Справа № 755/296/25
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/3369/2026
Головуючий у суді першої інстанції: Яровенко Н.О.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Крижанівська Г.В.
27 січня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
судді-доповідача Крижанівської Г.В.,
суддів Оніщука М.І., Шебуєвої В.А.,
при секретарі Шпирук Ю.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу адвоката Лупейка Олександра Васильовича, подану в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 вересня 2025 року, ухвалене у м. Києві о 16:27 год., у складі судді Яровенко Н.О., повний текст якого складено 03 жовтня 2025 року, у справі № 755/296/25 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Російської Федерації в особі уряду Російської Федерації про стягнення моральної шкоди, -
У грудні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Російської Федерації в особі уряду Російської Федерації про стягнення моральної шкоди. Зазначали, що військова збройна агресія Російської Федерації, спричинила для них тяжкі наслідки. З 2014 року вони проживають у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу. Позивач ОСОБА_1 від першого шлюбу має доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач ОСОБА_2 також від першого шлюбу має доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказували, що у 2014 році було завдано перший удар по м. Лисичанськ країною-терористом, де мешкала ОСОБА_1 зі своєю донькою у приватному будинку. На той час позивачка з ОСОБА_2 ще не були знайомі. Вона з 4-х річною дитиною на руках та невеликим рюкзаком, у якому знаходилися лише дитячі речі, пішки виходила із міста. Постріли не втихали, дитина перебувала в істеричному стані, а вона просто йшла взагалі не знаючи куди йде і що чекає її та її дитину. Ось так пішки вони виходили до сусіднього м. Сєвєродонецька, звідки вже змогли виїхати в безпечне місце. У липні 2014 року м. Лисичанськ було звільнено і коли відновили транспортний зв'язок між містами (Лисичанськ-Сєверодонецьк) вони змогли повернутися додому. Але не надовго. Адже лінія розмежовування між окупованими територіями проходила дуже близько. До початку повномасштабного, вторгнення РФ в Україну ОСОБА_2 мешкав у м. Сіверськ Бахмутського району Донецької області, у власній трикімнатній квартирі з ремонтом та усіма необхідними меблями і технікою. Його житло було для нього фортецею, його осередком сімейного затишку та комфорту. У цій квартирі багато чого було зроблено власноруч, тому це були не просто стіни та дах. Крім того позивач ОСОБА_2 працював на Доломітному Комбінаті, Лисичанському НПЗ, де зробив кар'єру від звичайного слюсаря до начальника підрозділу. У 2014 році з початком вторгнення НПЗ зупинився через бойові дії та окупацію частини Луганської та Донецької областей. Після цього позивач ОСОБА_2 влаштувався на роботу інженером у Сєверодонецький Оргхім. Позивач мав гарну роботи з відповідними окладами, котру під час війни втратив. У Сєверодонецькому Оргхімі ОСОБА_2 і зустрів свою майбутню дружину, ОСОБА_1 , яка працювала у Східноукраїнському національному університеті ім. Даля, куди він прийшов на перекваліфікацію. Кар'єра ОСОБА_1 також постраждала. Вона навчалася на аспірантурі у Східноукраїнському національному університеті в м. Луганськ. Оскільки ОСОБА_5 було окуповано, а ВНЗ переведено до м. Сєверодонецьк вона не змогла закінчити аспірантуру та захистити дисертацію через окупацію Луганської області. Лабораторія, де вона проводила експериментальну роботу, залишилась під окупацією, що призвело до втрати даних та визнання роботи готовою на 80 відсотків. Після переїзду до Сіверська ОСОБА_1 працювала директором центру культури, а потім стала начальником відділу культури Сіверської ОТГ. Під час повномасштабного вторгнення ОСОБА_1 займала посаду начальника відділу внутрішньої та інформаційної політики. З лютого 2022 року позивачі співпрацювали з міжнародними волонтерськими організаціями, допомагаючи евакуювати людей з під обстрілів. Під час підступного обстрілу Краматорського вокзалу ОСОБА_1 , була разом із групою маломобільних людей, яких мала розсадити на евакуаційний потяг. На вокзалі перебувало понад 4000 людей. На її очах загинуло дуже багато людей, у тому числі й діти. Ця жахлива подія до сих пір стоїть у неї перед очима. Під час відсутності електрики та водопостачання вони знаходили можливість доставляти воду, батарейки, ліхтарики до жителів міста. Адже комунікацій в місті взагалі не було. Її донька, ОСОБА_3 , ризикуючи своїм життям, майже завжди була поруч із нею, що завдало їй значної психологічної травми. Після першого прильоту по будинку (за адресою АДРЕСА_1 ), у якому вони мешкали однією сім'єю з ОСОБА_2 , сталося руйнування фасаду, загоряння та гибель їхніх сусідів. А тому було прийнято рішення виїхати до Бахмуту. Після того, як вони виїхали, було ще багато прильотів і від їхнього будинку лишилися лише руїни. Вони дуже важко пережили втрату житла, особливо ОСОБА_2 , котрий власною працею заробив на цю квартиру. Збройними силами РФ було знищено усе: дорогі меблі, техніка, посуд, одяг, колекцію квітів. Але не зважаючи ні на що вони не полишали волонтерську роботу, навіть перебуваючи в м. Бахмуті. Надалі продовжували приймали заявки на евакуацію та шукали волонтерів для допомоги. Обстріли посилювалися і на той час м. Лисичанськ та м. Сєверодонецьк вже були окуповані. Після руйнації м. Бахмут позивач і позивачка з донькою, та її батьками: мати ОСОБА_6 та вітчим ОСОБА_7 , та разом з домашніми тваринами: котом і собакою, виїхали до м. Київ. Приїхавши до м. Києва їхні страждання не закінчилися. Натомість вони зіткнулися з новими труднощами. Їм було важко знайти житло, оскільки квартири не бажали здавати тим, у кого є тварини. В решті решт вони все ж таки знайшли квартиру, але умови зовсім не відповідають бажаному. У трикімнатній квартирі мешкає п'ять осіб, кіт та собака. З червня по вересень 2024 року з ними проживала ще й дочка позивача ОСОБА_4 . Співмешкання трьох поколінь на одній території спричиняє дуже великий дискомфорт. Втрата домівки, робочого місця та соціальних зав'язків негативно вплинуло на їх психічне здоров'я та загальний стан. Через постійну тривожність, розсіяність, майже відсутність сну та безвихідь ситуації стан здоров'я ОСОБА_1 похитнуло. В свою чергу ОСОБА_2 , не може зосередитися, через що у якійсь момент втратив 4 пальця на лівій руці. Проходив важку реабілітацію. Нажаль рука і досі спричиняє дискомфорт та біль. Саме цей факт не дає йому можливість нормально розвиватися. Крім того ОСОБА_2 має інвалідність III групи з 2012 року (через операцію на хребті). Таким чином, усі вище описані факти значно обмежують його можливості знайти нову роботу та забезпечити себе і родину нормальним життям на більш мирній території. Наразі ОСОБА_2 має виконувати важку фізичну працю (що йому взагалі заборонено, згідно висновку МСЕК), а це значно погіршує його стан здоров'я. Внаслідок стресової ситуація він почав втрачати зір. Що ще більше ускладнює його повсякденне життя. Кар'єра ОСОБА_1 з переїздом до м. Києва також похитнулася. У липні 2024 року Сіверська ОТГ стала Сіверською військовою адміністрацією і новий очільник запропонував їй звільнитися. Вона умовила його, що може свої обов'язки виконувати дистанційно. Але після обстрілів енергосистеми у м. Києві виникли проблеми з електрикою, що спричинило розірвання трудових відносин. Щодо доньки ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , то вона на даний час навчається в ліцеї м. Києва. Але після усіх пережитих військових подій проходила дуже важку адаптацію. Повернення додому їхньої родини не є можливим через окупацію м. Лисичанськ Луганської області (де у позивачки, залишився приватний будинок). А квартира позивача у м. Сіверськ Донецької області зруйнована, як і все місто. Наразі вони не мають можливості придбати та облаштувати нове житло. Вони пережили страждання не тільки по втраті житла, але й дуже сильне моральне потрясіння, пов'язане з військовими діями, що безумовно наклало відбиток на їхньому психологічному стані. Їх постійно переслідують панічні атаки та безсоння. Вони відчувають відчай, розчарування та апатію до життя. Постійно перебувають в стані тривожності та втраті концентрації. Вважають, що в їхніх психологічних стражданнях винна Російська Федерація, яка вчинила військовий збройний напад на Україну та намагається здійснити геноцид українського народу. Стверджують, що військовою агресією Російської Федерації кожному з них спричинена моральна шкода, загалом, яку оцінюють в 140 млн. грн. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 спричинену їй збройною агресією РФ проти України, моральну шкоду в розмірі 40 000 000,00 грн., що еквівалентно 2 421 454,08 дол. США або 2 178 744,17 Євро. Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_2 спричинену йому збройною агресією РФ проти України, моральну шкоду в розмірі 140 000 000,00 грн., що еквівалентно 5 740 000,00 дол. США або 5 880 000,00 Євро.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 24 вересня 2025 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково.
Стягнуто з Російської Федерації в особі уряду Російської Федерації на користь ОСОБА_1 у відшкодування завданої моральної шкоди 1 000 000,00 грн.
Стягнуто з Російської Федерації в особі уряду Російської Федерації на користь ОСОБА_2 у відшкодування завданої моральної шкоди 1 500 000,00 грн.
В решті позову відмовлено.
Стягнуто з Російської Федерації в особі уряду Російської Федерації на користь держави судовий збір у розмірі 37 500,00 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, адвокат Лупейко О.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подав апеляційну скаргу. Просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. Посилається на те, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи. На думку представника позивачів, суд першої інстанції суб'єктивно підійшов до вирішення питання про визначення розміру моральної шкоди та віднісся критично до висновку спеціаліста-психолога, безпідставно мотивувавши свої висновки тим, що визначений у ньому розмір не коригований спеціалістом-психологом, із чого вбачається, що суд взагалі не був ознайомлений з даним висновком і його критеріями оцінки. Суд першої інстанції не зазначив, чому і за якими критеріями вважав розмір завищеним та чому емпірично визнав достатньою суму у 1 млн. грн. та 1,5 млн. грн., знову ж таки не виклавши свої критерії. Вважає, що наявний у справі висновок спеціаліста-психолога хоча і не є експертним висновком, але він є письмовим доказом у розумінні ст. 95 ЦПК України і за змістом проведеного дослідження базувався на застосованій для встановлення розміру реєстровій експертній психологічній методиці українського науковця професора Кокуна О.М. у поєднані із застосуванням методики Шимона С.І. з ОСОБА_8 . За вказаною методикою потерпіла сторона самостійно визначає розмір, який їй необхідний для психологічної реабілітації від морального травмування, а завдання психолога полягає у визначенні адекватності такої оцінки, у т.ч., виходячи із рівня самоусвідомлення особою своєї особистісної самооцінки. З цього випливає, що суд першої інстанції ретельно не дослідив даний експертний висновок. Відтак, психолог за своїм дослідженням встановив та підтвердив рівень ОСОБА_1 та ОСОБА_2 особистісних самооцінок і, виходячи з нього, визначив розмір морального відшкодування на підставі того, що ними було пережито, а отже, керувався науковими критеріями. Також, вважає оскаржуване рішення свідомо лояльним до Російської Федерації та її агресії проти України.
В судовому засіданні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх представник адвокат Лупейко О.В. апеляційну скаргу підтримали, просили її задовольнити з наведених у ній підстав.
Відповідач в судове засідання свого представника не направив, про час та місце апеляційного розгляду справи повідомлений належним чином, а тому, колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за його відсутності.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивачка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є громадянкою України, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , фактично проживає в Україні за адресою: АДРЕСА_3 .
Позивач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є громадянином України, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , фактично проживає в Україні за адресою: АДРЕСА_3 .
Позивачі проживають разом, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, що особисто підтвердили в судовому засіданні.
В суді першої інстанції позивачка ОСОБА_1 була допитана як свідок та показала, що вона від першого шлюбу має доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Перший удар по Лисичанську було завдано країною-терористом у 2014 році, де вона мешкала зі своєю донькою у приватному будинку. Вона з 4-х річною дитиною на руках та невеликим рюкзаком пішки виходила із міста. Постріли не втихали, дитина заходилася істерикою, а вона просто йшла взагалі не знаючи куди йде і що її та її дитину чекає далі. Так пішки вони виходили до сусіднього м. Сєверодонецьк звідки вже змогли виїхати в безпечне місце. У липні 2014 року м. Лисичанськ було звільнено і коли відновили транспортний зв'язок між містами (Лисичанськ-Сєверодонецьк) вони змогли повернутися додому. Але не надовго, лінія розмежовування між окупованими територіями проходила дуже близько, тому вони постійно відчували голос війни через обстріли, розвідгрупи та дрони. Її кар'єра також постраждала. Вона навчалася на аспірантурі у Східноукраїнському національному університеті в м. Луганськ. Оскільки ОСОБА_5 було окуповано, а ВНЗ переведено до м. Сєверодонецьк вона не змогла закінчити аспірантуру та захистити дисертацію через окупацію Луганської області. Лабораторія де вона проводила експериментальну роботу, залишилась під окупацією, що призвело до втрати даних та визнання роботи готовою на 80 відсотків. Після переїзду до м. Сіверськ вона працювала директором центру культури, а потім стала начальником відділу культури Сіверської ОТГ. Під час повномасштабного вторгнення - займала посаду начальника відділу внутрішньої та інформаційної політики. З лютого 2022 року вони разом з чоловіком ( ОСОБА_2 ) співпрацювали з міжнародними волонтерськими організаціями, допомагаючи евакуювати людей з під обстрілів. Під час підступного обстрілу Краматорського вокзалу вона, була разом із групою маломобільних людей, яких мала розсадити на евакуаційний потяг. На вокзалі перебувало понад 4000 людей. Те що вона пережила у той день, не бажає пережити жодній людині. На її очах загинуло дуже багато людей у тому числі й діти, котрі просто хотіли жити. Вони дивом вижили, але дві жінки котрих вона мала передати волонтерам для розміщення у шелтер м. Дніпра - нажаль загинули. У неї до сих пір ця жахлива подія стоїть перед очима. Під час відсутності електрики та водопостачання вони знаходили можливість доставляти воду, батарейки, ліхтарики до жителів міста. Адже комунікацій в місті взагалі не було. Люди готували їжу на кострах у власних подвір'ях. Навіть технічну воду було дужа важко знайти, не говорячи вже про питну. Її донька ризикуючи своїм життям, майже завжди була поруч з нею, що завдало їй значної психологічної травми. Після першого прильоту до будинку у якому ми мешкали однією сім'єю з її чоловіком, сталося руйнування фасаду, загоряння та гибель наших сусідів. А тому було прийнято рішення виїхати до м. Бахмут. Вони дуже важко пережили втрату житла, особливо чоловік, котрий власною працею заробив на цю квартиру. Після руйнації м. Бахмут вона, її донка, чоловік та її батьки виїхали до м. Київ на легковому автомобілі. Батьки у свою чергу евакуювалися з м. Сєверодонецьк. Приїхавши до м. Києва їхні страждання не закінчилися. Натомість зіткнулися з новими труднощами. Їм було важко знайти житло, оскільки квартири не бажали здавати тим у кого є тварини. В решті решт вони все ж таки знайшли квартиру, але умови зовсім не відповідають бажаному. У трикімнатній квартирі мешкає п'ять осіб, кіт та собака. З червня по вересень 2024 року з ними проживала ще й дочка її чоловіка, ОСОБА_4 . Таким чином співмешкання трьох поколінь на одній території спричиняє дуже великий дискомфорт. Її кар'єра з переїздом до Києва також похитнулася. У липні 2024 року Сіверська ОТГ стала Сіверською військовою адміністрацією і новий очільник запропонував їй звільнитися. Вона умовила його, що може свої обов'язки виконувати дистанційно. Але після обстрілів енергосистеми у м. Києві виникли проблеми з електрикою, що спричинило розірвання трудових відносин. Це був дуже тяжкий час для їхньої родини, оскільки стабільну роботу мала тільки вона. Її мамі також відмовляли у роботі через вік 50+. Згодом вона отримала посаду в одному з концертних залів м. Києва, де зараз і працює. Повернення додому їхньої родини не є можливим через окупацію міста Лисичанськ Луганської області. Вона пережила страждання не тільки по втраті житла, але й дуже сильне моральне потрясіння пов'язане з військовими діями.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 має дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , якій в 2014 році, на момент початку описаних нею подій, виповнилось лише 4 роки.
З копії трудової книжки вбачається, що ОСОБА_1 з 01.12.2012 року по 30.11.2015 року навчалася на аспірантурі з відривом від виробництва у Східноукраїнському національному університеті в міста Луганськ та була відрахована з аспірантури у зв'язку з закінченням строку навчання. Доказів того, що вона не змогла закінчити аспірантуру суду не надано.
В суді першої інстанції позивач ОСОБА_2 , був допитаний як свідок та показав, що до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну мешкав у м. Сіверськ Бахмутського району Донецької області у власній 3 кімнатній квартирі з ремонтом та усіма необхідними меблями і технікою. Ця квартира була його гордістю та мрією котра стала реальністю, адже на неї він зробив власною працею. Оскільки, він людина домашня, тому його житло було для нього фортецею, його осередком сімейного затишку та комфорту. Він намагався у своєму житлі усе зробити найкращим (ремонт, меблі, технік, посуд, текстиль і тд). У цій квартирі багато чого було зроблено власноруч тому це були не просто стіни та дах. Кожен цвях у ній «міг розповісти» свою історію-життя. Це особливий світ де є спогади, де лунає дитячий сміх і де серце знаходить свій спокій. За весь час він зробив кар'єру від звичайного слюсаря до начальника підрозділу. Він працював на Доломітному Комбінаті, Лисичанському НПЗ де і займав посаду начальника відділу. У 2014 році з початком вторгнення НПЗ зупинився через бойові дії та окупацію частини Луганської та Донецької області. Після цього влаштувався на роботу інженером у ОСОБА_9 . При цьому до війни мав гарну роботу з відповідними окладами, котру під час війни втратив. У Сєверодонецькому Оргхімі він зустрів свою майбутню дружину, ОСОБА_1 , яка працювала у Східноукраїнському національному університеті ім. Даля, куди він прийшов на перекваліфікацію. Після першого прильоту до будинку за адресою: АДРЕСА_1 , у якому він мешкав однією сім'єю з ОСОБА_1 , сталося руйнування фасаду, загоряння. А тому було прийнято рішення виїхати до м. Бахмут. Після того, як вони виїхали, було ще багато прильотів і від їхнього будинку лишилися лише руїни. Він дуже важко пережив втрату житла, оскільки власною працею заробив на цю квартиру, знищено усе: дорогі меблі, техніка, посуд, одяг, особливо шкода колекцію квітів. Втрата домівки, робочого місця та соціальних зав'язків негативно вплинуло на його, психічне здоров'я та загальний стан. Через постійну тривожність, розсіяність, майже відсутність сну та безвихідь ситуації мій стан здоров'я похитнуло. Він не може зосередитися через що у якійсь момент втратив 4 пальця на лівій руці. Проходив важку реабілітацію. Нажаль рука і досі спричиняє дискомфорт та біль. Саме цей факт не дає йому можливість нормально розвиватися. Все це обмежує його можливості знайти нову роботу та забезпечити себе і родину нормальним життям на більш мирній території. Наразі він має виконувати важку фізичну працю, а це значно погіршує його стан здоров'я. Внаслідок стресової ситуація він почав втрачати зір, що ще більше ускладнило його повсякденне життя.
Судом встановлено, що згідно договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 . З фотокарток вбачається, що будинок, в якому знаходиться квартира ОСОБА_2 , пошкоджений. Травму щодо втрати пальців на лівій кінцівці ОСОБА_2 отримав в червні 2023 року. З 2018 року є інвалідом третьої групи.
З'ясувавши обставини справи, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , стягнувши з Російської Федерації в особі уряду Російської Федерації на користь ОСОБА_1 у відшкодування завданої моральної шкоди 1 000 000,00 грн., та на користь ОСОБА_2 у відшкодування завданої моральної шкоди 1 500 000,00 грн.
Колегія суддів не вбачає підстав для скасування такої ухвали суду першої інстанції.
З 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.
Згідно із заявою Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).
Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення так званих «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації.
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії Російської Федерації проти України, повномасштабне вторгнення збройних сил Російської Федерації на суверенну територію України.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого триває до теперішнього часу.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Загальновідомо, що Російська Федерація, яка здійснює збройну агресію проти України, зухвало відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну діяльність в Україні.
02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.
27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.
14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX).
Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.
Звернення позивачів до українського суду слід вважати єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Аналогічні правові висновки викладно у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 (провадження № 61-8291св21), від 18 травня 2022 року у справі № 760/17232/20-ц (провадження № 61-15925св21) від 12 жовтня 2022 року справі №463/14365/21 (провадження № 61-4498св22), від 12 жовтня 2022 року справі №463/14366/21 (провадження № 61-3713св22).
Відповідно до частини першої статті 49 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
До зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія (стаття 48 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Відповідно до частини другої статті 2 ЦК України часниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає, зокрема, у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна (пункти 1-3 частини другої статті 23 ЦК України).
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав».
Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року у справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)).
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини (частина перша статті 1167 ЦК України).
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації (коли розмір компенсації не визначений законом).
Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.
При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
РФ є суб'єктом, внаслідок збройної агресії якого проти України та окупації частини території України порушено низку прав та свобод громадян України, зокрема, особистих прав позивача, та, відповідно, саме РФ є суб'єктом, на якого покладено обов'язок з відшкодування завданих цими діями збитків.
Обставини викладені у позовній заяві, які призвели до порушення особистих прав позивача визначених ст. 270 ЦК України державою Російська Федерація у зв'язку з військовою агресією проти України та окупацією частини територій України, зокрема, права позивачів на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, права на безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо, є загальновідомими, а тому, відповідно до вимог ч. 3 ст. 82 ЦПК України, доказуванню не підлягають.
Відтак, суд першої інстанції встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов правильного висновку, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, розв'язання і ведення агресивної війни позивачі зазнали моральних переживань, душевних страждань, які виразилися у втраті душевного спокою, постійному відчутті невпевненості і незахищеності, побоюванні за безпеку, порушенні нормальних життєвих зв'язків, необхідності докладання додаткових зусиль для організації її життя й безпеки.
Врахувавши встановлені у цій справі обставини, зокрема, триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивачів, характер вимушених змін у їх житті, глибину душевних страждань через збройну агресію Російської Федерації проти України, які вимагають від них додаткових зусиль для організації свого життя, а також те, що на території Донецької та Луганської областей, де проживали позивачі, велися активні бойові дії, внаслідок яких було пошкоджено майно ОСОБА_2 внаслідок обстрілів, та вимушене залишення позивачами місця постійного проживання через бойові дії, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що достатньою сатисфакцією для позивачів є стягнення з держави-агресора моральної шкоди у розмірі 1 000 000,00 грн. на користь ОСОБА_1 та 1 500 000,00 грн. на користь ОСОБА_2 , що відповідає засадам розумності, виваженості та справедливості.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що, визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції не з'ясував усіх наведених ними обставин.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції з'ясував чинники, які враховуються під час визначення розміру відшкодування, а саме негативні наслідки, які настали для позивачів у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України, характер і обсяг страждань, яких вони зазнали, можливість відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у їх житті, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.
Також, є безпідставними доводи представника позивачів на неврахування судом першої інстанції висновку спеціаліста-психолога, оскільки такий висновок не є обов'язковим для суду. Відповідно до положень ст. 23 ЦК України визначення розміру моральної шкоди належить саме до компетенції суду, який при цьому враховує характер правопорушення, глибину фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також інші обставини, які мають істотне значення.
У колегії суддів відсутні підстави для висновку про те, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди на користь ОСОБА_1 - 1 000 000,00 грн., на користь ОСОБА_2 - 1 500 000,00 грн., не відповідає характеру правопорушення, глибині їх душевних страждань, а також вимогам розумності і справедливості.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а фактично зводяться до незгоди позивачів з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів.
Колегія суддів не вбачає порушень судом норм матеріального чи процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу адвоката Лупейка Олександра Васильовича, подану в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 24 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 03 лютого 2026 року.
Суддя-доповідач
Судді