справа № 757/36524/21-ц головуючий у суді І інстанції Хайнацький Є.С.
провадження № 22-ц/824/2886/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
03 лютого 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді Березовенко Р.В.,
суддів Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 04 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Національного банку України, про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди,
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2025 року позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк», ТОВ «Українське бюро кредитних історій», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Національного банку України, про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди, - задоволено частково.
Визнано протиправними дії АТ КБ «ПриватБанк» щодо передання відомостей ТОВ «Українське бюро кредитних історій» для внесення в кредитну історію ОСОБА_1 інформації про наявність заборгованості за кредитним договором від 05 жовтня 2011 року №б/н (26250680900052 у кредитній історії) та кредитним договором у формі анкети-заяви про приєднання до умов та правил надання послуги «КУБ» від 16 травня 2017 року (№1769211 у кредитній історії).
Зобов'язано АТ КБ «ПриватБанк» виключити з власної Єдиної клієнтської бази інформацію щодо наявності у ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 05 жовтня 2011 року №б/н (26250680900052 у кредитній історії) та кредитним договором у формі анкети-заяви про приєднання до умов та правил надання послуги «КУБ» від 16 травня 2017 року (№1769211 у кредитній історії).
Зобов'язано ТОВ «Українське бюро кредитних історій» протягом одного місяця з моменту постановлення рішення у даній справі виключити з кредитної історії ОСОБА_1 інформацію про наявність заборгованості за кредитним договором від 05 жовтня 2011 року №б/н (26250680900052 у кредитній історії) та за кредитним договором від 16 травня 2017 року (№1769211 у кредитній історії).
Вирішено питання про судові витрати.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2025 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2025 року залишено без змін.
08 травня 2025 року позивач ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат, в якій просив стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000,00 грн.
Зазначав, що під час розгляду справи судом першої інстанції позивачем понесено витрати на правничу допомогу та надано розрахунок судових витрат. Загалом в межах договору про надання правової допомоги від 14 червня 2021 року, під час розгляду справи у суді першої інстанції, позивачеві було надано робіт обсягом 6 годин. За умовами договору про надання правової допомоги від 14 червня 2021 року, вартість однієї години роботи адвоката складає 5 000,00 грн. Таким чином, за вказаним договором ОСОБА_1 було сплачено під час розгляду справи Печерським районним судом м. Києва 30 000,00 грн.
07 липня 2025 року представник відповідача АТ КБ «ПриватБанк» подав заяву, в якій просив відмовити в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.
Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 04 серпня 2025 року у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
Не погодившись із вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 , 25 вересня 2025 року через систему Електронний суд подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне встановлення обставин справи, які мають значення, незабезпечення балансу інтересів усіх учасників справи, просив скасувати ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 04 серпня 2025 року та задовольнити заяву про ухвалення додаткового рішення.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що під-час звернення до суду першої інстанції, у позовній заяві позивачем було зазначено про те, що з урахуванням статті 15 ЦПК України, він користується послугами адвоката та, відповідно, просить суд стягнути на його користь понесені у зв'язку із розглядом справи витрати на правничу допомогу за результатами розгляду справи. В прохальній частині позову, разом з позовними вимогами позивач зокрема просив суд стягнути на його користь з АТ КБ «Приватбанк» та ТОВ «УБКІ» понесені ним витрати на правничу допомогу. Зазначена вимога позовної заяви на сьогоднішній день фактично не розглянута. Конкретна сума в якості попереднього розрахунку витрат які плануються позивачем не зазначалася, оскільки на момент звернення до суду чітко встановлений розмір таких витрат був відсутній. При цьому позивач, звертаючись до суду, керувався першочерговими необхідностями, що включають стадію розгляду справи, особливості надання послуг з урахуванням відносин із адвокатом, відсутність даних про правову позицію інших учасників справи щодо предмету спору, необхідність підготовки документів виключно із достовірними і остаточними даними і які стосуються саме предмету спору.
Під час ухвалення рішення по суті заявлених вимог судові дебати не проводилися, розгляд справи здійснювався у порядку письмового провадження з урахуванням поданих учасниками справи клопотань щодо продовження розгляду справи без їх участі. Після фактичного отримання рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2025 року у справі №757/36524/21-ц, АТ КБ «Приватбанк» було подано апеляційну скаргу невідкладно, до закінчення п'ятиденного терміну з моменту отримання рішення. У зв'язку із цим позивач мав першочергову необхідність у відповідній правовій підготовці саме з урахуванням поданої апеляційної скарги.
Після розгляду справи в апеляційному порядку, позивачем було підготовлено та засобами поштового зв'язку відправлено заяви про ухвалення додаткових рішень щодо стягнення витрат на правничу допомогу: 24 квітня 2025 року до Київського апеляційного суду, 28 квітня 2025 року до Печерського районного суду міста Києва, з урахуванням що матеріали судової справи на той момент знаходилися у суді апеляційної інстанції.
У разі необхідності поновлення строку щодо подання заяви про ухвалення додаткового рішення, просив взяти до уваги об'єктивованість форми вимог щодо стягнення витрат на правничу допомогу, і те що поважною причиною пропуску такого строку, згідно позиції позивача, є правова послідовність очікування прийняття остаточного рішення у справі, на підставі якого у позивача виникає право і реальна процесуальна можливість на відшкодування понесених витрат на правничу допомогу, без ризику скасування такого рішення і передчасного або надмірного розгляду матеріалів, що відрізняються від вимог по суті справи, тобто - з урахуванням моменту офіційного набрання рішенням у справі законної сили. Також просив суд врахувати дату складення акту наданих юридичних послуг, що є складовою доказів про понесені витрати на правничу допомогу, а також ту обставину, що позивач є внутрішньо-переміщеною особою, у зв'язку із чим у нього відсутній регулярний доступ до ЄСІТС. Слід також зазначити, що клопотання про поновлення строку на подання заяви про ухвалення додаткового рішення не заявлялося позивачем у суді першої інстанції, оскільки він був переконаний у процесуальній відповідності своїх дій з урахуванням пункту 2 статті 270 ЦПК України яким встановлено можливість подання подібної заяви до закінчення строку на виконання судового рішення.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 17 листопада 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 04 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Національного банку України, про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
27 листопада 2025 року представниця АТ КБ «ПриватБанк» - адвокатка Абібулаєва Т.Г. подала письмові пояснення на апеляційну скаргу, у яких заперечила проти доводів апеляційної скарги вважаючи ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою.
01 грудня 2025 року ОСОБА_1 подав клопотання із запереченнями на письмові пояснення, у якому підтримав доводи апеляційної скарги.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 грудня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
22 січня 2026 року апелянт ОСОБА_1 подав клопотання про зупинення провадження у справі у зв'язку з перебуванням на військовій службі у складі ЗСУ.
Ухвалою Київського апеляційного суду, постановленою на місці у судовому засіданні 03 лютого 2026 року у задоволенні клопотання відмовлено з нижченаведених мотивів.
Відповідно пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру (пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
ЄСПЛ зауважив, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з урахуванням обставин справи та таких критеріїв як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливості спору для заявника (FRYDLENDER v. FRANCE, заява № 30979/96, § 43, ЄСПЛ, від 20 червня 2000 року).
У постанові Верховного Суду України 07 жовтня 2015 року у справі №6-1367цс15 зазначено, що зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення. Межі зупинення провадження у справі не повинні призводити до зменшення розумного строку розгляду справи.
Оскільки клопотання про зупинення провадження не містить бажання заявника особисто приймати участь у розгляді справи, а предметом апеляційного перегляду є судове рішення суду першої інстанцій щодо розгляду питання про ухвалення додаткового рішення, а не розгляду справи по суті спору, перебування апелянта ОСОБА_1 , який висловив всі свої доводи та заперечення у змісті апеляційної скарги, у Збройних Силах України не перешкоджає суду апеляційної інстанції надати правову оцінку таким доводам за відсутності його особистих пояснень у судовому засіданні, колегія суддів не встановила підстав для зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України.
У судове засідання учасники справи, у тому числі апелянт, не з'явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань про відкладення розгляду справи не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення суд першої інстанції виходив з того, що ні до позовної заяви, ні до закінчення судових дебатів, позивач доказів понесення відповідних судових витрат не надав, а подав ці докази тільки з заявою про ухвалення додаткового рішення. Водночас, подана заява позивача про розподіл судових витрат (на правову допомогу) не містить відповідно до ч. 1 ст. 246 ЦПК України обґрунтування поважності причин неподання таких доказів суду до закінчення судових дебатів. Оскільки сторона позивача без поважних причин не подала усі докази на підтвердження розміру понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, в суду згідно з ч. 1 ст. 246 ЦПК України відсутні підстави вирішувати питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позову.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, зважаючи на наступне.
Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).
У відповідності до ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпечення доказів; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Частина 1 статті 137 ЦПК України вказує, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Проте, згідно п. 6.51 висновку Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі №904/4494/18 разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованому в постанові від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі.
У рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (п. 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (п.п. 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/WestAllianceLimited проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (п. 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Колегією суддів встановлено, що у позовній заяві ОСОБА_1 вказував, що очікує понести у зв'язку з розглядом справи витрати на правничу допомогу, які просив стягнути на свою користь, проте ані орієнтовного розміру таких витрат, ані їх попереднього (орієнтовного) розрахунку не надав.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина восьма статті 141 ЦПК України).
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частина восьма статті 83 ЦПК України).
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/ врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).
У частині першій статті 246 ЦПК України визначено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Отже, у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі; у разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21, й підтримана Об'єднаною Палатою Верховного Суду в постанові від 22 квітня 2024 року у справі №346/2744/21, що за приписами частини четвертої статті 263 ЦПК України має бути враховано судом.
Колегія суддів також враховує, що в постанові Верховного Суду від 29 травня 2025 року у справі №757/40871/20 вказано, що «ухвалюючи додаткову постанову у цій справі щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час розгляду справи у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, апеляційний суд дійшов загалом обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви позивача у цій частині, оскільки до закінчення судових дебатів у суді апеляційної інстанції - 21 січня 2025 року представник позивача не подав усіх достовірних доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу та не обґрунтував поважності причин неможливості подання доказів до вказаного часу. Заявником не було зазначено будь-яких поважних причин, які перешкоджали б подати відповідні докази до закінчення судових дебатів у справі».
У цій справі рішення суду першої інстанції було ухвалено 21 січня 2025 року, постанова Київського апеляційного суду, повний текст якої складено 17 квітня 2025 року, була ухвалена 15 квітня 2025 року.
Проте, лише 08 травня 2025 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення, до якої долучив: копію договору про надання правової допомоги від 14 червня 2021 року, копію Акта передачі-приймання юридичних послуг №1 від 23 квітня 2025 року, а також копії квитанцій про сплату датовані 25 червня 2021 року, 27 березня 2023 року та 28 вересня 2024 року.
Разом із цим, обґрунтувань поважності причин не подання суду зазначених вище доказів, що датовані та існували до ухвалення рішення суду першої інстанції заява не містить.
Із матеріалів справи також встановлено, що відповідні докази, зокрема договір про надання правової допомоги, у якому визначено обсяг послуг, який надано ОСОБА_1 та розмір витрат на правничу допомогу, а також квитанції про сплату не долучалися до матеріалів справи будь-яким іншим чином, зокрема до заяв по суті справи на стадії розгляду справи судом першої інстанції.
Колегія суддів зауважує, що вимога сторони у справі про стягнення судових витрат не є матеріально-правовою та ґрунтується на нормах ЦПК України, тому доводи ОСОБА_1 в частині віднесення судових витрат до позовних вимог, які не вирішені, не відповідають закону. Незалежно від того, з кого та у якому розмірі сторона просить стягнути судові витрати, суд при вирішенні цього питання керується положеннями ст. 141 ЦПК України, а оскільки на час ухвалення рішення судом першої інстанції позивач не визначив розмір витрат на правничу допомогу, підстав для їх розподілу не було.
Крім того, положення статті 141 ЦПК України, у сукупності із вимогами ст. ст. 264 та 382 ЦПК України (щодо питань, які вирішує суд першої та апеляційної інстанції у своїх судових рішеннях) дають підстави стверджувати, що розподіл витрат, які сторона понесла на правничу допомогу у зв'язку з розглядом своєї справи можуть бути компенсовані як судом першої так і судом апеляційної інстанції, а тому з урахуванням строків, визначених ч. 8 ст. 141 ЦПК України, позивач мав визначений ч. 8 ст. 141 ЦПК України обов'язок заявити про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в ході розгляду справи місцевим судом, а не очікувати закінчення розгляду справи судами усіх інстанції.
Також апеляційний суд наголошує, що якби долучені до заяви про розподіл судових витрат докази, зокрема договір із квитанціями про сплату, були подані до суду першої інстанції після їх створення, то місцевий суд при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат міг би врахувати і здійснити розподіл таких витрат.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає цілком законним та обґрунтованим висновок місцевого суду про відмову в ухваленні додаткового рішення про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, право на яку доводиться доказами поданими з порушенням строків, які заявник не просив поновити.
В той же час, з урахуванням принципів змагальності, який визначає, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, а також диспозитивності, відповідно до якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках, а також визначених ст. 367 ЦПК України меж розгляду справи судом апеляційної інстанції, апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості вирішити питання про поновлення ОСОБА_1 як строку на ухвалення додаткового рішення так і строку на подання доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу, оскільки такі клопотання суду першої інстанції не звалялися та ним не вирішувалися.
Інших доводів на спростування висновків місцевого суду апеляційна скарга не містить, а зводиться до незгоди з судовим рішенням та власного тлумачення характеру спірних правовідносин, що не може бути підставою для скасування ухвали суду.
Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм процесуального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і спростовуються наявними у справі доказами.
Згідно ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду першої інстанції не підлягає скасуванню, як така, що постановлена з додержанням вимог закону.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 04 серпня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 05 лютого 2026 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова