22 січня 2026 року
м. Київ
справа № 761/36262/21
провадження № 61-15097св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,
Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - Адміністрація Державної прикордонної служби України,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 ,
третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2024 року в складі судді Романишеної І. П., постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2024 року в складі колегії суддів: Євграфової Є. П., Писаної Т. О., Гаращенка Д. Р.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2021 року Адміністрація Державної прикордонної служби України (далі - Адміністрація Держприкордонслужби) звернулась з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про виселення зі службової квартири та зняття з реєстрації.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу в органах Держприкордонслужби та був звільнений 17 квітня 2020 року.
Під час проходження військової служби (в 1993 році) відповідач був забезпечений постійним житлом за адресою: АДРЕСА_1 , яку згодом відповідачем було приватизовано.
Надалі ОСОБА_1 забезпечено службовою житловою площею для тимчасового проживання на період проходження служби на родину з 4-х осіб, у вигляді трикімнатної службової квартири АДРЕСА_2 .
Після звільнення з військової служби та виключення з усіх видів забезпечення відповідачу повторно листом Адміністрації Держприкордонслужби від 22 березня 2021 року № 702-6435/0/6-21 повідомлено про необхідність здачі службового житла, запропоновано у добровільному порядку вивільнити та здати зазначене службове житло.
Проте вказані вимоги позивача були проігноровані та жодних дій спрямованих на виконання цих вимог станом на момент подання позову відповідачами не вчинено. Указане є підставою для звернення до суду з метою захисту прав та законних інтересів Адміністрації Держприкордонслужби.
Адміністрація Держприкордонслужби просила:
виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 зі службової квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ;
зобов'язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знятися з реєстрації за адресою службової квартири: АДРЕСА_3 .
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року в задоволенні позову Адміністрації Держприкордонслужби відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що при зверненні до суду позивач, посилаючись на норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також норми ЖК України, які регламентують виселення осіб з службового житла, вказував на те, що невиконання відповідачами законних вимог щодо виселення зі службового житла порушує соціальні права інших військовослужбовців та членів їх сімей, які перебувають на обліку та в списках осіб, що потребують отримання службового житла.
Режим спірної квартири не є службовим, що виключає можливість виселення відповідачів з підстав, які визначені статтями 124-125 ЖК України щодо службового житла.
Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2024 року стягнуто з Адміністрації Держприкордонслужби на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат на правову допомогу в розмірі 29 000,00 грн.
Суд першої інстанції вказав, що відповідачем доведено надання йому послуг адвокатом, розмір понесених відповідачем витрат на оплату послуг адвоката є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами та наданими послугами, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом зазначених робіт та значенням справи для відповідача, а також ненадання позивачем належних та допустимих доказів, в тому числі конкретних доводів, які б свідчили про необґрунтованість та неспівмірність витрат на правничу допомогу, які понесені відповідачем.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 11 вересня 2024 року апеляційні скарги Адміністрації Держприкордонслужби залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд з висновками суду першої інстанції погодився.
Встановивши, що відповідачі були вселені у спірну квартиру, яка надалі була виключена з числа службових житлових приміщень на підставі розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державною адміністрацією від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службового житла», суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову з підстав, визначених у статті 125 ЖК України.
При цьому суд обґрунтовано взяв до уваги рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року в справі № 761/4289/23, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2024 року, й ураховано, що з часу зміни статусу спірного житла, користувачем якого є позивач, зі службового на житлове за ініціативою Держприкордонслужби, позивач у порядку цивільного судочинства набув право захисту від порушення його прав на житло, яке вже не є службовим.
Стосовно апеляційної скарги на додаткове рішення суду апеляційний суд вказав, що саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право вказати обґрунтовані заперечення проти таких вимог, що в даному випадку позивач не вчинив, що як наслідок виключає ініціативу суду з приводу зменшення відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. При цьому позивачем до суду першої інстанції суду не надано жодних заперечень на спростування співмірності розміру послуг їх вартості, клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу в порядку частини п'ятої статті 137 ЦПК України від позивача також не надходило,. Тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з позивача витрат на правову допомогу в заявленому розмірі.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У листопаді 2024 року Адміністрація Держприкордонслужби подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2024 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
судові рішення є незаконними та такими, що прийняті внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи;
ОСОБА_1 та члени його сім'ї на час отримання службової квартири набули права лише на тимчасове користування трикімнатною квартирою АДРЕСА_4 на час проходження ним військової служби в Адміністрації Держприкордонслужби. Після звільнення з військової служби та виключення з усіх видів забезпечення відповідачу було повідомлено про необхідність здачі службового житла та запропоновано у добровільному порядку вивільнити та здати зазначене службове житло. Проте зазначені вимоги Адміністрації Держприкордонслужби були проігноровані;
відповідно до підпункту 1.1 пункту 1 розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службового житла» спірну квартиру було виключено з числа службових жилих приміщень Держприкордонслужби. Отже, на час виключення даної квартири з числа службових відповідачі не набули права на користування квартирою як постійним житлом, адже вже були забезпечені постійним житлом органом Держприкордонслужби. Розпорядженням Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 27 серпня 2019 року № 661 «Про внесення змін до розпоряджень Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації» визнано таким, що втратив чинність підпункт 1.1 пункту 1 розпорядження від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службового житла». Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року в справі № 761/4289/23, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2024 року, скасовано розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 27 серпня 2019 року № 661 «Про внесення змін до розпоряджень Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації» в частині визнання таким, що втратив чинність підпункт 1.1 пункту 1 розпорядження від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службових» щодо виключення з числа службових приміщень організацій, підприємств та установ трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 ; в частині визнання таким, що втратило чинність розпорядження від 19 квітня 2019 року № 314 «Про виключення жилого приміщення з числа службового житла» щодо виключення з числа службового житла трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 . Отже, на час звернення до суду з позовною заявою та до закриття підготовчого провадження в суді першої інстанції вказана трикімнатна квартира мала статус «службова», а на час ухвалення рішення суду першої і апеляційної інстанцій і до цього часу ця квартира є власністю Адміністрації Держприкордонслужби, на яку відповідачі не набули права користування;
суд першої інстанції порушив норми матеріального права, не застосував норми закону, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин та не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2024 року в справі № 380/2075/23. Апеляційний суд таке порушення суду першої інстанції не усунув. Так, забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться один раз протягом усього часу проходження військової служби шляхом надання житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла. При цьому, на облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення жилими приміщеннями для постійного проживання беруться військовослужбовці, які не забезпечувалися постійним житлом згідно з встановленими законодавством нормами протягом усього часу проходження військової служби і мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та члени їх сімей, а також військовослужбовці звільнені в запас (відставку), які набули право на отримання житла для постійного проживання та залишилися проживати в наданих їм службових жилих приміщеннях. Право для взяття на облік осіб, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення жилими приміщеннями для постійного проживання законодавець пов'язує із незабезпеченням постійним житлом згідно з встановленими законодавством нормами протягом усього часу проходження військової служби;
суд першої інстанції порушив норми процесуального права, що призвело до невстановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Так, відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва суду від 15 грудня 2022 року, після закриття підготовчого провадження було розглянуто та задоволено клопотання відповідача про зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили рішенням у справі № 761/4289/23 за позовом ОСОБА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа: Адміністрація Держприкордонслужби про скасування розпорядження. Разом з цим поза увагою суду залишилися істотні обставини, а саме те, що позов у цій справі Адміністрацією Держприкордонслужби подано 24 вересня 2021 року, тоді як позов у справі № 761/4289/23 - 01 лютого 2023 року, тобто майже через 1,5 роки. Крім того, ухвалою суду провадження у цій справі відкрито 01 грудня 2021 року, а провадження у справі № 761/4289/23 було відкрито 07 лютого 2023 року (після закриття підготовчого провадження у цій справі). Таким чином, порушення судом першої інстанції норм процесуального права з урахуванням частини третьої статті 49 ЦПК України призвело до позбавлення права Адміністрації Держприкордонслужби змінити предмет або підстави позову після набранням законної сили рішенням у справі N°761/4289/23;
суди не дослідили та не надали оцінки наявній у справі довідці від 21 листопада 2019 року № 135/19 про забезпечення органом Держприкордонслужби ОСОБА_1 разом із членами сім'ї постійним житлом. Ця довідка є доказом того, що під час проходження військової служби ОСОБА_1 на склад сім'ї (4 особи) органом Держприкордонслужби був забезпечений постійним житлом, а саме чотирикімнатною квартирою АДРЕСА_5 ;
суди також проігнорували наявну в матеріалах справи довідку, яка долучена до позову, щодо кількісті військовослужбовців Адміністрації Держприкордонслужби, які разом із членами сімей перебувають на квартирному обліку для отримання постійного та службового житла. Ця довідка є доказом того, що у великої кількісті військовослужбовців Адміністрації Держприкордонслужби разом із членами сімей не має житла та існує потреба у його отриманні. Крім того, суд апеляційної інстанції не дослідив та не надав оцінку наявному в матеріалах справи доказу - витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, відповідно до якого як на час спірних правовідносин, так і на час розгляду апеляційних скарг власником квартири АДРЕСА_4 є Адміністрація Держприкордонслужби на підставі договору купівлі продажу квартир для військовослужбовців Держприкордонслужби;
суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», адже таке до спірних правовідносин застосуванню не підлягає. Крім того, поза увагою суду залишилися істотна обставина, яка була визнана відповідачем під час розгляду справи в суді першої інстанції, а саме те, що він разом із сім'єю не перебував на квартирному обліку Адміністрації Держприкордонслужби;
відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Ця обставина с істотною, оскільки доводить відсутність як потреби так і правових підстав для набуття відповідачем та членами його сім'ї, які вже забезпечені іншим постійним житлом, права на дане житло, яке є власністю Адміністрації Держприкордонслужби. Порушення судом першої інстанції норм процесуального права призвело до висновку, що відповідач у порядку цивільного судочинства набув право захисту від порушення його прав на житло, яке вже не с службовим, не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки відповідач набув право на користування службовим житлом на час проходження військової служби та не набув право на користування постійних житлом, оскільки вже був забезпечений постійним житлом та не має ні потреби, ні правових підстав для повторного отримання постійного житла (на квартирному обліку не перебував та не перебуває);
суди не в повній мірі надали оцінку застосуванню до даних правовідносин статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо пропорційності втручання у право особи на житло, за відсутності у відповідачів самого права на житло. Крім того, вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів з житла, суди дійшли помилкового висновку, що втручання у право особи на житло не є пропорційним переслідуваній легітимній меті. Необхідність виселення відповідачів зі спірної квартири пов'язана з виконанням покладених на Державну прикордонну службу України завдань, як на правоохоронний орган спеціального призначення в період правового режиму воєнного стану. Враховуючи близькість місця розташування квартири до місця розташування Адміністрації Держприкордонслужби як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, необхідність у виселенні відповідачів є нагальною, оскільки квартира необхідна для розміщення військовослужбовців керівного складу, які прибувають на вимогу Адміністрації Держприкордонслужби з інших регіонів України, зокрема регіонів де проводяться активні бойові дії, для прийняття участі в нарадах та зборах через зміну оперативної обстановки. Отже, висновки судів, що втручання у право особи на житло не є пропорційним переслідуваній легітимній меті, не відповідають фактичним обставинам справи;
додатковим рішенням суду першої інстанції з Адміністрації Держприкордонслужби на користь ОСОБА_1 стягнено 29 000,00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу. Залишаючи без змін додаткове рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування іншою стороною витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право вказати обґрунтовані заперечення проти таких вимог, що в даному випадку позивач не вчинив, що як наслідок виключає ініціативу суду з приводу зменшення відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Проте з таким висновком суду апеляційної інстанції погодитись не можна, адже поза увагою апеляційного суду залишилися істотні обставини, які не були також встановлені судом першої інстанції. Так, відповідно до «Картки руху документа» ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 09 травня 2024 року про призначення до розгляду на 13 травня 2024 року о 11:30 год заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення у цій справі доставлена в Електронний кабінет Адміністрації Держприкордонслужби 10 травня 2024 року о 00:08, яка Адміністрацією Держприкордонслужби не була своєчасно отримана через знеструмлення в цей період. Вказане призвело не лише до неподання обґрунтованих заперечень, а й до неприйняття участі представника Адміністрації Держприкордонслужби в судовому розгляді 13 травня 2024 року через необізнаність. Обставина некоректного функціонування Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля) при масованих ракетних обстрілах та в триваючі періоди знеструмлення в цей період є загальновідомою обставиною, яка відома широкому колу осіб, в тому числі і суду, вона не потребує доказування тому, а об'єктивність її існування є очевидною. Таким чином, суд першої інстанції не встановив причини відсутності в судовому засіданні 13 травня 2024 року представника Адміністрації Держприкордонслужби, не відклав розгляд заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення на іншу дату та ухвалив додаткове рішення, яке не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості;
враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та судової практики, стягнення з Адміністрації Держприкордонслужби, яка є правоохоронним органом спеціального призначення, необґрунтованої та значно завищеної по відношенню до фактичної кількості затраченого часу суми в розмірі 29 000,00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу, негативно впливає на фінансову спроможність правоохоронного органу спеціального призначення з виконання поставлених завдань в період правового режиму воєнного стану.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У грудні 2024 року від ОСОБА_1 до суду надійшов відзив, який підписаний представником Шовкуном С. І . Просить у задоволенні касаційної скарги Адміністрації Держприкордонслужби відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.
Відзив обґрунтований тим, що:
він є особою, якій виповнилось 64 роки, учасником бойових дій, має вислугу на військовій службі більш як 30 років та звільнений з військової служби в 2020 році за станом здоров'я (особа з інвалідністю ІІ групи);
доводи касаційної скарги свідчать лише про незгоду позивача з ухваленими рішеннями, а також не враховують об'єктивних фактичних обставин, які було встановлено судами при розгляді справи №761/4289/23 (відсутність у займаного відповідачами житла режиму «службове»), але на що звернули увагу суди під час розгляду цієї справи. Обставини щодо правового режиму займаного житла, які встановлено судами у справі № 761/4289/23, згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню у цій справі;
мотивування касаційної скарги ґрунтується на обставинах надання житла відповідачам, що не є предметом судового розгляду у цій справі, та виходить за межі спору. Спір у цій справі стосується виселення відповідачів, а підставою для виселення, на яку посилався позивач у позовній заяві (як і в апеляційній скарзі) є норми статті 124 ЖК України (без врахування норм статті 125 цього Кодексу). Водночас рішенням суду в справі № 761/4289/23, яке набрало законної сили, встановлено, що житло, яке займає ОСОБА_1 не є службовим. Тому відмова судів у виселенні сім'ї ОСОБА_6 із займаного житла, яке на думку позивача нібито є «службовим», є правомірною;
не може бути визнано пропорційним втручання в право відповідачів на проживання в займаному житлі, оскільки Адміністрація Держприкордонслужби планує використовувати його не за прямим призначенням. Так, відповідно до доводів касаційної скарги позивач зазначив про необхідність використання вказаного житла як гуртожитку для офіцерів, які прибувають на різного роду наради до м. Києва. Саме з цією метою позивач і намагається виселити свого колишнього військовослужбовця разом з малолітньою дитиною із займаного ними легітимним способом житла. Така позиція Адміністрації Держприкордонслужби суперечить висновкам Верховного Суду та Європейського суду з прав людини;
не є підставою для скасування законних та обґрунтованих судових рішень також посилання особи, яка подала касаційну скаргу, на висновки, які викладені у постановах Верховного Суду, оскільки такі не є релевантними;
особа, яка подала касаційну скаргу, безпідставно посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, адже не наводить жодної конкретної норми матеріального закону, яку суди застосували неправильно;
твердження про нібито допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права, які унеможливили зміну позивачем предмету чи підстав позову, є безпідставними. Позивач не навів жодної норми процесуального законодавства, яку б порушив суд першої інстанції, чим позбавив такого права позивача. Більше того, після поновлення розгляду цієї справи судом першої інстанції (12 березня 2024 року), до винесення рішення судом по суті (01 травня 2024 року), відбулося два судових засідання. Жодних заяв про зміну предмету чи підстав вимог, чи хоча б клопотання про такі наміри до суду першої інстанції позивачем подано не було;
необґрунтованими також є твердження особи, яка подала касаційну скаргу, про протиправність рішення суду першої інстанції щодо стягнення витрат на правничу допомогу. Про намір стягнути такі витрати із наданням позивачу відповідних доказів понесених витрат, їх складу та вартості, було двічі проінформовано позивача у спосіб та строк, визначений ЦПК України. Відповідні докази містяться в матеріалах справи, зокрема викладені в заяві про ухвалення додаткового рішення. Проте Адміністрація Держприкордонслужби під час вирішення питання розподілу судових витрат в суді першої інстанції не подавала жодного заперечення проти стягнення таких витрат, їх обсягу та вартості. Тому суд першої інстанції не допустив жодного порушення норм законодавства у цій частині, що й було підтверджено судом апеляційної інстанції.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2024 року поновлено Адміністрації Держприкордонслужби строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 11 вересня 2024 року, відкрито касаційне провадження у справі № 761/36262/21 та витребувано справу з суду першої інстанції.
У грудні 2024 року матеріали справи № 761/36262/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2025 року в задоволенні клопотання Адміністрації Держприкордонслужби про розгляд справи у судовому засіданні за участі її представника відмовлено, справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 20 листопада 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2024 року в справі № 380/2075/23, від 09 грудня 2020 року в справі № 442/7187/18, від 22 січня 2020 року в справі № 761/45386/17; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 є особою, яка звільнена з військової служби на підставі наказу голови Держприкордонслужби від 10 січня 2020 року № 20-ОС.
Під час проходження військової служби ОСОБА_1 було забезпечено постійним житлом за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до розпорядження Шевченківської районної в міста Києві державної адміністрації від 11 січня 2018 року № 4 «Про включення жилих приміщень до числа службового житла» до числа службових жилих приміщень Держприкордонслужби включено, серед інших, трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 .
На період проходження військової служби ОСОБА_1 разом із сім'єю забезпечено службовою квартирою АДРЕСА_4 .
Відповідачі зареєстровані у вказаній квартирі.
Згідно з підпунктом 1.1 пункту 1 розпорядженням Шевченківської районної в міста Києві державної адміністрації від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службового житла» службову квартиру за адресою: АДРЕСА_3 виключено з числа службових жилих приміщень організацій, підприємств та установ.
Пунктом 1 розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 27 серпня 2019 року № 661 «Про внесення змін до розпоряджень Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації» визнано таким, що втратив чинність підпункт 1.1. пункту 1 розпорядження від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службового житла».
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року в справі № 761/4289/23, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2024 року, скасовано розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 27 вересня 2019 року № 661 «Про внесення змін до розпоряджень Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації» в частині визнання таким, що втратив чинність підпункт 1.1. пункту 1 розпорядження від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службових» щодо виключення з числа службових приміщень організацій, підприємств та установ трикімнатну квартиру АДРЕСА_6 ; в частині визнання таким, що втратило чинність розпорядження від 19 квітня 2019 року № 314 «Про виключення жилого приміщення з числа службового житла» щодо виключення з числа службового житла трикімнатну квартиру АДРЕСА_6 .
Позиція Верховного Суду
Щодо оскарження судових рішень в частині позовної вимоги про виселення зі службової квартири
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із статтею 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
У відповідності до пункту 43 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові приміщення (стаття 119 ЖК України, постанова від 04 лютого 1988 року № 37), до нього віднесено військовослужбовців Державної прикордонної служби до одержання ними постійного жилого приміщення.
У статті 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Особливість права користування службовим житлом полягає в тому, що це право обмежується часом. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.
Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.
Положення статті 125 ЖК України визначають випадки коли певних осіб не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (абзац третій зазначеної статті).
Профільним Законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Згідно із абзацами 1, 3 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті (абзац 4 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 розділу I «Загальні положення» Інструкції № 26 військовослужбовці та члени їх сімей забезпечуються жилими приміщеннями для постійного проживання від Держприкордонслужби один раз протягом усього часу проходження військової служби шляхом: надання новозбудованого, вивільненого або придбаного житла; надання грошової компенсації за належне для отримання жиле приміщення; виключення житла, в якому проживають військовослужбовці та члени їх сімей, із числа службового (див. постанову Верховний Суд від 01 серпня 2024 року в справі №380/2075/23 (адміністративне провадження № К/990/17083/24).
Будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (див. постанову Верховного Суду від 09 грудня 2020 року в справі № 442/7187/18 (провадження № 61-22108св19)).
Підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби для виселення відповідача є, наприклад, черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло (див. постанову Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 761/45386/17 (провадження № 61-11341св19).)
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження
№ 14-400цс19)).
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце підчас розгляду справи судом першої інстанції (див., зокрема, висновок у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 752/1839/19 (провадження № 61-976св20), у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15-ц (провадження № 61-4848св19)).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п'ята статті 82 ЦПК України).
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17)).
Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2025 року в справі № 362/643/21 (провадження № 61-17810св23)).
У справі, що переглядається:
при зверненні з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, про виселення із службової квартири та зняття з реєстрації Адміністрація Держприкордонслужби посилалась на норми Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а також норми ЖК України, які регламентують виселення осіб з службового житла. Позивач наголошував, що невиконання відповідачами законних вимог щодо виселення зі службового житла порушує соціальні права інших військовослужбовців та членів їх сімей, які перебувають на обліку та в списках осіб, що потребують отримання службового житла;
суди встановили, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 вересня 2023 року в справі № 761/4289/23 позов ОСОБА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа - Адміністрація Держприкордонслужби про скасування розпорядження задоволено. Скасовано розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 27 серпня 2019 року № 661 «Про внесення змін до розпоряджень Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації» в частині визнання таким, що втратив чинність підпункт 1.1 пункту 1 розпорядження від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службових» щодо виключення з числа службових приміщень організацій, підприємств та установ трикімнатної квартири АДРЕСА_6 ; в частині визнання таким, що втратило чинність розпорядження від 19 квітня 2019 року № 314 «Про виключення жилого приміщення з числа службового житла» щодо виключення з числа службового житла трикімнатної квартиру АДРЕСА_6 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вказане рішення залишене без змін постановою Київського апеляційного суду міста Києва від 20 лютого 2024 року;
таким чином, у справі № 761/4289/23 встановлено, що розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 19 червня 2018 року № 343 було ненормативним правовим актом, яким було вирішено питання статусу житла, яким користується позивач, він був реалізований, а отже вичерпав свою дію і не може бути скасований чи змінений органом місцевого самоврядування, що узгоджується з висновками рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року №7-рп/2009 (пункт 5). Тому у відповідача не було підстав для скасування розпорядження щодо визначення статусу квартири АДРЕСА_4 ;
з часу зміни режиму спірного житла, користувачем якого є позивач, зі службового на житлове за ініціативою Державної прикордонної служби України, позивач у порядку цивільного судочинства набув право захисту від порушення його прав на житло, яке вже не є службовим;
отже, на час розгляду справи судом режим спірної квартири не є службовим, що відповідно до статей 124, 125 ЖК України позбавляє можливості ініціювання позивачем питання щодо виселення відповідачів з житла, адже відповідні вимоги позивача не здійснюються «згідно із законом», а також не наділені легітимною метою;
встановивши, що відповідачі були вселені у квартиру АДРЕСА_4 , яка у подальшому була виключена з числа службових жилих приміщень на підставі розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державною адміністрацією від 19 червня 2018 року № 343 «Про виключення жилих приміщень з числа службового житла», суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову, передбачених статтями 124, 125 ЖК України.
За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог Адміністрації Держприкордонслужби в цій частині.
Доводи Адміністрації Держприкордонслужби про допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права, які унеможливили зміну позивачем предмету чи підстав позову, є необґрунтованими.
Відповідно до частини третьої статті 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що:
ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 15 грудня 2022 року, після закриття підготовчого провадження, задоволено клопотання відповідача про зупинення провадження у цій справі до набрання законної сили рішенням у справі № 761/4289/23 за позовною заявою ОСОБА_1 до Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, третя особа - Адміністрація Держприкордонслужби про скасування розпорядження;
позов у цій справі Адміністрацією Держприкордонслужби поданий 24 вересня 2021 року, а позов у справі № 761/4289/23 - 01 лютого 2023 року (майже через 1,5 роки);
разом з цим, після поновлення розгляду цієї справи судом першої інстанції (12 березня 2024 року) до винесення рішення судом по суті (01 травня 2024 року), відбулося два судових засідання. Жодних заяв про зміну предмету чи підстав або клопотання про такі наміри до суду першої інстанції позивачем подано не було.
Щодо оскарження судових рішень в частині позовної вимоги про зняття з реєстрації
Орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (пункт 6 частини першої статті 24 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні»).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 761/18365/20 (провадження № 61-9164св23) вказано, що:
«у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року по справі № 635/6613/17 (провадження № 61-3686св21) зазначено, що:
«вирішуючи інші позовні вимоги, Верховний Суд врахував, що 01 грудня 2021 року набрав чинності Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», відповідно до пункту 6 частини першої статті 24 якого орган реєстрації вносить зміни до реєстру територіальної громади на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Варто враховувати, що звернення з позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом у разі їх виселення з нього, не є необхідним, оскільки особи втрачають право користування спірним житлом безпосередньо у зв'язку з виселенням з нього, таке рішення суду є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади, а тому пред'явлення такої позовної вимоги як про визнання особи такою, що втратила права користування жилим приміщенням, не призводить до ефективного захисту порушених прав позивача».
У справі, що переглядається, апеляційний суд не звернув уваги, що рішення суду про виселення є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади. Суд першої інстанції відмовив в задоволенні позовної вимоги про зобов'язання знятися з реєстраційного обліку з інших підстав (як похідних від вимог про виселення). Тому постанову апеляційного суду в цій частині належить скасувати, а рішення суду першої інстанції належить змінити в мотивувальній частині».
У справі, що переглядається:
суди не звернули уваги, що рішення суду про виселення є підставою для внесення відповідних змін до відповідного реєстру територіальної громади та відмовили у задоволенні позовної вимоги про зняття з реєстрації з інших підстав (як похідних від вимог про виселення).
тому судові рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги Адміністрації Держприкордонслужби про зняття з реєстрації слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
Щодо оскарження додаткового рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині розподілу судових витрат
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 137 ЦПК України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) вказано, що «склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
У частинах четвертій - шостій статті 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що:
«при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
… можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.
Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності. Велика Палата Верховного Суду при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу вважає за необхідне надати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких позивач має заперечення».
Касаційний суд акцентує увагу, що у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині 4 статті 137 ЦПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності відповідного заперечення іншої сторони, яка вказує на неспівмірність витрат та наводить відповідне обґрунтування, за потреби - з наданням доказів невідповідності заявлених витрат цим критеріям. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Схожі висновки зроблені, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року в справі № 724/318/21 (провадження № 61-19599св21), Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 серпня 2021 року в справі № 520/5311/2020, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07 серпня 2018 року у справі № 916/1283/17 та інших.
У справі, що переглядається:
у відзиві на позов представник відповідача - адвокат Шовкун С. І. повідомив про попередній орієнтовний розмір судових витрат, у тому числі на правову допомогу в сумі 100 000,00 грн (т. 1, а.с. 82);
перед судовими дебатами представник відповідача - адвокат Шовкун С. І. також зробив усну заяву про розподіл судових витрат (т. 2, а.с. 2);
03 травня 2024 року представник відповідача - адвокат Шовкун С. І. подав до суду заяву, у якій просив ухвалити додаткове рішення про стягнення на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 29 000,00 грн;
матеріали справи свідчать, що:
- 10 жовтня 2022 року між адвокатом Шовкуном С. І. та відповідачем ОСОБА_1 укладений договір № 19/22 про надання правничої (правової) допомоги, а також додаткова угода від 10 жовтня 2022 року № 19/22;
- на підтвердження понесення відповідачем витрат на професійну правничу допомогу заявник надав договір про надання правничої (правової) допомоги від 10 жовтня 2022 року № 19/22, додаткову угоду від 10 жовтня 2022 року № 1 до договору про надання правничої (правової) допомоги від 10 жовтня 2022 року № 19/22, додаткову угоду від 10 жовтня 2023 року № 2 до договору про надання правничої (правової) допомоги від 10 жовтня 2022 року № 19/22, акт приймання-передачі наданої правничої допомоги від 10 квітня 2024 року за договором про надання правничої (правової) допомоги від 10 жовтня 2022 року № 19/22, квитанцію № 4 про сплату коштів за надані послуги в розмірі 29 000,00грн;
- 10 квітня 2024 року адвокат Шовкун С. І. та відповідач ОСОБА_1 підписали акт приймання-передачі наданих послуг у справі № 761/36262/21 за договором про надання правничої (правової) допомоги від 10 жовтня 2022 року № 19/22, в якому зазначили обсяг виконаних робіт адвокатом Шовкуном С. І.;
при задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення та стягненні з Адміністрації Держприкордонслужби на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу у розмірі 29 000,00 грн, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно виходив з того, що відповідачем доведено надання йому послуг адвокатом, розмір понесених відповідачем витрат на оплату послуг адвоката є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами та наданими послугами, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом зазначених робіт та значенням справи для відповідача, а також ненадання позивачем заперечення проти відповідного розміру витрат, а також належних та допустимих доказів, які б свідчили про необґрунтованість та неспівмірність витрат на правничу допомогу.
За таких обставин додаткове рішення суду першої інстанції, яке залишене без змін постановою суду апеляційної інстанції, ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
У касаційній скарзі Адміністрація Держприкордонслужби посилалась на те, що у зв'язку з несвоєчасним доставленням ухвали суду першої інстанції від 09 травня 2024 року про призначення до розгляду на 13 травня 2024 року о 11:30 год заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення у цій справі через знеструмлення у відповідний період, позивач не мав можливості не лише подати обґрунтовані заперечення, а й взяти участь в судовому розгляді. На переконання позивача, суд першої інстанції не встановив причини відсутності в судовому засіданні 13 травня 2024 року представника Адміністрації Держприкордонслужби, не відклав розгляд заяви відповідача про ухвалення додаткового рішення на іншу дату та ухвалив додаткове рішення, яке не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Колегія суддів вказані доводи касаційної скарги відхиляє з таких підстав.
Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. У разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (частина третя, четверта статті 270 ЦПК України в редакції, чинній на час ухвалення додаткового судового рішення).
Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом (частина перша статті 8 ЦПК України).
Згідно з частиною п'ятою статті 14 ЦПК України суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки-повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів).
Відповідно до частин другої, четвертої, п'ятої, шостої статті 128 ЦПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, - разом з копіями відповідних документів, надсилається до електронного кабінету відповідного учасника справи, а в разі його відсутності - разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення або кур'єром за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
Днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення (частина восьма статті 128 ЦПК України).
Матеріали справи свідчать, що:
03 травня 2024 року представник відповідача - адвокат Шовкун С. І. подав до суду заяву, у якій просив ухвалити додаткове рішення про стягнення на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 29 000,00 грн;
ухвалою суду першої інстанції від 09 травня 2024 року вказану заяву було призначено до розгляду з повідомленням сторін на 13 травня 2024 року об 11 год 30 хв (т. 2, а. с.31);
копії ухвали від 09 травня 2024 року та судових повісток направлені та доставлені до електронного кабінету сторін, в тому числі й на адресу Адміністрації Держприкордонслужби, - 10 травня 2024 року (т. 2, а. с. 32, 39, 41);
відповідно до довідки секретаря судового засідання від 13 травня 2024 року в зв'язку з неявкою всіх учасників процесу в удове засідання, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснювалось (т. 2, а. с. 45);
Таким чином, Адміністрація Держприкордонслужби, отримавши 10 травня 2024 року ухвалу суду від 09 травня 2024 року про призначення заяви про ухвалення додаткового судового рішення на 13 травня 2024 року, була належним чином повідомлена про розгляд вказаної заяви.
Водночас, за наявності підтвердження отримання сторонами повідомлення про судове засідання, у суду не було обов'язку перевіряти обставину чи причини, через які сторони не з'явилися у судове засідання.
Крім того, при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частини перша статті 182 ЦПК України).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Як зазначалося представник неодноразово указував про понесення відповідачем судових витрат на професійну правничу допомогу, зокрема: у відзиві на позов щодо орієнтованого розміру судових витрат; у судовому засіданні 01 травня 2024 року перед початком судових дебатів, а також у заяві про ухвалення додаткового судового рішення.
Таким чином, про намір стягнути витрати на професійну правничу допомогу з наданням позивачу відповідних доказів понесених витрат, їх складу та вартості, позивача проінформовано у спосіб та строк, які визначені нормами ЦПК України.
Адміністрація Держприкордонслужби не була обмежена у праві надати заперечення щодо розміру (зменшення) судових витрат як під час подання своїх заяв по суті, так і під час судових засідань в суді першої інстанції. Проте позивач в суді першої інстанції не надав жодних заперечень проти стягнення відповідних витрат, їх обсягу та розміру. Водночас посилання позивача на те, що таке заперечення мало бути подане саме у судовому засіданні, в якому ухвалено додаткове судове рішення є помилковим.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції частково ухвалені без додержання норм процесуального та матеріального права. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення в частині позовної вимоги про зняття з реєстрації змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови; в іншій частині судові рішення та додаткове рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Оскільки оскаржені судові рішення підлягають зміні, але лише в частині мотивів їх ухвалення, то підстав для здійснення нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2024 року в частині позовної вимоги про зняття з реєстрації змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 20 травня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2024 року та залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко