20 січня 2026 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 758/819/19
номер провадження: 22-ц/824/1695/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Старікова Євгена Олексійовича на рішення Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року у складі судді Якимець О.І., у справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Київська міська рада, про визнання часткового недійсним свідоцтво про право на спадщину, визнання права власності на квартиру в порядку спадкування та витребування квартири з чужого незаконного володіння,
У січні 2019 року ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Київська міська рада, про визнання часткового недійсним свідоцтво про право на спадщину, визнання права власності на квартиру в порядку спадкування та витребування квартири з чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що об'єктом спору є квартира АДРЕСА_1 , яка на праві власності в рівних частках належала її колишньому чоловікові ОСОБА_4 та його матері ОСОБА_5 , на підставі договору купівлі-продажу від 08 квітня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною В.В.
Зазначала, що вона та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 березня 2005 року та від шлюбу мають сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчать копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 та копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, після смерті якого відкрилась спадщина на 1/2 частину вищевказаної квартири.
Вказувала, що спадщину, тобто 1/2 частини квартири, яка належала її покійному чоловіку, оформила на себе його матір - ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 11 жовтня 2008 року, виданого державним нотаріусом Четвертої київської державної нотаріальної контори за №1-2247.
Зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_5 , після смерті якої в П?ятнадцятій київській державній нотаріальній конторі заведено спадкову справу №756/2013 від 17 червня 2013 року.
Вважаючи, що малолітній син ОСОБА_2 є єдиним спадкоємцем після смерті свого батька - ОСОБА_4 та бабусі - ОСОБА_5 , позивачка звернулася до нотаріуса для оформлення спадщини. Проте постановою державного нотаріуса П?ятнадцятої київської державної нотаріальної контори від 17 грудня 2018 року їй, як представнику її малолітнього сина ОСОБА_2 , було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на квартиру.
Разом з тим, позивачка вважає, що малолітній ОСОБА_2 з 14 вересня 2011 року став власником всієї квартири, успадкувавши за законом після смерті свого батька 1/2 частини квартири та після смерті своєї бабусі - 3/4 частини квартири.
З урахуванням наведеного, позивачка ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 просила:
визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 11 жовтня 2008 року, видане державним нотаріусом Четвертої київської державної нотаріальної контори за №1-2247 (спадкова справа №299-08 року), видане ОСОБА_5 на спадщину, яка складається з 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_4 , в частині 1/2 частини спадщини;
визнати за малолітнім ОСОБА_2 в порядку спадкування право власності на квартиру АДРЕСА_1 ;
витребувати від ОСОБА_3 на користь малолітнього ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року у позові ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Старіков Є.О. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскільки померлому ОСОБА_4 за життя належала 1/2 частина права власності на спірну квартиру, то, відповідно, після його смерті обидва його спадкоємці: син та матір як спадкоємці першої черги мали право спадкувати в рівних частках 1/2 частину спірної квартири, тобто по 1/4 частині кожний.
Вказує, що орієнтовно з 2007 року ОСОБА_1 хоча й продовжувала перебувати в шлюбі з ОСОБА_4 , проте фактично не проживала з чоловіком і не вела спільний побут (позивачка з сином ОСОБА_6 залишилася проживати в місті Севастополі, а батько дитини повернувся до Києва), то про смерть чоловіка дізналася не одразу, тому не мала змоги вчасно звернутися в інтересах свого малолітнього сина ОСОБА_7 до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.Водночас, в силу імперативних вимог ч.ч.4, 5 ст. 1268 ЦК України, малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу. Таким чином, малолітній син ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є таким, що прийняв спадщину після смерті свого батька ОСОБА_4 незалежно від того, чи була подана у встановлений законом строк його матір'ю як його законним представником заява про прийняття спадщини. Отже спадщина у вигляді 1/4 частини спірної квартири в силу вимог ч.5 ст. 1268 ЦК України належить ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з моменту її відкриття, тобто з 03 квітня 2008 року.
Натомість після смерті ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини спірної квартири, яка належала йому за життя, перейшло в порядку спадкування за законом до його матері ОСОБА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за законом №1-2247 від 11 жовтня 2008 року, виданим державним нотаріусом Четвертої Київської державної нотаріальної контори Бірюк О.А. Це сталося внаслідок того, що матір спадкоємця першої черги (малолітнього ОСОБА_2 ) - дружина покійного ОСОБА_4 - ОСОБА_1 дізналася про смерть чоловіка значно пізніше, тому з об'єктивних причин не могла подати заяву про прийняття спадщини в інтересах малолітнього сина вчасно, а бабуся дитини (матір покійного ОСОБА_4 ) приховала від нотаріуса наявність інших спадкоємців свого сина, а саме, свого онука ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . За таких обставин, матір спадкодавця - ОСОБА_5 мала право лише на половину спадщини свого померлого сина ОСОБА_4 , тобто лише на 1/4 частину спірної квартири, а не на всю спадщину (1/2 частину спірної квартири), як помилково зазначено у виданому їй свідоцтві про право на спадщину за законом №1-2247 від 11 жовтня 2008 року.
Таким чином вважає, що оскільки матір спадкодавця - ОСОБА_5 мала право на спадкування після смерті свого сина ОСОБА_4 лише 1/4 частини спірної квартири (тобто 1/2 спадщини, яка складається з 1/2 частини квартири) і не мала права на спадкування другої половини спадкового майна, яка в силу вимог ч.5 ст.1268 ЦК України була прийнята її онуком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і належала йому з моменту відкриття, тому видане державним нотаріусом Четвертої Київської державної нотаріальної контори Бірюк О.А. свідоцтво про право на спадщину за законом №1-2247 від 11 жовтня 2008 року підлягає визнанню частково недійсним, зокрема, в частині 1/2 частини спадщини у вигляді 1/4 частини спірної квартири.
Вказує, що після смерті ОСОБА_5 відкрилася спадщина, яка складалася з 3/4 частини спірної квартири (1/2 частина з яких належала померлій на підставі договору купівлі-продажу від 08 квітня 2004 року, а ще 1/4 частина мала бути успадкована після смерті її сина ОСОБА_4 ). Фактично ж на момент смерті ОСОБА_5 була власницею всієї спірної квартири, оскільки 1/2 частина квартири належала їй на підставі договору купівлі-продажу від 08 квітня 2004 року, а інша 1/2 частина була успадкована після смерті її сина ОСОБА_4 .
Зазначає, що оскільки після смерті ОСОБА_5 єдиним спадкоємцем першої черги за законом мав би бути її син - ОСОБА_4 , але який помер раніше, тому у відповідності до правила ч.1 ст.1266 ЦК України спадщину за правом представлення мав успадкувати її малолітній онук ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , як єдиний спадкоємець першої черги після смерті свого батька ОСОБА_4 . Аналогічно з питанням прийняття спадщини після смерті батька, малолітній ОСОБА_2 в силу вимог ч.4 ст.1268 ЦК України вважається таким, що прийняв спадщину після смерті своєї бабусі ОСОБА_5 . Таким чином, на підставі ч.5 ст.1268 ЦК України вказана спадщина у вигляді 3/4 частини спірної квартири належить ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з часу її відкриття (з 14 вересня 2011 року). Тому після смерті своєї бабусі малолітній ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , де факто став спадкоємцем всієї спірної квартири (зокрема, спадкоємцем 1/4 частини квартири після смерті свого батька ОСОБА_4 та спадкоємцем 3/4 частин квартири після смерті своєї бабусі ОСОБА_5 ).
Звертає увагу на те, що постановою державного нотаріуса П'ятнадцятої київської державної нотаріальної конториКоберської О.Ю. від 17 грудня 2018 року ОСОБА_1 було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру у зв'язку з тим, що право власності на неї вже було на той момент зареєстроване за іншою особою, а не тому, що заявниця не надала документи необхідні для вчинення нотаріальної дії, як помилково зазначено у тексті оскаржуваного рішення.
Вказує, що згодом стало відомо, що право власності на спірну квартиру на момент звернення ОСОБА_1 із заявою про прийняття спадщини вже було зареєстроване на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 липня 2016 року за ОСОБА_3 , що підтверджується копією інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав. Проте він не має права цього робити, адже спірна квартира з 14 вересня 2011 року належить її єдиному спадкоємцю за законом - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Таким чином, вважає, що спірна квартира з 14 вересня 2011 року належала за законом єдиному спадкоємцю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який ані особисто в силу свого віку, ані через законного представника - матір ОСОБА_1 не приймав рішення про її відчуження, то вказана квартира вибула з його володіння всупереч його волі, що є підставою для її витребування у ОСОБА_3 на підставі п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України.
Представник Київської міської ради - Городок Ю.В. подала відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін. Вказує, що з наявних в матеріалах справи документів слідує факт підроблення офіційних документів, а саме, свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 та свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , на які посилається ОСОБА_1 , що свідчить про недоведеність родинного зв'язку між ОСОБА_9 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з огляду на те, що після смерті ОСОБА_5 у визначений законом строк до нотаріальної контори для прийняття спадщини ніхто не звернувся, спадкоємців за заповітом і за законом немає, спадщина після смерті ОСОБА_5 не відкривалась, спадкова справа не заводилась, відомості у спадковому реєстрі про заповіти/спадкові договори стосовно спірної квартири, укладені ОСОБА_5 відсутні, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідач ОСОБА_3 не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі.
За правилами ст.ст.12, 81 ЦПК України обов'язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст.ст. 77 - 80 ЦПК України).
Згідно із ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 08 квітня 2004 року, укладеного між ОСОБА_10 (продавець) та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (покупці), продавець зобов'язується передати у власність покупців в рівних частках кожному квартиру АДРЕСА_1 , а покупці зобов'язуються прийняти і сплатити за неї обговорену грошову суму (а.с.16, т.1).
У відповідності до даних реєстрових книг КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» станом на 03 квітня 2008 за адресою: АДРЕСА_1 , на праві власності зареєстрована за ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (в рівних частках) на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Прокудіною В.В. 08 квітня 2004 року № 2394. Відомості про відчуження нерухомого майна в Бюро відсутні (а.с.43, т.1).
У матеріалах справи міститься копія спадкової справи № 756/2013, яка заведена після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 (а.с. 46-70, т.1).
З копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 , виданого 07 квітня 2008 року Відділом реєстрації смерті у місті Києві ІНФОРМАЦІЯ_2 , вбачається, що у віці 34 років ОСОБА_4 помер (а.с.54, т.1).
До матеріалів спадкової справи 756/2013 долучено копію спадкової справи №299/44711878 від 20 травня 2008 року, яка заведена після смерті ОСОБА_4 , з якої вбачається, що ОСОБА_5 звернулась до Четвертої Київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті її сина ОСОБА_4 (а.с.53, т.1).
З копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 жовтня 2008 року, посвідченого державним нотаріусом Четвертої київської державної нотаріальної контори Бірюк О.А., вбачається, що спадкоємицею майна ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 , є його мати ОСОБА_5 . Спадкове майно, на яке видане це свідоцтво, складається з: 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала померлому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Прокудіною В.В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 08 квітня 2004 року, за реєстровим № 2394, та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі 21 квітня 2004 року за реєстровим №32599/29815.
Також у матеріалах спадкової справи № 756/2013 міститься заява ОСОБА_11 від 11 червня 2013 року до державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 (а.с.48, т.1).
З матеріалів спадкової справи 756/2013 вбачається, що 10 липня 2018 року позивачка ОСОБА_1 , яка діє як законний представник малолітнього сина ОСОБА_2 , звернулася до П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 (а.с.63, т.1).
Позивачка ОСОБА_1 до матеріалів справи долучила:
копію свідоцтва про шлюб виданого 04 березня 2005 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Гагарінського районного управління юстиції у місті Севастополь серії НОМЕР_5 , у якому зазначено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , уклали шлюб, актовий запис № 415 (а.с.17, т.1);
копію свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , виданого 15 липня 2006 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Гагарінського районного управління юстиції у місті Севастополь, у якому зазначено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.18, т.1).
Судом першої інстанції установлено, що постановою державного нотаріуса П'ятнадцятої київської державної нотаріальної контори Коберської О.Ю. від 17 грудня 2018 року позивачці ОСОБА_1 , яка діє від імені малолітнього ОСОБА_2 , відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_4 , оскільки вона не надала документи необхідні для вчинення нотаріальної дії (а.с.21, т.1).
З матеріалів справи вбачається, що 06 лютого 2023 року Подільською окружною прокуратурою міста Києва до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості та зареєстровано кримінальне провадження № 42023102070000024 за фактом використання завідомо підробленого свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 та свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст.358 КК України, та за ч.1 ст.358 КК України зареєстровано кримінальне провадження №42023102070000037 від 27 лютого 2023 року (а.с.188-189, т.1).
Судом першої інстанції встановлено, що на відповідні запити Подільської окружної прокуратури міста Києва щодо перевірки актових записів, Подільським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) Міністерства юстиції України надано відповідь про те, що згідно з відомостями Державного реєстру актів цивільного стану громадян, актових записів про шлюб, розірвання шлюбу відносно ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та актового запису про народження ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьками якого є ОСОБА_4 та ОСОБА_1 - не виявлено (т.1, а.с.190)
Відповідно до відповіді Міністерства юстиції України від 06 грудня 2022 року на відповідний запит прокуратури за наявною у Міністерстві юстиції України інформацією відділи державної реєстрації актів цивільного стану міста Севастополя не забезпечувались бланками свідоцтв про народження серії НОМЕР_6 та свідоцтв про шлюб серії НОМЕР_7 (а.с.192, т.1).
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується даними Єдиного державного реєстру судових рішень, до усіх інформаційних ресурсів якого судді мають повний доступ відповідно до ч.5 ст.7 Закону України «Про доступ до судових рішень», що рішенням Подільського районного суду міста Києва від 08 липня 2016 року в справі № 758/5351/16-ц заяву Подільської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання спадщини відумерлою задоволено. Визнано спадщину, яка відкрилася після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 та після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 , що складається з квартири АДРЕСА_1 , відумерлою.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Старікова Є.О. задоволено. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 08 липня 2016 року скасовано та постановлено нове судове рішення, яким Подільській районній в місті Києві державній адміністрації відмовлено у задоволенні заяви про визнання спадщини відумерлою (а.с.165-169, т.1).
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухому майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 152488247 від 14 січня 2019 року слідує, що квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 липня 2016 року на праві власності зареєстрована за ОСОБА_3 (а.с.22, т.1).
Також у справі встановлено, що станом на час вирішення справи у суді першої інстанції, так і станом на час апеляційного перегляду справи, на розгляді у Подільському районному суді міста Києва перебуває цивільна справа № 758/7900/23 за позовом керівника Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_11 , про визнання спадщини (квартири АДРЕСА_1 ) відумерлою.
Також у Подільському районному суді міста Києва перебуває цивільна справа №758/10605/17 за позовом заступника керівника Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_12 , ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , про витребування майна (квартири АДРЕСА_1 ).
Ці обставини підтверджуються наявними у справі доказами та офіційними даними із телекомунікаційних систем судового документообігу.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою ОСОБА_1 не доведено належними та вірогідними доказами наявність у малолітнього ОСОБА_2 права на спадкування і, відповідно, підстав для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та витребування квартири.
Проте повністю з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст.3, ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.
Згідно з положеннями ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Положеннями ст.124 Конституції України, ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, визначеному ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За загальним правилом ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з п.1 ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 посилалась на те, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 04 березня 2005 року, від якого ІНФОРМАЦІЯ_6 народився їхній син ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб та свідоцтвом про народження. У зв'язку з цим її малолітній син є рідним сином померлого ОСОБА_4 та, відповідно, онуком ОСОБА_5 , а тому належить до кола спадкоємців першої черги після смерті батька та спадкоємців за правом представлення після смерті бабусі, що надає йому право на спадкування частки квартири після смерті ОСОБА_4 та всієї спадщини після смерті ОСОБА_5 , незалежно від подання заяви про прийняття спадщини, з огляду на імперативні приписи ст.1268 ЦК України щодо автоматичного прийняття спадщини малолітніми особами.
Відповідно до змісту ст.ст.1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Згідно з ст.1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ст.1296 ЦК України).
Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).
Подібні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 03 січня 2025 року у справі № 754/7860/22 (провадження № 61-13339св24).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає в день відкриття спадщини; спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою; для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ст.ст. 1220, 1222, 1270 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої - п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім'ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.
У відповідності до ст.1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Згідно положень ч.1 ст.1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.
Отже, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст.387 і 388 ЦК України, є неефективними (недоцільними до застосування) та зайвими.
До подібних висновків саме про витребування майна за позовом спадкоємця дійшов Верховний Суд у постанові від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18, провадження № 61-8286св21, в якій, зокрема, зазначено, що ефективним способом захисту спадкоємця, що прийняв спадщину, є віндикаційний позов до особи, за якою зареєстровано право власності на спірне майно.
Таким чином, з урахуванням обраних позивачкою способів судового захисту, а саме: визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину від 11 жовтня 2008 року, визнання права власності у порядку спадкування та витребування квартири від зареєстрованого власника, визначальним первинним предметом доказування у цій справі є не саме по собі існування спадкового майна, а наявність у малолітнього ОСОБА_2 права на спадкування у розумінні ст.ст.1216, 1217, 1223, 1261 та 1266 ЦК України.
Для встановлення такого права позивачка відповідно до вимог ст.ст.12, 76, 81 ЦПК України зобов'язана належними і допустимими доказами довести факт перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі зі спадкодавцем ОСОБА_4 , а також походження ОСОБА_2 від ОСОБА_4 , що підтверджує його статус як спадкоємця першої черги після смерті батька та спадкоємця за правом представлення після смерті бабусі.
Лише за умови належного підтвердження цих сімейно-правових зв'язків офіційними актовими записами органів державної реєстрації актів цивільного стану та іншими первинними документами, які відповідають критеріям належності, допустимості, достовірності та достатності, передбаченим ст.ст.77-80 та 89 ЦПК України, можливе вирішення питання про неправильне визначення кола спадкоємців і розміру спадкових часток у свідоцтві про право на спадщину за законом від 11 жовтня 2008 року.
За відсутності такого підтвердження відсутні правові підстави для застосування положень ст.ст.1268 та 1296 ЦК України щодо належності спадщини спадкоємцеві з моменту її відкриття та можливості судового захисту права на спадкове майно, а також для реалізації способу захисту, передбаченого ст.ст.387, 388 ЦК України у вигляді витребування майна з чужого незаконного володіння.
Більше того, без доведення статусу спадкоємця неможливо обґрунтувати і вимогу про визнання права власності у порядку спадкування відповідно до ст.392 ЦК України, оскільки саме наявність первинного речового права є обов'язковою передумовою такого способу судового захисту.
Таким чином, з урахуванням предмету доказування, вирішальне значення у цій справі має доказова база щодо державної реєстрації шлюбу між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 та щодо походження ОСОБА_2 , тобто офіційні відомості та первинні реєстраційні документи, які є єдиною належною підставою для встановлення юридичних фактів, від яких безпосередньо залежить виникнення спадкових прав, можливість оспорення свідоцтва про право на спадщину за законом від 11 жовтня 2008 року та застосування віндикаційного способу захисту до ОСОБА_3 .
За змістом ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру (див. постанову Верховного Суду від 23 липня 2025 року у справі № 760/19185/22 (провадження № 61-6499св25)).
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Колегія суддів вважає, що з урахуванням завдань цивільного судочинства, засад розумності та принципу балансу вірогідностей суд зобов'язаний у кожній конкретній справі здійснювати самостійну, повну й всебічну оцінку належності, допустимості, достовірності та достатності доказів як окремо, так і в їх сукупності.
Таким чином, з урахуванням наданих відповідей органів Державного реєстру актів цивільного станупро відсутність у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян актових записів щодо шлюбу між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , а також актового запису про народження ОСОБА_2 із зазначенням батьків ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , подані позивачкою свідоцтво про шлюб та свідоцтво про народження не можуть бути визнані належними й достовірними доказами встановлення відповідних юридичних фактів.
Також інформація Міністерства юстиції України про те, що відділи Державного реєстру актів цивільного стануміста Севастополя не забезпечувалися бланками свідоцтв серій НОМЕР_8 , свідчить про відсутність у наданих позивачкою документах підтвердженого офіційного походження та ставить під обґрунтований сумнів можливість їх законного видавання уповноваженим органом. Також факт реєстрації кримінальних проваджень за ознаками використання завідомо підробних документів, хоча й не є вироком і сам по собі не встановлює підробність, проте процесуально підтверджує наявність об'єктивних сумнівів у справжності документів, на яких ґрунтуються позовні вимоги, та виключає можливість їх безумовного прийняття судом як достовірних.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що надані ОСОБА_1 копія свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 та копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 у сукупності з іншими матеріалами справи не дозволяють встановити юридичні факти перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі зі спадкодавцем ОСОБА_4 та походження ОСОБА_2 від ОСОБА_4 у спосіб, який відповідає вимогам судового доказування. Вказані документи є сумнівними, оскільки, як зазначалося вище, за даними Державного реєстру актів цивільного стану громадян відсутні актові записи як про відповідний шлюб, так і про народження дитини, Міністерством юстиції України підтверджено відсутність офіційного обігу бланків відповідних серій у відділах ДРАЦС міста Севастополя, а також здійснюється кримінально-правова перевірка за фактами використання завідомо підроблених документів.
За таких обставин зазначені копії не можуть розглядатися як належна, допустима та достатня підстава для визнання доведеними родинних відносин між ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , а відповідно до вимог ст.ст. 12 та 81 ЦПК України саме на позивачку покладається обов'язок довести ці обставини належними і переконливими доказами, чого у даній справі не зроблено.
Водночас, апеляційний суд враховує, що відповідно до ч.1 ст.84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.
Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи.
За змістом положень ст.ст. 102, 103 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, суд призначає експертизу.
Позивачка ОСОБА_1 не подала жодних належних і допустимих доказів, які б спростовували встановлені у справі обставини та усували обґрунтовані сумніви щодо достовірності поданих нею копій свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 та свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , зокрема не надала підтверджень існування відповідних актових записів у Державному реєстрі актів цивільного стану громадян, не обґрунтувала законність походження та офіційного обігу бланків зазначених серій з урахуванням інформації Міністерства юстиції України про їх невидачу органам ДРАЦС міста Севастополя, не ініціювала призначення судової експертизи цих документів, не подала жодних альтернативних експертних висновків і не надала інших переконливих доказів, які б підтверджували їх автентичність та доказову спроможність.
За таких умов колегія суддів приходить до висновку, що у справі відсутні, а позивачкою не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 та походження ОСОБА_2 від ОСОБА_4 і ОСОБА_1 .
Недоведеність цих обставин виключає можливість встановлення статусу малолітнього ОСОБА_2 як спадкоємця, як після смерті батька, так і за правом представлення після смерті бабусі, а відтак є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні заявлених позовних вимог.
Закріплені ст.2 ЦПК України завдання та принципи цивільного судочинства реалізуються, зокрема, шляхом ухвалення обґрунтованого та мотивованого судового рішення, яке має відповідати вимогам ст.265 ЦПК України. У мотивувальній частині рішення суду, серед іншого, зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не належить до предмета спору, є явно неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику (пункт 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України).
Вимоги до законності й обґрунтованості судового рішення передбачені ст.263 ЦПК України, відповідно до якої судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. У мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Таким чином, вмотивованість судового рішення є свідченням того, що: доводи та міркування сторін (учасників) судового процесу були належним чином оцінені та враховані або відхилені судом на підставі конкретно визначених мотивів; усім зібраним у справі доказам (зібраним судом або поданим учасникам справи) було надано належну правову оцінку; надано обґрунтування прийняття (врахування) та відхилення кожного доказу; наведені норми права, якими урегульовані спірні правовідносини, з наданням обґрунтування того, чому ті чи інші правові норми мають бути застосовані у конкретній спірній ситуації, враховуючи попередні два пункти.
Не повинно викликати сумнівів чи заперечень відносно того, що всі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення (див. правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі № 11-164сап21)
У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) ЄСПЛ зазначив, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ (наприклад, «Богатова проти України», «Нечипорук і Йонкало проти України» та ін.).
Однак, при вирішені спору, суд першої інстанції у порушення вимог ст.263, 264 ЦПК України на наведені вище вимоги закону та обставини справи належної уваги не звернув та обмежився загальним немотивованим висновком про відмову в позові, не конкретизувавши, які саме юридично значимі обставини не доведені та якими мотивами це обґрунтовано; водночас визначальним є те, що у справі відсутні, а позивачкою ОСОБА_1 не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 та походження ОСОБА_2 від ОСОБА_4 і ОСОБА_1 .
Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з ч.2 ст.376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни оскаржуваного рішення шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
Тому апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Старікова Є.О. підлягає задоволенню частково.
Що стосується доводів апеляційної скарги про автоматичне прийняття спадщини малолітнім спадкоємцем та неправильне визначення кола спадкоємців і розміру спадкових часток у свідоцтві про право на спадщину, то колегія суддів вважає, що за відсутності належних і допустимих доказів, які підтверджують перебування ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 та походження ОСОБА_2 від ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , ці доводи є похідними, не доводять наявності у малолітнього ОСОБА_2 статусу спадкоємця та, відповідно, не можуть бути самостійною і достатньою підставою для задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Старікова Євгена Олексійовича задовольнити частково.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 02 лютого 2026 року.
Головуючий
Судді: