05 лютого 2026 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/4198/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,
при секретарі Мудрак Р. Р.,
за участі представника ТУ ДБР - Пономарьова А. О.,
представника Міністерства оборони України - ОСОБА_3,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргоюТериторіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську
на рішення Печерського районного суду міста Києва у складі судді Хайнацького Є. С.
від 07 серпня 2025 року
у цивільній справі № 757/9362/24-ц Печерського районного суду міста Києва
за позовом ОСОБА_1
до Державної казначейської служби України,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Краматорську,
Міністерство оборони України,
про відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями органу досудового слідства,
В лютому 2024 року позивач звернувся в суд із вказаним позовом, в якому просив стягнути з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України з Єдиного казначейського рахунку в установленому законом порядку моральну шкоду в розмірі 10 000 000,00 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначав, що він як військовослужбовець в/ч НОМЕР_1 брав безпосередню участь в обороні м. Маріуполь, де у квітні 2022 року отримав тяжке вогнепальне поранення та потрапив у полон. Вказував, що після звільнення за обміном він понад пів року безперервно перебував на стаціонарному лікуванні та проходив складні хірургічні операції в профільних медичних закладах, зокрема в НІХТ імені О. О. Шалімова. Стверджував, що 26.06.2023 ТУ ДБР безпідставно розпочало щодо нього досудове розслідування за ч. 4 ст. 408 КК України (дезертирство) за період, коли він об'єктивно перебував у полоні та лікарнях. Позивач наголошував, що реєстрація цього провадження стала підставою для командування військової частини незаконно усунути його з посади та призупинити військову службу. Він звертав увагу суду на те, що через дії правоохоронців був повністю позбавлений грошового забезпечення, виплат за поранення та права на подальше безоплатне лікування. Особливий акцент позивач робив на тому, що кримінальне переслідування унеможливило отримання направлень на ВЛК та позбавило його права на реабілітацію за кордоном. Позивач вказував на порушення ТУ ДБР вимог ст. 117 Женевської конвенції, яка забороняє використовувати репатрійованих осіб на військовій службі. Він зазначав, що інкримінування особливо тяжкого злочину особі після захисту «Азовсталі» спричинило йому глибоке відчуття несправедливості та розчарування в державних інституціях. Він стверджував про наявність тривалої психотравмуючої ситуації, що виразилася у психічному напруженні, постійній тривозі та погіршенні стану здоров'я внаслідок обвинувачення у зраді. Позивач вказував, що через тавро «дезертира» відбулося суттєве зниження його престижу серед побратимів та руйнування ділової репутації як професійного військового. Наголошував, що закриття провадження 25.07.2023 за відсутністю складу злочину є реабілітуючою обставиною, яка підтверджує незаконність дій органів розслідування. Позивач обґрунтовував право на компенсацію положеннями ст. 56 Конституції України та ст. 1176 ЦК України, що передбачають відповідальність держави незалежно від вини посадових осіб. Він вказував, що незаконні процесуальні дії ДБР призвели до грубого обмеження його конституційних прав на соціальний захист та охорону здоров'я. Свої моральні втрати позивач оцінював у розмірі 10 000 000 грн, виходячи з винятковості обставин справи та глибини моральної травми. Підсумовуючи, він просив суд стягнути вказану суму з Державного бюджету як справедливу сатисфакцію за перенесене приниження та матеріальну скруту.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року позов задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України шляхом безспірного списання Державною казначейською службою з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000 (сто тисяч) гривень 00 копійок. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Судові витрати зі сплати судового збору віднесено на рахунок Держави.
В апеляційній скарзі Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема статті 1176 ЦК України та статей 1, 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Зазначає, що в межах кримінального провадження № 62023050010001973 ОСОБА_1 жодного разу не вручалося повідомлення про підозру, не застосовувалися заходи забезпечення кримінального провадження, передбачені статтею 131 КПК України, та не обиралися запобіжні заходи. Звертає увагу на те, що за відсутності статусу підозрюваного особа не може вважатися такою, що перебувала під слідством, а отже, право на відшкодування шкоди на підставі спеціального Закону у неї не виникло. Наголошує на помилковості висновку суду щодо тривалості досудового розслідування, оскільки фактично воно тривало 2 місяці та 29 днів (з 26.06.2023 по 25.09.2023), тоді як суд першої інстанції безпідставно визначив період у 12 місяців та 29 днів. Апелянт стверджує, що реєстрація відомостей у ЄРДР за повідомленням військової частини була обов'язком слідчого згідно зі статтею 214 КПК України, а подальше закриття провадження через відсутність складу злочину в діяннях особи, яка не мала статусу підозрюваного, не свідчить про незаконність дій органу розслідування. З посиланням на правову позицію Верховного Суду від 17.07.2024 у справі № 761/7894/21 апелянт зазначає, що притягнення до кримінальної відповідальності починається саме з моменту повідомлення про підозру.
Державна казначейська служба України у відзиві на апеляційну скаргу підтримує позицію апелянта, зазначає, що Казначейство не є органом, який безпосередньо завдав шкоду, а лише виконує функції представника держави. Наголошує на незаконності обраного судом способу виконання рішення через «безспірне списання з єдиного казначейського рахунку». Стверджує, що така редакція резолютивної частини є втручанням у стадію виконання судового рішення та суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду (зокрема, у справі № 910/23967/16), згідно з якими в рішенні не повинні зазначатися номери рахунків чи конкретний порядок списання коштів. Вважає, що позивачем не доведено протиправність дій ДБР, оскільки внесення відомостей до ЄРДР є обов'язковим процесуальним кроком.
Міністерство оборони України підтримує апеляційну скаргу й у поданому відзиві звертає увагу на те, що ОСОБА_1 не мав процесуального статусу підозрюваного або обвинуваченого, а отже, на нього не поширюються гарантії Закону № 266/94-ВР щодо відшкодування шкоди. Стверджує про відсутність причинно-наслідкового зв'язку між діями слідчого та негативними наслідками для позивача. Зазначає, що призупинення військової служби та грошових виплат позивачу було наслідком його власної неправомірної поведінки - нез'явлення до військової частини після завершення відпустки за станом здоров'я та неподання документів про продовження лікування, що підтверджено результатами службового розслідування. Вважає, що негативні наслідки для позивача виникли виключно через порушення ним вимог Дисциплінарного статуту ЗСУ, а не через ведення кримінального провадження.
У поданому відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 вважає оскаржуване рішення суду першої інстанції законним, а вимоги апеляційної скарги - безпідставними. Наголошує на тому, що він є військовослужбовцем Збройних Сил України, який брав участь в обороні м. Маріуполь на території заводу «Азовсталь», отримав тяжке поранення та перебував у полоні. Звертає увагу суду на те, що через рік після звільнення з полону орган досудового розслідування безпідставно розпочав кримінальне провадження за фактом дезертирства (частина 4 статті 408 КК України). Стверджує, що орган розслідування виявив непрофесіоналізм, оскільки на момент реєстрації провадження він перебував на стаціонарному лікуванні в Національному інституті хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова як тяжкопоранений, що легко могло бути перевірено. Зазначає, що внаслідок надіслання документів про кримінальне переслідування до військової частини він був незаконно усунутий від посади та позбавлений усіх видів грошового забезпечення, включаючи виплати за поранення та додаткові винагороди. Підкреслює, що тавро «дезертира» для захисника держави, який пройшов через полон, спричинило йому глибокі душевні страждання, психічне напруження та відчуття постійної тривоги. Вказує, що через дії ДБР він був позбавлений можливості проходити реабілітацію та лікування за кордоном за іноземними програмами. Позивач наполягає, що закриття провадження за пунктом 2 частини 1 статті 284 КПК України (відсутність складу злочину) є достатньою реабілітуючою підставою для виникнення права на відшкодування шкоди згідно з Законом № 266/94-ВР. Вважає посилання апелянта на відсутність статусу підозрюваного маніпулятивним, оскільки саме факт кримінального переслідування призвів до обмеження його конституційних прав та порушення нормальних життєвих зв'язків. Посилається на практику Європейського суду з прав людини, зазначаючи, що адекватне відшкодування шкоди є ефективним засобом юридичного захисту. Просить апеляційний суд врахувати засади розумності та справедливості, залишивши рішення про стягнення компенсації без змін.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ТУ ДБР - Пономарьов А. О., підтримав апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів. Представник Міністерства оборони України - ОСОБА_3, підтримав позицію апелянта.
Позивач та його представник у судове засідання не прибули, направивши заяву про розгляд справи без їх участі.
Відповідач у судове засідання не прибув, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представників третіх осіб, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзивів на неї, колегія суддів виходить з наступного.
Судовим розглядом встановлено, що відповідно до повідомлення т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 про кримінальне правопорушення віл 13.06.2023 зареєстроване кримінальне провадження № 62023050010001973 від 26.06.2023 з попередньою правовою кваліфікацією за частиною четвертою статті 408 КК України (дезертирство).
У повідомленні зазначено, що станом на 15.05.2023 ОСОБА_1 після повернення з полону та довготривалого лікування не повернувся до розташування підрозділу у м. Слов'янськ Донецької області.
За результатами проведеного досудового розслідування і перевірки всіх обставин можливого вчинення злочину, передбаченого частиною четвертою статті 408 КК України, про вчинення якого повідомляє т.в.о. командира військової частини НОМЕР_1 , встановлено, що у діяннях сержанта ОСОБА_1 відсутній склад зазначеного кримінального правопорушення.
В описаному кримінальному провадженні про підозру нікому не повідомлялось.
Кримінальне провадження № 62023050010001973 від 26.06.2023 закрито на підставі пункту 2 частини першої статті 284 КПК України, а саме кримінальне провадження закривається в разі, якщо встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення, відповідно до постанови про закриття кримінального провадження від 25.07.2023.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вважав, що внаслідок незаконного кримінального переслідування за фактом дезертирства, розпочатого Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань за період його перебування у полоні та на тривалому лікуванні, було грубо порушено його конституційні права, що вимагає відшкодування заподіяної моральної шкоди у розмірі 10 000 000 грн за рахунок держави на підставі спеціального законодавства про реабілітацію.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що закриття кримінального провадження з реабілітуючих підстав (пункт 2 частини 1 статті 284 КПК України) є безумовною підтвердженою ознакою незаконності дій органів досудового розслідування. Встановивши, що стосовно ОСОБА_1 здійснювалася перевірка за фактом дезертирства, суд дійшов висновку, що такі дії призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, відсторонення від служби та припинення виплат. Суд виходив із того, що період перебування особи під слідством охоплює час з моменту внесення відомостей до ЄРДР до дати прийняття постанови про закриття провадження, що склало понад 12 місяців. На підставі статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР суд визначив розмір моральної шкоди у 100 000 грн, вважаючи цю суму справедливою компенсацією за перенесені страждання та необхідність відновлення репутації.
Колегія суддів не погоджується із такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, досудового розслідування, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України та Законом України від 01.12.1994 № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб. Право на відшкодування шкоди у таких випадках виникає виключно у випадках, передбачених законом, зокрема при закритті кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати (пункт 2 частини 1 статті 2 Закону № 266/94-ВР).
Верховний Суд у постанові від 17.07.2024 у справі № 761/7894/21 зазначив, що притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення (повідомлення про підозру) у вчиненні злочину. Аналогічно у постанові Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 613/853/20 вказано, що виникнення фактичних передумов для отримання компенсації на підставі Закону № 266/94-ВР пов'язується з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, оскільки саме з цього часу особа набуває статусу підозрюваного і стає безпосереднім учасником кримінального провадження, на якого покладаються відповідні обов'язки та щодо якого можуть застосовуватися заходи примусу.
Матеріалами справи встановлено, що у кримінальному провадженні № 62023050010001973 від 26.06.2023 ОСОБА_1 повідомлення про підозру не вручалося, жодні запобіжні заходи або заходи забезпечення кримінального провадження, передбачені статтею 131 КПК України, до нього не застосовувалися. За відсутності статусу підозрюваного особа не вважається такою, що перебуває під слідством у розумінні статті 13 Закону № 266/94-ВР. Відтак, закриття кримінального провадження, розпочатого за фактом, де підозра конкретній особі не висувалася, не створює для такої особи правових підстав для відшкодування шкоди на підставі спеціальних норм статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР.
Посилання суду першої інстанції на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22.04.2019 у справі № 236/893/17 колегія суддів вважає помилковими, оскільки у зазначеній справі позивачка мала статус підозрюваної, була затримана та щодо неї обирався запобіжний захід. У справі ж, що переглядається, юридичний склад, необхідний для застосування положень Закону № 266/94-ВР, відсутній, оскільки факт незаконного притягнення до кримінальної відповідальності (через вручення підозри) не мав місця.
Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02.09.2022 у справі № 607/8203/18, за відсутності підстав для застосування спеціальних норм статті 1176 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади, відшкодовується на загальних підставах відповідно до статті 1174 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/1702 наголосила, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності за статтями 1173, 1174 ЦК України є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між ними. Обов'язок доведення наявності цих умов покладається на позивача.
Колегія суддів зазначає, що реєстрація відомостей у ЄРДР за фактом звернення військової частини НОМЕР_1 про вчинення злочину є імперативним обов'язком слідчого згідно зі статтею 214 КПК України. Сама по собі реєстрація провадження та проведення перевірки обставин нез'явлення військовослужбовця на службу не може розцінюватися як неправомірна дія органу розслідування.
У цьому контексті колегія суддів також враховує доводи позивача щодо порушення статті 117 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, яка передбачає, що жодна репатрійована особа не може бути використана на дійсній військовій службі. Позивач стверджує, що ініціювання розслідування за дезертирство щодо нього як репатріанта було апріорі незаконним.
Колегія суддів вважає такі доводи неспроможними, оскільки згідно з імперативними приписами статті 214 КПК України, слідчий зобов'язаний невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається. Колегія суддів наголошує на відсутності в матеріалах справи доказів протиправності дій слідчого щодо внесення відомостей до ЄРДР та розпочаття досудового розслідування.
На момент виникнення спірних подій позивач залишався дійсним військовослужбовцем, адже національне законодавство не містило автоматичної підстави для звільнення зі служби лише за фактом репатріації, а доказів іншого звільнення справа не містить. Отже, тривала відсутність ОСОБА_1 після завершення лікування зобов'язувала військову частину повідомити ДБР, а останнє - внести відомості до ЄРДР. Встановлення в ході розслідування статусу позивача як репатріанта та подальше закриття справи за відсутністю складу злочину свідчить про виконання органом розслідування своїх функцій, а не про неправомірність його дій.
Аналізуючи обставини справи, встановлено, що призупинення військової служби та виплат позивачу відбулося на підставі наказів командира в/ч НОМЕР_1 від 15 травня 2023 року та 01 липня 2023 року за результатами внутрішнього службового розслідування щодо нез'явлення ОСОБА_1 на службу після 03 березня 2023 року. Матеріали справи не містять доказів того, що позивач оспорював ці адміністративні накази військового керівництва.
Оскільки припинення грошового забезпечення було наслідком дисциплінарних та адміністративних рішень в межах трудових (службових) відносин, а не прямим наслідком процесуальних рішень слідчого ДБР, прямий причинний зв'язок між діями органу досудового розслідування та майновими втратами позивача відсутній.
Таким чином, позивачем не доведено повного складу цивільного правопорушення, необхідного для застосування і статті 1174 ЦК України.
Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що неправильна кваліфікація змісту правовідносин та помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального права (зокрема, статті 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР за відсутності у позивача процесуального статусу підозрюваного), у поєднанні з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи щодо наявності правових підстав для деліктної відповідальності держави , відповідно до положень статті 376 ЦПК України, є підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 у повному обсязі.
Судові витрати, понесені Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у місті Краматорську, у зв'язку зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 16 714 (шістнадцять тисяч сімсот чотирнадцять) гривень 56 копійок, відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську задовольнити.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, треті особи: Міністерство оборони України, Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Краматорську, про відшкодування моральної шкоди - відмовити повністю.
Судові витрати, понесені Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у місті Краматорську, у зв'язку зі сплатою судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 16 714 (шістнадцять тисяч сімсот чотирнадцять) гривень 56 копійок, компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 09 лютого 2026 року.
Судді Є. П. Євграфова
Б. Б. Левенець
В. В. Саліхов