05 лютого 2026 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/2581/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,
при секретарі Мудрак Р. Р.,
за участі позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача - адвоката Мельника О. В.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргоюОСОБА_1
на рішення Печерського районного суду міста Києва у складі судді Головко Ю. Г.
від 06 березня 2025 року
у цивільній справі № 757/27946/24-ц Печерського районного суду міста Києва
за позовом ОСОБА_1
до Акціонерного товариства «Київгаз»
про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,
У червні 2024 року позивач звернувся в суд із вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги якого зазначав, що наказ про його звільнення від 29.04.2024 за п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є незаконним та підлягає скасуванню. Вказував, що працював на посаді техніка АТ «Київгаз» з 24.12.2020, а підставою для припинення трудових відносин стала його відсутність на робочому місці у період з 01.04.2024 по 05.04.2024. Позивач не оспорює факт своєї відсутності у вказані дні, проте стверджує, що вона не може вважатися прогулом без поважних причин, адже зазначений період був попередньо погоджений як відгул із його безпосереднім керівником - начальником відділу ОСОБА_2 Позивач вважає, що за наявності дозволу керівника на відсутність, у роботодавця не було законних підстав для застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення. Щодо вимог про відшкодування моральної шкоди за ст. 237-1 КЗпП України, зазначав, що неправомірні дії відповідача спричинили йому сильні душевні страждання та призвели до втрати нормальних життєвих зв'язків. Стверджував, що вимушена зміна планів та режиму життя супроводжувалася значним психологічним стресом.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 06 березня 2025 року в задоволені позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, судові витрати покласти на відповідача.
Зазначає, що його відсутність на роботі з 01.04.2024 по 05.04.2024 була погоджена з безпосереднім керівником ОСОБА_2 як відгул, що виключає склад прогулу без поважних причин. Звертає увагу на те, що 23.04.2024 ним була подана та погоджена заява про звільнення за згодою сторін без відпрацювання 14 днів через безперервний мобінг, проте відповідач проігнорував її та звільнив його за статтею 40 КЗпП України, чим ввів працівника в оману. Апелянт наголошує, що відповідач не проводив службового розслідування та не зажадав від нього письмових пояснень безпосередньо перед виданням наказу про звільнення, чим порушив статтю 149 КЗпП України. Вказує на порушення права на справедливий розгляд справи (стаття 6 Конвенції), оскільки справу розглянуто у невідому дату без повідомлення та участі позивача. Зазначає, що суд першої інстанції задовольнив клопотання про допит свідка ОСОБА_2 , проте фактично його не викликав та не допитав, що призвело до невстановлення обставин погодженого відгулу. Апелянт стверджує про відсутність у роботодавця законних підстав для припинення трудових відносин, пов'язаних із його поведінкою чи виробничою потребою. Звертає увагу на неврахування судом конституційних гарантій захисту від незаконного звільнення та приписів Конвенції МОП № 158 щодо тягаря доведення законності звільнення роботодавцем. Скаржник вважає, що звільнення відбулося без законних підстав, у зв'язку з чим наказ №450/п підлягає скасуванню з поновленням на посаді техніка. Наголошує на праві на відшкодування моральної шкоди у сумі 10 000 грн через нервові переживання, погіршення стану здоров'я та втрату нормальних життєвих зв'язків.
Правом подачі відзиву на апеляційну скаргу відповідач не скористався.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав та доводів. Представник відповідача проти задоволення скарги заперечив.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення позивача та представника відповідача дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
За копією трудової книжки позивача встановлено, що 24.12.2020 ОСОБА_1 був прийнятий на посаду техніка в Акціонерному товаристві «Київгаз». Згідно запису від 29.04.2024 - звільнений із займаної посади у зв'язку з прогулом без поважних причин відповідно до п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Як зазначено у Наказі про звільнення № 450/п від 29.04.2024, підставами для звільнення ОСОБА_1 із займаної ним посади є: службова записка директора ДМТ ОСОБА_3 від 16.04.2024.
За кожним фактом невиходу ОСОБА_1 на роботу та відсутності працівника на робочому місці були складені акти про відсутність працівника на робочому місці.
Начальник відділу обслуговування та повірки засобів вимірювальної техніки департаменту метрології та телеметрії ОСОБА_4 в службовій записці від 05.04.2024 №б/н доповів директору департаменту метрології та телеметрії ОСОБА_3 про кожний факт невиходу працівника ОСОБА_1 на роботу та його відсутності на робочому місці протягом робочого дня в значені вище робочі дні, до службової записки були долучені оригінали складених актів про відсутність працівника на робочому місці в робочі дні: 01.02.2024, 02.04.2024, 03.04.2024, 04.04.2024, 05.04.2024.
В письмових поясненнях від 12.04.2024 технік відділу обслуговування та повірки засобів вимірювальної техніки департаменту метрології та телеметрії ОСОБА_1 повідомив, що він дійсно був відсутній на роботі з 01.04.2024 (включно) по 05.04.2024 (включно), зазначивши, що хворів та лікарняний не відкривав на час невиходу на роботу, із письмовими заявами до роботодавця не звертався про оформлення відпустки.
Начальник відділу обслуговування та повірки засобів вимірювальної техніки департаменту метрології та телеметрії ОСОБА_4 в службовій записці від 12.04.2024 №б/н доповів директору департаменту метрології та телеметрії ОСОБА_3 про надані працівником ОСОБА_1 письмові пояснення від 12.04.2024 та просив розглянути питання про притягнення працівника ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності.
Директор департаменту метрології та телеметрії ОСОБА_3 звернувся із службовою запискою від 16.04.2024 №б/н до першого заступника голови правління АТ «КИЇВГАЗ» ОСОБА_5 та доповів про усі зафіксовані факти невиходу працівника ОСОБА_1 на роботу та його відсутності на робочому місці протягом робочого дня без поважних причин в робочі дні: 01.04.2024, 02.04.2024, 03.04.2024, 04.04.2024, 05.04.2024, просив застосувати до техніка відділу обслуговування та повірки засобів вимірювальної техніки департаменту метрології та телеметрії ОСОБА_1 заходи дисциплінарного стягнення згідно з пунктом 2 частини першої статті 147 КЗпП, а саме - звільнити за пунктом 4 статті 40 КЗпП - за прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Позивач, звертаючись до суду, стверджував, що відповідачем порушено його конституційне право на працю та право на захист від незаконного звільнення шляхом безпідставного притягнення до дисциплінарної відповідальності за прогул, який фактично був погодженим із безпосереднім керівником відгулом, та просив захистити ці права шляхом скасування оскаржуваного наказу, поновлення на посаді техніка, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації моральної шкоди.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що факт відсутності позивача на роботі протягом п'яти робочих днів є доведеним та не оспорюється самим працівником. Встановивши, що ОСОБА_1 не надав жодних належних та допустимих доказів отримання офіційного дозволу на відсутність від уповноваженої особи, суд дійшов висновку про самовільний характер неявки. Суд зазначив, що посадова інструкція техніка та Правила внутрішнього трудового розпорядку не передбачають можливості отримання відгулів за усною домовленістю, а керівник відділу не мав повноважень одноособово змінювати режим роботи. Встановивши дотримання відповідачем процедури звільнення та відсутність доказів поважності причин відсутності, суд визнав наказ №450/п законним та обґрунтованим.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Згідно з усталеною судовою практикою та роз'ясненнями, що містяться у пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992, прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин. Формально прогулом вважається відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, що є грубим порушенням трудової дисципліни.
Визначальним для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за вказаною підставою є з'ясування поважності причин його відсутності на роботі. Поважними причинами визнаються такі обставини, що виключають вину працівника, тобто об'єктивні перешкоди, які унеможливили явку на роботу і не могли бути усунуті самим працівником.
Хоча в категоріях справ щодо притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності обов'язок доказування правомірності застосування стягнення та дотримання процедури звільнення покладається на роботодавця, водночас тягар доведення наявності саме поважних причин відсутності на робочому місці покладається на працівника. Такий розподіл обов'язків щодо доказування випливає з принципів змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою, п'ятою та шостою статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Принцип змагальності, що є фундаментальною засадою цивільного судочинства згідно зі статтею 2 ЦПК України, не створює для суду обов'язку вважати доведеною обставину, про яку стверджує сторона, лише на підставі її слів.
Така обставина підлягає доказуванню працівником таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості (баланс вірогідностей), за яким висновок про існування стверджуваної обставини - у даному випадку наявності дозволу на відгул або хвороби - з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 був відсутній на робочому місці у період з 01.04.2024 по 05.04.2024. У своїх письмових поясненнях від 12.04.2024 позивач вказав, що не виходив на роботу через хворобу, проте жодного доказу на підтвердження стану своєї непрацездатності (листка непрацездатності або медичної довідки) ні роботодавцю, ні суду не надав. Зважаючи на те, що прогул є винною, вольовою та протиправною поведінкою, відсутність медичного підтвердження хвороби позбавляє неявку працівника статусу поважної причини.
Щодо тверджень апелянта про отримання дозволу на «відгул» від тодішнього начальника відділу ОСОБА_2, колегія суддів зазначає, що самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів прямо прирівнюється до прогулу. В матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази погодження такого відгулу (накази, розпорядження, електронне листування чи скріншоти месенджерів).
Суд враховує, що посадова інструкція техніка Відділу обслуговування та повірки засобів вимірювальної техніки та Правила внутрішнього трудового розпорядку АТ «Київгаз» не передбачають можливості надання відгулів за усною домовленістю або за рішенням начальника відділу, який не наділений повноваженнями змінювати режим робочого часу чи видавати кадрові накази. Крім того, табелі обліку використання робочого часу за період з 01.04.2024 по 05.04.2024 містять відмітки про прогул позивача.
Оскільки цивільна справа має бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей, апеляційний суд констатує, що за відсутності будь-яких письмових чи електронних доказів погодження відсутності, а також за відсутності медичних документів на підтвердження хвороби, твердження позивача про поважність причин прогулу не заслуговують на довіру. Позивач, не надавши жодного доказу на підтвердження своїх слів, не забезпечив стандарту переваги більш вагомих доказів, тоді як відповідач надав належним чином оформлені табелі обліку робочого часу та акти, які підтверджують факт безпричинної відсутності. Отже, висновок про існування прогулу без поважних причин є більш вірогідним, ніж версія позивача про санкціонований відпочинок, що робить застосоване дисциплінарне стягнення правомірним у межах визначеного законом процесуального тягаря доказування.
Щодо клопотання позивача про допит у якості свідка ОСОБА_2 , колегія суддів виходить із того, що за приписами статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи обґрунтував неможливість їх подання. Враховуючи, що суд першої інстанції задовольнив вказане клопотання, проте свідок неодноразово не з'являвся для надання свідчень, а позивач не надав доказів поважності причин незабезпечення явки свідка чи неможливості отримання його пояснень у інший процесуальний спосіб під час розгляду справи по суті, підстави для повторного виклику свідка на стадії апеляційного перегляду відсутні. Колегія суддів звертає увагу, що табелювання за перші чотири дні відсутності (з 01 по 04 квітня) здійснювалося безпосередньо під керівництвом ОСОБА_2 , що повністю спростовує доводи позивача про наявність згоди останнього на його відсутність. Усні свідчення, що суперечать документальним доказам, створеним цією ж особою в момент фіксації події, не можуть бути покладені в основу рішення відповідно до статті 89 ЦПК України. З огляду на вказане, колегією суддів у задоволенні клопотання було відмовлено.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком про дотримання відповідачем процедури застосування дисциплінарного стягнення. Відповідно до статті 149 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний зажадати від працівника письмові пояснення до застосування стягнення. 12.04.2024 позивач надав такі пояснення на ім'я першого заступника голови правління ОСОБА_5 , підтвердивши свою неявку, чим реалізував своє право бути почутим. Стягнення у вигляді звільнення було застосовано в межах місячного строку з дня виявлення проступку, як того вимагає стаття 148 КЗпП України.
Доводи апелянта про те, що роботодавець мав звільнити його за згодою сторін згідно з заявою від 23.04.2024, колегія відхиляє, оскільки вибір заходу реагування на вчинений раніше та зафіксований дисциплінарний проступок є дискреційним правом роботодавця. Наявність факту прогулу, зафіксованого у встановленому законом порядку, надає роботодавцю законне право на розірвання трудового договору за власною ініціативою за п. 4 ст. 40 КЗпП України, незалежно від наявності заяви працівника про звільнення за іншою підставою.
Враховуючи законність звільнення, правові підстави для поновлення ОСОБА_1 на роботі та задоволення похідних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди відсутні. Юридична конструкція вимушеного прогулу передбачає наявність протиправних дій роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати роботу. Оскільки дії АТ «Київгаз» визнані правомірними, ситуація вимушеного прогулу у розумінні статті 235 КЗпП України не виникла.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 10 лютого 2026 року.
Судді Є. П. Євграфова
Б. Б. Левенець
В. В. Саліхов