справа № 757/29519/23-ц головуючий у суді І інстанції Остапчук Т.В.
провадження № 22-ц/824/2433/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
03 лютого 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді Березовенко Р.В.,
суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Бутком Дмитром Геннадійовичем на рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Київської міської ради, третя особа: Шоста Київська державна нотаріальна контора про визнання права власності на спадкове майно,
у липні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Печерського районного суду міста Києва із позовом до ОСОБА_1 , Київської міської ради про визнання права власності на спадкове майно, у якому просив:
визнати за позивачем право власності на спадкове майно, а саме на 1/2 частину квартири за адресою АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 .
В обґрунтування посилався на те, що у 1993 році орган приватизації заводу «Арсенал» засвідчив, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 - на праві приватної власності належить тітці позивача ОСОБА_3 .
Органом приватизації державного житлового фонду заводу «Арсенал» було видано свідоцтво про право власності на житло від 25 грудня 1993 pоку, квартира була приватизована згідно з Законом України « Про приватизацію державного житлового фонду».
01 грудня 2014 року Шостою Київською державною нотаріальною конторою посвідчено заповіт ОСОБА_4 за №9-2630 на ім'я ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Згідно свідоцтва про смерть від 17 березня 2015 року, виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції м. Києва, ОСОБА_3 померла, про що зроблено відповідний актовий запис №96.
15 травня 2015 року Шостою Київською державною нотаріальною конторою заведена спадкова справа №328/2015 померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , 1930 року народження.
16 червня 2015 року позивач звернувся з заявою про прийняття спадщини. Але йому було відмовлено в зв'язку з тим, що не надав право установчі документи на квартиру.
Свідоцтво про право власності на квартиру померлої ОСОБА_3 знаходиться у відповідачки, отримати дублікат не може, тому звернувся до суду за захистом своїх прав.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності на спадкове майно, а саме на 1/2 частину квартири за адресою АДРЕСА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . В іншій частині позову відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Бутко Дмитро Геннадійович 04 вересня 2025 року через систему Електронний суд подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказав, що у матеріалах справи міститься копія заповіту, складеного 01 грудня 2014 року, відповідно до якого ОСОБА_3 заповіла 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_1 та ОСОБА_5 . Однак такий факт не виключає зміну власника даної квартири після складання заповіту.
Свідоцтво про право власності на житло спадкодавиці ОСОБА_3 було видане 25 грудня 1993 року, тобто за двадцять два роки до дня смерті, а за цей період право власності могло вже перейти до інших осіб.
Водночас, в матеріалах справи відсутні будь які інші докази того, що ОСОБА_3 дійсно володіла вищевказаною квартирою на момент вчинення заповіту або на момент смерті.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 поданою представником - адвокатом Бутком Дмитром Геннадійовичем на рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Київської міської ради, третя особа: Шоста Київська державна нотаріальна контора про визнання права власності на спадкове майно, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 грудня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
05 січня 2025 року до суду надійшли письмові пояснення від Київської міської ради, у яких представниця Горбачова І.В. при розгляді апеляційної скарги поклалася на розсуд суду.
У судове засідання апелянтка ОСОБА_1 не з'явилася, про розгляд справи повідомлена у встановленому законом порядку. Жодних клопотань з приводу неможливості явки у судове засідання до апеляційного суду не подавала.
28 січня 2026 року адвокат Бутко Д.Г., діючи в інтересах ОСОБА_1 , подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з зайнятістю у невідкладних слідчих діях. Доказів на підтвердження наведених обставин до клопотання не долучено.
Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Верховним Судом неодноразово зазначалось, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з'явилась (статті 240 ЦПК України).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», заява № 16652/04).
Виходячи з наведеного, колегія суддів у межах своїх повноважень дійшла висновку про визнання причини неявки представника Бутка Д.Г. в судове засідання такою, що не доведена належними та допустимими доказами, а отже є неповажною, що не перешкоджає розгляду справи по суті, та з огляду на належне повідомлення про судове засідання учасника справи, з урахуванням висновків Верховного Суду у справи №752/8103/13-ц від 24 жовтня 2024 року, категорії справи, та строку її розгляду, ухвалила проводити розгляд справи по суті за відсутності сторони апелянта на підставі наявних у справі доказів.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що у 1993 році орган приватизації заводу «Арсенал» засвідчив, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 - на праві приватної власності належить тітці позивача ОСОБА_3 .
Органом приватизації державного житлового фонду заводу «Арсенал» було видано свідоцтво про право власності на житло від 25 грудня 1993 pоку, квартира була приватизована згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».
01 грудня 2014 року ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Прокопенко Н. Ф., яким належну їй квартиру АДРЕСА_2 , а також належні їй речі домашньої обстановки та вжитку заповіла ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частках кожному.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 15 травня 2018 року у справі №757/31035/15-ц задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним. Визнано заповіт ОСОБА_3 , посвідчений 01 грудня 2014 року державним нотаріусом Прокопенко Н. Ф. недійсним.
Постановою Київського апеляційного суду від 06 грудня 2018 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 07 грудня 2020 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Волошиним Р. Ф. задоволено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 15 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Згідно свідоцтва про смерть від 17 березня 2015 року, що видане відділом державної реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції м. Києва, ОСОБА_3 померла, про що зроблено відповідний актовий запис №96.
15 травня 2015 року Шостою Київською державною нотаріальною конторою заведена спадкова справа №328/2015 померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , 1930 p.н.
Позивач 16 червня 2015 року звернувся з заявою про прийняття спадщини. Однак, державним нотаріусом тією ж датою винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, якою відмовлено позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірну частину квартири, що мотивовано виключно неподанням позивачем оригіналу правовстановлюючого документу на квартиру. Дані обставини підтверджуються копією спадкової справи.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 18 травня 2023 року у справі №757/23284/22-ц задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання таким, що прийняв спадщину. Визнано ОСОБА_2 таким, що прийняв спадщину.
Вирішуючи спір у даній справі, суд першої інстанції вважав, що позивач належними та допустимими доказами довів позовні вимоги до ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, адже не може бути перешкодою для задоволення позову відсутність у позивача оригіналу правовстановлюючого документу на спадкове майно, а саме оригіналу правовстановлюючого документу на квартиру, яке знаходиться у відповідача ОСОБА_1 .
В той же час, у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець(спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям спадщини, а також відмови від її прийняття належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування. Оскільки у цій справі окрім позивачка є інший спадкоємець - ОСОБА_1 , Київська міська рада є неналежним відповідачем за позовними вимогами, а тому у позові до неї суд відмовив.
Колегія суддів, перевіривши рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За змістом статті 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Стаття 1223 ЦК України передбачає, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1269 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Статтею 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Згідно зі статтею 1296 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
За приписами частини першої статті 67 Закону України «Про нотаріат», свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім'я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо.
Згідно з роз'ясненнями в пункті 23 постанови Верховного Суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.
Згідно роз'яснень, викладених в пункті 3.1. листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 року №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розгляду у позовному провадженні.
Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Згідно вимог ст. ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Сторони у цій справі є спадкоємцями за заповітом в рівних частинах після смерті їх тітки ОСОБА_3 .
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що постановою державного нотаріуса Шостої Київської державної нотаріальної контори Капельки Н.М. від 16 серпня 2021 року йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на спадкове майно у зв'язку з ненаданням правовстановлюючих документів, що посвідчують право власності спадкодавиці на спадкове майно.
У вказаній постанові нотаріус, окрім іншого, встановила, що документи, що посвідчують право власності спадкодавиці на спадкове майно знаходяться на руках у спадкоємця ОСОБА_1 , яка відмовляється їх надати для оформлення спадщини.
Встановивши, що відповідачка чинить позивачу перешкоди в оформленні права власності на спадкове майно (діючи недобросовісно не надає оригінал правовстановлюючого документу для оформлення спадщини), місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.
Доводи апелянтки про відсутність доказів того, що ОСОБА_3 дійсно володіла вищевказаною квартирою на момент вчинення заповіту або на момент смерті колегія суддів вважає припущенням та сприймає критично, адже в матеріалах справи наявна копія свідоцтва про право власності на житло від 25 грудня 1993 року, а відомості про належність квартири АДРЕСА_2 іншій особі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутні.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків суду, а зводяться виключно до незгоди із оскаржуваним судовим рішенням.
Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга не містить доводів щодо незаконності рішення суду в частині відмовлених позовних вимог, відповідно до ст. 367 ЦПК України, в цій частині апеляційний суд своїх висновків не зазначає.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 подану представником - адвокатом Бутком Дмитром Геннадійовичем - залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 07 серпня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 05 лютого 2026 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова