Постанова від 22.01.2026 по справі 754/5803/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2026 року

м. Київ

справа № 754/5803/22

провадження № 61-10901св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Державна продовольчо-зернова корпорація України»,

третя особа - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_7, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 лютого 2023 року в складі судді Галась І. А. та постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 рокуу складі колегії суддів:Музичко С. Г., Болотова Є. В., Кулікової С. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся позовом до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» (далі - АТ «ДПЗК України»), третя особа - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у місті Києві (далі - УВД ФСС України в м. Києві, Фонд), про стягнення заборгованості з заробітної плати, компенсації за відрядження, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позов мотивований тим, що 19 січня 2022 року ОСОБА_1 звільнено з посади заступника директора департаменту капітального будівництва відповідно до наказу АТ «ДПЗК України» від 19 січня 2022 року № 33/К на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Проте при звільненні АТ «ДПЗК України» не проведено остаточного розрахунку шляхом виплати усіх належних сум.

Згідно з наказом АТ «ДПЗК України» від 18 жовтня 2021 року № 349 «Про відрядження ОСОБА_1 » позивач перебував у службовому відрядженні з 18 жовтня 2021 року до 29 жовтня 2021 року. За час перебування у цьому відрядженні позивач поніс витрати у загальному розмірі 9 379,90 грн, зокрема: на проїзні квитки у загальній сумі 1 195,00 грн, на проживання у готелях у загальній сумі 5 940,00 грн, витрати у сумі 2 244,90,00 грн на придбання пального для заправки власного автомобіля.

Після прибуття з відрядження позивач захворів, а тому був тимчасово непрацездатним з 01 листопада 2021 року (перший робочий день з 29 жовтня 2021 року) до 19 січня 2022 року. Тому звіт про відрядження до АТ «ДПЗК України» позивач подав після завершення періоду тимчасової непрацездатності.

У звіті про відрядження позивач детально описав результати відрядження на філії АТ «ДПЗК України» «Солідарненський елеватор» (Луганська область), «Сахновщинський елеватор» (Харківська область) та «Ізюмський КХП» (Харківська область). Також у звіті позивач належним чином обґрунтував неможливість перебування у філіях АТ «ДПЗК України» «Партизанський елеватор» (Херсонська область), «Кальчицький елеватор» (Донецька область), «Роївський елеватор» (Донецька область), «Легендарненський елеватор» (Донецька область), адже на той час Херсонська та Донецька області перебували у червоній карантинній зоні, тому позивач не міг до них потрапити у зв'язку з отриманою від транспортних компаній відмовою надати відповідні транспортні послуги з огляду на відсутність COVID-сертифікату.

Згідно з відмітками про вибуття у відрядження, прибуття до пунктів призначень, вибуття з них і прибуття до місця постійної роботи зафіксовано перебування позивач у відрядженні: з 21 жовтня 2021 року до 21 жовтня 2021 року на філії АТ «ДПЗК України» «Солідарненський елеватор», з 26 жовтня 2021 року до 26 жовтня 2021 року на філії АТ «ДПЗК України» «Сахновщинський елеватор», з 26 жовтня 2021 року до 26 жовтня 2021 року на філії АТ «ДПЗК України» «Ізюмський КХП». До звіту про відрядження позивач додав оригінали документів, які підтверджують факт понесення зазначених витрат під час відрядження, що також підтверджується змістом листа АТ «ДПЗК України» від 11 лютого 2022 року № 130-1-19/692 та проставлених на копіях відповідних документів відмітками працівника бухгалтерії АТ «ДПЗК України» про прийняття оригіналів таких документів.

Проте ні під час проведення з ним остаточного розрахунку при звільненні 19 січня 2022 року, ні надалі АТ «ДПЗК України» не виплатило компенсації зазначених витрат, незважаючи на те, що такі виплати входять до складу заробітної плати. Більше того, за період з 18 жовтня 2021 року до 29 жовтня 2021 року АТ «ДПЗК України» не виплатило позивачу заробітну плату за цей період. Так, виписка з банківського рахунку за 18 жовтня 2021 року підтверджує надходження відрядних у сумі 4 200,00 грн, але встановити структуру такої виплати неможливо.

Таким чином, АТ «ДПЗК України» порушено право позивача на отримання заробітної плати у належному розмірі.

Згідно з індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (Форма ОК-5) у листопаді 2021 року відображено нарахування страхувальником АТ «ДПЗК України» заробітної плати у розмірі 48 658,72 грн, що з урахуванням утримання податку на доходи фізичних осіб (18 %) та військового збору (1,5 %) становить 39 170,27 грн. Водночас у листопаді 2021 року АТ «ДПЗК України» позивачу виплачено заробітну плату лише у розмірі 16 451,33 грн, що підтверджує виписка з банківського рахунку позивача для зарахування заробітної плати. Аналогічна ситуація й за січень 2022 року.

Згідно з індивідуальними відомостями про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (Форма ОК-5) у січні 2022 року відображено нарахування страхувальником АТ «ДПЗК України» заробітної плати у розмірі 211 810,58 грн, що з урахуванням утримання податку на доходи фізичних осіб (18 %) та військового збору (1,5 %) становить 170 507,52 грн. Разом з цим, у січні 2021 року АТ «ДПЗК України» позивачу виплачено заробітну плату лише у розмірі 136 406,02 грн, що підтверджує виписка з банківського рахунку позивач для зарахування заробітної плати. Отже, АТ «ДПЗК України» не виплачено позивачу, у тому числі під час проведення розрахунку при звільненні, безпосередньо заробітну плату у загальному розмірі 98 123,50 грн, у тому числі, за листопад 2021 року - 22 718,94 грн та за січень 2022 року в сумі 75 404,56 грн.

Позивач зазначав, що має право на отримання допомоги по тимчасовій непрацездатності у розмірі 100 відсотків середньої заробітної плати (доходу).

У зв'язку із невиплатою позивачу зазначених сум заробітної плати (компенсації витрат на відрядження, безпосередньо заробітної плати та допомоги по тимчасовій непрацездатності за період понад 5 днів тимчасової непрацездатності) позивач просив суд зобов'язати відповідача одночасно із виплатою вказаних сум заробітної плати виплатити також компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати.

ОСОБА_1 з урахуванням збільшення позовних вимог просив:

стягнути з АТ «ДПЗК України» на його користь невиплачену заробітну плату у загальному розмірі 226 888,36 грн, у тому числі: компенсацію витрат на відрядження у загальній сумі 9 379,9 грн; заробітну плату у загальному розмірі 98 123,50 грн; допомогу по тимчасовій непрацездатності за перші 5 днів тимчасової непрацездатності у загальній сумі 119 384,96 грн;

стягнути з АТ «ДПЗК України» на його користь компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати у розмірі 17 502,99 грн за період до липня 2022 року, а також у відповідній сумі за період з липня 2022 року (включно) до дати проведення остаточного розрахунку при звільненні;

зобов'язати АТ «ДПЗК України» підготувати та подати до УВД ФСС України в м. Києві заяву-розрахунок на призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності ОСОБА_1 за періоди понад 5 днів тимчасової непрацездатності на підставі листків непрацездатності за періоди: з 04 жовтня 2021 року до 13 жовтня 2021 року включно згідно з листком непрацездатності № 2000832228-1, з 01 листопада 2021 року до 12 листопада 2021 року включно згідно з листком непрацездатності № 13374042002401454-1, з 20 листопада 2021 року до 26 листопада 2021 року включно згідно з листком непрацездатності № 1556665-2003159919-1, з 30 листопада 2021 року до 10 грудня 2021 року включно згідно з листком непрацездатності № 1556665-2003603721-1, з 15 грудня 2021 року до 23 грудня 2021 року включно згідно з листком непрацездатності № 1556665-2003988184-1, з 24 грудня 2021 року до 31 грудня 2021 року включно згідно з листком непрацездатності № 1556665-2004140973-1;

стягнути з АТ «ДПЗК України» на його користь середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні за період з 19 січня 2022 року до 08 лютого 2022 року в розмірі 234 892,57 грн;

стягнути з АТ «ДПЗК України» на його користь моральну шкоду у розмірі 150 000,00 грн;

стягнути з АТ «ДПЗК України» на його користь всі понесені судові витрати, у тому числі, на сплату судового збору в сумі 13 397,40 грн та на професійну правничу допомогу в сумі 30 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 лютого 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнено з АТ «ДПЗК України» на користь ОСОБА_1 компенсацію витрат на відрядження в розмірі 5 179,90 грн та розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника в розмірі 585 572,13 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи дають підстави для висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог ОСОБА_1 .

Стосовно вимоги про компенсації витрат на відрядження у загальній сумі 9 379,90 грн суд першої інстанції зазначив, що витрати на відрядження позивачеві частково компенсовано за рахунок грошового авансу, який нарахований 18 жовтня 2021 року в сумі 4 200,00 грн. Факт отримання вказаного грошового авансу підтверджується позивачем у позовній заяві, а також платіжним дорученням від 18 жовтня 2021 року № 12708 та платіжною відомістю від 18 жовтня 2021 року № 386. Таким чином, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає різниця між реально понесеними витратами на відрядження позивача та сплаченим авансом в сумі 4 200,00 грн і становить 5 179,90 грн.

Твердження відповідача про безпідставність користування позивачем особистим транспортом під час виконання завдань наказу про відрядження суд першої інстанції оцінив критично, адже користуватися громадським транспортом позивач не мав можливості з 21 жовтня 2021 року у зв'язку з введенням епідеміологічних обмежень.

Також суд відхилив посилання відповідача на те, що ОСОБА_1 мав можливість відмовитися виконувати наказ про відрядження. Так, згідно зі статтею 31 КЗпП України власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства, об'єднання, установи, організації на визначений строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (див. Інструкцію про службові відрядження у межах України та за кордон, затверджену наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59,). Отже, відрядження є формою виконання працівником своїх трудових обов'язків, а не їх окремим видом, що виключає можливість відмови від нього з посиланням на те, що необхідність поїздок у відрядження не обумовлена в трудовому договорі. Посилання на норми статті 31 КЗпП України можливе тільки в тому випадку, якщо службове доручення, для виконання якого працівник направляється у відрядження, не входить до трудових обов'язків працівника. В інших випадках за загальним правилом працівник не може відмовитися від відрядження.

Суд першої інстанції вказав, що праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернулися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Відповідно до довідки від 06 липня 2022 року № 052/07-Б, виданої АТ «ДПЗК України» середньоденна заробітна плата позивача ОСОБА_1 становить 4 094,91 грн.

На час ухвалення рішення суду затримка розрахунку в частині виплати компенсації за відрядження становила 286 робочих днів. Отже, середній заробіток за весь час затримки буде складати 1 171 144,26 грн.

Зважаючи на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц (провадження

№ 14-623цс18), щодо можливості суду зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково, враховуючи обставини справи, суд вважав за необхідне зменшити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідача із позивачем при звільненні до 585 572,13грн, адже саме така сума є достатньою компенсацією майнових втрат позивача.

Стосовно вимоги про стягнення допомоги по тимчасовій непрацездатності за перші 5 днів тимчасової непрацездатності у загальній сумі 116 976,83 грн суд зазначив наступне. Позивачем надано відповідачу для виплати листки непрацездатності.

З метою перевірки обґрунтованості видачі закладами охорони здоров'я листків непрацездатності комісія із соціального страхування AT «ДПЗК України» звернулася листами до УВД ФСС України в м. Києві з вимогою перевірити обґрунтованість видачі закладами охорони здоров'я вказаних листків непрацездатності.

За результатами розгляду вказаних звернень УВД ФСС України в м. Києві листами повідомило, що здійснюється перевірка правильності оформлення листків непрацездатності виданих на ім'я ОСОБА_1 , тому Фондом рекомендовано розглянути питання щодо призначення матеріального забезпечення та подання заяви - розрахунку після отримання результатів вказаної перевірки.

Враховуючи листи УВД ФСС України в м. Києві, які за результатами перевірки обґрунтованості видачі листків непрацездатності надійшли до АТ «ДПЗК України» 25 листопада 2022 року та 12 серпня 2022 року відповідно, у відповідача були обґрунтовані підстави не подавати до Фонду заяви - розрахунки та не виплачувати допомогу за перші п'ять днів тимчасової непрацездатності, адже тривала перевірка вказаних листків непрацездатності і як результат було виявлено, що деякі з них видано та продовжено необґрунтовано.

Отже, згідно з платіжними дорученнями та платіжними відомостями позивачеві за рахунок AT «ДПЗК України» нараховано компенсацію за перші 5 днів тимчасової непрацездатності у сумі 80 847,67 грн (без вирахування податків), виплачено 65 082,37 грн (після відрахування податків).

Таким чином, позовні вимоги про стягнення допомоги по тимчасовій непрацездатності за перші 5 днів тимчасової непрацездатності у загальній сумі 119 384,96 грн є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Також не підлягає задоволенню вимога про зобов'язання відповідача підготувати та подати до УВД ФСС України в м. Києві заяву-розрахунок на призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності ОСОБА_1 за періоди понад 5 днів тимчасової непрацездатності на підставі листків непрацездатності, адже вона не була підтримана під час судового розгляду стороною позивача.

Щодо вимоги про стягнення невиплаченої заробітної плати у розмірі 98 123,50 грн суд першої інстанції вказав, що у листопаді 2021 року страхувальником AT «ДПЗК України» нараховано 48 658,72 грн, що підтверджується довідкою (форма ОК-5) та розрахунковими листками, що відповідає інформації, яка міститься в довідці (Форма ОК-5), яку надано позивачем.

Оскільки у листопаді 2021 року були нарахування за жовтень 2021 року, то загальна сума нарахування згідно з розрахунковим листком за листопад 2021 року становила 63 313,22 грн (до відрахування податків) та 50 967,14 грн (після відрахування податків).

Також на кінець листопада 2021 року за Фондом наявний борг у сумі 34 515,82 грн, тому позивачеві (за вирахуванням вказаного боргу) в листопаді 2021 року виплачено 16 451,33 грн.

У грудні 2021 року Фонду було погашено частину вказаного боргу у сумі 14 501,35 грн (податки було утримано в листопаді 2021 pоку), вказані кошти разом з нарахуванням за листопад 2021 року у сумі 14 348,20 грн виплачено позивачеві у грудні 2021 року в загальній сумі 23 741,59 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 31 грудня 2021 року № 144, платіжною відомістю від 31 грудня 2021 року № 529, платіжним дорученням від 29 грудня 2021 року № 16140 та платіжною відомістю від 29 грудня 2021 року № 520.

Також у грудні 2021 року, крім податків, було утримано кошти в сумі 2 310,06 грн на підставі постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 18 грудня 2021 року в рамках виконавчого провадження № 67654042. Ці кошти було перераховано на рахунок приватного виконавця Жданович В. М. Перерахування вказаних коштів підтверджується платіжним дорученням від 29 грудня 2022 року № 16145 та звітом про здійснення відрахування та виплати за період з 01 грудня 2021 року до 19 січня 2022 року.

Станом на кінець грудня 2021 року борг Фонду соціального страхування перед АТ «ДПЗК України» як страхувальником становив 20 014,47 грн, що підтверджується розрахунковим листком за грудень 2021 року.

У січні 2022 року страхувальником AT «ДПЗК України» нараховано 211 810,58 грн, що підтверджується довідкою (форма ОК-5), яка надана позивачем та розрахунковим листком за січень 2022 року. З цієї суми, крім утримання податків, було утримано кошти в сумі 34 101,50 грн на підставі постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 18 грудня 2021 року в рамках виконавчого провадження № 67654042. Ці кошти було перераховано на рахунок приватного виконавця Жданович В. М. Отже, виплачена позивачу у січні 2022 року сума грошових коштів у розмірі 136 406,02 грн є повною та правильною.

Таким чином, позовна вимога про стягнення з АТ «ДПЗК України» невиплаченої заробітної плати у розмірі 98 123,50 грн є необґрунтованою і не підлягає задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення моральної шкоди суд першої інстанції зазначив, що під час судового розгляду позивач не довів факту завдання йому відповідачем моральних страждань.

Крім того, відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України суд вирішив покласти обов'язок щодо сплати судового збору на сторони, пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 року апеляційну скаргу АТ «ДПЗК України» задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 лютого 2023 року змінено, зменшено суму розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника з 585 572,13 грн до 40 000.00 грн. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції. Разом з цим суд апеляційної інстанції з огляду на очевидну неспівмірність середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, вважав за необхідне зменшити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідача із позивачем при звільненні до 40 000,00 грн.

Крім того, суд апеляційної інстанції відхилив доводи АТ «ДПЗК України» про те, що витрати на відрядження не входять до структури заробітної плати, а тому такі вимоги мають бути пред'явлені протягом трьох місяців, чого позивачем не зроблено, а суд першої інстанції не звернув уваги на пропущення позивачем строків звернення до суду. Запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Враховуючи, що станом на час звернення позивача до суду діяв карантин, запроваджений Кабінетом Міністрів України, то строк, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, адже його продовжено на строк дії карантину.

Посилання на те, що судом не взято до уваги положення наказу АТ «ДПЗК України» від 25 травня 2022 року № 36, яким встановлено норми компенсації витрат, зокрема на проживання у розмірі 1 300,00 грн, а також те, що наказом про відрядження не погоджено використання власного транспортного засобу апеляційний суд не прийняв. Положеннями статті 121 КЗпП України встановлено гарантії і компенсації при службових відрядженнях та передбачено право працівників на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо невчасності виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності як підстави для стягнення середнього заробітку суд апеляційної інстанції вважав безпідставними, оскільки несвоєчасність виплати викликана перевіркою обґрунтованості видачі закладами охорони здоров'я листків непрацездатності.

Правомірність здійснення відрахувань із заробітної плати в рамках виконавчого провадження не є предметом судового розгляду в межах цієї справи, тому відповідні доводи позивача щодо безпідставності такого стягнення є необґрунтованими.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_7, в якій просить: скасувати частково рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову про стягнення заборгованості із заробітної плати; ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 частково та стягнути з АТ «ДПЗК України» на користь позивача суму невиплаченої заробітної плати в розмірі 36 854,19 грн; скасувати частково постанову апеляційного суду в частині задоволення апеляційної скарги АТ «ДПЗК України» та залишенні без задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 ; змінити постанову апеляційного суду, залишивши в силі рішення суду першої інстанції у частині стягнення з АТ «ДПЗК України» на користь ОСОБА_1 компенсації витрат на відрядження в розмірі 5 179,90 грн та розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника в розмірі 585 572,13 грн.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд першої інстанції помилково відніс цю справу до малозначних. Ціна позову, визначена у позовній заяві на момент її подання становила 496 875,79 гри (в 191,1 рази перевищувала показник прожиткового мінімуму), тому застосування до спірних правовідносин підпункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України є неможливим. Також ця справа не могла бути визнана малозначною на підставі підпункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України, оскільки: ціна позову на момент його пред'явлення становила 496 875,79 грн (майже в 2 рази перевищує показник, визначений підпунктом 1 частини шостої статті 19 ЦПК України); у межах позовної заяви було заявлено 5 позовних вимог майнового та немайнового характеру, які мали достатнє та суттєве правове і фактичне обґрунтування. Крім того, визнання справи малозначною за загальним правилом має наслідком її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження. Проте якби насправді зазначена справа була дійсно нескладною за характером відповідних правовідносин, то суд першої інстанції не розглядав би її 7 місяців та не склав би рішення на 35 аркушах;

касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування частини четвертої статті 121 КЗпП України стосовно періоду відрядження, за який має здійснюватися виплата працівникові заробітної плати у встановленому законом розмірі. За відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування вказаної норми права потребує з'ясування те, чи підлягає оплаті період часу, витраченого на проїзд працівника від місця постійної роботи до місця відрядження і у зворотному напрямку. Суди, дослідивши обставини перебування позивача у відрядженні та задовольнивши позовні вимоги про стягнення понесених позивачем витрат під час відрядження, неправильно застосували частину четверту статті 121 КЗпП України в умовах відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

щодо періоду відрядження, що тривав протягом 12 календарних днів з 18 жовтня 2021 року до 29 жовтня 2021 року суди помилково не врахували, що увесь період перебування у відрядженні є робочим часом працівника, за на підставі статті 121 КЗпП України має виплачуватись заробітна плата згідно з умовами трудового або колективного договору і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку. Натомість суди помилково віднесли до робочого часу, за який має виплачуватись заробітна плата згідно з умовами трудового або колективного договору лише дні відрядження, за які у посвідченні про відрядження проставлено відмітки про вибуття та прибуття. Тому у разі, якщо суд касаційної інстанції погодиться з аргументами позивача, судові рішення підлягають зміні, адже позовні вимоги про стягнення невиплаченої заробітної плати за періоди відрядження, які не були відмічені позначками у посвідченні про відрядження, мають бути оплачені, виходячи із встановленого під час судового розгляду розміру середньоденної заробітної плати позивача в розмірі 4 094,91 грн. Отже, з відповідача слід стягнути 36 854,19 грн заробітної плати, належної позивачу за 9 календарних днів відрядження;

суд апеляційної інстанції необґрунтовано зменшив суму середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за статтею 117 КЗпП України, неправильно застосувавши цю норму без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 липня 2023 року в справі № 552/16890/20, від 26 червня 2019 року в справі № 761/9584/15-ц. Суд першої інстанції встановив, що на час ухвалення рішення суду затримка розрахунку відповідача із позивачем в частині виплати компенсації за відрядження становила 286 робочих днів. Отже, середній заробіток за весь час затримки буде складати 1 171 144,26 грн. При цьому, враховуючи обставини справи, суд вважав за необхідне зменшити суму середнього заробіток за час затримки розрахунку відповідача із позивачем при звільненні до 585 572,13 грн, а цю суму достатньою компенсацією майнових втрат позивача. Погодившись з мотивуванням суду першої інстанції визначення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, апеляційний суд зазначив, що розмір витрат на відрядження, які підлягають відшкодуванню на користь позивача, становить 5 179,90 грн, що є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні. Проте цей висновок є помилковим, зважаючи на безпідставну відмову стягнути з відповідача заробітну плату за час відрядження, яка становить 36 854,19 грн. Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував той факт, шо за листком непрацездатності № 2444428-2004672699-1 за період з 10 січня 2022 року - 13 січня 2022 року позивачеві виплачено 8 791,05 грн після утримання податків (ПДФО - 1 965,7 грн; військовий збір - 163,81 грн) лише 31 серпня 2022 року. Відповідно до листа Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві від 10 серпня 2022 року № 3138-6 «Про результати перевірки обґрунтованості видачі листків непрацездатності», дирекцією Фонду соціального страхування України у м. Києві, крім іншого, повідомлено наступне: електронні листки непрацездатності на ім'я ОСОБА_1 № 1556665-2003986354-1 (з 11 грудня 2021 року до 14 грудня 2021 року), № 1556665-2003988184-1 (з 15 грудня 2021 року до 20 грудня 2021 року), № 2444428-2004672699-1 (з 10 січня 2022 року до 13 січня 2022 року) видані обґрунтовано. Як встановлено судами цей лист надійшов до AT «ДПЗК України» 12 серпня 2022 року. Отже, відповідач всупереч статті 116 КЗпП України мав у цей же день оплатити позивачу допомогу за перші 5 днів тимчасової непрацездатності за листком № 2444428-2004672699-1, проте оплата була проведена 31 серпня 2022 року. Таким чином, співвідношення між розміром заробітку та витратами на відрядження, право на які має позивач (42 034,09 грн), та розміром середнього заробітку, стягнутого судом першої інстанції (585 572,13 грн), становить 13,97. Суди також не врахували несвоєчасну виплату відповідачем 8 791,05 грн допомоги по тимчасовій непрацездатності за рахунок роботодавця;

встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Ці критерії можуть визначатися судом під час розгляду конкретної справи- з урахуванням установлених у ній обставин. Позивач наголошує, що дискреційні повноваження суду в частині визначення суми середнього заробітку, що підлягає стягненню з відповідача підштовхнуло суд апеляційної інстанції до висновку про зменшення у 14,6 рази суми, визначеної судом першої інстанції відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи з середнього заробітку, визнаного судом першої інстанції, та періоду прострочення. На переконання позивача, сума відшкодування має бути збільшена. Ухваливши рішення, суд першої інстанції погодився стягнути лише невідшкодовані витрати, понесені позивачем під час відрядження в розмірі 5 179,90 грн. Поза увагою суду апеляційної інстанції залишився той факт, що за період відрядження фактично невиплаченою залишилася заробітна плата в розмірі 36 854,19 грн, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум. При цьому позивач не зловживав своїм правом на звернення до суду, тобто штучно не збільшував період прострочення, а вказаний період не був надмірно тривалим, продовжився через тривалий розгляд справи в суді;

суди залишили поза увагою питання про ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. З моменту звільнення з роботи позивач не має доходів, перебуває у пошуках роботи. Якби він не був змушений звільнятися, його ймовірний розмір доходів у межах трудових відносин із відповідачем складав би суму середнього заробітку за визначений період, тобто 1 171 144,26 грн. При цьому суди правильно визнали необґрунтованими і неправомірними дії відповідача щодо направлення позивача у відрядження в «червону карантинну зону» на громадському транспорті. Відповідач діяв нерозумно, а у позивача не було можливості та підстав не виконувати відповідний наказ про відрядження. Зазначене по суті спричинило виникнення трудового спору і подальшу хворобу позивача;

апеляційний суд не врахував принцип пропорційності, який є визначальним для правильного вирішення цієї справи.

Аналіз доводів касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 36 854,19 грн; постанова апеляційного суду - в частині скасування рішення суду першої інстанції про стягнення компенсації витрат на відрядження в розмірі 5 179,90 грн та зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У листопаді 2024 року від АТ «ДПЗК України» до суду надійшов відзив, у якому відповідач просить у задоволенні касаційної скарги відмовити.

Відзив обґрунтований тим, що:

доводи позивача про начебто незаконну відмову судів у стягненні заробітної плати на користь позивача за період відрядження є необґрунтованими. Позивач не виконав належним чином наказ AT «ДПЗК України» від 18 жовтня 2021 року № 349 про його відрядження, зокрема: філії AT «ДПЗК України» «Легендарненський елеватор», «Роївський елеватор», «Партизанський елеватор», «Кальчицький елеватор», на які позивача було відряджено, листами повідомили, що ОСОБА_1 у період з 18 жовтня 2021 року до 29 жовтня 2021 року вказані філії не відвідував. Також згідно з актами AT «ДПЗК України» від 19 жовтня 2021 року, 20 жовтня 2021 року, 21 жовтня 2021 року, 22 жовтня 2021 року, 23 жовтня 2021 року, 27 жовтня 2021 року, 28 жовтня 2021 року, 29 жовтня 2021 року позивач був відсутній в адміністративній будівлі AT «ДПЗК України» в період з 19 жовтня 2021 року до 23 жовтня 2021 року та з 27 жовтня 2021 року до 29 жовтня 2021 року. Після відрядження позивач відкрив лікарняний, який тривав фактично до дня звільнення. Враховуючи, що позивач фактично у відрядженні не перебував, звіт про відрядження позивачем на момент звільнення не надав, то у AT «ДПЗК України» були відсутні правові підстави для компенсації витрат у відрядження та для виплати заробітної плати за період з 19 жовтня 2021 року до 23 жовтня 2021 року та з 27 жовтня 2021 року до 29 жовтня 2021 року. Суди встановили, що звіт про відрядження позивачем надіслано роботодавцю лише 26 січня 2022 року, тобто після його звільнення. Сам звіт не підтверджував належного виконання завдань у відрядженні в повному обсязі. Тому роботодавцем було прийнято рішення компенсувати витрати на відрядження понесені позивачем за 18 жовтня 2021 року (день вибуття у відрядження) та 25 жовтня 2021 року, 26 жовтня 2021 року (дні відрядження, в які підтверджено листами факт відвідування філій AT «ДПЗК України»). Витрати за вказані дні позивачеві фактично компенсовано за рахунок грошового авансу, який було нараховано 18 жовтня 2021 року в сумі 4 200,00 грн. При цьому оплаті підлягає фактично відпрацьований працівником час. У зв'язку з тим, що позивач фактично не виконував свої службові обов'язки 19, 20, 21, 22, 23, 24, 27, 28, 29 жовтня 2024 року та не надав жодних пояснення та не надав звіт за результатами відрядження було відкориговано табель робочого часу, а у січні 2022 року із позивача утримано грошові кошти за цей період. Водночас позивач до позовної заяви та до матеріалів справи не надав жодних доказів, які б підтверджували належне виконання наказу про відрядження. Тому суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення вимог у цій частині. Крім того, посилання позивача на те, що він не міг належним чином виконати завдання відрядження, оскільки не був вакцинований є необґрунтованими. Вакцинація це зона відповідальності працівника, тому не здійснивши вакцинацію, позивач мав усвідомлювати ризики пов'язані зі складнощами використання громадського транспорту. При цьому позивач ні усно, ні письмово не повідомляв роботодавця про неможливість використання громадського транспорту через відсутність вакцинації;

позивач безпідставно стверджує, що йому несвоєчасно виплачено допомогу по тимчасовій непрацездатності за рахунок коштів Фонду соціального страхування та за рахунок коштів роботодавця. Також необґрунтованими є доводи представника позивача про начебто затримку розрахунку за листком непрацездатності № 2444428-2004672699-1 за рахунок коштів роботодавця, оскільки розрахунок було проведено після отримання результатів перевірки, а на момент звільнення працівника прийнятого рішення комісії із соціального страхування у роботодавця не виникло обов'язку з оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності в день звільнення;

суд апеляційної інстанції правильно застосував принцип пропорційності при розрахунку суми коштів, які підлягають стягненню за час затримки розрахунку при звільненні. З огляду на очевидну неспівмірність середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, апеляційний суд дійшов правильного висновку щодо зменшення суму середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідача з позивачем при звільненні до 40 000,00 грн.

на виконання рішення суду позивачеві виплачено 40 000,00 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та розмір витрат на відрядження у сумі 5 179,90 грн.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 серпня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 12 серпня 2024 року указані недоліки було усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2024 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції та постанову сулу апеляційної інстанції, відкрито касаційне провадження у справі № 754/5803/22 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У жовтні 2024 року матеріали справи № 754/5803/22 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії суддів у кількості п'яти суддів в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 30 вересня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 552/16890/20, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується з підстав, передбаченого частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 з 20 вересня 2021 року на підставі наказу АТ «ДПЗК України» від 15 січня 2021 року № 148-К працював на посаді заступника директора департаменту капітального будівництва вказаного Товариства.

Відповідно до наказу АТ «ДПЗК України» від 19 січня 2022 року № 33/К ОСОБА_1 звільнений з посади заступника директора департаменту капітального будівництва 19 січня 2022 року за угодою сторін, відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України із виплатою двох посадових окладів.

Згідно з наказом АТ «ДПЗК України» від 18 жовтня 2021 року № 349 «Про відрядження ОСОБА_1 » позивача було направлено у службове відрядження терміном 12 календарних днів з 18 жовтня 2021 року до 29 жовтня 2021 року до смт Рикове Генічеського району Херсонської області на філію АТ «ДПЗК України» «Партизанський елеватор», с. Кальчик Нікольського району Донецької області на філію АТ «ДПЗК України» «Кальчицький елеватор», м. Курахове Марийського району Донецької області на філію АТ «ДПЗК України» «Роївський елеватор», смт. Новодонецьке Краматорського району Донецької області на філію АТ «ДПЗК України» «Легендарненський елеватор», с. Солідарне Білокуракинського району Луганської області на філію АТ «ДПЗК України» «Солідарненський елеватор», смт. Сахновщина Сахновщинського району Харківської області на філію АТ «ДПЗК України» «Сахновщинський елеватор», с. Капитолівка Харківської області на філію АТ «ДПЗК України» «Ізюмський КХП». Вид транспорту - громадський транспорт. За підсумками відрядження в термін до 01 листопада 2021 року підготувати звіт.

Як на час видання наказу про відрядження позивача, так і під час його виконання позивачем ОСОБА_1 не мав COVID-сертифікату дводозної вакцини, про що було відомо роботодавцю. Цей факт сторонами не оспорювався і вважається доведеним.

Відповідно до відміток про вибуття у відрядження, прибуття в пункт призначення, вибуття з них і прибуття до місця постійної роботи, зафіксовано перебування позивач у відрядженні: із 21 жовтня 2021 до 21 жовтня 2021 року на філії АТ «ДПЗК України» «Солідарненський елеватор», з 26 жовтня 2021 року до 26 жовтня 2021 року на філії АТ «ДПЗК України» «Сахновщинський елеватор», із 26 жовтня 2021 року до 26 жовтня 2021 року на філії АТ «ДПЗК України» «Ізюмський КХП».

За час перебування у вказаному відрядженні позивач поніс витрати у загальному розмірі 9 379,90 грн., зокрема: на проїзні квитки у загальній сумі 1 195,00 грн, у тому числі: 18 жовтня 2021 року, маршрут Київ - Миколаїв, вартість 450,00 грн; 20 жовтня 2021, маршрут Миколаїв - Генічеськ, вартість 295,00 грн; маршрут Миколаїв - Київ, вартість 450,00 грн; на проживання у готелях у загальній сумі 5 940,00 грн, у тому числі: у місті Миколаїв у ТОВ «Готель «Інгул» - 1 350,00 грн (дві доби з 19 жовтня 2021 року до 21 жовтня 2021 року, по 645,00 грн за добу, туристичний збір 60,00 грн); у місті Харків у ФОП ОСОБА_2 - 4 590,00 грн (три доби з 24 жовтня 2021 року до 26 жовтня 2021 року, 1 530,00 грн за добу); витрати у сумі 2 244,90 грн на придбання пального для заправки власного автомобіля.

На час дії відрядження (з 18 жовтня 2021 року до 29 жовтня 2021 року) в Херсонській, Донецькій, Луганській та Харківській областях був встановлений помаранчевий та червоний рівень епідеміологічної небезпеки COVID-19.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, в редакції від 13 жовтня 2021 року, з 21 жовтня 2021 року були введені нові правила перевезення пасажирів, а саме, міжрегіональні перевезення пасажирів у регіонах із «жовтим», «помаранчевим» чи «червоним» рівнем епідембезпеки будуть дозволені за умови наявності у всіх водіїв, екіпажу авіатранспорту та пасажирів одного із цих документів: документа, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації або документа, що підтверджує отримання однієї дози дводозної вакцини для регіонів «жовтого» рівня епідемічної небезпеки; міжнародного, внутрішнього сертифіката або іноземного сертифіката, що підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією дозою однодозної вакцини чи двома дозами дводозної вакцини, дозволених ВООЗ для використання в надзвичайних ситуаціях, негативний результат тестування методом полімеразної ланцюгової реакції або одужання особи від зазначеної хвороби, чинність якого підтверджена за допомогою Єдиного державного вебпорталу електронних послуг, зокрема з використанням мобільного додатка Порталу Дія (Дія); негативного результату тестування на COVID-19 методом ПЛР або експрес-тесту на визначення антигену коронавірусу SARS-CoV-2, який чинний 72 години. Нові правила стосуються як регулярних, так і нерегулярних перевезень пасажирів. Йдеться про автомобільний транспорт на автобусних маршрутах, авіаційний та залізничний транспорт міжобласного сполучення. Відповідні правила не будуть застосовуватись до міських та внутрішньообласних перевезень. Відповідальність за наявність у всіх водіїв, членів екіпажу літака та пасажирів зазначених документів несе перевізник.

Позивач був тимчасово непрацездатним з 01 листопада 2021 року (перший робочий день з 29 жовтня 2021 року) до 19 січня 2022 року.

Згідно з пунктом 9.2 Положення про відрядження працівників публічного акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», затверджене наказом АТ «ДПЗК України» від 19 грудня 2016 № 367, працівник Товариства в термін три робочих дні після повернення з відрядження складає звіт в довільній формі про результати роботи проведеної у відряджені, та подає на розгляд Керівнику.

Звіт про відрядження разом з описом та чеками направлено позивачем до АТ «ДПЗК України» 26 січня 2022 року цінним листом з описом вкладення.

Щодо проведення відповідачем оплати лікарняних листів позивача судом встановлено, що лікарняні:

1) № 2000362226-1 за період 16 вересня 2021 року - 20 вересня 2021 року відповідачем нараховано 14 711,95 грн (без вирахування податків) разом із заробітною платою у вересні 2021 року. Виплата підтверджується розрахунковим листком за вересень 2021 року, платіжним дорученням від 30 вересня 2021 року № 12118, платіжною відомістю від 30 вересня 2021 року № 350, платіжним дорученням № 11425 від 14 вересня 2021 року, платіжною відомістю № 302 від 14 вересня 2021 року;

2) № 2000451104-01, за період 21 вересня 2021 року - 24 вересня 2021 року, відповідачем нараховано 11 769,56 грн (без вирахування податків) разом із заробітною платою у вересні 2021 року. Виплата підтверджується розрахунковим листком за вересень 2021 року, платіжним дорученням від 30 вересня 2021 року № 12118, платіжною відомістю від 30 вересня 2021 року № 350, платіжним дорученням № 11425 від 14 вересня 2021 року, платіжною відомістю № 302 від 14 вересня 2021 року;

3) № 529102-2000832228-1 за період 04 жовтня 2021 року - 13 жовтня 2021 року відповідачем нараховано за перші 5 днів непрацездатності 14 501,35 грн (без вирахування податків) разом із заробітною платою у листопаді 2021 року. Виплата підтверджується розрахунковим листком за листопад 2021 року, платіжним дорученням від 30 листопада 2022 року № 14719 та платіжною відомістю від 30 листопада 2021 року № 472. За другі 5 днів виплачено 14 501,35 грн за рахунок коштів Фонду соціального страхування, що підтверджується платіжним дорученням від 31 грудня 2021 року № 144 та платіжною відомістю від 31 грудня 2021 року № 529 (податки утримані в місяці нарахування);

4) № 1337404-2002401454-1 за період 01 листопада 2021 року - 12 листопада 2021 року відповідачем нараховано за перші 5 днів непрацездатності 14 296,05 грн (без вирахування податків) разом із заробітною платою у листопаді 2021 року. Виплата підтверджується розрахунковим листком за листопад 2021 року, платіжним дорученням від 30 листопада 2022 року № 14719 та платіжною відомістю від 30 листопада 2022 року № 472. Щодо оплати наступних 7 днів подано заяву - розрахунок від 19 серпня 2022 року № 108399, яка прийнята Фонду соціального страхування 25 серпня 2022 року;

5) № 1556665-2002898736-1 за період 15 листопада 2021 року - 19 листопада 2021 року відповідачем нараховано за перші 5 днів непрацездатності 14 348,20 грн (без вирахування податків) разом із заробітною платою у грудні 2021 року. Після вирахування податків сума до сплати склала 9 240,24 грн. Виплата підтверджується розрахунковим листком за грудень 2021 року, платіжним дорученням від 29 грудня 2021 року № 16140 та платіжною відомістю від 29 грудня 2021 року № 520;

6) № 1556665-2003159919-1 за період 20 листопада 2021 року - 26 листопада 2021 року, - продовжено страховий випадок, оплата має здійснюватися за рахунок Фонду соціального страхування. Відповідачем подано заяву - розрахунок від 19 серпня 2022 року № 108399, яка прийнята Фонду соціального страхування 25 серпня 2022 року;

7) № 1556665-2003316205-1 за період 27 листопада 2021 року - 29 листопада 2021 року - продовжено страховий випадок, оплата має здійснюватися за рахунок Фонду соціального страхування. Відповідачем подано заяву - розрахунок від 19 серпня 2022 року № 108399, яка прийнята Фонду соціального страхування 25 серпня 2022 року;

8) № 1556665-2003603721-1 за період 30 листопада 2021 року - 10 грудня 2021 року кількість днів та сума заявлена позивачем - 13 днів, за перші 5 днів - 13 422,12 грн. Продовжено страховий випадок, тому оплата має здійснюватися за рахунок Фонду соціального страхування. Відповідачем подано заяву- розрахунок від 19 серпня 2022 року № 108399, яка прийнята Фонду соціального страхування 25 серпня 2022 року;

9) № 1556665-2003986354-1 за період 11 грудня 2021 року - 14 грудня 2021 року, продовжено страховий випадок, оплата має здійснюватися за рахунок Фонду соціального страхування. Відповідачем подано заяву - розрахунок від 19 серпня 2022 року № 108399, яка прийнята Фонду соціального страхування 25 серпня 2022 року;

10) № 1556665-2003988184-1 за період 15 грудня 2021 року - 20 грудня 2021 року, продовжено страховий випадок, оплата має здійснюватися за рахунок Фонду соціального страхування. Відповідачем подано заяву - розрахунок від 29 серпня 2022 року № 111180, яка прийнята Фонду соціального страхування 01 вересня 2022 року;

11) № 1556665-2004140973-1 за період 24 грудня 2021 року - 31 грудня 2021 року, Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві від 10 серпня 2022 року № 3138-6 «Про результати перевірки обґрунтованості видачі листків непрацездатності», який отримано АТ «ДПЗК України» 12 серпня 2022 року повідомило, що цей листок непрацездатності продовжено необґрунтовано;

12) № 2269656-2004383093-1 за період 10 січня 2022 року - 13 січня 2022 року, Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві від 10 серпня 2022 року № 3138-6 «Про результати перевірки обґрунтованості видачі листків непрацездатності», який отримано АТ «ДПЗК України» 12 серпня 2022 року повідомило, що цей листок непрацездатності продовжено необґрунтовано;

13) № 2444428-2004672699-1 за період 10 січня 2022 року - 13 січня 2022 року, позивачеві виплачено 8 791,05 грн після утримання податків (ПДФО - 1965,7 грн; військовий збір - 163,81 грн), що підтверджується платіжним дорученням від 31 серпня 2022 року № 11686;

14) № 2444428-2004673030-1 за період 14 січня 2022 року - 18 січня 2022 року, Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві від 10 серпня 2022 року № 3138-6 «Про результати перевірки обґрунтованості видачі листків непрацездатності», який отримано АТ «ДПЗК України» 12 серпня 2022 року повідомило, що цей листок непрацездатності продовжено необґрунтовано.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення компенсації витрат на відрядження в розмірі 5 179,90 грн та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника в розмірі 585 572,13 грн

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

За змістом частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення.

Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до статті 121 КЗпП України, працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством. За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада).

За своєю правовою природою витрати на відрядження є компенсаційними виплатами, які за змістом статті 2 Закону України «Про оплату праці» відносяться до додаткової заробітної плати.

Згідно з Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою Наказом Міністерства фінансів України від 13 березня 1998 року № 59 (далі - Інструкція № 59), службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника органу державної влади (поїздка державного службовця - за розпорядженням керівника державної служби), підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримується (фінансується) за рахунок бюджетних коштів (далі - підприємство), на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи (за наявності документів, що підтверджують зв'язок службового відрядження з основною діяльністю підприємства).

Відповідно до пункту 13 розділу І Інструкції № 59 працівнику, який направлений у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється за всі робочі дні тижня за графіком, установленим за місцем постійної роботи, та відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

Підтвердними документами, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат, є розрахункові документи відповідно до Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» та Податкового кодексу України, а також документи, визначені цією Інструкцією. У разі відрядження за кордон підтвердні документи, що засвідчують вартість понесених за кордоном у зв'язку з таким відрядженням витрат, оформлюються згідно із законодавством відповідної держави (пункт 14 розділу І Інструкції № 59).

Відповідно до пункту 3 розділу ІІ Інструкції № 59 заробітна плата перераховується відрядженому працівнику на його поточний рахунок, операції за яким можуть здійснюватися з використанням платіжних карток, або у визначених законодавством випадках переказується поштою на прохання працівника за рахунок підприємства, що його відрядило.

За змістом пунктів 5, 6 розділу II Інструкції № 59 відрядженому працівнику компенсують його витрати на найм житлового приміщення та на проїзд до місця відрядження і назад.

Відповідно до пункту 9 розділу II Інструкції №59 за період тимчасової непрацездатності відрядженому працівникові на загальних підставах виплачується допомога з тимчасової непрацездатності. Дні тимчасової непрацездатності не включаються до строку відрядження.

Пунктом 11 розділу II Інструкції № 59 передбачено, що після повернення з відрядження працівник зобов'язаний до закінчення п'ятого банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи, подати звіт про використання коштів, наданих на відрядження. Якщо для остаточного розрахунку за відрядження необхідно виплатити додаткові кошти, виплата (перерахування) зазначених коштів має здійснюватися до закінчення третього банківського дня після затвердження керівником звіту про використання коштів, виданих на відрядження.

Витрати на відрядження відшкодовуються лише за наявності документів в оригіналі, що засвідчують вартість цих витрат, а саме: транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), у тому числі електронних квитків за наявності посадкового талона, якщо його обов'язковість передбачена правилами перевезення на відповідному виді транспорту, та розрахункових документів про їх придбання за всіма видами транспорту, в тому числі на чартерні рейси; рахунків, отриманих із готелів (мотелів) або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання відрядженого працівника, в тому числі бронювання місць у місцях проживання; страхових полісів тощо (пункт 12 розділу II Інструкції № 59).

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі

№ 9-рп/2013 у справі №1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-В викладено висновок про те, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року в справі № 306/2708/23 (провадження № 14-84цс25) зазначено, що

«Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 рок у справі № 755/12623/19, провадження № 14-47цс21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Таким чином, ОСОБА_1 у зв'язку з непроведенням із ним повного розрахунку в день звільнення набув право на стягнення з колишнього роботодавця сум, передбачених статтею 117 КЗпП України.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті». […]

Особливість внесених Законом № 2352-ІХ змін полягають в тому, що попередня редакція статті 117 КЗпП України не містила обмеження стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку шестимісячним строком.

Тобто вказані вище зміни пом'якшують відповідальність роботодавця за неналежне виконання обов'язку з проведення повного розрахунку при звільненні працівника.

Разом з тим, у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-7/99 Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

Таким чином, пом'якшення відповідальності, передбаченої Законом № 2352-ІХ, не може застосовуватися до роботодавця - юридичної особи, відтак нова редакція статті 117 КЗпП України не може застосовуватись до правовідносин, що виникли і закінчилися до 19 липня 2022 року.

[…] Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до правовідносин, які виникли до набрання чинності Законом № 2352-ІХ, проте не припинилися або припинилися після набрання ним чинності (триваючі правовідносини), з 19 липня 2022 року слід застосовувати положення статті 117 КЗпП України у новій редакції та обмежувати нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями.

Тобто, якщо працівника звільнено з роботи 02 серпня 2021 року, проте повного розрахунку станом на день набрання чинності Законом № 2352-ІХ із ним не проведено, то суми, передбачені статтею 117 КЗпП України, йому слід нараховувати в такому порядку: з 03 серпня 2021 року по 18 липня 2022 року без обмеження строку шістьма місяцями, оскільки попередня редакція наведеної норми не містила відповідних обмежень; з 19 липня 2022 року по 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності) або до дня остаточного розрахунку, якщо він здійснений раніше спливу наведених шести місяців».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначено, що:

«закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 року у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16). Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

… зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі № 363/3659/20 (провадження № 61-6476св22) зазначено, що «суд першої інстанції встановив, що розмір невиплаченої при звільненні позивача: заробітної плати, яка була нарахована, але не виплачена, компенсації за невикористані дні щорічної відпустки, вихідної допомоги при звільненні, становить 316 070,94 грн, яка утворилась саме з вини відповідача. Звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 906 422,79 грн. З урахуванням наведених фактів, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, означеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі

№ 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), є визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 90 642,28 грн. Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що УДП «Укрінтеравтосервіс» погасило заборгованість по сплаті всіх сум при звільненні перед позивачем чи намагалось своєчасно виплатити належні до сплати суми. При цьому апеляційний суд правильно взяв до уваги, що відповідач не виплатив позивачу при звільненні 316 070,94 грн, що не може вважатися незначним розміром для працівника. Таким чином у розглядуваній справі суд апеляційної інстанції мав достатні підстави для зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, заявленого позивачем до стягнення, та дійшов обґрунтовано висновку про його зменшення до суми у 90 642,28 грн, що є співмірним розміру заявлених позивачем вимог (10 %)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 752/23602/20 (провадження № 61-12064св22) зазначено, що: «у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 9901/407/19 вказано, що «суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. При цьому відрахування податків і обов'язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період у разі перебування на посаді працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались би податки і збори. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 цього Кодексу (за загальним правилом 18 відсотків). Таким чином, якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи середній заробіток за час вимушеного прогулу, то ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц та від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19 … суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 239 943,09 грн. Проте суд першої інстанції помилково зазначив, що розмір середнього заробітку підлягає стягненню без утримання з цієї суми податків та інших обов'язкових платежів, а тому абзац третій резолютивної частини рішення суду першої інстанції належить викласти у такій редакції: «Стягнути з АТ «Державний експортно-імпортний банк України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 239 943,09 грн з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2021 року в справі № 607/1429/17 (провадження № 61-12977св20) вказано, що «захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, в який здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин, тому обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності та при визначенні її розміру враховуються вимоги розумності і справедливості. У пункті 164.6 статті 164 ПК України, яка визначає базу оподаткування, зазначено, що під час нарахування доходів у формі заробітної плати база оподаткування визначається як нарахована заробітна плата, зменшена на суму страхових внесків до Накопичувального фонду, а у випадках, передбачених законом, - обов'язкових страхових внесків до недержавного пенсійного фонду, які відповідно до закону сплачуються за рахунок заробітної плати працівника, а також на суму податкової соціальної пільги за її наявності. Водночас відповідно до підпункту 14.1.54 пункту 14.1 статті 14 ПК України дохід з джерелом походження з України - це будь-який дохід, отриманий резидентами або нерезидентами, у тому числі від будь-яких видів їх діяльності на території України (включаючи виплату (нарахування) винагороди іноземними роботодавцями), її континентальному шельфі, у виключній (морській) економічній зоні. Фізична особа - резидент, яка отримує доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи, є платником податку з доходів фізичних осіб. Об'єктом оподаткування резидента є, зокрема, загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід, доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання) Згідно з підпунктом «а» підпункту 164.2.14 пункту 164.2 статті 164 ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров'ю. Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 ПК України (за загальним правилом 18 відсотків). Якщо юридична особа відшкодовує (виплачує) на користь фізичної особи моральну шкоду, завдану порушенням трудових прав, ця особа, виступаючи щодо такої фізичної особи податковим агентом, зобов'язана (у випадках, передбачених ПК України) утримати і перерахувати податок із суми такого доходу. Аналізуючи вказані норми, можна дійти висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми заробітної плати і середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми заробітної плати і середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів. Крім того, відрахування податків і обов'язкових платежів із середнього заробітку за час вимушеного прогулу не погіршує становище працівника, якого поновлено на роботі, оскільки за цей період, у разі перебування на посаді, працівник отримував би заробітну плату, із якої також відраховувались б податки і збори. Відповідний правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц, провадження № 61-14794св18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19, провадження № 61-10657св20, від 16 листопада 2020 року у справі № 607/3509/17, провадження № 61-12609св20».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

встановивши, що витрати на відрядження позивачеві частково компенсовано за рахунок авансу, який йому було нараховано 18 жовтня 2021 року у сумі 4 200,00 грн, а факт отримання авансу підтверджується позивачем у позовній заяві, платіжним дорученням від 18 жовтня 2021 року № 12708 та платіжною відомістю від 18 жовтня 2021 року № 386, суди зробили правильний висновок про стягнення з АТ «ДПЗК України» на користь ОСОБА_1 різниці між реально понесеними витратами на відрядження позивача та сплаченим авансом в сумі 4 200,00 грн, яка становить 5 179,90 грн;

відповідно до довідки від 06 липня 2022 року № 052/07-Б, виданої АТ «ДПЗК України» середньоденна заробітна плата позивача ОСОБА_1 становить 4 094,91 грн;

суди встановили, що на час винесення рішення суду затримка розрахунку відповідача із позивачем в частині виплати компенсації за відрядження загально склала 286 робочих днів. Отже, середній заробіток за весь час затримки становить 1 171 144,26 грн (4 094,91 грн*286 днів = 1 171 144,26 грн);

водночас із урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2025 року в cправі № 306/2708/23 (провадження № 14-84цс25), строк затримки розрахунку відповідача із позивачем в частині виплати компенсації за відрядження повинен вираховуватись із урахуванням строків з 19 січня 2022 року (дата звільнення) до 18 липня 2022 року (дата набрання чинності Законом № 2352-ІХ), тобто без обмеження строку шістьма місяцями, оскільки попередня редакція наведеної норми не містила відповідних обмежень; з 19 липня 2022 року до 19 січня 2023 року (6 місяців, відлік яких починається з дня набрання Законом № 2352-ІХ чинності) або до дня остаточного розрахунку, якщо він здійснений раніше спливу наведених шести місяців. Таким чином, загальний строк затримки розрахунку відповідача із позивачем в частині виплати компенсації за відрядження, за який можливе стягнення, становить 261 робочий день. Отже, середній заробіток за весь час затримки становить не 1 171 144,26 грн, а 1 068 771,51 грн (4 094,91 грн*261 день);

з урахуванням висновків, викладених у постановах Верховного Суду в подібних правовідносинах, суд першої інстанції зробив висновок про необхідність зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідача із позивачем при звільненні до 585 572,13 грн, вважаючи її достатньою компенсацією майнових втрат позивача;

апеляційний суд, вважаючи правильним висновком про необхідність зменшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідача із позивачем, не погодився із розміром середнього заробітку, який стягнено судом першої інстанції. Суд апеляційної інстанції вказав, що розмір витрат на відрядження, які підлягають відшкодуванню на користь позивача, становить 5 179,90 грн, що є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні - 585 572,13 грн. Тому, з огляду на очевидну неспівмірність середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, суд вважав за необхідне зменшити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідача із позивачем при звільненні до 40 000,00 грн;

колегія суддів з таким висновком апеляційного суду погоджується, вважає його законним та обґрунтованим, зробленим із урахуванням з принципів розумності, справедливості та пропорційності.

За таких обставин, враховуючи помилковість розрахунків судів щодо суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, а також обґрунтованість висновків про необхідність зменшення суми середнього заробітку, мотивувальні та резолютивні частини судових рішень слід змінити.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати в розмірі 36 854,19 грн

Колегія суддів вважає, що аргументи позивача про те, що розмір заробітку та витрат на відрядження, право на які має позивач, становить 42 034,09 грн (36 854,19 грн (невиплачена заробітна плата) + 5 179,90 грн (невідшкодована частина витрат на відрядження) і саме із урахуванням цієї суми має визначатися розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, є необґрунтованими.

Згідно з статтями 94, 115 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку (частина четверта статті 121 КЗпП України).

Звертаючись до суду з позовом в цій частині ОСОБА_1 надав суду Звіт про відрядження, до якого долучені відмітки про вибуття у відрядження, прибуття в пункти призначень, вибуття з них і прибуття до постійного місця роботи (т. 1 а. с. 18-20).

Крім того, у матеріалах справи наявний розрахунковий листок за жовтень 2021 року відповідно до якого ОСОБА_1 за період відрядження з 18 до 29 жовтня 2021 року нараховано 46 712,27 грн (т. 1 а. с. 175).

Перерахування заробітної плати працівникам АТ «ДПЗК України» (в тому числі і позивачу) за жовтень 2021 року підтверджується платіжним дорученням від 29 жовтня 2021 року № 13457 та зарплатною /платіжною відомістю від 29 жовтня 2021 року № 29 жовтня 2021 року (т. 1, а.с. 177-183).

За таких обставин аргументи позивача, що за період відрядження фактично невиплаченою залишилася заробітна плата в розмірі 36 854,19 грн, є необґрунтованими.

Щодо посилань позивача на безпідставну затримку відповідача у виплаті допомоги з тимчасової непрацездатності за листком непрацездатності

Згідно з пунктом 1 частини першої, частини другої статті 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу). Допомога по тимчасовій непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, перебування у закладах охорони здоров'я, а також на самоізоляції під медичним наглядом у зв'язку з проведенням заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), а також локалізацію та ліквідацію її спалахів та епідемій, виплачується Фондом застрахованим особам, починаючи з шостого дня непрацездатності.

Відповідно до пунктів 2, 3 Порядку оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів роботодавця, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 червня 2015 року № 440, оплата днів тимчасової непрацездатності здійснюється за основним місцем роботи застрахованої особи та за місцем роботи за сумісництвом у формі матеріального забезпечення, що повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу). Підставою для оплати днів тимчасової непрацездатності, а в разі роботи за сумісництвом - копія листка непрацездатності, засвідчена підписом керівника, скріпленим печаткою за основним місцем роботи.

Відповідно до частини першої статті 32 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» документи для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах розглядаються не пізніше десяти днів з дня їх надходження. Повідомлення про відмову в призначенні допомоги із зазначенням причин відмови та порядку оскарження видається або надсилається заявникові не пізніше п'яти днів після винесення відповідного рішення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 522/16890/20 (провадження № 14-15цс23) вказано: «З моменту надходження коштів Фонду на оплату допомоги по тимчасовій непрацездатності на окремий рахунок роботодавця розпорядником таких коштів стає сам роботодавець, який зобов'язаний здійснити виплату застрахованій особі відповідного матеріального забезпечення в найближчий після дня призначення допомоги строк, установлений для виплати заробітної плати (частина друга статті 32 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Якщо страхові кошти перераховано до звільнення працівника і роботодавець став розпорядником таких коштів, то відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України такі кошти належать до виплат, які мають бути сплачені працівнику в день звільнення. Визначальною є обставина, чи є на момент звільнення працівника роботодавець розпорядником коштів, що належать до виплати звільнюваному працівнику, і хто винен у тому, що такі кошти не виплачені. Тобто, якщо комісія вчасно розглянула питання про оплату листа непрацездатності, роботодавець направив заяву-розрахунок, а Фонд невчасно перерахував кошти, то відповідальність має нести Фонд. Якщо комісія чи роботодавець не вчинили таких дій, то відповідальність за невиплату такого відшкодування покладається на роботодавця».

У абзаці 2 пункту 2 Порядку фінансування страхувальників для надання матеріального забезпечення застрахованим особам у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та окремих виплат потерпілим на виробництві за рахунок коштів Фонду соціального страхування України, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування України від 19 липня 2018 року № 12, визначено, що на підставі рішення комісії (уповноваженого) із соціального страхування підприємства про призначення матеріального забезпечення страхувальник нараховує суми матеріального забезпечення та оформлює заяву-розрахунок, яка повинна бути передана до робочих органів виконавчої дирекції Фонду не пізніше 5 робочих днів з дати прийняття комісією такого рішення.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2020 року в справі № 591/1079/19 (провадження № 61-20246св19) зазначено, що «відповідачем у цій справі не порушено вимог трудового законодавства при здійсненні оплати позивачеві допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю за перші п'ять днів тимчасової непрацездатності, з огляду таке. На виконання статті 30 Закону № 1105-XIV постановою від 19 липня 2018 року правлінням Фонду затверджено Положення про комісію (уповноваженого) із страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності. Приписами вказаного положення передбачено, що до повноважень комісії (уповноваженого) із соціального страхування підприємства належить прийняття рішення про призначення або відмову в призначенні матеріального забезпечення (допомоги по тимчасовій непрацездатності) і передачу його роботодавцю для проведення виплат, здійснення розрахунків тощо. Таким чином, оплата допомога у зв'язку із тимчасовою втратою працездатністю за перші п'ять днів тимчасової непрацездатності проводиться роботодавцем на підставі відповідного рішення комісії (уповноваженого) із соціального страхування підприємства, а тому до прийняття такого рішення роботодавець не може виплатити працівнику суму допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю за перші п'ять днів тимчасової непрацездатності. Встановлені у справі обставини, а саме подання листка непрацездатності 29 грудня 2918 року, звільнення позивача 31 грудня 2018 року, прийняття рішення комісією із соціального страхування Північної ЕС про призначення позивачу соціальної допомоги по тимчасовій втраті працездатності 16 січня 2019 року, виплата позивачу грошових коштів у сумі 843,40 грн у рахунок погашення перших п'яти днів непрацездатності за лікарняним листом серії АДО № 203075 17 січня 2019 року, свідчать про те, що відповідачем не порушено вимог трудового законодавства при здійсненні оплати позивачеві допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю за перші п'ять днів тимчасової непрацездатності. Неправильний висновок апеляційного суду про те, що допомога по тимчасовій втраті працездатності за перші п'ять днів не належить до виплат, які належать при звільнені працівнику від підприємства, не вплинув на правильність вирішення спору по суті, а тому відсутні достатні підстави для скасування оскаржуваного судового рішень».

У справі, що переглядається:

позивач зазначав, що за листком непрацездатності № 2444428-2004672699-1 за період з 10 січня 2022 року - 13 січня 2022 року позивачеві виплачено 8 791,05 грн після утримання податків (ПДФО - 1 965,7 грн; військовий збір - 163,81 грн) лише 31 серпня 2022 року;

комісія із соціального страхування відповідача звернулась до Управління Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві щодо перевірки обґрунтованості видачі листків тимчасової непрацездатності, реалізувала своє право, передбачене пунктом 2.1 Положення про комісію із загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності застрахованих працівників підприємства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», затвердженого наказом AT «Державна продовольчо-зернова корпорація України» від 03 грудня 2010 року № 1/1 в частині права комісії із соціального страхування звертатися до робочих органів відділень Фонду щодо перевірки правильності видання та продовження листків непрацездатності застрахованим особам;

відповідно до листа Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві від 10 серпня 2022 року № 3138-6 «Про результати перевірки обґрунтованості видачі листків непрацездатності», дирекцією Фонду соціального страхування України у м. Києві, крім іншого, повідомлено наступне: електронні листки непрацездатності на ім'я ОСОБА_1 № 1556665-2003986354-1 (з 11 грудня 2021 року до 14 грудня 2021 року), № 1556665-2003988184-1 (з 15 грудня 2021 року до 20 грудня 2021 року), № 2444428-2004672699-1 (з 10 січня 2022 року до 13 січня 2022 року) видані обґрунтовано;

оскільки лист Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві від 10 серпня 2022 року № 3138-6 з результатами перевірки обґрунтованості видачі листків непрацездатності надійшов до AT «ДПЗК України» 12 серпня 2022 року, то у відповідача були обґрунтовані підстави не подавати до Фонду заяви - розрахунки та не виплачувати допомогу по тимчасовій непрацездатності, оскільки тривала перевірка вказаних листків непрацездатності і як результат було виявлено, що деякі з них видано та продовжено необґрунтовано;

виплата коштів роботодавцем здійснюється після прийняття рішення Комісією із соціального страхування щодо їх нарахування, що і було зроблено AT «ДПЗК України». У випадку відсутності такого рішення у роботодавця не виникає обов'язку здійснити оплату перших п'яти днів тимчасової непрацездатності в день звільнення.

Таким чином, доводи позивача про те, що відповідач всупереч статті 116 КЗпП України не перерахував йому 12 серпня 2022 року допомогу за перші 5 днів тимчасової непрацездатності за листком № 2444428-2004672699-1, оплата була проведена лише 31 серпня 2022 року, а суди не врахували несвоєчасну виплату відповідачем 8 791,05 грн допомоги по тимчасовій непрацездатності за рахунок роботодавця, є необґрунтованими. Невчасність виплати ОСОБА_1 допомоги по тимчасовій непрацездатності як підстава для стягнення середнього заробітку є неспроможною, адже така несвоєчасність викликана перевіркою щодо обґрунтованості видачі закладами охорони здоров'я листків непрацездатності.

Стосовно аргументів позивача про помилкове віднесення судом першої інстанції цієї справи до малозначної справи

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду, зокрема, малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Малозначними справами є, зокрема: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (пункти 1, 2 частини шостої статті 19 ЦПК України).

У частині дев'ятій статті 19 ЦПК України встановлено, що розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Згідно з статтею 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2022 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 1 січня становив 2 481,00 грн.

У порядку спрощеного позовного провадження, крім інших, розглядаються справи: малозначні справи; що виникають з трудових відносин (пункти 1, 2 частини першої статті 274 ЦПК України).

Відповідно до частин другої, третьої у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, в яких: ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини (пункти 5, 6 частини четвертої статті 274 ЦПК України).

Згідно з частиною п'ятою статті 274 ЦПК України суд відмовляє у розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження або постановляє ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, якщо після прийняття судом до розгляду заяви позивача про збільшення розміру позовних вимог або зміни предмета позову відповідна справа не може бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження.

У пункті 4.6 рішення Конституційного Суду України ід 22.11.2023 № 10-р(ІІ)/2023 «У справі за конституційними скаргами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 1, 5 частини шостої статті 19, пункту 2 частини третьої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (щодо гарантування права на судовий захист у малозначних спорах)» Конституційний Суд України наголошує, що досліджуючи правомірність мети запровадження в Кодексі категорії малозначних справ, Конституційний Суд України виходить із того, що визнання справи малозначною та, як наслідок, її розгляд, за загальним правилом, у порядку спрощеного позовного провадження є передумовою забезпечення додержання розумних строків розгляду справи судом - однієї з основних засад судочинства, визначених Конституцією України (пункт 7 частини другої статті 129) Конституційний Суд України враховує, що, розв'язуючи процесуальне питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження, суд бере до уваги не лише ціну позову в цивільній справі, а й низку інших обставин: значення справи для сторін: обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність справи; обсяг та характер доказів у справі, зокрема чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; кількість сторін та інших учасників справи: чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; думку сторін щодо потрібності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження (частина третя статті 274 Кодексу).

У первісному позові ОСОБА_1 пред'явив позовні вимоги з ціною позову в розмірі 496 875,79 грн. Вказаний розмір є меншим ніж двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2022 року (496 875,79 / 2 481,00 = 200,27), тобто є справою незначної складності, яка визнана судом малозначною.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 29 липня 2022 року, крім іншого, відкрито провадження у справі, справу визнано малозначною, вирішено розгляд справи здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

Після уточнення позовних вимог (т. 1, а. с.119-131) ціна позову в цій справі становила 629 283,92 грн, що є більшим ніж двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2022 року (629 283,92 грн /2 481,00 = 253,64).

Таким чином, відповідно до частини п'ятої статті 274 ЦПК України суд першої інстанції повинен був постановити ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, адже після прийняття судом до розгляду заяви позивача про збільшення розміру позовних вимог відповідна справа не могла розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження.

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Проте позивач у касаційній скарзі не навів доводів про те, як розгляд цієї справи в порядку спрощеного позовного провадження унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Тому відповідні аргументи позивача не можуть бути підставою для скасування судових рішень в оскаржуваних частинах.

Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Інші доводи касаційної скарги переважно містять незгоду позивача з висновками судів щодо оцінки доказів та фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що в оскаржених частинах рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені частково без додержання норм матеріального та процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити частково; судові рішення в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови та доповнивши резолютивні частини судових рішень тестом наступного змісту: «з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів»; в іншій оскарженій частині судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_7, задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 року в частині позовної вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції постанови.

Абзац другий резолютивної частиниДеснянського районного суду м. Києва від 27 лютого 2023 року та абзац третій резолютивної частинипостанови Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 року щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника доповнити текстом наступного змісту: «з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів».

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 лютого 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 червня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України» про стягнення заборгованості з заробітної плати та компенсації витрат на відрядження залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко

Попередній документ

133653294

Наступний документ

133653296

Інформація про рішення:

№ рішення:	133653295
№ справи:	754/5803/22
Дата рішення:	22.01.2026
Дата публікації:	30.01.2026
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Цивільне
Суд:	Касаційний цивільний суд Верховного Суду
Категорія справи:	Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	(22.01.2026)
Результат розгляду:	Приєднано до матеріалів справи
Дата надходження:	04.11.2024
Предмет позову:	про стягнення заборгованості по заробітній платі, компенсації за відрядження, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні

Розклад засідань:

Минулі засідання (8)

26.09.2022 11:00	Деснянський районний суд міста Києва
20.10.2022 10:00	Деснянський районний суд міста Києва
11.11.2022 10:30	Деснянський районний суд міста Києва
13.12.2022 10:00	Деснянський районний суд міста Києва
26.12.2022 15:30	Деснянський районний суд міста Києва
24.01.2023 15:30	Деснянський районний суд міста Києва
10.02.2023 11:30	Деснянський районний суд міста Києва
27.02.2023 11:30	Деснянський районний суд міста Києва