20 січня 2026 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 753/11854/23
номер провадження: 22-ц/824/2497/2026
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Селецької Олени Віталіївни та за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Красненка Юрія Володимировича на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2025 року у складі судді Журавського В.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без укладення шлюбу та поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без укладення шлюбу та поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що з 1999 року позивачка ОСОБА_1 проживала однією сім'єю з відповідачем ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_3 . 30 березня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, зареєстрований відділом реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у місті Києві. За вказаний час позивачка та відповідач придбали таке майно: земельну ділянку площею 0,126 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0077, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташовану в Бориспільському районі, село Городище; земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0060, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану в АДРЕСА_1 ; домоволодіння, розташоване в АДРЕСА_1 ; домоволодіння споруджене та не введене в експлуатацію, розташоване в АДРЕСА_1 ; квартиру АДРЕСА_2 ; автомобіль марки «Mazda», 1988 року випуску; автомобіль марки «Citroen», модель - «Jumpy», 2016 року випуску; автомобіль марки «GMC», модель - «Acadia».
З урахуванням наведеного, позивачка ОСОБА_1 просила встановити факт проживання однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу в період з 1999 року по 2004 рік та визнати за нею право власності на:
1/2 частину земельної ділянки площею 0,126 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0077, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташовану в Бориспільському районі, село Городище;
1/2 частину земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0060, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану в АДРЕСА_1 ;
1/2 частину домоволодіння, розташованого в АДРЕСА_1 ;
1/2 частину домоволодіння, спорудженого та не введеного в експлуатацію, розташованого в АДРЕСА_1 ;
1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ;
1/2 частину вартості транспортних засобів: автомобіля марки «Mazda», 1988 року випуску, автомобіля марки «Citroen», модель - «Jumpy», 2016 року випуску, автомобіля марки «GMC», модель - «Acadia», у розмірі 641 225 грн 00 коп.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,126 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0077, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташовується в селі Городище Бориспільського району Київської області (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 328684332208).
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0060, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташовується в АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 328652732208).
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 18864802).
В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави витрати на оплату судового збору у розмірі 1 790 грн 22 коп.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 34 664 грн 00 коп.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Селецька О.В. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог і в частині стягнення витрат на правову допомогу та в цій частині ухвалити нове судове рішення, яким:
визнати факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період часу з 01 січня 2004 року до 30 березня 2004 року;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння - сучасний цегляний будинок з мансардою та підвалом, загальною площею 170,0 кв.м, полами з підігрівом, сауною з басейном, клімат-контролем, та комунікаціями: електроенергією, свердловиною та вигрібною ямою, розташованого на земельній ділянці 3220882202:02:002:0060 за адресою: АДРЕСА_1 ;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію 1/2 частини вартості відчужених проти її волі та не в інтересах сім'ї транспортних засобів: Citroen Jumpy, 2016 року випуску, державний номерний знак (далі - д.н.з.) НОМЕР_1 , та GMC Acadia, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , в сумі 493 000 грн 00 коп.;
в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесених ним витрат на професійну правничу допомогу відмовити;
вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених ОСОБА_1 у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, посилаючись на положення КпШС України, які не містили норм про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, дійшов висновку про те, що встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено. Разом з цим, суд помилково стверджує про відсутність підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу для визнання майна об'єктом їх спільної сумісної власності, придбаного в період часу з 01 січня 2004 року до 30 березня 2004 року.
Вказує, що на підставі досліджених в судовому порядку доказів та допитаних свідків, доведеним являється факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу для визнання майна об'єктом їх спільної сумісної власності, придбаного в період часу з 01 січня 2004 року до 30 березня 2004 року (до реєстрації шлюбу між сторонами). В період з 30 березня 2004 року до 23 червня 2023 року - до набрання чинності рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 23 травня 2023 року у цивільній справі №753/7006/23 про розірвання шлюбу, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
Зазначає, що висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_5 однією сім'єю без реєстрації шлюбу для визнання майна, придбаного в період часу з 1999 року по 2004 рік, об'єктом їх спільної сумісної власності, та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину в спірному майні, а саме, в квартирі АДРЕСА_2 , не відповідають дійсним обставинам справи та спростовуються наявними в матеріалах справи доказами. Зокрема, договором купівлі-продажу квартири від 13 вересня 2004 року за реєстровим №5501 та витягом про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів від 13 вересня 2004 року №107676.Зазначені документи були надані стороною відповідача разом з відзивом на позовну заяву, проте судом першої інстанції не надано належної оцінки під час ухвалення рішення по суті спору. Разом з цим, судом встановлено, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставин, що є підставою для відхилення від рівності часток сторін в даному об'єкті нерухомого майна.
Вказує, що баланс прав та інтересів співвласників, а також висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2023 року у справі №511/2303/19, з метою формування сталої судової практики у спірних правовідносинах щодо застосування ст.ст.328, 331, 376 ЦК України, слід визнати наявність у подружжя права на визнання в судовому порядку права власності на самочинно побудований, реконструйований об'єкт нерухомого майна (а не матеріали й конструкції, з яких він побудований і перелік яких точно встановити достатньо складно), який знаходиться на земельній ділянці, що належить на праві власності подружжю (одному з них), та відповідає містобудівній документації, цільовому призначенню земельної ділянки і вимогам щодо надійної і безпечної експлуатації за результатами проведеного технічного обстеження такого об'єкта, з подальшим прийняттям в експлуатацію у передбаченому чинним законодавством порядку. Тому вимога про визнання за ОСОБА_4 права власності на 1/2 частину домоволодіння - сучасний цегляний будинок з мансардою та підвалом, загальною площею 170 кв.м, полами з підігрівом, сауною з басейном, клімат-контролем, та комунікаціями: електроенергією, свердловиною та вигрібною ямою, розташованого на земельній ділянці 3220882202:02:002:0060 за адресою: АДРЕСА_1 , підлягає до задоволення.
Також зазначає, що зі змісту відзиву на позов, відповідач ОСОБА_2 визнав, що ним 31 липня 2019 року у шлюбі був придбаний транспортний засіб автомобіль «Citroen Jumpy», 2016 року випуску, який 31 серпня 2023 року був відчужений ОСОБА_2 , від продажу якого він отримав грошові кошти в сумі 304 000 грн 00 коп. Суд не врахував, що продаж спірного автомобіля було здійснено за ціною станом на 31 серпня 2023 року, а позов ОСОБА_1 подала до суду 10 липня 2023 року. У зв'язку із визнанням відповідачем в порядку ч.1 ст.82 ЦПК України обставин відчуження спільного майна подружжя та його вартості, ці обставини підлягали врахуванню судом першої інстанції під час визначення належного розміру компенсації 1/2 частки в спільному майні колишнього подружжя.
Вказує, що зі змісту відзиву на позоввідповідач ОСОБА_2 погодився, що у шлюбі був придбаний транспортний засіб «GMC Acadia», кузов НОМЕР_3 та визнав, що його вартість становить 682 000 грн 00 коп. Проте суд першої інстанції не врахував, що 27 грудня 2022 року спірний транспортний засіб на підставі договору купівлі-продажу (ТСЦ 8043) було зареєстровано за ОСОБА_6 , який доводиться сином відповідачу від його першого шлюбу з ОСОБА_7 . В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_4 була обізнана та надавала згоду на продаж транспортного засобу «GMC Acadia», д.н.з. НОМЕР_2 , 1/2 частка в якому належить їй на праві спільної сумісної власності подружжя.
Також не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Красненко Ю.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 або поділити майно в натурі і визнати право власності за позивачкою на земельну ділянку площею 0,126 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0077, вартістю 188 100 грн 00 коп., а за відповідачем визнати право власності на земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0060, вартістю 464 600 грн 00 коп. і на домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 475 900 грн 00 коп. та зобов'язати відповідача сплатити на користь позивачки компенсацію у різниці вартості присудженого майна в сумі 376 200 грн 00 коп.
Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачка не хотіла зберігати за собою майно, а хотіла його продати, що підтверджується її позовною заявою. Відповідач навпаки бажав і бажає зберегти за собою майно і ним користуватися надалі. Відповідач не погодився з пропозицією позивачки та запропонував їй поділити майно в натурі по нотаріальному договору, щоб їй відійшла у власність земельна ділянка площею 0,126 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0077, вартістю 188 100 грн 00 коп. і щоб вона могла окремо від нього її продати., а в його власності залишилася земельна ділянка площею 0,25 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0060 вартістю 464 600 грн 00 коп. і домоволодіння, розташованого за адерсою: АДРЕСА_1 , вартістю 475 900 грн 00 коп. та відповідач сплатив би на користь позивачки різницю вартості присудженого майна в сумі 376 грн 00 коп.
Вказує, що відповідач 22 жовтня 2004 року продав свою дошлюбну земельну ділянку, яку він придбав у свою особисту власність 29 жовтня 2002 року, що підтверджується договором купівлі-продажу земельної ділянки від 22 жовтня 2004 року за 125 000 грн 00 коп., що по курсу Національного банку України (5,30 грн за 1 долар США), становить 23 584,90 доларів США. За вказані кошти відповідач придбав:
земельну ділянку площею 0,126 га для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу земельної ділянки №2204 від 18 серпня 2011 року за 44 743 грн 00 коп., що в еквіваленті становить 5 635,12 доларів США, рішення про реєстрацію про власності від 02 квітня 2014 року, індексний номер: 12100075 Реєстраційною службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області, кадастровий номер 3220882202:02:002:0077;
земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу земельної ділянки №2199 від 18 серпня 2011 року за ціною 89 257 грн 00 коп., що в еквіваленті становить 11 199,12 доларів США, рішення про реєстрацію провласності від 02 квітня 2014 року, індексний номер: 12098937 Реєстраційною службою Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області, кадастровий номер 3220882202:02:002:0060, і домоволодіння на ній, що знаходиться в АДРЕСА_1 , за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу №2194 від 18 серпня 2011 року за ціною 50 000 грн 00 коп., що в еквіваленті становить 6 297,23 доларів США, зареєстроване в реєстрі за номером 18864802 від 12 вересня 2011 року.
Вказує, що всього на придбання вказаного майна відповідач витратив 18 серпня 2011 року 184 000 грн 00 коп., що в еквіваленті становить 23 131,55 доларів США, що цілком відповідає сумі коштів, які отримав від реалізації його дошлюбного майна, а саме 125 000 грн 00 коп., що по курсу НБУ становить 23 584,90 доларів США.
Вважає, що на думку суду першої інстанції, цілком правильно визнати часткове право власності позивача на вказане майно за відсутності договорів купівлі-продажу від 18 серпня 2011 року, які позивач була зобов'язана подати до суду. І в той же час суд першої інстанції відмовляє відповідачу у правдивості твердження, що вказане майно було придбано за рахунок його особистих грошових коштів, які він набув від продажу дошлюбного майна. Таке рішення суду є його припущенням, що він не міг зберігати 23 584,90 доларів США на протязі 6 років.
Також зазначає, що у відзиві на позовну заяву відповідач наголошував, що відповідні договори купівлі - продажу №2199 від 18 серпня 2011 року, купівлі - продажу №2194 від 18 серпня 2011 року, купівлі - продажу №2204 від 18 серпня 2011 року, знаходяться у позивачки в квартирі за адресою: АДРЕСА_4 , в якій зараз вона проживає. Наголошує, що інакше позивачка не могла взяти характеристики вказаних об'єктів нерухомості і замовити їх оцінку. Вказує, що він у вказаній квартирі не був з середини 2022 року, номери вказаних договорів, їх вартість він встановив по своїм записам. Тому вказані договори - їх оригінали і копії повинна надати у справу позивачка, відповідач їх не має. Позивачка не надала на його вимогу ні їх оригінали, ні їх копії для підготовки до суду. Тому суд першої інстанції помилково поклав на нього відповідальність за надання вказаних договорів у матеріали справи.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Красненко Ю.В. подав відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Селецької О.В., в якому вказує, що копії правовстановлюючого договору на квартиру позивачка не надала. Представник позивачки на нього посилається тому, що відповідач його надавав двічі разом із зустрічним позовом, який так і не був прийнятий до розгляду разом із первісним позовом. Тому надані документи до зустрічного позову, і в тому числі, копія правовстановлюючого договору на квартиру, не є належним і допустимим доказом у справі. Зазначає, що вказаний договір не був наданий позивачкою і не був витребуваний судом та відповідною ухвалою суду приєднаний до позовної заяви і до матеріалів справи, атому суд першої інстанції правильно не включив квартиру до переліку спільно набутого майна, що підлягало поділу. Вказує, що представник позивачки просить визнати факт проживання позивачки та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період часу з 01 січня 2004 року до 30 березня 2004 року. Але позивачка не пояснила як медсестра і лікар могли заробити кошти на трикімнатну квартиру.Також суд першої інстанції правильно не включив до переліку спільно набутого майна, що підлягало поділу і автомобілі. Аргументи представника позивачки в апеляційній скарзі не спростовують висновки суду першої інстанції в цій частині. Також зазначає, що суд першої інстанції правильно не включив до переліку спільно набутого майна, що підлягало поділу і самочинне будівництво, а позивачка не заявила вимог про поділ будівельних матеріалів, які були використані при самочинному будівництві. За таких обставин просить апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Селецької О.В. залишити без задоволення.
Представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Селецька О.В. подала відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Красненка Ю.В., в якому просить її залишити без задоволення. Вказує, що належним чином оцінюючи зміст пунктів 13 договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 18 серпня 2011 року за реєстровими №2199 та №2204, та п.11 договору купівлі-продажу домоволодіння від 18 серпня 2011 року за реєстровим №2194, слід дійти висновку, що згода дружини покупця ОСОБА_2 - ОСОБА_1 на укладення даних правочинів була надана останньою. Даної обставини не спростовано відповідачем, що свідчить про придбання вказаного майна, як об'єктів спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Водночас, зазначені договори, а так само і договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , на підставі договору купівлі-продажу квартири від 13 вересня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю.П. за реєстровим №5501, який укладений ОСОБА_1 , на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко А.І. від 10 вересня 2004 року за реєстровим №2284, не містять відомостей про придбання вказаного нерухомого майна за грошові кошти, які є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , на чому він міг наполягати у приміщенні приватних нотаріусів Бойко А.І., надаючи довіреність на ім'я ОСОБА_1 на придбання квартири, та ОСОБА_8 , включаючи і при ознайомленні з проектом договорів. Такі застереження також відсутні і в правовстановлюючих документах на підставі яких було зареєстровано право власності на придбані подружжям транспорті засоби - «Citroen Jumpy», 2016 року випуску, кузов НОМЕР_4 , д.н.з. НОМЕР_1 , який з 31 липня 2019 року обліковувався зареєстрованим на праві власності за ОСОБА_2 та «GMC Acadia», д.н.з. НОМЕР_2 , номер кузова НОМЕР_5 , який в період з 07 листопада 2020 року по 27 грудня 2022 року значився зареєстрованим на праві власності за ОСОБА_1 . Наведені обставини є підставою для висновку про те, що зазначений вище обсяг рухомого та нерухомого майна, дійсно був придбаний сторонами у справі, перебуваючи в шлюбі, за їх спільні грошові кошти, тому є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Вперше апеляційний розгляд даної справи було призначено на 25 листопада 2025 року о 10 год 45 хв., про що учасники справи були повідомлені завчасно та належним чином (а.с.201-203, т.3).
У зв?язку з неявкою відповідача ОСОБА_2 та його представника - адвоката Красненка Ю.В. в судове засідання, розгляд справи апеляційним судом було відкладено на 20 січня 2026 року о 10 год 00 хв., про що було повідомлено всіх учасників справи (а.с.218-220, т.3).
Так, представник ОСОБА_2 - адвокат Красненко Ю.В. повідомлявся апеляційним судом про судове засідання, призначене на 25 листопада 2025 року, та про судове засідання, призначене на 20 січня 2026 року, шляхом направлення 23 жовтня 2025 року та 25 листопада 2025 року, відповідно, судових повісток до його Електронного кабінету, які 23 жовтня 2025 року і 25 листопада 2025 року були йому доставлені, що підтверджується звітами про направлення вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду (а.с.204, 222, т.3).
Крім того, відповідач ОСОБА_2 повідомлявся апеляційним судом про судове засідання шляхом направлення судової повістки на наявну в матеріалах справи адресу його місця проживання: АДРЕСА_5 . 10 грудня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду повернувся конверт із судовою повісткою, направленою ОСОБА_2 на його поштову адресу, з відміткою пошти «адресат відсутній за вказаною адресою», що підтверджується даними цифрового ідентифікатора відстеження поштового виправлення (а.с.224-225,т.3).
Згідно з ч.6 ст.128 ЦПК Українисудова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур'єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Відповідно до положень ч.8 ст.128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку (пункт 1); день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи (пункт 2); день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду (пункт 3).
Вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі (ч.5 ст.130 ЦПК України).
За таких обставин відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Красненко Ю.В. вважаються належним чином повідомленими про розгляд справи.
Зважаючи на вимоги ч.2 ст.372 ЦПК України, якою передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, колегія суддів визнала неявку учасників справи такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Селецької О.В., яка просила задовольнити апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, враховуючи доводи, викладені у відзивах на апеляційні скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Красненка Ю.В. підлягає залишенню без задоволення, а апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Селецької О.В. - задоволенню частково, з таких підстав.
Згідно з положеннями ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак суд першої інстанції належним чином вимог закону не виконав, прийняв судове рішення без дотримання норм процесуального та матеріального права.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , та визнаючи за позивачкою право власності на 1/2 частину: земельної ділянки площею 0,126 га, кадастровий номер 3220882202:02:002:0077; земельної ділянки площею 0,25 га, кадастровий номер 3220882202:02:002:0060; домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що ці об'єкти були набуті сторонами під час перебування у зареєстрованому шлюбі (з 30 березня 2004 року по 23 червня 2023 року), а тому відповідно до ст. 60 СК України є об'єктами спільної сумісної власності подружжя. При цьому, відповідач не довів належними та допустимими доказами, що це майно було придбано за його особисті кошти. Крім того, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від рівності часток.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1999 року по 2004 рік та визнання спільним майна, набутого до шлюбу: квартиру АДРЕСА_2 і автомобіль марки «Mazda», 1988 року випуску, суд першої інстанції виходив із того, що умови ст.74 СК України не підлягають застосуванню, оскільки в період, на який посилалась позивачка, сторони перебували в інших зареєстрованих шлюбах (позивачка розірвала попередній шлюб 19 грудня 2000 року, відповідач перебував у шлюбі до 24 червня 2003 року), а ст.74 СК України поширюється лише коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі. Також суд зазначив, що до 01 січня 2004 року законодавство не передбачало правового механізму встановлення факту «фактичного шлюбу» для цілей режиму спільної власності, оскільки ст.74 СК України набрала чинності з 01 січня 2004 року, а тому встановлення такого факту за період до 01 січня 2004 року не є передбаченим законом.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання за ОСОБА_1 права на 1/2 частину домоволодіння, спорудженого та не введеного в експлуатацію, суд першої інстанції виходив з того, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає після завершення будівництва, прийняття в експлуатацію (якщо це вимагається), та державної реєстрації. Оскільки будинок є самочинним будівництвом, він не введений в експлуатацію і право власності не зареєстроване, об'єкт як нерухомість не є таким, право на який може бути визнано, а у сторін може існувати лише право спільної сумісної власності на матеріали та конструктивні елементи, використані в будівництві.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у стягненні з відповідача ОСОБА_2 грошової компенсації 1/2 вартості автомобілів (заявлених 641 225 грн 00 коп.), оскільки щодо автомобіля «GMC Acadia» позивачка не надала належних і допустимих доказів, що саме відповідач самовільно відчужив цей автомобіль без її згоди та що підпис/документи, пов'язані з відчуженням, підроблені саме відповідачем, а наявність кримінального провадження саме по собі не доводить вину відповідача в цивільному процесі. Щодо автомобіля «Citroen Jumpy», 2016 року випуску, то суд визнав, що автомобіль є спільним майном і неподільною річчю та фактично у користуванні відповідача, але позивачка не довела його дійсну ринкову вартість належними доказами, оскільки роздруківки оголошень із сайту «Auto.ria» не є експертним визначенням вартості автомобіля, а ринкова вартість має встановлюватися висновком експерта.
Проте повністю з вказаними висновками суду першої інстанції погодитися не можна з таких підстав.
Відповідно до ч.1 ст.3, ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.
Згідно з положеннями ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Положеннями ст.124 Конституції України, ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, визначеному ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) право на доступ до правосуддя, має тлумачитися з урахуванням верховенства права, яке вимагає, щоб сторони у справі мали ефективний судовий засіб, що давав би їм можливість заявляти про свої громадянські права.
Конвенція покликана гарантувати не права, які є теоретичними або ілюзорними, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується гарантій, закріплених у ст. 6 Конвенції, з огляду на важливе місце, яке в демократичному суспільстві займає право на справедливий суд з усіма гарантіями відповідно до цієї статті.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08 грудня 2021 року у справі № 2-25/2006 (провадження № 61-14703св20) у постанові від 30 травня 2022 року у справі № 2-49-2005 (провадження № 61-14054 св21) та інших.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно зі ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Положеннями ч.1 ст.76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до приписів ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 80 ЦПК України встановлено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У ч.1 ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що в період з 30 березня 2004 року по 23 червня 2023 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано на підставі рішення Дарницького районного суду міста Києва від 23 травня 2023 року.
До шлюбу, а саме, ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народився син ОСОБА_3
13 вересня 2004 року згідно з договором купівлі-продажу квартири від 13 вересня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю.П., зареєстрованого в реєстрі за №5501, відповідач ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_2 .
На підставі договору купівлі-продажу від 18 серпня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Пєшою Т.М., зареєстрованого в реєстрі за №2204, ОСОБА_2 придбав земельну ділянку площею 0,126 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0077, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташована в селі Городище Бориспільського району Київської області.
У той самий день, тобто 18 серпня 2011 року на підставі договорів купівлі-продажу, посвідчених приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області Пєшою Т.М., зареєстрованих в реєстрі за №2199 та №2194, ОСОБА_2 придбав земельну ділянку площею 0,25 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0060, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказані обставини підтверджуються Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 12 квітня 2023 року (а.с.10-13, т.1).
27 вересня 2003 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на автомобіль марки «Mazda-626», 1988 року випуску.
31 липня 2019 року за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на автомобіль марки «Citroen», модель - «Jumpy», 2016 року випуску.
Також судом першої інстанції встановлено і не заперечується сторонами, що у період з 07 листопада 2020 року по 27 грудня 2022 року за позивачкою ОСОБА_1 був зареєстрований автомобіль марки «GMC», модель Acadia, д.н.з. НОМЕР_2 .
Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За правилами ст.74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Згідно з п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині встановлення факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу у період з 1999 року по 2004 рік, ОСОБА_1 посилалась на те, що вони фактично проживали разом, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, спільно здійснювали витрати, разом виховували спільну дитину, яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , вони сприймались оточуючими як подружжя та мали усталені відносини, притаманні сім'ї.
Відповідно до ст.13 КпШС України (який був чинний до 31 грудня 2003 року) права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Час виникнення прав і обов'язків подружжя визначається моментом реєстрації шлюбу в органах реєстрації актів громадянського стану.
Згідно з ч.2 ст.3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Частинами 1,2 ст. 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
У відповідності до ч. 1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з господарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства (див. правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 07 грудня 2020 року у справі №295/14208/18-ц, від 03 березня 2021 року у справі №127/28507/15).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначено, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки.
Обов'язковою умовою для визнання осіб членами сім'ї, крім факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц та Верховним Судом у постановах від 09 січня 2020 року у справі № 186/421/17; від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18) та від 01 вересня 2021 року у справі №523/9720/17.
У постанові від 26 липня 2022 року у справі № 664/1206/19 Верховний Суд вказав на те, що проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Так, допитаний у суді першої інстанції свідок ОСОБА_3 показав, що сторони у справі доводяться йому батьками. Свідок пам'ятає, що спочатку сім'я проживала у діда з бабою у місті Києві, потім переїхали в квартиру в Бортничах, а в подальшому придбали квартиру в Бортничах. Свідок вказав на те, що батьки разом їздили на відпочинок, здійснювали спільні покупки, тобто мали спільний бюджет.
Допитана свідок ОСОБА_9 показала, що вона є колегою ОСОБА_1 з 1993 року. В 1998 році свідок познайомилась з ОСОБА_2 , оскільки він та ОСОБА_1 почали зустрічатись, а починаючи з 1999 року - спільно проживати. В 2001 році у них народився син ОСОБА_10 та на той час вони проживали на Троєщині у місті Києві. В 2002 році ОСОБА_2 привіз своїх дітей від першого шлюбу. Згодом вони отримали відомчу квартиру в АДРЕСА_6 . В подальшому в Бортничах ними була придбана ще одна квартира. Свідок часто їздила на відпочинок зі сторонами у справі, а також разом на роботу та повертались з роботи додому.
Допитана свідок ОСОБА_11 показала, що вона особисто знайома з ОСОБА_2 з 1991 року. Починаючи з 1996 року вони разом працювали в Київській обласній лікарні. ОСОБА_2 почав працювати з 1997 року та обіймав посаду заступника головного лікаря з хірургічної частини. Свідку відомо про те, що починаючи з 1998 року у ОСОБА_2 почались відносини з ОСОБА_1 , вони зустрічались, а згодом почали разом проживати. В 2001 році у них народився син ОСОБА_10 , хрещеною матір'ю якого є свідок. В подальшому ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб. Під час шлюбу вони придбали квартиру в Бортничах, потім дачу та автомобілі.
Отже, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що починаючи з 1998 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали разом та між ними склались відносини, які притаманні подружжю.
Водночас у відповідності до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» СК України від 10 січня 2002 року № 2947-III, цей Кодекс набрав чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч.1 ст.58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Положення КпШС не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене ст.74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.
Тому встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17 (провадження № 61-43499св18), від 19 лютого 2021 року у справі № 738/1093/19 (провадження № 61-19041св19), від 17 січня 2023 року у справі № 293/2211/20 (провадження № 61-8854св22) та від 12 січня 2024 року у справі № 755/20288/21 (провадження № 61-14261св23).
У справі встановлено, що позивачка ОСОБА_1 розірвала попередній шлюб з ОСОБА_12 19 грудня 2000 року, про що свідчить копія свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_6 , виданого 19 грудня 2000 року відділом реєстрації актів громадянського стану Ватутінського районного управління юстиції у м. Києві.
У свою чергу відповідач ОСОБА_2 у період з 05 вересня 1981 року по 24 червня 2003 року перебував у шлюбі з ОСОБА_7 , що підтверджується відмітками про сімейний стан в паспорті громадянина України, виданого на ім'я ОСОБА_2 .
Відповідно до ч.1 ст.25 СК України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.
У постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 522/1252/14-ц (провадження № 61-11255св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц (провадження № 61-23286св18), від 25 квітня 2019 року у справі № 759/4596/18 (провадження № 61-3852св19), від 13 травня 2024 року у справі № 727/8026/23 (провадження № 61-5139св24) визначено, що для встановлення факту спільного проживання необхідною умовою є, зокрема, неперебування осіб у будь-якому іншому шлюбі.
Тлумачення наведених вище норм сімейного законодавства дає підстави стверджувати, що законодавець визначив пріоритетність зареєстрованого шлюбу, також визначений принцип одношлюбності і заборони на укладання шлюбу з особою, яка вже перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі. Встановлення судом факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу є визнанням державою сімейних стосунків фізичних осіб і за своєю суттю є альтернативою зареєстрованого шлюбу, а отже такі відносини мають бути правомірними (див. постанову Верховного Суду від 12 березня 2025 року у справі № 336/1978/23 провадження № 61-15936 св 24).
У зв'язку з наведеним, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 1999 року по 2003 рік, оскільки до 01 січня 2004 року відповідний правовий механізм не був передбачений законом. Крім того, у зазначений період сторони перебували в інших зареєстрованих шлюбах, що виключає застосування ст.74 СК України та суперечить принципу одношлюбності (ст.25 СК України).
Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновком суду про відмову у задоволенні позову в частині визнання факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 30 березня 2004 року. Указана вимога охоплюється предметом спору та заявленими позовними вимогами, а законні перешкоди для встановлення такого факту за вказаний період відсутні, з огляду на набрання чинності СК України з 01 січня 2004 року та можливість застосування ст.74 СК України до відносин, які існували після цієї дати.
Однак суд першої інстанції, у порушення вимог ст.264 ЦПК України, наведених вище вимог закону, правових висновків Верховного Суду та фактичних обставин справи належним чином не врахував, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог в частині встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року і до 30 березня 2004 року.
Враховуючи, що факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю у період з 01 січня 2004 року до 30 березня 2004 року підлягає встановленню за наявності відповідного правового регулювання (ст.74 СК України) та підтверджується належними і допустимими доказами, майно, набуте у цей період, підлягає правовій оцінці як об'єкт спільної сумісної власності та поділу.
У зв'язку з цим квартира АДРЕСА_2 , яка придбана 13 вересня 2004 року підлягає включенню до складу спільного майна сторін, а тому колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину зазначеної квартири.
Також колегія суддів вважає, що в частині невизнання спільною сумісною власністю автомобіля марки «Mazda-626», 1988 року випуску, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку, що зазначений транспортний засіб було набуто 27 вересня 2003 року, тобто до 01 січня 2004 року, і до виникнення фактичних шлюбних відносин, а також до реєстрації шлюбу між сторонами, а тому він не є спільним сумісним майном подружжя і не підлягає поділу.
Крім того, колегія суддів вважає, що з огляду на приписи ст.60 СК України, відповідно до яких майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом права спільної сумісної власності, правильним є висновок суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_1 права власності на: 1/2 частину земельної ділянки площею 0,126 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0077, 1/2 частину земельної ділянки площею 0,25 га з кадастровим номером 3220882202:02:002:0060; 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_3 , оскільки це майно було набуте сторонами у період перебування у зареєстрованому шлюбі, а відповідачем не доведено, що воно придбане за рахунок його особистих коштів.
Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ОСОБА_2 на її користь компенсації 1/2 частини вартості автомобіля марки «Citroen», модель Jumpy, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_4 , та автомобіля марки «GMC» Acadia», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , номер кузова НОМЕР_5 , суд першої інстанції виходив із недоведеності цих вимог, зокрема, що позивачкою не надано належних доказів їх дійсної ринкової вартості. Суд першої інстанції виснував, що роздруківки оголошень з мережі Інтернет не є допустимими доказами, а визначення вартості потребує спеціальних знань і має підтверджуватися виключно висновком експерта.
Однак з наведеними висновками суду першої інстанції погодитись не можна, виходячи з такого.
Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (ч.1, ч.4 ст.65 СК України).
Відповідно до ч.1 ст.69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Згідно з ч.1, ч.2 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Частиною 1 ст.71 СК України передбачено, що майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.
При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (ч.4 ст.71 СК України).
Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Таким чином у випадку відчуження автомобіля одним із подружжя проти волі без згоди іншого з подружжя, останній має право на грошову компенсацію вартості відчуженого автомобіля, виходячи з дійсної ринкової вартості аналогічних транспортних засобів на час поділу майна.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 545/2396/20 (провадження № 61-4894св22).
У відповідності до ч.1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Так, у відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_2 визнав і ствердив, що у шлюбі з ОСОБА_1 був придбаний транспортний засіб «GMC Acadia», кузов НОМЕР_3 та визнав, що його вартість становить 682 000 грн 00 коп. і кожен із подружжя має право на половину його вартості, тобто, по 341 000 грн 00 коп.
Крім того, відповідач ОСОБА_2 визнав, що перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_1 , 31 липня 2019 року був придбаний транспортний «Citroen Jumpy», 2016 року випуску, який 31 серпня 2023 року ним був відчужений, від продажу якого він отримав грошові кошти в сумі 304 000 грн 00 коп. Також ОСОБА_2 визнав, що вказані кошти є спільним майном подружжя і його 1/2 частка складає 152 000 грн 00 коп. (а.с.106-109, т.1).
Тому вказані обставини не підлягають доказуванню в силу правил ч.1 ст. 82 ЦПК України.
Однак суд першої інстанції наведеного не врахував, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про те, що позивачкою не надано належних доказів дійсної ринкової вартості спірних транспортних засобів.
За таких обставин колегія суддів приходить висновку про наявність правових і фактичних підстав для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації у розмірі 1/2 частини вартості відчужених проти її волі та не в інтересах сім'ї транспортних засобів, а саме: автомобіля марки «Citroen Jumpy», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , та автомобіля марки «GMC» Acadia», 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , на загальну суму 493 000 грн 00 коп. (341 000,00 + 152 000,00).
Крім того, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання за нею права власності на 1/2 частину домоволодіння, спорудженого та не введеного в експлуатацію, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , з тих підстав, що цей будинок є самочинним будівництвом, він не введений в експлуатацію і право власності не зареєстроване, тому він не є об'єктом, право на який може бути визнано судом, а у сторін може існувати лише право спільної сумісної власності на матеріали та конструктивні елементи, використані в будівництві.
Зі змісту позову вбачається, що обґрунтовуючи позовні вимоги в частині визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння, спорудженого та не введеного в експлуатацію, розташованого в АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 указувала, що за час шлюбу нею з відповідачем за спільні кошти на земельній ділянці площею 0,25 га, кадастровий номер 3220882202:02:002:0060, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , був збудований житловий будинок.
Указувала, що згідно зі звітом про визначення середньо ринкової вартості від 21 червня 2023 року, складеного ТОВ «Оцінка24», на вказаній присадибній ділянці з кадастровим номером 3220882202:02:002:0060 побудоване домоволодіння - сучасний цегляний будинок з мансардою та підвалом, загальною площею 170,0 кв.м, в будинку зроблено сучасний ремонт, підключені комунікації: електроенергія, свердловина, вигрібна яма. Будинок не введений в експлуатацію та документи на право власності не отримані (а.с.37-78, т.1).
До цього звіту долучено фотографії нового житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
Частиною 2 ст.331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень ста.331 ЦК України у системному зв'язку з нормами ст.ст. 177-179, 182 цього Кодексу, ч.3 ст.3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.
Установлено, що право власності на вказаний житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , не було зареєстровано у встановленому законом порядку та це будинковолодіння в силу ст.331 ЦК України юридично не стало новоствореним нерухомими майном.
За змістом ч.1 ст.376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту (будівельного паспорта); або з істотним порушенням будівельних норм і правил.
У справі відсутні докази наявності офіційного дозволу на будівництво (повідомлення про початок виконання будівельних робіт), проекту чи будівельного паспорта (схеми намірів забудови) на будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Тому такий будинок є самочинним будівництвом у розумінні ч.1 ст.376 ЦК України, що сторонами не заперечується.
Верховний Суд у постанові від 23 жовтня 2018 року у справі № 11/173-06 звертав увагу, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано за умови відведення для цієї мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки або якщо особа, яка здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку, розташовану під збудованим нерухомим об'єктом, з таким цільовим призначенням, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об'єкта, а також за умови відсутності заперечень з боку власника земельної ділянки та відсутності порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб.
Пунктом 10 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 461, передбачено, що у випадку визнання права власності на самочинно збудований об'єкт за рішенням суду він приймається в експлуатацію згідно з цим Порядком за умови можливості його надійної та безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об'єкта.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19 (провадження № 14-56цс22) виснувала, що враховуючи баланс прав та інтересів співвласників необхідно відступити від висновків щодо застосування ст.ст. 328, 331, 376 ЦК України, викладених у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-388цс15, і визнати наявність у подружжя права на визнання в судовому порядку права власності на самочинно побудований, реконструйований об'єкт нерухомого майна (а не матеріали й конструкції, з яких він побудований і перелік яких точно встановити достатньо складно), який знаходиться на земельній ділянці, що належить на праві власності чи користування (оренди) подружжю (одному з них), та відповідає містобудівній документації, цільовому призначенню земельної ділянки і вимогам щодо надійної і безпечної експлуатації за результатами проведення технічного обстеження такого об'єкта, з подальшим прийняттям в експлуатацію у передбаченому чинним законодавством порядку.
Отже, всупереч висновкам суду першої інстанції, чинне законодавство та практика Великої Палати Верховного Суду допускають можливість визнання і поділу між подружжям самочинно збудованого об'єкта нерухомого майна як єдиного цілого, а не лише матеріалів і конструктивних елементів. Такий поділ є юридично можливим за умови доведення належності земельної ділянки подружжю чи одному з них, відповідності забудови її цільовому призначенню та містобудівній документації, відсутності порушення прав інших осіб і підтвердження безпечної та надійної експлуатації об'єкта за результатами технічного обстеження.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що на підтвердження позовних вимог в частині визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину домоволодіння, спорудженого та не введеного в експлуатацію, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ,позивачка ОСОБА_1 надала лише звіт про визначення середньоринкової вартості від 21 червня 2023 року, складений ТОВ «Оцінка24», та фотоматеріали об'єкта.
Однак позивачка не надала належних і допустимих доказів, які б підтверджували законність будівництва такого об'єкта, зокрема, даних про забудовника, наявність проектної документації, дозвільних документів на виконання будівельних робіт, декларації про готовність об'єкта до експлуатації.
Також позивачка не надала будь-які висновки спеціалізованої технічної експертизи щодо можливості поділу цього об'єкта як об'єкта нерухомості, його відповідності вимогам державних будівельних норм, надійності та безпечності експлуатації, відсутності загрози життю і здоров'ю людей та відсутності негативного екологічного впливу. Як і не заявлено про проведення такої експертизи судом у передбаченому процесуальним законом порядку.
За таких обставин неможливо встановити, що спірне домоволодіння взагалі може розглядатися як придатний до експлуатації об'єкт нерухомого майна, який відповідає обов'язковим технічним, містобудівним і безпековим вимогам.
Відсутність наведених доказів, з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12 квітня 2023 року у справі № 511/2303/19, унеможливлює визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину самочинно збудованого та не введеного в експлуатацію домоволодіння, оскільки не доведено, ані його відповідності вимогам законодавства, ані можливості його безпечного та правомірного існування як об'єкта цивільних прав.
Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 14 травня 2025 року у справі № 757/18557/22-ц (провадження № 61-15217св24).
Отже, у цій частині позову суд першої інстанції повинен був відмовити не через сам факт самочинності будівництва чи відсутність введення об'єкта в експлуатацію і державної реєстрації, а через недоведеність позивачкою передумов, за яких законом і практикою Великої Палати Верховного Суду допускається визнання права власності на самочинно збудований об'єкт, що унеможливлює визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без укладення шлюбу та поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, наведені вище порушення призвели до неправильного вирішення справи, що в силу ст.376 ЦПК України є підставою для його скасування та ухвалення нового рішення в цій частині, згідно з яким ці позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково, а саме:
визнати факт проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 30 березня 2004 року;
визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію 1/2 частини вартості відчужених проти її волі та не в інтересах сім'ї транспортних засобів: Citroen Jumpy, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 ; GMC Acadia, 2016 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , на загальну суму 493 000 грн 00 коп.
Натомість у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання права власності на 1/2 частину самочинного будівництва, а саме, домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , слід відмовити з наведених вище підстав.
В іншій частині рішення суду першої інстанції по суті позовних вимог слід залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Що стосується вимог апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Красненка Ю.В. про скасування оскаржуваного рішення суду, відмовити в позові ОСОБА_1 або поділити майно в натурі із передачею ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,126 га, а ОСОБА_2 - земельної ділянки площею 0,25 га та домоволодіння АДРЕСА_1 , із виплатою ним різниці у вартості, які обґрунтовані тим, що придбане спірне майна за особисті кошти відповідача, що отримані від продажу його дошлюбної земельної ділянки, то такі вимоги та їх мотивація не приймаються колегією суддів, виходячи з такого.
Суд розглядає справи в межах заявлених особою вимог (ч.1 ст.13 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивної, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року в справі № 602/1455/20 (провадження № 61-475св22)).
Відповідно до ч.6 ст. 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
З огляду на те, що вимоги ОСОБА_2 про поділ майна в натурі та визнання спірного майна його особистою приватною власністю не були предметом розгляду в суді першої інстанції та фактично сформульовані лише в апеляційній скарзі, то суд апеляційної інстанції позбавлений правових підстав для їх розгляду і вирішення по суті в апеляційному порядку.
Тому апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Красненка Ю.В. слід залишити без задоволення, а апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Селецької О.В. - задовольнити частково.
У відповідності до ч.13 ст.141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення по суті спору, то відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, на апеляційний суд покладається обов'язок вирішити питання про розподіл судових витрат.
При цьому розподіл судових витрат, здійснений судом першої інстанції, не підлягає застосуванню, а їх перерозподіл здійснюється апеляційною інстанцією з урахуванням результатів апеляційного розгляду справи.
Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (ч.ч.1-2 ст.133 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в ст.ст. 141-142 ЦПК України.
Оскільки позивачка ОСОБА_1 відповідно до п.9 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору, такий збір нею не сплачувався, у зв'язку з чим питання його розподілу між сторонами не підлягає вирішенню.
Разом з тим, 25 листопада 2025 року представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Селецька О.В. через «Електронний кабінет» подала до Київського апеляційного суду клопотання про стягнення понесених позивачкою витрат на правничу допомогу під час апеляційного розгляду справи у розмірі 43 000 грн 00 коп. (а.с.207-209, т.3).
Із доданої до цього клопотання квитанції №5162230 видно, що 24 листопада 2025 року о 17 год 56 хв. примірник указаного клопотання про розподіл судових витрат разом із доданими до нього документами було доставлено до «Електронного кабінету» представника ОСОБА_2 - адвоката Красненка Ю.В. (а.с.210, т.3).
Відповідно до ч.1 ст.137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до п.п.1, 2 ч.3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною 8 ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідно до ч.4 ст.137 ЦК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, а також у постановах Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, від 12 січня 2022 року у справі № 750/10242/20.
На обґрунтування розміру понесених позивачкою витрат на правничу допомогу під час апеляційного розгляду справи у розмірі 43 000 грн 00 коп., до матеріалів справи надано:
- копію договору про надання правової допомоги/юридичних послуг №200082508 від 20 серпня 2025 року, укладеного між ОСОБА_1 і товариством з обмеженою відповідальністю «Центр правової допомоги юрист онлайн» (далі - ТОВ «Центр правової допомоги юрист онлайн»), за умовами якого фахівці ТОВ «Центр правової допомоги юрист онлайн» зобов'язались надати ОСОБА_1 послуги щодо ознайомлення з матеріалами справи. Розмір гонорару 10 000 грн 00 коп. Факт надання цих послуг та належного розрахунку підтверджено відповідним Актом приймання-передачі наданих послуг №200082508 від 29 серпня 2025 року;
- копію договору про надання правової допомоги/юридичних послуг №200082509 від 20 серпня 2025 року, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ «Центр правової допомоги юрист онлайн», за умовами якого фахівці ТОВ «Центр правової допомоги юрист онлайн» зобов'язались надати ОСОБА_1 послуги щодо підготовки проекту апеляційної скарги, участі в одному судовому засіданні. Розмір гонорару 15 000 грн 00 коп. Факт надання цих послуг та належного розрахунку підтверджено відповідним Актом приймання-передачі наданих послуг №200082509 від 29 серпня 2025 року;
- копію договору про надання правової допомоги/юридичних послуг №23092510/д від 23 вересня 2025 року, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ «Центр правової допомоги юрист онлайн», за умовами якого фахівці ТОВ «Центр правової допомоги юрист онлайн» зобов'язались надати ОСОБА_1 послуги щодо підготовки проекту відзиву на апеляційну скаргу, участі в одному судовому засіданні. Розмір гонорару 18 000 грн 00 коп. Факт надання цих послуг та належного розрахунку підтверджено відповідним Актом приймання-передачі наданих послуг №23092510/д від 30 вересня 2025 року (а.с.211-215, т.3).
Таким чином у цій справі документально підтверджено понесення ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомоги в загальному розмірі 43 000 грн 00 коп.
Як зазначалося вище, відповідач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Красненко Ю.В. були належним чином повідомлені про подання представником позивачки клопотання щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, оскільки примірник зазначеного клопотання разом із доданими до нього документами було доставлено до «Електронного кабінету» адвоката Красненка Ю.В. 24 листопада 2025 року, що підтверджується квитанцією про доставлення електронного документа.
Крім того, відповідач та його представник двічі були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи в суді апеляційної інстанції, однак у судові засідання не з'явилися та причин неявки суду не повідомили.
Отже, відповідач і його представник мали реальну та повну процесуальну можливість звернутися до Київського апеляційного суду із запереченнями щодо заявленого розміру витрат на правничу допомогу та/або подати клопотання про їх зменшення, проте ані відповідач, ані його адвокат з відповідним клопотанням до суду апеляційної інстанції не зверталися, а матеріали справи не містять жодних доказів ініціювання питання про неспівмірність таких витрат.
За таких обставин, з огляду на приписи ст.137 ЦПК України, відповідно до яких зменшення витрат на правничу допомогу можливе лише за клопотанням іншої сторони, колегія суддів позбавлена правових підстав зменшувати їх з власної ініціативи.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що положеннями п.3 ч.2 ст. 141 ЦПК України визначено, що, у разі часткового задоволення позову інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За наслідками розгляду справи судом апеляційної інстанції задоволено п'ять із семи заявлених вимог матеріально-правового характеру.
Оскільки позивачкою документально підтверджено понесення витрат на професійну правничу допомогу під час апеляційного розгляду справи у загальному розмірі 43 000 грн 00 коп., розмір витрат, що підлягає відшкодуванню, визначається шляхом пропорційного розподілу.
Розрахунок здійснюється таким чином: 43 000 грн 00 коп. ? 7 (кількість заявлених вимог) ? 5 (кількість задоволених вимог), що з урахуванням округлення становить 30 700 грн 00 коп.
За таких обставин, пропорційний розмір витрат на правничу допомогу становить 30 700 грн 00 коп., який підлягає стягненню з відповідача відповідно до ст.ст.137, 141, 142 ЦПК України.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Красненка Юрія Володимировича - залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Селецької Олени Віталіївни - задовольнити частково.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без укладення шлюбу та поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також в частині розподілу судових витрат - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без укладення шлюбу та поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, у задоволенні яких судом першої інстанції було відмовлено, задовольнити частково.
Визнати факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 30 березня 2004 року .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію 1/2 частини вартості відчужених проти її волі та не в інтересах сім'ї транспортних засобів: Citroen Jumpy, 2016 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 ; GMC Acadia, 2016 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_2 , на загальну суму 493 000 (чотириста дев'яносто три тисячі) грн 00 коп.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в частині визнання права власності на 1/2 частину самочинного будівництва, а саме, домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу, понесені під час апеляційного розгляду справи у розмірі 30 700 (тридцять тисяч сімсот) грн 00 коп.
В іншій частині рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 02 лютого 2026 року
Головуючий
Судді: