11 лютого 2026 року м. Київ
Cправа № 756/6632/24
Провадження №22-ц/824/1796/2026
Резолютивна частина постанови оголошена 11 лютого 2026 року
Повний текст постанови складено 12 лютого 2026 року
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Стрижеуса А.М.,
суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.
секретаря: Желепи В.В.
сторони: позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану адвокатом Одінцовим Едвіном Володимировичем, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 червня 2025 року, ухваленого у складі судді Майбоженко А.М.,-
У травні 2024 року позивач, звернувся до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до відповідачки про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, в якому просить визнати спільною сумісною власністю подружжя, провести поділ майна та припинити режим спільної сумісної власності, визнати за ОСОБА_2 , право власності на: садовий будинок, загальною площею 456,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею 0,1000га, яка має кадастровий номер 8000000000:78:425:0011, що розташована: АДРЕСА_1 , загальною вартістю 9 420 000 грн., визнати за ОСОБА_1 , право власності на: квартиру АДРЕСА_2 , площею 76,58 кв.м.; земельну ділянку, розташовану за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Сухолуччя, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,139 гектарів, в тому числі за земельними угіддями під житловою забудовою одно- та двохповерховою 0,1390 га, кадастровий номер: 3221888300:16:110:0004; нежитлове приміщення АДРЕСА_3 , загальною площею 108.10 кв.м., загальною вартістю 10 425 720 грн.
Позов обґрунтовано тим, що в шлюбі з відповідачкою вони перебували з 17 жовтня 2007 року по 28 березня 2024 року, все вище перераховане майно придбано у шлюбі і є об'єктами спільної сумісної власності подружжя.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 13 червня 2024 року відкрито провадження у цій справі.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 27 червня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного сумісного майна подружжя залишшено без задоволення.
Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до змісту п.1.2 шлюбного договору спірне майно належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 , в зв'язку з чим, суд приходить до висновку, що доводи позивача щодо наявності підстав для визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ є безпідставними та необґрунтованими, не підтверджуються належними та достатніми доказами, а тому суд не має підстав вважати позовні вимоги доведеними.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Одінцов Е.В. подавапеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права.
Вказує, що шлюбний договір не має ставити сторони у надзвичайно невигідне становище одну зі сторін які уклали шлюбний договір, посилається на постанову Верховного суду від 28 квітня 2021 року у справі №320/3970/18, та вказує, що укладений між подружжям договір ставить у невигідне становище ОСОБА_1 .
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 адвокат Єрмак О.В. проти доводів апеляційної скарги заперечував, посилаючись на те, що суд першої інстанції правильно оцінив наявні в матеріалах справи докази та ухвалив правильне рішення виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та обраного позивачем способу захисту. Також у відзиві на апеляційну скаргу просив стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12000 грн.
В судовому засіданні представник ОСОБА_2 адвокат Єрмак О.В. заперечував проти доводів апеляційної скарги.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, судова повістка, яка надсилалася ОСОБА_1 , повернулася до апеляційного суду з відміткою "адресат відсутній", а відповідно до п.3 ч.8 ст.128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Одінцов Е.В. про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином відповідно до звіту про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.
За таких обставин, апеляційний суд в складі колегії суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності позивача ОСОБА_1 та його представника адвоката Одінцова Е.В.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що 17.10.2007 між сторонами у Відділі реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві було укладено шлюб, про що зроблено актовий запис №1840.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 28.03.2024 року, яке набрало законної сили, цей шлюб було розірвано.
За час перебування у шлюбі, подружжям придбано у власність наступні спірні об'єкти нерухомого майна:
- за договором купівлі-продажу від 20.10.2016 року ОСОБА_2 набуто право власності на квартиру АДРЕСА_2 , площею 76, 58 кв.м.;
- за договором купівлі-продажу від 17.02.2017 року ОСОБА_2 набуто право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Сухолуччя, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), площею 0,139 гектарів, в тому числі за земельними угіддями під житловою забудовою одно-та двоповерховою кадастровий номер: 3221888300:16:110:0004. 0,1390га;
- за договором купівлі-продажу від 05.10.2020 року ОСОБА_2 набуто право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_3 , загальною площею 108.10 кв.м.;
- за договором купівлі-продажу від 28.07.2023 року ОСОБА_2 набуто право власності на садовий будинок, загальною площею 456,4 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку, на якій він розташований, загальною площею 0,1000га, яка має кадастровий номер 8000000000:78:425:0011, що розташована: АДРЕСА_1 .
Відповідно шлюбного договору від 11.09.2017 року майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім'я зареєстровано рухоме або нерухоме майно.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
Згідно ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Згідно ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Згідно ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Для приватного права притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року в справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).
Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 СК України).
Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК України).
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).
Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Частиною 1 ст. 64 Сімейного кодексу України передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина 3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Відповідно до ст. 94 СК України шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
За ст. 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.
Відповідно до п. 22 постанови пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору. При цьому слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК.
Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина друга статті 97 СК України).
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01.09.2020 у справі 626/2014/17-ц зазначив, що надзвичайно невигідне матеріальне становище має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, а норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Як убачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюбний договір, у якому сторони самостійно визначили свої права та обов'язки.
Посилання позивача на те, що вказаний договір є нікчемним у зв'язку з порушенням його прав, є необґрунтованими, оскільки предметом позову у цій справі є поділ спільного майна подружжя, а не визнання договору недійсним чи нікчемним. Відтак наведені доводи виходять за межі предмета спору, а суд позбавлений можливості встановлювати відповідні обставини у межах даного провадження.
Таким чином, шлюбний договір між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не був визнаний недійсним або нікчемним у встановленому законом порядку.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зазначено, що відповідно до ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Також відповідно до постанови Касаційного Цивільного суду Верховного Суду від 28.07.2021 у справі № 759/24061/19 зазначено, що спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена ??законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, таке рішення існує суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Також вказали, що спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена ??законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, таке рішення існує суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним). До спрощення презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно працювати, а створені обов'язки підлягають виконанню. Законодавець не пов'язує відсутність договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності з неподанням інформації страховиком про укладені договори до централізованої бази даних. Тобто, невиконання страховиком свого обов'язку подання інформації про укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності до централізованої бази даних не зумовлює його нікчемність;
Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 755/18006/15-ц (провадження N 14-176цс18).
Оскільки судом встановлено, що шлюбний договір, укладений між позивачем та відповідачем, є дійсним, до нього застосовується презумпція правомірності правочину, тобто такий договір є дійсним до моменту визнання його недійсним у встановленому законом порядку. Відтак усі умови, визначені у зазначеному договорі, є обов'язковими для виконання сторонами.
Таким чином, відповідно до умов шлюбного договору від 11.09.2017 року визначено, що майно, нажите подружжям під час шлюбу та таке, що підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю того з подружжя, на ім'я кого зареєстровано відповідне рухоме чи нерухоме майно. Отже, сторонами було встановлено договірний режим поділу майна подружжя, який є обов'язковим для виконання.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи та надавши їм належну правову оцінку, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, оскільки сторонами самостійно визначено режим поділу спільного майна подружжя, а підстави для його зміни у суду відсутні.
Посилання в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18, є необґрунтованими, оскільки у зазначеній справі предметом позову було розірвання шлюбного договору, тоді як у справі, що переглядається Київським апеляційним судом, предметом спору є поділ спільного майна подружжя. З урахуванням різниці у предметі спору, предметі доказування та фактичних обставинах справ, апеляційний суд не вбачає підстав для застосування правових висновків, викладених у зазначеній постанові Верховного Суду.
Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку.
Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).
Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, які були предметом дослідження й оцінки судом. Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка.
Згідно з підпунктом б), в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Оскільки Київський апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 30 червня 2025 року - без змін, розподіл судових витрат Київським апеляційним судом не здійснюється.
Також у відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача адвокат Єрмак О.В. заявив клопотання у якому просив стягнути з позивача судові витрати.
10 лютого 2026 року на адресу Київського апеляційного суду надійшло клопотання відповідно до якого представник відповідача адвокат Єрмак О.В. просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу понесені у зв'язку з розглядом справи у Київському апеляційному суд у сумі 12 000,00 грн, та відповідно до вказаного клопотання було долучено докази понесених витрат на правничу допомогу.
Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішенні від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Відповідно до частин першої, третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
При зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту.
Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 28 грудня 2020 року у справі№ 640/18402/19(провадження № К/9901/27657/20).
Суд не зобов'заний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.
Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 23 травня 2022 року у справі № 724/318/21 (провадження № 61-19599св21).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), від 16 листопада 2022 року у справі№ 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
Процесуальний закон визначає критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19).
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Щодо співмірності витрат на правову допомогу слід також ураховувати позицію Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 640/6209/19, відповідно до якої розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним із ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також суд має враховувати критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справ.
З матеріалів справи відомо, що 26 вересня 2025 року між ОСОБА_2 , та Адвокатським бюром «Іванова» було укладено договір про надання правової допомоги.
Відповідно до п. 4.1. вказаного договору, зазначено, що вартість наданих послуг Бюро визначає самостійно після одержання від клієнта на замовлення послуг на надання юридичної допомоги в додатку №1.
Відповідно до Акту виконаних робіт (наданих послуг) по наданню правової допомоги ОСОБА_2, під час розгляду справи №756/6632/24 у Київському апеляційному суді було надано такі послуги, як: подання заяви про переведення апеляційної скарги в електрону форму для ознайомлення; ознайомлення з апеляційною скаргою; консультування ОСОБА_2 , щодо можливості подання відзиву на апеляційну скаргу; підготовка та подання до суду та учасникам справи відзиву на апеляційну скаргу; складання та направлення суду та учасникам справи заяви про стягнення судових витрат; участь у судовому засіданні 11 лютого 2026 року, таким чином загальна сума наданих послуг становить 12 000,00 грн.
Відповідно до Квитанції до прибуткового касового ордеру № б/н від 26 вересня 2025 року прийнято від ОСОБА_2 на підставі договору про надання правової допомоги від 26 вересня 2025 року суму дванадцять тисяч гривень.
Отже, матеріалами справи дійсно підтверджується факт отримання ОСОБА_2 послуг адвоката Адвокатського Бюро «Іванова» з надання правової допомоги.
Будь-яких заперечень щодо співмірності понесених судових витрат, стороною позивача до апеляційного суду не надано.
Враховуючи викладене, а також те, що у задоволені апеляційної скарги було відмовлено, колегія судів врахувавши співмірність наданої правничої допомоги та гонорару а також врахувавши складність справи дійшла до висновку, що на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 підлягають до стягнення витрати на надання правової допомоги у сумі 12 000,00 грн.
Керуючись ст.ст. 268, 367, 368, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 390 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Одінцовим Едвіном Володимировичем - залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 червня 2025 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати за надання правничої допомоги в сумі 12000 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач А. М. Стрижеус
Судді: Л. Д. Поливач
О. І. Шкоріна