22 січня 2026 року
м. Київ
справа № 460/17264/23
адміністративне провадження № К/990/40698/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Загороднюка А.Г., Єресько Л.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 460/17264/23
за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Військова частина НОМЕР_2 про зобов'язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 січня 2024 року (суддя - Поліщук О.В.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року (головуючий суддя - Пліш М.А., судді: Курилець А.Р., Мікула О.І.),
І. Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, В/ч НОМЕР_1 ), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Військової частини НОМЕР_2 (далі - В/ч НОМЕР_2 ) про зобов'язання вчинити певні дії, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача яка полягає у ненарахуванні та невиплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в період з 29.03. по 20.06.2023;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.03. по 20.06.2023 у сумі 134 421,84 грн.
На обґрунтування заявлених вимог позивач стверджує, що наказом від 29.03.2023 його звільнено з військової служби у запас, однак остаточний розрахунок проведено з порушенням установлених строків: грошове забезпечення виплачено 07.04.2023 та 20.06.2023. Посилаючись на статті 116- 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), позивач вважає, що за наявності затримки виплати належних сум з вини відповідача він має право на отримання середнього грошового забезпечення за весь час затримки (компенсації), а саме за період з 29.03.2023 по 20.06.2023, у зв'язку із чим просить суд задовольнити позов у повному обсязі.
ІІ. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.
Відповідно до наказу командира В/ч НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 29.03.2023 № 88 позивача звільнено з військової служби у запас на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у зв'язку з наявністю сімейних обставин.
Наказом командира В/ч НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 20.04.2023 № 111 внесено зміни до наказу від 29.03.2023 № 88, якими визначено виплату позивачу додаткової винагороди на період дії воєнного стану у розмірі 100 000 грн за період з 05.03.2023 по 08.03.2023 та у розмірі 30 000 грн за періоди з 01.03.2023 по 04.03.2023 і з 14.03.2023 по 28.03.2023.
З матеріалів справи вбачається, що виплата грошового забезпечення позивачу здійснена 07.04.2023 у сумі 76 433,70 грн, а виплата додаткової винагороди - 19.06.2023 у сумі 30 820,98 грн, що підтверджується розрахунково-платіжними відомостями та випискою з рахунку.
Посилаючись на несвоєчасне проведення остаточного розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки.
ІІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 26 січня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність В/ч НОМЕР_1 , яка полягає у не нарахування та невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в період з 30.03.2023 (наступного дня після звільнення) по 20.06.2023.
Стягнуто із В/ч НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.03.2023 по 20.06.2023 в розмірі 33750,45 грн (без утримання обов'язкових платежів та зборів).
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції установив, що період з 30.03.2023 (наступний день після звільнення) по 20.06.2023 (дата фактичного розрахунку) охоплює 83 календарні дні. Отже, середній заробіток за час затримки виплати позивачеві при звільненні зі служби грошового забезпечення, становить 92 641,28 (з розрахунку: 1116,16 грн х 83 календарні дні).
Поряд із цим зазначив, що питання відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні військовослужбовця не врегульоване спеціальним законодавством, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 116- 117 КЗпП України; при цьому розмір відшкодування визначається за правилами Порядку № 100, а також з урахуванням підходу Великої Палати Верховного Суду щодо можливості зменшення суми відшкодування з огляду на принципи справедливості та співмірності.
Посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, і висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18, суд першої інстанції дійшов висновку, що до цих правовідносин необхідно застосовувати принцип співмірності відповідальності роботодавця, оцінивши розмір і тривалість заборгованості, її частку загальній сумі належних виплат, поетапність фактичного погашення боргу та середній денний заробіток позивача.
Установивши, що протягом першого періоду затримки (30.03.2023- 07.04.2023) невиплаченою залишалась 100% суми, а в наступному періоді (08.04.2023- 20.06.2023) - лише 28,7%, суд першої інстанції, пропорційно зменшив розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню за кожен із цих періодів, і, помноживши середньоденний заробіток 1116,16 грн на кількість днів затримки з урахуванням відповідного відсотка непогашеної суми, дійшов висновку про обґрунтованість і співмірність загальної суми 33 750,45 гривень.
Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 30 вересня 2024 року залишив без змін рішення суду першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції при вирішенні спору загалом погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки матеріалами справи підтверджено факт непроведення повного розрахунку в день звільнення, а остаточна виплата здійснена лише 20.06.2023.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції правильно визначив склад грошового забезпечення для розрахунку середнього заробітку, врахувавши, що додаткова винагорода на період дії воєнного стану включається до грошового забезпечення, та обґрунтовано застосував підхід щодо співмірного визначення суми відшкодування за час затримки розрахунку.
Цей суд зауважив, що загальна сума належних позивачу при звільненні виплат становила 107 254,68 грн. При цьому, 07.04.2023 позивачу було виплачено кошти в сумі 76 433,70 грн (71,3% від загальної суми), а 20.06.2023 30 820,98 грн (28,7% від загальної суми).
Отже, з 30.03.2023 по 07.04.2023 сума невиплачених коштів при звільненні складала 107 254,68 грн, тобто 100% від загальної належної до виплати при звільненні суми; з 08.04.2023 по 20.06.2023 ця сума складала 30 820,98 грн (28,7%). Середній заробіток позивача за один день складає 1 116,16 гривні.
Виходячи з принципу співмірності, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.03.2023 по 20.06.2023 становить 33 750,45 грн (з розрахунку: 10045,44 грн за період з 30.03.2023 по 07.04.2023 (1116,16 грн х 9 календарних днів х 100%) та 23705,01 грн за період з 08.04.2023 по 20.06.2023 (1116,16 грн х 74 календарні дні х 28,7%)).
Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на законність рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 січня 2024 року.
IV. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
Не погодившись із таким рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, у якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги повністю.
Як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та зазначає, що суди першої і апеляційної інстанцій неправильно застосували статтю 117 КЗпП України, оскільки виходили з правових позицій Верховного Суду, сформованих до набрання чинності Законом України № 2352-IX від 01.07.2022, тоді як спірні правовідносини у цій справі виникли після внесення відповідних змін. Зазначеним Законом законодавець чітко обмежив період виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку шістьма місяцями, що виключає можливість довільного коригування такого розміру судом.
Позивач наголошує, що у справах, на які посилаються суди, період затримки суттєво перевищував шість місяців, у зв'язку з чим там було обґрунтованим застосування принципів справедливості, розумності та пропорційності. Натомість у цій справі спірний період є меншим за шість місяців, а отже відсутні підстави для зменшення розміру відшкодування, і підлягає застосуванню чинна редакція статті 117 КЗпП України без додаткових оціночних коригувань. У зв'язку з цим позивач вважає недоречним застосування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, оскільки він сформований за іншого нормативного регулювання. Скаржник вказує, що таких висновків дотримується Верховний Суд у справах № 560/11489/22, № 380/19103/22, № 560/9586/22.
Крім того, позивач зазначає на неоднакове застосування судами норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки за ідентичних фактичних обставин проходження служби, звільнення, строків та порядку виплати грошового забезпечення, а також за ідентичних позовних вимог, у справах №№ 460/16082/23, 460/16081/23 та 460/17259/23 позови задоволено в повному обсязі, тоді як у цій справі суди дійшли протилежного висновку.
Також позивач зазначає про відсутність усталеної судової практики щодо порядку обчислення середнього заробітку з урахуванням додаткової винагороди у розмірі 30 000 грн та 100 000 грн. У цій справі суди виключили додаткову винагороду за лютий 2023 року, водночас включивши її за березень 2023 року, тоді як у справі № 460/16082/23 така винагорода була врахована при розрахунку середнього заробітку за обидва місяці, що, на думку позивача, свідчить про непослідовність судової практики та порушення принципу правової визначеності.
Ухвалою від 10 грудня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити в задоволенні позову позивачу, а вразі задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 застосувати в такому разі принцип розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні без враховування (у її розмір) додаткової винагороди на період дії воєнного стану.
Ухвалою від 15 січня 2026 року Верховний Суд призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
V. Джерела права
Статтею 47 КЗпП України (у редакції, що діяла до виникнення спірних правовідносин) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За правилами статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній до виникнення спірних правовідносин) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
За змістом статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній до виникнення спірних правовідносин) у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який набрав чинності з 19.07.2022, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
VІ. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.
Позиція Верховного Суду
Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Колегія суддів, перевіривши доводи касаційної скарги позивача та виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, виходить із такого.
Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Статтею 117 КЗпП України (у попередній редакції) було передбачено, що середній заробіток, як вид відповідальності роботодавця за несвоєчасний розрахунок, виплачується за весь період затримки розрахунку. Законом № 2352-ІХ текст статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції, відповідно до якої середній заробіток виплачується по день фактичного розрахунку, проте не більш як за шість місяців. Указана редакція статті 117 КЗпП України набрала чинності з 19.07.2022.
Особливістю спірних правовідносин є те, що вони виникли та підлягають оцінці в умовах дії нової редакції статті 117 КЗпП України, яка набрала чинності з 19.07.2022.
Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі дійшли висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, застосували до спірних правовідносин статтю 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ, визначили період затримки розрахунку з 29.03.2023 по 20.06.2023 та, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, та критеріїв зменшення розміру відповідальності, зобов'язали відповідача виплатити позивачеві середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 33 750,45 грн. Додатково суди врахували і висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18.
Позивач у доводах касаційної скарги стверджує, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, помилково застосував положення статті 117 КЗпП України у редакції, що втратила чинність. Крім того, вважає, що не можна застосовувати співмірність за спірний період розрахунку, оскільки він і так обмежений строком. На думку позивача, така позиція судів не відповідає висновку щодо застосування положення статті 117 КЗпП України у подібних правовідносинах, викладеному Верховним Судом у справах № 560/11489/22, № 380/19103/22, № 560/9586/22.
Надаючи оцінку вказаним доводам позивача, які стали підставою для відкриття провадження, Верховний Суд зазначає, що після відкриття провадження у справі Верховний Суд у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022 - положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону України від 20.12.2005 № 3248-IV (далі - Закону № 3248-IV), тоді як після 19.07.2022 - підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Зокрема, суд зазначив, що у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями). Окремо Верховний Суд у вказаній постанові розглянув можливість розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц (щодо пропорційного зменшення середнього заробітку), на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Верховний Суд зазначив, що у зв'язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV, втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022, є неможливим.
Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 (провадження № 14-85цс25) відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Переглядаючи справу № 489/6074/23, Велика Палата Верховного Суду, зокрема, нагадала, що в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
Водночас Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата Верховного Суду сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-IX) передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення юридичної визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблеми можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати Верховного Суду, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою Верховного Суду. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата Верховного Суду повторила, що Закон № 2352-IX не змінив правової природи відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного судом касаційної інстанції у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо), для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, Суд зазначає, що, спираючись на критерії, наведені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19, визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тлумачення конструкції цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується, відповідно, розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема, й у справі № 489/6074/23 і Велика Палата Верховного Суду визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23).
Отже, для цілей обчислення середнього заробітку в цій справі, з урахуванням наведених позицій Верховного Суду, підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Установивши вказані обставини, суди попередніх інстанцій мали присудити позивачеві такий відсоток суми середнього заробітку, який би відповідав відсотку несвоєчасно виплаченої суми по відношенню до загальної суми, що належала йому при звільненні.
Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 20.11.25 року у справі № 420/10380/23.
Суди попередніх інстанцій при розгляді цього спору установили, що у період з 30.03.2023 по 07.04.2023 невиплаченою залишалася 100% суми належних позивачу виплат, тоді як з 08.04.2023 по 20.06.2023 - лише 28,7%. Урахувавши, що 07.04.2023 було погашено значну частину заборгованості, суди пропорційно зменшили розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню за кожен із зазначених періодів, та, помноживши середньоденний заробіток у розмірі 1 116,16 грн на кількість днів затримки з урахуванням відповідної частки непогашеної суми, дійшли обґрунтованого висновку про співмірність стягнення 33 750,45 гривень.
При цьому суди, посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, а також Верховного Суду у постанові від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18, правильно застосували принцип співмірності відповідальності роботодавця, оцінивши розмір і тривалість заборгованості, її частку у загальній сумі належних виплат, поетапність фактичного погашення боргу та середній денний заробіток позивача.
Отже, суди попередніх інстанцій при розгляді цього спору дійшли обґрунтованих висновків про неспівмірність заявленої до стягнення суми та часткове задоволення позову ОСОБА_1 . Стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в період з 29.03. по 20.06.2023 у розмірі 33 750,45 грн є законним, обґрунтованим та таким, що повністю узгоджуються з усталеною судовою практикою Верховного Суду.
Твердження позивача про те, що у справах його побратимів за аналогічних обставин позовні вимоги були задоволені в повному обсязі без застосування принципу співмірності, саме по собі не свідчить про неправильне застосування судами у цій справі норм матеріального права чи відступ від правових висновків Верховного Суду. Як убачається з автоматизованої системи документообігу суду "Діловодство спеціалізованого суду", судові рішення у справах № 460/17259/23, № 460/16082/23 та № 460/16081/23 не були предметом касаційного перегляду, оскільки Верховним Судом у цих справах було відмовлено відповідачам (В/ч) у відкритті касаційного провадження. Натомість у цій справі суди застосували підходи, сформульовані у практиці Верховного Суду, з урахуванням конкретних обставин спору, що саме по собі не порушує принципу єдності судової практики.
Посилання скаржника на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22 та від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, є безпідставними, оскільки зазначені висновки сформовані до відступу Великої Палати Верховного Суду від підходу щодо неможливості застосування принципу співмірності до правовідносин, які регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України.
Натомість Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 прямо підтвердила компенсаційний характер відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, та наголосила, що навіть після внесення змін Законом № 2352-ІХ застосування принципу співмірності не усунуто на нормативному рівні.
З огляду на приписи пункту 1 частини другої статті 45 Закону №1402-VIII та усталену позицію Великої Палати, викладену, зокрема, у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, під час вирішення цієї справи підлягають застосуванню саме останні правові висновки Великої Палати Верховного Суду, а не попередні підходи суду касаційної інстанції.
Таким чином, доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують висновки судів попередніх інстанцій та не знайшли свого підтвердження, під час касаційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, переглянуті судом касаційної інстанції в передбачених статтею 341 КАС України межах, ухвалені з додержанням норм матеріального права, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
VI. Висновки щодо розподілу судових витрат
З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 січня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року у справі № 460/17264/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.
СуддіВ.М. Соколов А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько