22 січня 2026 року
м. Київ
справа № 420/10254/24
адміністративне провадження № К/990/33742/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Загороднюка А.Г., Єресько Л.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 420/10254/24
за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2024 року (головуючий суддя - Лук'янчук О.В., судді: Бітов А.І., Ступакова І.Г.),
І. Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військової частини НОМЕР_1 ) (далі - відповідач, В/ч НОМЕР_1 ) про зобов'язання вчинити певні дії, у якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в період з 05.04. по 05.10.2023 включно;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.04. по 05.10.2023 відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100 (далі - Постанова № 100).
На обґрунтування заявлених вимог позивач стверджує, що на виконання рішення суду у справі № 420/18938/23 військовою частиною було здійснено перерахування грошового забезпечення на його банківський рахунок у сумі 691 737,70 грн. Водночас остаточний розрахунок було проведено лише 13 березня 2024 року, тоді як датою його звільнення є 04 квітня 2023 року. Таким чином, у день виключення позивача зі списків особового складу відповідач не здійснив повного розрахунку належних йому при звільненні сум.
Посилаючись на те, що остаточний розрахунок при звільненні було проведено лише на виконання рішення суду та майже через рік після звільнення з вини відповідача, позивач вважає, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за весь час затримки відповідно до статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), та просить суд задовольнити позов у повному обсязі.
ІІ. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.
Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 31.03.2023 №451-ос позивача звільнено з військової служби у запас за сімейними обставинами відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а наказом від 04.04.2023 року № 466-ос його виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення Головного відділу внутрішньої та власної безпеки « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 жовтня 2023 року у справі № 420/18938/23 позов позивача до ІНФОРМАЦІЯ_3 (В/ч НОМЕР_1 ) повністю задоволено.
Суд дійшов висновку, що ІНФОРМАЦІЯ_4 (В/ч НОМЕР_2 ) безпідставно не здійснило нарахування та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги при звільненні у розмірі 25 відсотків місячного грошового забезпечення за 15 календарних років служби, індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2015 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця січня 2008 року, а також грошового забезпечення та передбачених законодавством компенсаційних виплат за період з 29.01.2020 по 04.04.2023, у тому числі за невикористані відпустки, додаткові відпустки як учаснику бойових дій, допомогу на оздоровлення та матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
За таких обставин суд визнав протиправними дії відповідача та зобов'язав ІНФОРМАЦІЯ_5 (Військова частина НОМЕР_2 ) здійснити нарахування і виплату позивачу зазначених сум з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017, з компенсацією податку з доходів фізичних осіб відповідно до постанови КМУ № 44 та з урахуванням раніше виплачених сум.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2024 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано в частині вимог щодо одноразової грошової допомоги при звільненні, у решті - залишено без змін.
На виконання судового рішення у справі № 420/18938/23 відповідач 13.03.2024 року здійснив виплату позивачу належних сум грошового забезпечення та компенсацій у загальному розмірі 691 737,70 гривень.
Отже, остаточний розрахунок з позивачем проведено 13.03.2024 року, тобто після його виключення зі списків особового складу, що свідчить про несвоєчасне проведення розрахунку при звільненні.
ІІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність В/ч НОМЕР_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в період з 04.04 по 04.10.2023 включно.
Зобов'язано В/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.04 по 04.10.2023, відповідно до вимог Постанови № 100 в сумі 447 544,80 гривень.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що станом на день звільнення позивача зі служби відповідач не провів з ним остаточний розрахунок у повному обсязі. За таких обставин, відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а бездіяльність відповідача щодо непроведення остаточного розрахунку є протиправною.
Визначаючи розмір належного до стягнення відшкодування, суд застосував підхід щодо співмірності відповідальності роботодавця, сформульований у правових позиціях Великої Палати Верховного Суду (постанова від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц) та Верховного Суду (постанова від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19), і з урахуванням конкретних обставин спору дійшов висновку про необхідність зменшення заявленого розміру відшкодування.
Суд установив, що середньоденний заробіток позивача становить 2 843,72 грн, а частка невиплачених сум - 86%, у зв'язку із чим цей суд визначив середньоденний розмір відшкодування на рівні 2 445,60 грн (2 843,72 грн Ч 86%).
Оскільки затримка остаточного розрахунку тривала 183 робочі дні - з 04.04.2023 (дня виключення зі списків особового складу) по 04.10.2023 (шість місяців), суд дійшов висновків, що сума відшкодування становить: 2 445,60 грн Ч 183 дні = 447 544,80 грн.
П'ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 20 серпня 2024 року апеляційну скаргу відповідача задовольнив, рішення суду першої інстанції скасував, та ухвалив нове рішення яким відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 повністю, зазначивши, що позов пред'явлено не до належного відповідача.
У вказаній постанові суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що застосування статті 117 КЗпП України можливе лише за умови, якщо роботодавець, який здійснює звільнення, є власником або уповноваженим ним органом, з вини якого не проведено остаточний розрахунок у день звільнення.
Наведена позиція апеляційного суду ґрунтується на тому, що остаточний розрахунок із військовослужбовцем має здійснювати орган Держприкордонслужби, який виключив особу зі списків особового складу, відповідно до спеціального законодавства, зокрема Положення №1115/2009.
Суд апеляційної інстанції звернув увагу, що з фактичних обставин справи вбачається, що ОСОБА_1 не звільнявся з В/ч НОМЕР_1 , а отже, відповідач не мав статусу власника або уповноваженого органу, відповідального за проведення остаточного розрахунку у день звільнення. За таких умов, цей суд вважав, що відсутня гіпотеза частини першої статті 117 КЗпП України, а тому зазначена норма не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Колегія суддів також урахувала, що невиплата індексації грошового забезпечення, допомог, грошової компенсації при звільненні та інших виплат, а також затримка ІНФОРМАЦІЯ_6 виконання судового рішення (у справі № 420/18938/23) щодо їх виплати, зумовлювалися особливостями організації бухгалтерської роботи у відповідний період діяльності ДПС України. Суд апеляційної інстанції констатував, що сам по собі факт здійснення таких виплат відповідачем не свідчить про наявність підстав для покладення на нього відповідальності за статтею 117 КЗпП України.
З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та помилково встановив наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Цей суд зауважив, що такий підхід узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22.
IV. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи
Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 червня 2024 року.
Як на підставу оскарження рішення суду апеляційної інстанції позивач послався, на пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), та зазначив, що Верховним Судом не сформовано правової позиції у подібних правовідносинах щодо застосування та тлумачення положень частини першої статті 47, частини першої статті 116 та частини першої статті 117 КЗпП України у спорах, пов'язаних із виплатою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовців Державної прикордонної служби України.
Скаржник також зазначає, що у зазначеній категорії справ відсутнє узагальнене тлумачення Верховного Суду щодо визначення належного відповідача в контексті правової оцінки обов'язку здійснення виплати середнього заробітку за час затримки до дня фактичного розрахунку органом, у якому військовослужбовець перебував на фінансовому забезпеченні, з урахуванням положень статті 16 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» та пунктів 3, 7 розділу І Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом МВС від 25.06.2018 № 558.
Ухвалою від 09 вересня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити рішення суду апеляційної інстанції в силі.
Ухвалою від 15 січня 2026 року Верховний Суд призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами.
V. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.
Позиція Верховного Суду
Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Колегія суддів, перевіривши доводи касаційної скарги позивача та виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, виходить із такого.
Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
За статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
За наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач був звільнений з військової служби 04.04.2023, однак у день звільнення з ним не проведено повний розрахунок належних виплат. Остаточний розрахунок відповідачем здійснено лише 13.03.2024, на виконання рішення суду у справі № 420/18938/23 (за позовом ОСОБА_1 до В/ч НОМЕР_2 про визнання протиправними та зобов'язання вчинити дії).
Ключовим правовим питанням у цій справі є наявність підстав для стягнення з В/ч НОМЕР_1 середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, з огляду на виплату належних сум на виконання рішення суду у справі № 420/18938/23 (існував спір про розмір належних звільненому працівникові сум).
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги частково, виходив із того, що за приписами статті 117 КЗпП Україна ОСОБА_1 має право на виплату такого середнього заробітку. Разом з тим, такі виплати (їх розмір), виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд вважав за необхідне зменшити.
Суд апеляційної інстанції при вирішені спору, дійшов протилежного висновку та не знайшов підстав до задоволення позову, вказавши що ОСОБА_1 не звільнявся з ІНФОРМАЦІЯ_7 (В/ч НОМЕР_1 ), а відповідач не мав повноважень на проведення розрахунку при звільненні, бо не мав статусу власника або уповноваженого ним органу для проведення такого розрахунку.
Позивач у доводах касаційної скарги стверджує, що суд апеляційної інстанції, помилково вважав, що В/ч НОМЕР_2 є неналежним відповідачем та немає повноважень на проведення розрахунку при звільненні. Також вказує на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо визначення належного відповідача у спорах про виплати за час затримки розрахунку звільненим військовослужбовцям ДПСУ, які перебували на фінансовому забезпеченні відповідного органу.
Надаючи оцінку вказаним доводам позивача, які стали підставою для відкриття провадження, Верховний Суд звертає увагу, що з приводу належних звільненому працівникові сум існував спір між ОСОБА_1 та В/ч НОМЕР_1 , який адміністративний суд вирішив на користь позивача справа № 420/18938/23.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16.10.2023 року у справі № 420/18938/23, яке набрало законної сили, встановлено, що позивач перебував на фінансовому забезпеченні у ІНФОРМАЦІЯ_1 (В/ч НОМЕР_1 ) з 21 вересня 2016 року по 12 грудня 2017 року та з 01 червня 2019 року по 04 квітня 2023 року та виплата грошового забезпечення на день звільнення, як і остаточний розрахунок при звільненні, здійснювалися безпосередньо ІНФОРМАЦІЯ_4 . У цьому рішенні суд вказав, що, ураховуючи те, що позивач на день звільнення перебував на фінансовому забезпеченні у ІНФОРМАЦІЯ_1 , то саме на вказаний орган покладається обов'язок здійснити з позивачем всі належні до виплати при звільненні розрахунки.
На виконання цього рішення 13.03.2024 В/ч НОМЕР_1 було нараховано та виплачено ОСОБА_1 належні суми грошового забезпечення, компенсацій за невикористані відпустки, допомог та інших виплат при звільненні.
За правилами частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням, яке набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини.
Установлення судовим рішенням у справі № 420/18938/23 факту перебування позивача на фінансовому забезпеченні у ІНФОРМАЦІЯ_1 (В/ч НОМЕР_1 ), а також факт невиплати саме цим відповідачем усіх належних сум при звільненні, мають преюдиційне значення у цій справі та підлягали обов'язковому врахуванню судом апеляційної інстанції.
Водночас, скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції обмежився висновком про те, що позивач не звільнявся з ІНФОРМАЦІЯ_7 , а відповідач не мав статусу власника або уповноваженого органу для проведення розрахунку у день звільнення.
Поряд з цим суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що факт виплати відповідачем коштів позивачу не свідчить про наявність умов для застосування частини першої статті 117 КЗпП України, залишивши поза увагою преюдиційні обставини, встановлені у справі № 420/18938/23.
Цей суд не навів мотивів, з яких відступив від оцінки обставин, наданої судом першої інстанції, та не спростував його висновків щодо протиправності дій відповідача В/ч НОМЕР_1 з невиплати всіх належних сум при звільненні.
Крім того, суд апеляційної інстанції не дослідив, на кого покладався обов'язок проведення повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , та не перевірив правовий статус Головного відділу внутрішньої та власної безпеки «Південь», який здійснював виключення позивача зі списків особового складу, зокрема щодо його організаційної самостійності, правосуб'єктності, наявності власного фінансового забезпечення та повноважень щодо здійснення розрахунків із військовослужбовцями.
Також не з'ясовано, який орган фактично виконував функції розпорядника бюджетних коштів і здійснював грошове забезпечення позивача на дату його виключення зі списків особового складу.
З судового рішення апеляційної інстанції не вбачається наведення обґрунтованих мотивів, з яких обставинам справи, встановленим судом першої інстанції щодо відповідача В/ч НОМЕР_1 , була надана інша правова оцінка.
Суд апеляційної інстанції мотивів суду першої інстанції не спростував, а обмежився лише висновками про відсутність підстав для застосування частини першої статті 117 КЗпП України.
Водночас встановлений судовим рішенням у справі № 420/18938/23 факт протиправності дій відповідача В/ч НОМЕР_1 щодо невиплати всіх належних сум при звільненні, а також подальший перерахунок і виплата цих коштів, є преюдиційними обставинами у цій справі, де позивач оскаржує компенсацію за їх несвоєчасну виплату.
Помилковим є також посилання суду апеляційної інстанції на правову позицію Верховного Суду у справі № 520/1897/22, оскільки обставини цієї справи не є подібними до спірних правовідносин у цьому випадку, а правова позиція є нерелевантною.
У справі № 520/1897/22 виплати позивачу здійснювалися різними органами - Офісом Генерального прокурора та військовою прокуратурою - з урахуванням особливостей організації їх бухгалтерської служби.
Натомість у цій справі питання визначення належного суб'єкта, відповідального за проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, має вирішуватися з урахуванням структури та повноважень підрозділів ДПСУ, що свідчить про неподібність спірних правовідносин.
Отже, апеляційний суд не надав належної оцінки преюдиційним обставинам, установленим рішенням у справі № 420/18938/23, та не дослідив зібрані у справі докази в їх сукупності, чим порушив вимоги статей 77, 78 та 90 КАС України.
Відповідно до статті 242 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто ухваленим на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи з наданням оцінки всім аргументам учасників процесу.
Надання іншої правової оцінки тим самим обставинам без належного мотивування причин такого відступу не відповідає принципам оцінки доказів та вимогам щодо обґрунтованості судового рішення.
Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження суду апеляційної інстанції, тому, з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні), відсутня можливість перевірити правильність його висновків загалом по суті спору.
З урахуванням викладеного Суд, керуючись положеннями статей 2 (засади адміністративного судочинства) та 90 (оцінка доказів) КАС України, вважає за необхідне направити дану справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного дослідження вищевказаного.
За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Згідно із частиною четвертою статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, відповідно до пункту 1 частини другої та частини четвертої статті 353 КАС України оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
V. Висновки щодо розподілу судових витрат.
З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 353, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2024 року скасувати.
Справу № 420/10254/24 направити на новий судовий розгляд до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
СуддіВ.М. Соколов А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько