики з аналогічних справ, аналіз поточної практики Верховного Суду, з висновками щодо судової перспективи справи і використанням релевантної практики підчас підготовки апеляційної скарги, відповіді на відзив на апеляційну скаргу, заперечень, додаткових пояснень, документів (за необхідності); підготовка додатків до апеляційної скарги; підпис і подача апеляційної скарги; підготовка і участь у судових засіданнях (за необхідності); отримання судового рішення і виконавчих листів; усні і письмові консультації; складання процесуальних документів (клопотань, заяв тощо) за необхідності; документальне оформлення наданих послуг. Вартість 20 000,00 грн.
Аналогічна інформація викладена і в акті прийому-передачі № 2 виконаних робіт (наданих послуг) від 15.10.2025.
Також матеріали справи містять квитанцію до прибуткового касового ордера № 30 від 15.10.2025 про сплату ОСОБА_1 20 000,00 грн на підставі договору № 131-215 від 07.04.2025.
Матеріали справи свідчать про те, що протягом її перегляду судом апеляційної інстанції представником ОСОБА_1 адвокатом Паркулабом А.В. подано до суду тільки апеляційну скаргу.
Як вбачається з матеріалів справи, у суді апеляційної інстанції проведено одне судове засідання, в якому адвокат Паркулаб А.В. приймав участь, а саме 04.03.2026, що підтверджується протоколом судового засідання.
При цьому слід звернути увагу на позицію Верховного Суду від 16 березня 2023 року у справі № 927/153/22, згідно якої при визначенні витрат на правову допомогу слід враховувати наступне: чи змінювалася правова позиція у справі в судах першої та апеляційної інстанції; чи потрібно було адвокату вивчати додаткове джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтовували свої вимоги. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 910/20852/20.
Як вбачається з матеріалів справи позиція ОСОБА_1 з часу розгляду справи судом першої інстанції не змінилась, нові докази не подавались, нові обставини справи не встановлювались, інших процесуальних документів до суду апеляційної інстанції не подавалось. Тобто, обсяг наданої ОСОБА_1 адвокатом Паркулабом А.В. правничої допомоги в суді апеляційної інстанції фактично обмежується складанням апеляційної скарги та представлення його інтересів в одному судовому засіданні.
Враховуючи складність справи та виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що справедливим і співмірним буде стягнення з Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова на користь ОСОБА_1 5000,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції.
Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, їх обсягу з урахуванням складності справи, необхідних процесуальних дій сторони.
За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки вимоги апеляційної скарги задоволено, тому судовий збір в розмірі 18168,00 грн за подачу апеляційної скарги підлягає стягненню з Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова на користь ОСОБА_1 .
Керуючись ст.ст.367, 368, п.2 ч.1 ст.374, ст.376, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника Паркулаба Андрія Володимировича, - задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 08 вересня 2025 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної військової (державної) адміністрації до ОСОБА_1 , Харківської районної військової (державної) адміністрації Харківської області, третя особа: Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція», про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.
Стягнути з Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 18168,00 грн.
Стягнути з Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції.
Стягнути з Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова на користь ОСОБА_1 5000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді Ю.М. Мальований
О.В. Маміна