22 січня 2026 року
м. Київ
справа № 757/32444/24-ц
провадження № 61-2660св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Громадська організація «Центр протидії корупції», ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи Громадської організації «Центр протидії корупції», яка подана адвокатом Бойком Олексієм Ігоровичем, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року у складі судді Вовка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Желепи О. В., Стрижеуса А. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Громадської організації «Центр протидії корупції» (далі - ГО «ЦПК»), ОСОБА_2 про захист честі, гідності і ділової репутації та спростування недостовірної інформації.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 на каналі YouTube ГО «ЦПК» за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 опубліковано відеоматеріал під назвою: «ІНФОРМАЦІЯ_6».
У наведеному відеоматеріалі громадянин ОСОБА_2 , який є уповноваженою особою, засновником та кінцевим бенефіціарним власником ГО «ЦПК», повідомлено необмеженому колу осіб, зокрема, інформацію, яку позивач вважає недостовірною та такою, що порушує честь, гідність та ділову репутацію, адже така інформація нічим не підтверджена, відсутні кримінальні провадження та навіть дисциплінарні стягнення відносно нього щодо зазначених подій. Створена та поширена відповідачами недостовірна інформація про позивача поширена у стверджувальній формі, яка не відповідає дійсності та створює негативну соціальну оцінку про нього в очах оточуючих, негативну суспільну оцінку стосовно громадської та професійної діяльності позивача, а тому порушує його право на повагу до честі, гідності та ділової репутації. Крім того, освітлена інформація формує думку у глядачів, що позивач намагається уникнути відповідальності та є обманщиком.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року, залишеним без змінпостановою Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недостовірною та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 на каналі на каналі ГО «ЦПК» на веб-сайті www.youtube.com, за адресою в мережі Інтернет (посиланням): ІНФОРМАЦІЯ_2 , у відео під назвою: «ІНФОРМАЦІЯ_6» інформацію про позивача наступного змісту:
- «про найважливішу антикорупційну справу ..., - про ОСОБА_1 ... він ... зливав інформацію фігурантам розслідування, конкретно ... ОСОБА_4 ...» 00 хв. 02 сск. - 00 хв. 19 сек;
- «факт злиття ним інформації було доведено журналістами ...» 00 хв. 29 сек. - 00 хв. 35 сек;
- «ОСОБА_1, ... відмазуючись ..., пройшов поліграф у псевдоексперта ...» 01 хв. 35 сек. - 01 хв. 47 сек;
- «Більш ідіотичної спроби обманути нас і журналістів важко і придумати...» 01 хв. 52 сек. - 1 хв. 57 сек.
Зобов'язано ГО «ЦПК» та ОСОБА_2 протягом 10 (десяти) днів з моменту набрання законної сили рішенням суду у даній справі розмістити на каналі ГО «ЦПК» (ІНФОРМАЦІЯ_7 ) на веб-сайті www.youtube.com відеозапис, в якому ОСОБА_2 повідомить про те, що поширена ІНФОРМАЦІЯ_1 на каналі ГО «ЦПК» на веб-сайті www.youtube.com, за адресою в мережі Інтернет (посиланням): ІНФОРМАЦІЯ_2 , у відео під назвою: «ІНФОРМАЦІЯ_6» інформація про позивача є недостовірною та зачитати резолютивну частину рішення суду у даній справі.
Суд першої інстанції зазначив, з чим погодився і апеляційний суд, що позивачем обґрунтовано належними та допустимими доказами про те, що спірний відеозапис поширено на YouTube-каналі ГО «ЦПК» та інформація відносно позивача поширена у формі фактичних тверджень, а не оціночних суджень, має негативний характер та є принизливою для честі і гідності позивача. Відповідачі створили та поширили інформацію, яка свідчить про вчинення позивачем кримінального правопорушення щодо розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, відповідальність за що передбачена статтею 387 КК України. Посилання на конкретну фізичну особу у контексті її зв'язку зі злочином, кримінальним провадженням чи його розслідуванням можливо лише у випадку, коли особа перебуває у статусі підозрюваного, обвинуваченого або підсудного. При цьому вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість. Створена та поширена відповідачами інформація щодо вчинення позивачем кримінального правопорушення щодо розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування є недостовірною, порушує честь, гідність і ділову репутацію, а також презумпцію невинуватості позивача. Листи, які надані ГО «ЦПК» до суду, не містять інформації про причетність позивача до неправомірних дій, тоді як позивачем надано докази щодо його непричетності до будь-яких протиправних дій. Оскільки спростовано достовірність поширеної інформації, то вказана інформація є принизливою для честі гідності позивача та завдає шкоди його діловій репутації, а тому порушує права останнього та підлягає спростуванню.
Апеляційний суд також зазначив, що доводи апеляційної скарги щодо обставин наявності спірної інформації у інших журналістських розслідуваннях є безпідставними, з огляду на те, що на підставі журналістських розслідувань не можна встановити вину особи та публічно звинувачувати особу у вчиненні таких діянь, доки вказане не буде доведено в законному порядку у суді. Посилання скаржника на те, що частина висловлювань є фактичними обставинами, які визнає сам позивач, зокрема, що «ОСОБА_1 пройшов поліграф», є власним трактуванням змісту вимог позивача, адже у прохальній частині позовної заяви позивач просив визнати недостовірною інформацію: «ОСОБА_1, … відмазуючись…, пройшов поліграф у псевдо експерта …», детальна оцінка якій надана у висновку експерта. Твердження скаржника про те, що його докази були залишені поза увагою суду, є власним тлумаченням останнім судового рішення, адже відсутність переліку документів, на які посилався відповідач, у мотивувальній частині судового рішення місцевого суду не свідчить про неврахування судом таких доказів.
Посилання скаржника на те, що суд не врахував обставини щодо меж допустимої критики публічної особи є безпідставним, оскільки судом встановлено обставини поширення недостовірної інформації у формі фактичних тверджень, а не оціночних суджень чи критики.
Апеляційна скарга хоч і містить посилання на незгоду із ухвалою місцевого суду про відмову у задоволенні заяви ГО «ЦПК» щодо проведення розгляду справи за правилами загального позовного провадження з посиланням на позбавлення ГО «ЦПК» можливості «бути почутим», разом з тим в апеляційній скарзі не наведено, які саме аргументи та твердження не були враховані судом під час розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, які не були викладені ГО «ЦПК» у письмовій формі. Більше того, таке право ГО «ЦПК» відновлено у суді апеляційної інстанції шляхом забезпечення участі його представника у судовому засіданні у режимі відеоконференції та висловлення власної позиції. Твердження позивача про «значний суспільний інтерес» у справі не підтверджується конкретними доказами, які б вказували на необхідність здійснення розгляду справи за правилами загального провадження. Суд не позбавляв ГО «ЦПК» права та можливості викладати свою позицію у процесі спрощеного провадження.
Аргументи учасників справи
01 березня 2025 року через підсистему «Електронний суд» ГО «ЦПК» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог у повному обсязі або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Вирішити питання розподілу судових витрат за розгляд справи у суді касаційної інстанції (докази на підтвердження розміру понесених скаржником судових витрат на професійну правничу допомогу будуть подані суду в порядку передбаченому частиною восьмою статті 141 ЦПК України протягом п'яти днів після ухвалення судового рішення).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не врахували характер оспорюваної інформації та контекст подій, які зумовили її поширення, та дійшли помилкових висновків, що спірні висловлювання містять фактичні відомості, твердження та звинувачення позивача у вчиненні кримінального правопорушення.
Судом не було досліджено обставини, оприлюднені ІНФОРМАЦІЯ_9 журналістами видання «Дзеркало тижня» у публікації під назвою «ІНФОРМАЦІЯ_8». Також, на сервісі відеохостингу «Youtube» ІНФОРМАЦІЯ_10 на офіційному каналі проєкту «Bihus.Info» оприлюднено сюжет журналістського розслідування «ІНФОРМАЦІЯ_11». Посилання на зазначені публікацію та відеосюжет також були наведені Відповідачем-1 у своєму відзиві на позов та пояснено, що саме цим подіям автором оспорюваного сюжету і була надана своя оцінка. Так, зокрема, серед зазначеної інформації журналістом ОСОБА_5 неодноразово згадувалися прізвища ОСОБА_6, ОСОБА_1, ОСОБА_4 та інших працівників Національного бюро. Також, у зазначеному матеріалі журналістського розслідування, а також з опублікованих фото листувань у цьому розслідуванні, широкому загалу стає відомо, що інформація про поточні провадження НАБУ, документи, листування. Однак, зазначені докази не досліджувалися ні судом першої, ні апеляційної інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції необґрунтовано відхилив навіть клопотання про дослідження таких доказів, яке було заявлене представником Відповідача-1 окремо в апеляційній скарзі
Тому суди дійшли помилкових висновків, що спірні висловлювання містять фактичні відомості, твердження та звинувачення позивача у вчиненні кримінального правопорушення, в той час як оспорювана інформація є власною суб'єктивною думкою, критикою та оцінкою наданою відповідачем в межах широкого суспільного обговорення питань, пов'язаних з діями позивача як високопосадової особи однієї з ключових антикорупційних інституцій (НАБУ), які призвели як до звільнення його самого, так і негативних наслідків у вагомих антикорупційних розслідуваннях, а також питань якості роботи внутрішніх механізмів НАБУ із самоочищення, наявності/відсутності культури поваги до процедур та правил безвідносно до прізвищ і посад, як і встановлення причин та передумов виникнення такої ситуації з метою її недопущення у майбутньому.
Ухвала Печерського районного суду м. Києва 22 липня 2024 року про відкриття провадження у справі містить лише загальні посилання на норми процесуального закону, що стосуються малозначних справ та всупереч позиції та сталій практиці Верховного Суду жодного обґрунтування - чому саме дана справа є справою незначної складності і на цій підставі відноситься судом до малозначних - ухвала про відкриття провадження у справі не містить взагалі. Більше того, суд у цій ухвалі зазначив, що «Позивачем пред'явлено вимогу, яка згідно ч. 6 ст. 19 ЦПК України, належить до малозначних справ та, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 274 ЦПК України, підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.». Проте, суд першої інстанції не конкретизував, до якого саме пункту частини шостої статті 19 ЦПК України відноситься дана справа і чому вона заздалегідь та безальтернативно належить до малозначних справ. Натомість, єдиний пункт, який лише за певних умов може стосуватися даного позову, - є пункт 2, відповідно до якого малозначними є «справи незначної складності, визнані судом малозначними». Проте судом першої інстанції не було наведено жодного обґрунтування малозначності (легкості, незначної складності та/або обсягів) по жодному із цих восьми пунктів частини третьої статті 274 ЦПК України. Ця справа не підлягає розгляду у порядку спрощеного позовного провадження на підставі частини першої статі 274 ЦПК України, оскільки не є малозначною в розумінні чинної редакції ЦПК України.
Суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні заяви представника ГО «ЦПК» про розгляд справи в порядку загального позовного провадження з викликом учасників справи. Такими діями суд першої інстанції не забезпечив відповідачу можливості «бути почутим» під час розгляду судом його справи та не дотримався «справедливого балансу між сторонами» даного спору. Суд апеляційної інстанції цю помилку не виправив. Тому суд помилково розглянув у порядку спрощеного позовного провадження цю справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а саме на підстави висновку експерта, який вийшов за межі своїх повноважень та вирішив питання права.
24 березня 2025 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу відхилити, оскаржені судові рішення залишити без змін.
Відзив мотивовано тим, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують правомірності ухвалених рішень судами. У даному випадку судова лінгвістична експертиза підтвердила, що оспорювані висловлювання не є оціночними судженнями, оскільки вони чітко вказують на конкретні факти, які можуть бути перевірені на предмет їх правдивості. Висловлювання містять прямі твердження про нібито протиправні дії позивача, які жодним чином не підтверджені, що може завдати шкоди його честі, гідності та діловій репутації. Крім того, відповідачі, роблячи заяви щодо розголошення позивачем конфіденційної інформації, фактично стверджують про його причетність до кримінального правопорушення, що порушує принцип презумпції невинуватості, закріплений у статті 62 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Висловлювання, які стали предметом судового розгляду, мають характер фактичних тверджень, що можуть бути перевірені на достовірність. Їх поширення без належного підтвердження свідчить про порушення прав позивача, що є підставою для захисту його честі, гідності та ділової репутації у судовому порядку.
Ухвала Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року про розгляд справи у спрощеному провадженні є обґрунтованою та законною, оскільки прийнята з дотриманням норм статей 19 та 274 ЦПК України.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 10 березня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду: від 09 жовтня 2024 року у справі № 522/20192/18, від 08 червня 2021 року у справі № 918/121/20, від 18 листопада 2020 року у справі № 303/7289/17, від 27 листопада 2018 року у справі № 923/237/17, від 14 липня 2021 року у справі № 203/360/20, від 26 вересня 2019 року у справі № 910/74/19, від 25 січня 2023 року у справі № 761/33563/20, від 05 квітня 2023 року у справі №760/23818/20, від 08 грудня 2021 року у справі № 757/10886/20-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 545/3721/15-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 761/7795/17, від 01 липня 2018 року у справі
№ 757/33799/15-ц, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-639цс17, від 26 жовтня 2018 року у справі № 910/9971/17, суд помилково розглянув у порядку спрощеного позовного провадження дану справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження - пункт 2 частини третьої статті 411 ЦПК України, суд не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи - пункт 3 частини 3 статті 411 ЦПК України, суд не встановив обставин, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів - пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
У касаційній скарзі наведене обґрунтування, що суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Крім того, касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу. Тому згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення підлягають касаційному оскарженню.
Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2025 року заяву ГО «ЦПК» про зупинення виконання судового рішення задоволено. Зупинено виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року у справі до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2025 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що листом від 03 липня 2024 року №112-299/15737 управління внутрішнього контролю НАБУ повідомило ГО «ЦПК» про те, що слідчою групою в складі чотирьох детективів УВК НАБУ та трьох детективів НАБУ здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №52024000000000227 від 10 травня 2024 року за попередньою правовою кваліфікацією за ч. 2 ст. 364 та ч. 2 ст. 387 КК України, оскільки підозру у даному кримінальному провадженні жодній особі не повідомлялося, а тому такий захід як відсторонення від посади не може бути здійснений.
Листом від 12 липня 2024 року за вих. №24_0612_227 ГО «ЦПК» просив провести службову перевірку на наявність або відсутність ознак дисциплінарного проступку за ознаками порушення принципів етичної поведінки у діях ряду працівників НАБУ та серед іншого допитати їх із застосуванням поліграфа, у тому числі і позивача. НАБУ надало відповідь, що за фактами, викладеними у листі, почато службове розслідування.
ІНФОРМАЦІЯ_1 на каналі YouTube ГО «ЦПК» за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_3 ! ІНФОРМАЦІЯ_4 опубліковано відеоматеріал під назвою: «ІНФОРМАЦІЯ_6».
У вказаному відеоматеріалі ОСОБА_2 повідомлено необмеженому колу осіб, зокрема, інформацію:
- «Короткий «апдейт» про найважливішу антикорупційну справу, яка зараз взагалі є в країні, - про ОСОБА_3 , як і пам'ятаєте він перший заступник директора НАБУ і зливав інформацію фігурантам розслідування, конкретно координатору великого будівництва ОСОБА_4, координатору від офісу президента...» 00 хв. 02 сек. - 00 хв. 19 сек;
- «Вже навіть після того, як факт злиття ним інформації було доведено журналістами залізобетонно...» 00 хв. 29 сек. - 00 хв. 35 сек.;
- «ОСОБА_1, перший заступник директора ПАБУ, відмазуючись ..., пройшов поліграфу псевдоексперта...» 01 хв. 35 сек. - 01 хв. 47 сек;
- «Більш ідіотичної спроби обманути нас і журналістів важко і придумати...» 01 хв. 52 сек. - 1 хв. 57 сек.
Із відповідей на адвокатські запити від НАБУ, САП та ОГП встановлено, що відносно позивача відсутні будь-які кримінальні провадження, у яких останньому повідомлялося про підозру або стосовно якого винесено обвинувальні вироки, в тому числі відсутні і кримінальні провадження, досудове розслідування у яких здійснюється чи здійснювалось детективами НАБУ або процесуальне керівництво у яких здійснюють чи здійснювали прокурори САП, де позивачу повідомлялось про підозру чи складалися обвинувальні акти.
Листом за вих. №01-299/24963 від 26 серпня 2024 року НАБУ повідомило ГО «ЦПК» про те, що станом на 19 серпня 2024 року службове розслідування тривало, а станом на 21 серпня 2024 року службове розслідування закінчено та під час службового розслідування у діях та бездіяльності одного з працівників НАБУ вбачаються ознаки дисциплінарних проступків.
Позиція Верховного Суду
Щодо заперечень на ухвали Печерського районного суду м. Києва 22 липня 2024 року про відкриття провадження у справі та від 04 листопада 2024 року про відмову в задоволенні клопотання ГО «ЦПК» із запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Процесуальний порядокпровадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
У частинах четвертій, п'ятій статті 19 ЦПК України визначено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
Умови, за яких суд має право розглядати вимоги про стягнення грошових сум у наказному провадженні, а справи - у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.
Для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, якщо такі вимоги не пов'язані із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства); 4) справи про розірвання шлюбу; 5) справи про захист прав споживачів, ціна позову в яких не перевищує шістдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (частина шоста статті 19 ЦПК України).
Відповідно до частин першої - третьої статті 274ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини (частина четверта статті 274 ЦПК України).
Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277ЦПК України).
Згідно із частиною четвертою статті 277 ЦПК України якщо відповідач в установлений судом строк подасть заяву із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд залежно від обґрунтованості заперечень відповідача постановляє ухвалу про: 1) залишення заяви відповідача без задоволення; 2) розгляд справи за правилами загального позовного провадження та заміну засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.
Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін (частина п'ята статті 279ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 вересня 2019 року у справі № 910/74/19, на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «суд першої інстанції, прийнявши з власної ініціативи рішення про розгляд спору у справі №910/74/19 про визнання договору укладеним за правилами спрощеного позовного провадження з посиланням на відсутність даної категорії справ в переліку частини 4 статті 247 ГПК України, за умов наявності не розглянутого клопотання відповідача про перехід до загального позовного провадження, не забезпечив відповідачу можливості "бути почутим" під час розгляду судом його справи та не дотримався "справедливого балансу між сторонами" даного спору, зважаючи на те, що місцевим судом було надано перевагу доводам позивача про доцільність розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, викладеним у запереченнях на зазначене клопотання відповідача (том 1, а.с. 105-111)».
Аналіз матеріалів справи свідчить, що:
ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 22 липня 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. В ухвалі зазначено, що позивачем пред'явлено вимогу, яка згідно з частиною шостою статті 19 ЦПК України належить до малозначних справ та відповідно до пункту 1 частини першої статті 274 ЦПК України підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Враховуючи предмет і підстави позову, а також положення частини п'ятої статті 279 ЦПК України, суддя прийшов до висновку про можливість розгляду даної цивільної справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявнимиу справі матеріалами. Суд встановив, що відповідач не пізніше п'ятиденного строку може подати заяву із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, а у разі неподання такої заяви у встановлений судом строк, відповідач має право ініціювати перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження лише у випадку, якщо доведе, що пропустив строк з поважних причин;
ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 15 серпня 2024 року прийнято справу до свого провадження іншим суддею. Справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. У зв'язку з цим повторно запропоновано відповідачу не пізніше п'ятиденного строку подати заяву із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження;
ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ГО «ЦПК» із запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Суд зазначив, що у частині другій статті 274 ЦПК України встановлено, що у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Ця справа не входить до переліку справ, визначених у частині четвертій статті 274 ЦПК України, а відтак за приписами частини другої цієї статті може бути розглянута в порядку спрощеного позовного провадження. Виходячи із критеріїв, наведених у частині третій статті 274 ЦПК України, враховуючи, що позов містить дві вимоги немайнового характеру, суд не вбачає підстав для розгляду справи за правилами загального позовного провадження. Намір ГО «ЦПК» замовити та подати інший висновок лінгвістичної експертизи не спростовує наведених висновків суду, адже ніяким чином не впливає на реалізацію стороною такого права. Клопотань про допит свідків до суду не надходило. Свої заперечення аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань, сторони можуть викласти у письмовій формі, що відповідає приписам статті 182 ЦПК України.
Касаційний суд зауважує, що на відміну від справи № 910/74/19, на яку є посилання в касаційній скарзі, у цій справі суд першої інстанції при вирішенні питання про можливість розгляду даної цивільної справи в порядку спрощеного позовного провадження врахував предмет і підстави позову та визнав справу малозначною, тобто визначив цю справу як справу незначної складності. Оскільки таке рішення не суперечить частині шостій статті 19 ЦПК України та частині четвертій статті 274 ЦПК України, відсутні підстави для висновку, що суд першої інстанції відніс цю справу до категорії малозначних помилково та розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Колегія суддів враховує аргументи касаційної скарги, що оскаржена ухвала не містить мотивування, чому ця справа є справою незначної складності і саме на цій підставі віднесена судом до малозначних.Однак не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина перша статті 410 ЦПК України). Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року по справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).
Касаційна скарга не містить належного обґрунтування, що ця справа не є малозначною та не підлягає розгляду у порядку спрощеного позовного провадження, а тому сама лише недостатня вмотивованість вказаного процесуального рішення суду не свідчить, що такі недоліки призвели до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції в ухвалі від 04 листопада 2024 року, якою відмовлено у задоволенні клопотання ГО «ЦПК» із запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження, та апеляційний суд при оцінці відповідних доводів апеляційної скарги ГО «ЦПК», не допустили порушення норм процесуального права, які б зумовлювали необхідністьскасування судових рішень.
Щодо перегляду судових рішень по суті вирішення спору
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19)).
Згідно з частиною першою статті 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, зокрема є честь, гідність і ділова репутація (частина перша статті 201 ЦК України).
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277ЦК України).
У частині третій статті 277 ЦК України (у редакції, чинній станом на 28 березня 2014 року) передбачалося, що «негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного». Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації» № 1170-VII від 27 березня 2014 року, що набрав чинності 19 квітня 2014 року, частину третю статті 277 ЦК України виключено. Тому чинне законодавство з 19 квітня 2014 року не містить презумпції добропорядності і відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації.
Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості шкоду (частина перша та абзац перший частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію»).
Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві (стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).
Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи як політик є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об'єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, 15 липня 2010 року).
Презумпція невинуватості - об'єктивне правове положення, звернене до всіх громадян, посадових осіб, державних і громадських організацій, до громадської думки в цілому. Отже, цей принцип обов'язковий не тільки для кримінального суду, а й для всіх інших органів держави. Суд вважає, що посягання на презумпцію невинуватості може виходити не тільки від судді або від суду, але і від інших органів державної влади (ALLENET DE RIBEMONT V. FRANCE, № 15175/89, § 33, 36, ЄСПЛ, 10 лютого 1995 року)
Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986 року).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2023 року у справі № 761/14615/21).
Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростування, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року у справа № 536/911/21).
Верховний Суд вже вказував, що для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 757/10886/20-ц, на яку є посилання в касаційній скарзі).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2018 року у справі № 757/33799/15-ц вказано, що «у разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальної сфери, спорту чи в будь-якій іншій галузі). Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв'язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 липня 2020 року у справі № 638/1098/16-ц зроблено висновки, що «з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина. У разі якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен ураховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі Декларація), а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя (далі Резолюція). У Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. […] Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, апеляційний суд, врахувавши практику Європейського суду з прав людини, правильно встановивши обставини справи, дослідивши докази у справі в їх сукупності й надавши їм належну оцінку, визначив, що позивач не довів, що інформація, розміщена на сайті ГО «Всеукраїнська ліга правників проти корупції», поширена відповідачем, була спрямована на приниження його честі, гідності та ділової репутації. Задовольнивши частково позов ОСОБА_3, суд першої інстанції здійснив втручання у право ГО «Всеукраїнська ліга правників проти корупції» на свободу вираження поглядів у спосіб, що не є необхідним у демократичному суспільстві, а отже, допустив порушення статті 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Вказана інформація стосується ситуації щодо оформлення закордонних паспортів, яку відповідач поширив з метою привернути увагу громадськості до цієї ситуації, виразивши суб'єктивні оціночні судження, свій особистий погляд на події та власну критичну оцінку діяльності позивача, який очолює ГУ ДМСУ в Харківській області та є публічною особою».
У постанові Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2020 року у справі № 607/2775/17вказано, що «суспільство також має право на отримання інформації яка відповідає дійсності та надає можливість суспільству здійснити її оцінку самостійно на основі усіх фактів та різноманіття думок щодо оцінки такої інформації та її значення для суспільства, тому так важливо, щоб інформація, яка розповсюджується будь-ким, а особливо засобами масової інформації або лідерами суспільної думки, посадовими особами, державними службовцями, відповідала дійсності з одного боку, а з іншого була суспільно значуща та задовольняла попит суспільства на необхідність контролю за діяльністю державних органів та їх посадових осіб. За таких обставин, з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина. Публічна особа, державний службовець, повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної зацікавленості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар'єру публічної особи, погодились на таку увагу. … Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо порушення відповідачем принципу презумпції невинуватості особи та звинувачення його у протизаконних діях, без підтвердження такої інформації належними доказами, а також поширення недостовірної, неправдивої образливої інформації відносно нього, який перебуває у публічному статусі депутата місцевої ради та є законослухняним громадянином, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що відповідач публічно звинуватив позивача у вчиненні злочину, викладена у спірній статті інформація є політичною критикою у контексті діяльності позивача, як депутата місцевої ради. Крім того, враховуючи публічний статус позивача та те, що поширена інформація стосувалася його публічної діяльності та мала суспільний інтерес, позивач повинен бути терпимим до публічної критики, межа якої є ширшою від критики пересічних осіб. Посадова особа органу державної влади, погоджуючись на виконання владних повноважень, бере на себе обов'язок нести і поєднаний з цими повноваженнями тягар, до складу якого входить, зокрема, певний дискомфорт від критичного ставлення до влади, а тому межа допустимої критики щодо такої особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2021 року у справі № 203/360/20 зазначено, що «Верховний Суд зауважує, що хоча опублікована відповідачем спірна інформація й містить елементи провокативного характеру, однак її не можна витлумачити як таку, що містить фактичні дані, оскільки вона є оцінкою дій і не містить ствердження про порушення позивачем законодавства чи моральних принципів, а лише дає можливість проаналізувати та сприйняти зміст інформації згідно з власними суб'єктивними переконаннями. При цьому шахрай - це той, котрий дурить інших, зловживаючи їх довірою, в корисливих цілях; аферист, пройдисвіт, злодій, ошуканець, обманщик, проноза, пройда, крутій, брехун, людина, нечиста на руку. Застосування у спірній статті слова «шахрай» не можна розцінювати як звинувачення позивача у кримінальному правопорушенні, оскільки таке слово може носити склад провокативного забарвлення і може мати різні поняття щодо діяльності особи. Суд апеляційної інстанції правильно виходив із того, що спірна стаття не містить будь-яких фактичних відомостей, тверджень чи звинувачень у вчиненні позивачем конкретних кримінальних правопорушень. Баланс між приватним інтересом щодо захисту репутації позивача та публічним інтересом знати суспільно необхідну інформацію не було порушено. Особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов'язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачено статтею 10 Конвенції. Крім того, матеріали справи не містять доказів стосовно того, що відповідач публічно звинуватив позивача у вчиненні злочину, а тому посилання позивача на те, що зміст статті щодо нього є фактичним твердженням про вчинення злочину, є помилковими».
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 жовтня 2024 року справа № 522/20192/18 сформулював правовий висновок, на який посилається заявник, згідно з яким «Верховний Суд звертає увагу, що оспорювану інформацію, яка була поширена відповідачем у достатньо короткий проміжок часу (із 30 жовтня до 10 листопада 2018 року) неможливо оцінювати без урахування контексту, у якому вона була поширена, суспільного інтересу до обговорюваних питань, також відомостей про сторони розглядуваної справи. Відповідач, заперечуючи проти позову, додавав до свого відзиву матеріали про те, що восени 2018 року інформаційні інтернет-портали (зокрема «Українська служба інформації», «Comments.ua») поширили інформацію про можливі незаконні дії забудовників у м. Одесі щодо інвесторів ЖК ІНФОРМАЦІЯ_3 (ІНФОРМАЦІЯ_27), ЖК ІНФОРМАЦІЯ_4, ЖК ІНФОРМАЦІЯ_28. … Враховуючи характер оспорюваної інформації, контекст подій, які зумовили її поширення, колегія суддів вважає, що спірні публікації не містять фактичних відомостей, тверджень чи звинувачень позивача, зокрема, й у вчиненні кримінальних правопорушень, а є власною суб'єктивною думкою, критикою та оцінкою наданою відповідачем в межах широкого суспільного обговорення питань виконання забудовниками у м. Одесі своїх зобов'язань перед інвесторами. Сама по собі негативна оцінка ОСОБА_2 професійної діяльності ОСОБА_1, певною мірою образливий та провокаційний характер оспорюваної інформації, за встановлених обставин не є підставою для задоволення позову. … Верховним Судом не встановлено підстав вважати, що оспорювана позивачем інформація, з огляду на її суб'єктивний і оціночний характер, контекст в якому відбулося її поширення та відомості про сторін розглядуваної справи, є такою, що підлягає спростуванню у судовому порядку. При цьому позивач не позбавлений можливості скористатись своїм правом на відповідь. Зважаючи на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків щодо наявності підстав для задоволення позову».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року у справі № 761/33563/20 вказано, що «з поширеної ІНФОРМАЦІЯ_5 інформації в мережі Інтернет за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2/убачається, що висловлювання за своїм змістом є оціночними судженнями, які є вираженням суб'єктивної думки особи щодо зазначених в них обставин, тому не є недостовірною інформацією. Аналіз змісту оспорюваної інформації свідчить про відсутність твердження про конкретні факти і вказує на те, що по суті в ньому викладені оціночні судження особи. Оцінити правдивість чи правильність такого висновку неможливо, а оціночні судження спростуванню не підлягають. Суб'єктивні думки і погляди на підставі закону, положень Конвенції, з врахуванням практики ЄСПЛ, не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості, а отже, не можуть вважатися поширенням недостовірної інформації у розумінні статті 277 ЦК України і не підлягають спростуванню. Ураховуючи зазначене, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення у цій справі, не дотрималися основоположних принципів права, зокрема презумпції невинуватості, є безпідставними. Отже, чинним законодавством не передбачено можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень, тому що вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків, не можуть бути предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а особи, які є публічними фігурами, мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики. Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 24 березня 2021 року у справі № 428/3780/20-ц (провадження № 61-319св21), від 24 червня 2021 року у справі № 552/1030/20 (провадження № 61-18186св20)».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 545/3721/15-ц зазначено, що «суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції України, а не поширення недостовірної інформації. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, дослідивши всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надавши їм належну оцінку, виконавши вимоги цивільного судочинства, правильно погодився із тим, що відомості поширені у зверненнях до державних органів освіти та правоохоронних органів є реалізацією відповідачем права на звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, передбаченого статтею 40 Конституції України».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18 (провадження № 12-110гс19) зазначено, що «належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві».
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ГО «ЦПК» та ОСОБА_2 про спростування недостовірної інформації, поширеної в мережі Інтернет на каналі YouTube ГО «ЦПК» (відеоматеріал під назвою: «ІНФОРМАЦІЯ_6»), автором якої є ОСОБА_2 ;
суди виходили з того, що поширена на YouTube-каналі ГО «ЦПК» інформація відносно позивача викладена у формі фактичного твердження, а не оціночного судження, яка свідчить про вчинення позивачем кримінального правопорушення щодо розголошення даних оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, відповідальність за що передбачена статтею 387 КК України. За відсутності вироку суду або доказів перебування позивача у статусі підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, така інформація має негативний характер та є принизливою для честі і гідності позивача, порушує презумпцію невинуватості щодо позивача. Суди вважали, що зазначене підтверджується висновком експерта за результатами проведення судової лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи КНДІСЕ від 26 серпня 2024 року № 8220/24-36;
суди не врахували, що: чинне законодавство з 19 квітня 2014 року не містить презумпції добропорядності, і відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації; особа, яка висловлює не факти, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення не може бути зобов'язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачено статтею 10 Конвенції; з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки інших осіб;
суди не звернули уваги, що у частині другій статті 102 ЦПК України передбачено, що предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань, предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Разом з тим, предметом висновку експерта за результатами проведення судової лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи КНДІСЕ від 26 серпня 2024 року № 8220/24-36 було питання щодо фактичного твердження чи оціночного судження у висловлюваннях відповідача, якому саме суди мали б надати власну правову оцінку;
суди не врахували доводів ГО «ЦПК» щодо контексту подій, які зумовили поширення оспорюваної інформації, зокрема посилання на журналістські розслідування, попереднє звернення ГО «ЦПК» до НАБУ про проведення службової перевірки на наявність або відсутність ознак дисциплінарного проступку за ознаками порушення принципів етичної поведінки у діях ряду працівників, у тому числі і позивача. Тому колегія погоджується з доводами касаційної скарги, що оспорювана інформація містить власну суб'єктивну думку, критику та оцінку, надану її автором в межах широкого суспільного обговорення питань, пов'язаних з діями позивача як публічної особи. При цьому сам позивач не заперечував, що пройшовполіграфологічне дослідження у зв'язку з наведеними подіями;
оспорювані висловлювання не містять фактичних відомостей, тверджень чи звинувачень позивача у вчиненні конкретних кримінальних правопорушень і які за своїм змістом і з огляду на характер використання мовностилістичних засобів («найважливішу антикорупційну справу», «зливав», «доведено журналістами», «відмазуючись», «пройшов поліграф у псевдоексперта», «ідіотичної спроби обманути») тільки наводить суб'єктивну оцінку (припущення) іншої особи щодо певних подій.
За таких обставин, з урахуванням статті 10 Конвенції, колегія суддів вважає, що суди зробили неправильний висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог про захист честі, гідності і ділової репутації та спростування недостовірної інформації, оскільки оціночні судження не підлягають спростуванню. Тому в задоволенні позовних вимог належить відмовити.
Оскільки встановлено підстави для скасування оскаржених судових рішень, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження та доводи касаційної скарги не аналізує.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнитичастково, оскаржені судові рішення скасувати, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
У зв?язку з цим не підлягає поновленню виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року, зупинене ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2025 року до закінчення касаційного провадження.
Щодо судових витрат
ГО «ЦПК» у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції сплатила 4 884,80 грн, у зв'язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції розмір судового збору становив 3 663,60 грн. Тому підлягають стягненню з позивача на користь ГО «ЦПК» зазначені судові витрати в сумі 8 548,40 грн.
Оскільки у касаційній скарзі зроблена заява про подання доказів понесення судових витрат на правничу допомогу протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, колегія суддів зазначає, що у разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).
Керуючись статтями 141, 400, 402, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Громадської організації «Центр протидії корупції» задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Громадської організації «Центр протидії корупції» судові витрати на сплату судового збору в сумі 8 548,40 грн.
З моменту ухваленняпостанови суду касаційної інстанції рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 листопада 2024 року та постанова Київського апеляційного суду від 28 січня 2025 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко