Справа: № 2а-9939/09/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Добрянська Я.І.
Суддя-доповідач: Мамчур Я.С
Іменем України
"11" січня 2011 р. м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді: Мамчура Я.С,
суддів: Горяйнова А.М., Желтобрюх І.Л.
розглянувши в порядку письмового провадження відповідно до ст. ст. 41, 197 КАС України апеляційні скарги позивача -товариства з обмеженою відповідальністю «Уніліфт Україна»на ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року та постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Уніліфт Україна»до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва, заступника начальника Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Павленко Вікторії Володимирівни про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення № 0001012310/0 від 14.05.2009р., скасування акту № 83/23-60/33748031 від 29.04.2009р. та рішення Державної податкової адміністрації у м. Києві від 30.09.09р. про результати розгляду скарги платника, -
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва, заступника начальника Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Павленко Вікторії Володимирівни про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення № 0001012310/0 від 14.05.2009р., скасування акту перевірки № 83/23-60/33748031 від 29.04.2009р. та рішення ДПА у м. Києві від 30.09.2009р. про результати розгляду скарги платника.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року - закрито провадження у справі в частині скасування акту перевірки № 83/23-60/33748031 від 29.04.2009р. та рішення ДПА у м. Києві від 30.09.2009р. про результати розгляду скарги платника.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року у задоволенні позову -відмовлено.
На вказані постанову та ухвалу позивач подав апеляційні скарги, в яких просив їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
Дослідивши матеріали справи, доводи апеляційних скарг, колегія суддів знаходить, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
Згідно з п. 1, ч.1 ст. 198, ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглядаючи апеляційну скаргу, колегія суддів зважає на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2009 р. позивачем було уточнено позовні вимоги, згідно нової редакції яких, позивач просив суд визнати нечинним податкове повідомлення-рішення від 14.05.2009 р. № 00010123010/0, акт документальної перевірки № 83/23-60/33748031 від 29.04.2009 р., та рішення №0001012310/2 про результати розгляду скарги платника від 30.09.2009 р.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Враховуючи положення законодавства, рішення суб'єкта владних повноважень у контексті положень КАС України необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.
Нормативно -правові акти -це рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.
Правові акти індивідуальної дії - рішення, які є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації, як зазначив Конституційний Суд України, за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.
Так, згідно ст. 1 Закону України від 21.12.2000 р. № 2181-III «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»рішеннями податкових органів, які несуть для платника юридичні наслідки є податкові повідомлення та податкові вимоги.
Такі рішення приймаються з урахуванням пп.. 4.2.2 п. 4.2 ст. 4 та ст. 17 вказаного Закону.
Отже, Акт перевірки та рішення про результати розгляду скарги платника в силу зазначеної норми є інформаційними документами про результати перевірки та розгляду скарги платника, і не можуть вважатися правовими актами індивідуальної дії, оскільки безпосередньо не стосуються прав і обов'язків платника податків, не містять обов'язкового для нього припису, а відтак не можуть бути оскаржені до адміністративного суду.
Рішення податкового органу про результати розгляду скарги платника є лише підставою для винесення податкового повідомлення-рішення з відповідним дробом за результатами узгодження сум податкового зобов'язання в апеляційному порядку, передбаченому пп.. 5.2.2 п. 5.2 ст. 5 Закону № 2181-ІІІ.
Згідно п. 1 ст. 157 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки акт перевірки від 29.04.2009 р. №383/23-60/33748031 та Рішення ДПА у м. Києві від 30.09.2009 р. про результати розгляду скарги платника не набувають статусу рішення в розумінні п. 1 частини 1 статті 17 КАС України, внаслідок чого не можуть бути оскаржені в адміністративному суді в порядку адміністративного судочинства.
Що стосується позовних вимог про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення № 0001012310/0 від 14.05.2009р., то колегія суддів зважає на наступне.
Судом першої інстанції було встановлено, що з метою підтвердження правомірності віднесення сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту ТОВ «Уніліфт Україна»по взаємовідносинам з ТОВ «ВПФ Метапродакшн»судом взято до уваги те, що між позивачем і ТОВ «ВПФ Метапродакшн»був укладений договір № 0241/0208 від 28.02.2008р. про розробку презентації та проведення рекламної компанії до презентації. Розрахунок згідно договору проводиться шляхом передоплати на розрахунковий рахунок коштів. Згідно Акта прийому-передачі виконаних робіт та наданих послуг від 16.04.2008 р. розрахунок відбувся за згодою сторін шляхом передачі простого векселя № АА 1433664 емітованого на загальну номінальну вартість 1 270 000,00 грн. Дата погашення вказаного векселя за пред»явленням. 16.04.2008 була виписана податкова накладна № 103 ТОВ «ВПФ Метапродакшн», де вказано суму ПДВ 211 666,67 грн., яка згідно декларації за квітень 2008 р.була включена позивачем до податкового кредиту.
У відповідності п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.97р. №168/97-ВР (із змінами та доповненнями) - не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) -актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).
Згідно п.1.8 ст. 1 Закону України № 168/97-ВР, бюджетне відшкодування - це сума, яка підлягає поверненню платнику податків з бюджету у зв'язку з надмірною сплатою податку.
Висновок щодо того, що відшкодуванню підлягають лише суми, які сплачені до бюджету випливає із самої суті поняття податку, його основної функції - формування доходів Державного бюджету України (п.19 ст. 1, ст. 9 Бюджетного кодексу України), а також з поняття платника податку, як особи, яка згідно Закону України «Про податок на додану вартість»зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податок, що сплачується покупцем (п.1.3 ст. 1 Закону України № 168/97-ВР).
Отже, як вбачається із системного аналізу вказаних норм, встановлено прямий взаємозв'язок між сплатою, надходженням до бюджету податку на додану вартість та відшкодуванням такого податку.
При цьому зазначені етапи нерозривно пов'язані між собою: сплата податку, після чого включення відповідних сум до податкового кредиту та відшкодування податку на додану вартість за рахунок коштів, що були сплачені у вигляді податку.
Право на відшкодування виникає у разі фактичної надмірної сплати податку на додану вартість, а не із факту існування зобов'язання по сплаті ПДВ в ціні товару, який платником не був сплачений фактично, оскільки розрахунок між сторонами договору був проведений у формі передачі простого векселя , дата сплати якого передбачалася за пред”явленням.
Судом першої інстанції було встановлено, що податок на додану вартість у розмірі 211 666,67 грн. до бюджету сплачено не було.
Отже, заявлений до відшкодування з бюджету податок на додану вартість у розмірі 211 666,67 грн. фактично не був сплачений вказаним підприємством, відповідно, відсутній факт надмірної сплати податку, що є обов'язковим елементом бюджетного відшкодування, а тому відсутні правові підстави віднесення позивачем сум ПДВ до податкового кредиту.
Крім того, 03 вересня 2008 року Святошинський районний суд м. Києва розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Державної податкової інспекції у Святошинському районі у м. Києві до ТОВ «ВПФ Метапродакшн», про визнання недійсними установчих документів, статуту та свідоцтва про реєстрацію платника ПДВ ТОВ «ВПФ Метапродакшн». Позивач звернувся з позовом до суду про визнання недійсними установчих документів , статуту та свідоцтва платника ПДВ ТОВ «ВПФ Метапродакшн», посилаючись на те, що вказане підприємство здійснювало свою діяльність з порушенням вимог чинного законодавства України, внаслідок чого спричинено значні збитки державі. Постановою від 03.09.2008 р. №2а-184 Святошинський районний суд м. Києва позовну заяву задовольнив та визнав недійсними установчі документи ТОВ "ВПФ Метапродакшн" від 03.05.2007 р. з моменту їх реєстрації.
Також визнано недійсним свідоцтво платника податку на додану вартість № 100049125 ТОВ «ВПФ Метапродакшн»з моменту внесення в реєстр платників податків податку на додану вартість - з 21.05.2007р.
Отже, згідно з п. 1 ст.72 КАС України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не вказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно пп.7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України від 03.04.1997р. №168-97-ВР «Про податок на додану вартість» (із змінами та доповненнями) право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.
Відповідно до п. 6.2 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30.05.97р. №165 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26.06.97р. за №233/2037 (надалі-Порядку), податкова накладна дає праве покупцю, зареєстрованому як платник податку, на включення до податкового кредиту витрат при сплаті податку на додану вартість в ціні товару, послуг. Але, в абзаці 1 пункту 5 цього Порядку зазначається, що податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення особою, яка не зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій не присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.
Відповідно до п.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шосте ю статті 203 цього Кодексу.
Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Згідно п.19 ст.2 Бюджетного кодексу України доходи бюджету - усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти);
Згідно ст.9 Бюджетного кодексу України доходи бюджету класифікуються за такими розділами: податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, трансферти.
Згідно ч.2 ст.9 вказаного Кодексу податковими надходженнями визнаються передбачені додатковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.
Підпунктом 3.2.1 п.3.2 ст. З Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»визначено, що у випадках коли платник податків згідно із законами з питань оподаткування уповноважений утримувати податок, збір (обов'язковий платіж), якими оподатковуються інші особи, у тому числі податок на додану вартість, а також будь-які інші податей, що утримуються з джерела виплати, сума таких податків, зборів (обов'язкових платежів) вважається бюджетним фондом, який належні державі або територіальній громаді та створюється від їх імені.
Таким чином, несплачений підприємством податок на прибуток, податок на додану вартість внаслідок неправомірного формування валових витрат та податкового кредиту, є дохідною частиною державного бюджету, власністю держави.
Оскільки позивачем не перераховувались кошти до бюджету, не сплачувались податки, в зв'язку з чим дії підприємства призвели до втрат дохідної часини Державного бюджету України, позивачем порушено ст. 228 ЦК України щодо укладення правочину, який суперечить моральним засадам суспільства, а також порушує публічний порядок, спрямований на заволодіння майном державі, дохідної частини бюджету, а отже є нікчемним.
Згідно із частиною 1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані із його недійсністю.
Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені у статті 203 ЦК України.
Статтею 215 ЦК України закріплено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент, вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Таким чином, неправомірними вважаються правочини, які за своїм змістом, формою чи іншими елементами в імперативній формі визначаються законом недійсними з моменту ї, вчинення (нікчемні правочини).
Відповідно до статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Для письмових правочинів, які вчиняє юридична особа, в ч.2 ст.207 ЦК України встановлені спеціальні вимоги - вони мають бути підписані особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплені печаткою.
Вимоги закону щодо необхідності вчинення правочинів у певній формі спрямовані сприяти фіксації волевиявлення суб'єкта правочину з метою забезпечення доказовості реального існування між сторонами відповідного правовідношення та дійсності їх взаємних обов'язків та вимог.
У відповідності з Законами України від 16.07.99 №996 «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»; від 03.04.97 №168/97 «Про податок на додану вартість»первинні бухгалтерські документи (видаткові та податкові накладні, акти прийому-здачі виконаних робіт, тощо) повинні мати обов'язкові реквізити, а саме вказувати на посаду особи, відповідальної за здійснення господарської операції і правильності її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дає змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні операції.
Відповідно до п. 2, п. 5, п. 6.2 та п. 18 Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого Наказом ДПА України від 30.05.1997 № 165: "податкова накладна дає право покупцю, зареєстрованому як платник податку, на включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість. Податкову накладну складає особа, яка зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.
Податкова накладна вважається недійсною у разі іі заповнення іншою особою, ніж вказаною у пункті 2 даного Порядку. Всі складені примірники податкової накладної підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати продаж товарів (робіт, послуг), та скріплюються печаткою такого платника податку - продавця.
Частиною 3 ст. 206 ЦК України передбачено поняття правочину на виконання договору. Таким правочином є складання первинних документів та податкових накладних, які підтверджують виконання укладеного господарського договору, так як їх складання породжує для сторін обов'язки щодо відображення господарських операцій в бухгалтерському обліку, коригування своїх податкових зобов'язань тощо.
Таким чином, правочини між позивачем та ТОВ «ВПФ Метапродакшин» є недійсними в силу закону (нікчемними) і відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України визнання таких правочинів недійсними судом не вимагається.
Згідно статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані, з його недійсністю, а згідно ст.236 ЦК України нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення.
Отже, в результаті виконання сторонами нікчемної угоди не можуть виникати як податкові зобов'язання, так і податковий кредит з податку на додану вартість.
Враховуючи викладене, колегія суддів прийшла до висновку, що вимоги позивача - є безпідставними, оскільки податкове повідомлення-рішення № 0001012310/0 від 14.05.09р. є правомірним та таким, що прийняте, у межах повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства України, а висновки суду першої інстанції не спростовуються доводами апеляційної скарги.
Так, відповідно до ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв законне і обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 41, 160, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 211, 212 КАС України, суд
Апеляційні скарги позивача -товариства з обмеженою відповідальністю «Уніліфт Україна»- залишити без задоволення.
Ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року та постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 лютого 2010 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий -суддя: Я.С. Мамчур
Судді: А.М. Горяйнов
І.Л. Желтобрюх
Ухвалу складено у повному обсязі 11.01.2011.