13 січня 2026 року
м. Київ
cправа № 336/44/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,
секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,
за участю представників:
позивача - ОСОБА_4. (в порядку самопредставництва),
відповідача-1 - не з'явилися,
відповідача-2 - не з'явилися,
відповідача-3 - Лелікова С. О. (адвокат),
третьої особи - не з'явилися,
прокуратури - Цимбалістого Т. О. (за посвідченням),
розглянув касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі
за позовом заступника прокурора Запорізької області в інтересах Фонду державного майна України
до: 1) Міністерства аграрної політики та продовольства України;
2) ОСОБА_1 ;
3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Базіс-Плац",
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство",
про витребування майна.
29.12.2017 заступник прокурора Запорізької області (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі - ФДМУ, Фонд, позивач) звернувся до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з позовом до Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі - Мінагрополітики України, Міністерство, відповідач-1), ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , покупець, відповідач-2), Товариства з обмеженою відповідальністю "Базіс-Плац" (далі - ТОВ "Базіс-Плац", Товариство, відповідач-3), за участю третьої особи - Державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" (далі - ДП "Бердянське агроторгове підприємство", Підприємство, третя особа), про:
1) визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єктів нерухомості від 18.09.2015, укладеного між державою Україна в особі Мінагрополітики України та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Вовк І. І. та зареєстрованого в реєстрі за № 10125 (далі - договір купівлі-продажу від 18.09.2015, оспорюваний договір);
2) витребування з чужого незаконного володіння ТОВ "Базіс-Плац" нерухомого майна загальною площею 2930,7 м2 і вартістю 499 599 грн, розташованого за адресою: вул. Базова, 1-А, м. Запоріжжя, а саме будівель: прохідної літ. "А" площею 46 м2, інв. № 01031; спиртосховища літ. "Б-2" площею 495,5 м2, інв. № 01017; складів посуду літ. "В" площею 274,5 м2, інв. № 01029 та літ. "Д-2" площею 2018 м2, інв. № 01016; майстерні літ. "Е" площею 78 м2, інв. № 01030; спирторозливу літ. "Г" площею 18,7 м2, інв. № 01032, у власність держави в особі Міністерства (далі - спірне майно, спірні будівлі, спірні об'єкти), посилаючись на положення статей 203, 215, 319, 326, 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 5, 7, 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", статей 18, 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 4 Закону України "Про Фонд державного майна України", статті 23 Закону України "Про прокуратуру", пунктів 6, 8, 10 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803 (далі - Порядок № 803).
Позовна заява обґрунтовується тим, що:
1) договір купівлі-продажу від 18.09.2015 слід визнати недійсним як такий, що укладений з порушенням вимог Порядку № 803, а саме без згоди (дозволу) ФДМУ на відчуження спірного майна та без рецензування (погодження) Фондом звіту про оцінку спірних будівель, який (звіт) не відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, є неякісним і непрофесійним;
2) оскільки на час звернення до суду з цим позовом власником спірного майна є ТОВ "Базіс-Плац", яке набуло об'єкти нерухомості за безвідплатним договором, що підтверджується виданим Запорізьким міським управлінням юстиції свідоцтвом про право власності від 09.12.2015 № НОМЕР_1, то власник (держава) вправі витребувати своє майно від добросовісного набувача у всіх випадках, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, тому спірні будівлі належить витребувати на користь власника в особі Мінагрополітики України.
Суди розглядали справу неодноразово. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11.11.2019 (суддя Щаслива О. В.) позов залишено без задоволення з тих підстав, що укладення оспорюваного договору не посягає на цивільні права та інтереси Фонду, який не є власником відчуженого майна.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 17.03.2020 (головуючий - Кримська О. М., судді Дашковська А. В., Кочеткова І. В.) скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11.11.2019 та ухвалено нове рішення про задоволення позову в зв'язку з обґрунтованістю позовних вимог, оскільки реалізація майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, відбулася з порушенням процедури відчуження, а саме без погодження ФДМУ.
Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14.02.2024 (головуючий - Ступак О. В., судді Гулейков І. Ю., Олійник А. С., Погрібний С. О.,
Яремко В. В.) постанову Запорізького апеляційного суду від 17.03.2020 у справі № 336/44/18 залишено без змін у частині задоволення позовної вимоги прокурора в інтересах держави в особі ФДМУ до Мінагрополітики України та Сенченка О. С. про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 18.09.2015. Скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11.11.2019 і постанову Запорізького апеляційного суду від 17.03.2020 у справі № 336/44/18 у частині вирішення вимог прокурора в інтересах держави в особі Фонду до Товариства про витребування майна та закрито провадження у справі в цій частині позову.
Постанова Верховного Суду мотивована тим, що:
1) установивши, що реалізація майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, відбулася без погодження ФДМУ, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову в частині визнання недійсним оспорюваного договору;
2) вирішуючи спір у цій справі в порядку цивільного судочинства, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що предметом позову є, зокрема, вимоги юридичної особи (Фонду) про витребування нерухомого майна з незаконного володіння іншої юридичної особи - ТОВ "Базіс-Плац", тому спір у частині вимог про витребування спірного майна виник між юридичними особами та повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22.09.2021 (головуючий - Ступак О. В., судді Гулейков І. Ю., Олійник А. С., Погрібний С. О.,
Яремко В. В.) справу № 336/44/18 за позовом прокурора в інтересах держави в особі ФДМУ до Мінагрополітики України, ОСОБА_1 , ТОВ "Базіс-Плац" у частині вирішення позовної вимоги про витребування майна передано для продовження розгляду до Господарського суду Запорізької області.
Рішенням Господарського суду Запорізької області від 19.05.2023 (головуючий - Дроздова С. С., судді Горохов І. С., Науменко А. О.), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 23.11.2023 (головуючий - Коваль Л. А., судді Мороз В. Ф., Чередко А. Є.), позов задоволено повністю у зв'язку з обґрунтованістю позовних вимог, що зумовлено вибуттям спірного майна з державної власності поза волею власника та підтверджується недійсністю договору купівлі-продажу від 18.09.2015, на підставі якого спірні будівлі відчужувалися вперше, та наявністю передбачених статтею 388 ЦК України підстав для їх витребування від ТОВ "Базіс-Плац" як останнього набувача.
Крім того, суди попередніх інстанцій, зазначивши про те, що втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм, встановили наявність юридичних підстав, із якими закон пов'язує недійсність правочину, на підставі якого майно вибуло з власності держави, та, як наслідок, дійшли висновку про те, що втручання в право Товариства на мирне володіння майном шляхом ухвалення судового рішення про недійсність правочину і зобов'язання повернути об'єкти нерухомості відповідає критерію законності.
Також суди виходили з того, що в цьому випадку втручання в право приватної власності є виправданим, оскільки задовольняється суспільний інтерес і суспільна потреба у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання розпорядження майном, яке перебуває під охороною держави, та дотримання вимог законодавства в цій сфері суспільних відносин. Держава як власник спірного майна позбавлена права розпоряджатися ним відповідно до вимог законодавства з метою отримання усіх економічних вигод від відчуження такого майна. При цьому суди виснували про те, що повернення у державну власність незаконно відчужених об'єктів нерухомості переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів, а тому витребування у Товариства спірного майна, яке належало державі, не порушуватиме принципу пропорційності втручання в право приватної власності особи.
Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.04.2024 (головуючий - Багай Н. О., судді Дроботова Т. Б., Чумак Ю. Я.) рішення Господарського суду Запорізької області від 19.05.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.11.2023 у справі № 336/44/18 скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Зазначена постанова Верховного Суду мотивована тим, що:
1) суди попередніх інстанцій, обмежившись посиланням на те, що в цьому випадку втручання держави у право власності особи є виправданим, оскільки задовольняється суспільний інтерес і суспільна потреба у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання розпорядження майном, що перебуває під особливою охороною держави, та дотримання законодавства в цій сфері суспільних відносин, при вирішенні спору не встановили та не конкретизували, який саме "суспільний інтерес" існує у цьому випадку та яким чином інтереси держави в поверненні спірного майна відповідають такому "суспільному інтересу". Таким чином, суди помилково залишили поза увагою обов'язковість встановлення наявності "суспільного інтересу", який дозволяв би дійти висновку про наявність підстав для втручання в майнові права ТОВ "Базіс-Плац";
2) суди попередніх інстанцій навели загальні висновки щодо необхідності відновлення прав держави на спірне майно, не встановивши потреби держави в цьому майні з будь-якої конкретної та обґрунтованої причини;
3) апеляційний суд не надав правової оцінки доводам відповідача-3 (апелянта) про те, що прокурор не довів жодного конкретного суспільного та загального інтересу, економічних збитків або економічних інтересів держави при витребуванні спірного майна.
За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Запорізької області від 02.09.2024 (суддя Мірошниченко М. В. ) позов задоволено з тих підстав, що:
1) відчуження Міністерством спірного майна вчинено поза волею його "титульного" власника - держави шляхом укладення договору купівлі-продажу від 18.09.2015, у результаті чого держава Україна в особі ФДМУ фактично позбавлена належного їй майна та можливості здійснення стосовно нього правомочностей власника. Товариство, директором якого є ОСОБА_1 та який уклав договір із порушенням вимог законодавства та, в подальшому, вніс спірне майно як внесок до статутного фонду ТОВ "Базіс-Плац" при його створенні, могло передбачити негативні наслідки для себе, приймаючи нерухоме майно в натурі за актом приймання-передачі від 20.10.2015;
2) ураховуючи характер спірних правовідносин, втручання держави в право власності Товариства відповідає критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), зокрема в цьому випадку втручання є виправданим, оскільки задовольняється суспільний інтерес і суспільна потреба у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання розпорядження майном, що перебуває під особливою охороною держави, та дотримання законодавства в цій сфері суспільних відносин. При цьому держава як власник спірного майна позбавлена права розпорядитися цим майном відповідно до вимог законодавства з метою отримання усіх економічних вигод від такого відчуження, а повернення в державну власність незаконно відчужених об'єктів нерухомості переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. За таких обставин витребування у відповідача-3 об'єктів нерухомості, які належали державі, не порушуватиме принцип пропорційності втручання в право власності Товариства, позаяк таке втручання держави є законним - передбачено нормами статей 387, 388 ЦК України;
3) наразі держава як власник спірного майна позбавлена права розпорядитися цим майном з метою подальшого отримання усіх економічних благ від його можливого відчуження, передачі в оренду або іншого розпорядження ним уже в законний спосіб, а оскільки площа спірних будівель, які мають переважно складське призначення та розташовані в промисловій зоні прифронтового м. Запоріжжя, становить майже 3000 м2, то за такими характеристиками вказане майно безумовно буде економічно привабливим для використання іншими господарюючими суб'єктами промислового обласного центру, перш за все зацікавленими в його можливому подальшому отриманні в законний спосіб із метою задоволення державних та соціальних потреб, у тому числі з урахуванням особливостей воєнного стану.
Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 29.04.2025 (головуючий - Кощеєв І. М., судді Дармін М. О., Чус О. В.) рішення Господарського суду Запорізької області від 02.09.2024 скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Постанова аргументована посиланням на норми статей 317, 319, 321, 387, 388 ЦК України, статті 136 Господарського кодексу України в редакції, чинній до 27.08.2025 (далі - ГК України), статті 11 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", статей 45, 236, 269, 277 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), застосовуючи які та враховуючи водночас правові позиції, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2023 у справі № 916/2851/17, від 25.07.2023 у справі № 914/106/22, від 05.09.2023 у справі № 910/2722/22, від 23.01.2024 у справі № 907/452/20, від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, апеляційний суд виснував про те, що:
1) визначальною обставиною в цій справі є те, що спірне майно було придбано відповідачем-2 за результатами прилюдних торгів згідно з наказом Мінагрополітики України від 01.07.2013 № 403 "Про припинення державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство", тоді як добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном;
2) конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар;
3) ураховуючи встановлені судами обставини придбання ОСОБА_1 спірного майна за процедурою реалізації майна на прилюдних торгах, відсутні підстави вважати, що покупець є недобросовісним набувачем, позаяк в іншому разі буде порушено наведені європейські стандарти правомірності втручання в право власності відповідача-3;
4) обставини реалізації майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, відбулася з порушенням процедури відчуження, а саме без погодження з ФДМУ, на які посилається Прокурор, стосуються передусім законності та правомірності дій органу (Мінагрополітики України), на який держава поклала обов'язок реалізації майна державного підприємства, а доводи про необхідність їх попереднього з'ясування покупцем до участі в торгах фактично покладають на відповідача-2 додатковий обов'язок ревізування дій державних органів у межах проведення відкритих публічних торгів (аукціону), що взагалі не належить до його компетенції;
5) визначений Прокурором "суспільний інтерес" (повернення спірного нерухомого майна) полягає в економічній та господарській привабливості майбутнього використання майна як державою, так й іншими господарюючими суб'єктами промислового обласного центру, тобто "суспільний інтерес" щодо повернення спірного нерухомого майна має декларативний характер і ґрунтується на припущеннях Прокурора та позивача, недоведеними належним чином, які безпідставно взяті до уваги судом першої інстанції;
6) держава в особі Фонду є неналежним позивачем за вимогою про витребування спірного майна, яке належить або належало ДП "Бердянське агроторгове підприємство" на праві господарського відання, натомість належним позивачем за такою вимогою є Підприємство, яке може вимагати повернення майна не на користь держави, а на власну користь.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначену постанову скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.
На обґрунтовування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування положень статей 104, 110- 112, 387, 388 ЦК України, статті 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та пунктів 6, 8 Порядку № 803 в подібних правовідносинах (у контексті того, що сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний)), викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2023 у справі № 916/2851/17, від 25.07.2023 у справі № 914/106/22, від 05.09.2023 у справі № 910/2722/22, від 23.01.2024 у справі № 907/452/20, від 09.04.2024 у справі № 336/44/18.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.07.2025 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 336/44/18 та призначено розгляд справи в судовому засіданні на 29.07.2025.
ФДМУ в поданому відзиві на касаційну скаргу заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури просить її задовольнити повністю з мотивів, наведених у ній.
Проте колегія суддів не вбачає підстав брати до уваги та враховувати доводи зазначеного відзиву з огляду на таке.
Відповідно до частини 2 статті 295 ГПК України відзив на касаційну скаргу має містити, зокрема, обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.
Згідно з частинами 1, 3 статті 297 ГПК України учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки. До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи.
Оскільки поданий Фондом відзив не містить обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги та за своєю процесуальною суттю є приєднанням до касаційної скарги заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури, однак, до відзиву не додано документів про сплату судового збору, а ГПК України не містить положень щодо надання строку на усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, то поданий відзив залишається без розгляду (схожі за змістом висновки щодо застосування положень статей 295, 297 ГПК України викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 916/875/20, від 09.05.2023 у справі № 910/158/22, від 11.04.2023 у справі № 924/793/21, від 25.01.2023 у справі № 903/933/21, від 23.01.2024 у справі № 908/174/20, від 11.06.2024 у справі № 917/1710/23, від 24.09.2024 у справі № 910/21998/21, від 22.04.2025 у справі № 910/18089/23).
ТОВ "Базіс-Плац" у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити в її задоволенні з мотивів, наведених в оскаржуваній постанові.
Мінагрополітики України, ОСОБА_1 та ДП "Бердянське агроторгове підприємство" не скористалися правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
21.07.2025 ТОВ "Базіс-Плац" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із клопотанням про закриття касаційного провадження в справі № 336/44/18, посилаючись, зокрема, на неподібність правовідносин у цій справі та в справах №№ 914/106/22, 916/2851/17, 910/2722/22, 907/452/20.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.07.2025 зупинено касаційне провадження у справі № 336/44/18 до закінчення касаційного перегляду Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду судових рішень у справі № 922/82/20 та оприлюднення в установленому законом порядку повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого перегляду.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.12.2025 поновлено касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 336/44/18 та призначено розгляд справи в судовому засіданні на 13.01.2026.
Судами попередніх інстанцій встановлено такі фактичні обставини:
- відповідно до пунктів 5.1, 5.5 статуту ДП "Бердянське агроторгове підприємство" майно Підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання. Відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з ФДМУ;
- згідно з наказом Міністерства від 01.07.2013 № 403 "Про припинення державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство" припинено шляхом ліквідації діяльність ДП "Бердянське агроторгове підприємство" та зобов'язано голову комісії з ліквідації Підприємства Зварійчука В. В. провести інвентаризацію та оцінку майна, коштів і здійснити продаж основних засобів у встановленому законодавством порядку з метою погашення заборгованості;
- на підставі заяви ДП "Бердянське агроторгове підприємство" в особі голови комісії з ліквідації Зварійчука В. В. від 22.05.2015 проведено рецензування звіту про визначення загальної ринкової вартості нежитлових будівель та споруд загальною площею 2930,70 м2, які розташовані на вул. Базовій, 1-А у м. Запоріжжі;
- згідно із загальним висновком рецензії звіт з оцінки нерухомого майна в цілому відповідає вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, але має незначні недоліки, що не вплинули на достовірність оцінки;
- із протоколу проведення відкритих публічних торгів (аукціону) від 04.09.2015 № 1 убачається, що ОСОБА_1 визначено переможцем аукціону з продажу майна відповідно до лота 1: нежитлові будівлі та споруди загальною вартістю 499 599 грн, що належать ДП "Бердянське агроторгове підприємство" на праві державної власності та розташовані за адресою: вул. Базова, 1-А, м. Запоріжжя, а саме: будівля спиртосховища літ. "Б-2" з електрощитовою літ. "З" загальною площею 495,5 м2, інв. № 01017; будівля складу посуду літ. "В" загальною площею 274,5 м2, інв. № 01029; будівля складу посуду літ. "Д-2" загальною площею 2018 м2, інв. № 01016; будівля майстерні літ. "Е" з електрощитовою літ. "К" загальною площею 78 м2, інв. № 01030; будівля прохідної літ. "А" загальною площею 46 м2, інв. № 01031; будівля спирторозливу літ. "Г" загальною площею 18,7 м2, інв. № 01032; естакада спиртоприймання, інв. № 2003; огорожа №№ 1, 2, 3, 6, 8, 10, інв. № 2006; вбиральня літ. "І", інв. № 2006-1;
- 18.09.2015 між державою Україна в особі Мінагрополітики України, до сфери управління якого входило ДП "Бердянське агроторгове підприємство" (продавець), та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами пунктів 2- 4 якого нерухоме майно, що є предметом цього договору, складається з: прохідної літ. "А" площею 46 м2, інв. № 01031; спиртосховища літ. "Б-2" площею 495,5 м2, інв. № 01017; складів посуду літ. "В" площею 274,5 м2, інв. № 01029 та літ. "Д-2" площею 2018 м2, інв. № 01016; майстерні літ. "Е" площею 78 м2, інв. № 01030; спирторозливу літ. "Г" площею 18,7 м2, інв. № 01032. Нерухоме майно, що є предметом цього договору, розташоване на земельній ділянці площею 1,0355 га, кадастровий номер 2310100000:01:014:0013. Загальна площа об'єктів становить 2930,7 м2. Будівлі, що є предметом цього договору, належать продавцю на праві державної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 06.08.2015 державним реєстратором прав на нерухоме майно реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції Запорізької області Коротичем М. М. Продаж об'єктів нерухомого майна вчинено за 499 599 грн;
- згідно з актом прийому-передачі будівель від 18.09.2015, розташованих за адресою: вул. Базова, 1-А, м. Запоріжжя, складеного на виконання договору купівлі-продажу від 18.09.2015, який визнано недійсним постановою Запорізького апеляційного суду від 17.03.2020 у справі № 336/44/18, залишеною без змін постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07.07.2021, ДП "Бердянське агроторгове підприємство" передало ОСОБА_1 таке нерухоме державне майно: будівлю спиртосховища літ. "Б-2" з електрощитовою літ. "З" загальною площею 495,5 м2, інв № 01017; будівлю складу посуду літ. "В" загальною площею 274,5 м2, інв. № 01029; будівлю складу посуду літ. "Д" загальною площею 2018 м2, інв. № 01016; будівлю майстерні літ. "Е" з електрощитовою літ. "К" загальною площею 78 м2, інв. № 01030; будівлю прохідної літ. "А" загальною площею 46 м2, інв. № 01031; будівлю спирторозливу літ. "Г" загальною площею 18,7 м2, інв. № 01032; естакаду спиртоприймання, інв. № 2003; огорожі № 1, № 2, № 3, № 6, № 8, № 10, інв. № 2006; вбиральню літ. "І", інв. № 2006-1; покриття (замощення) літ. "І", інв. № 2002-1;
- у цьому акті прийому-передачі будівель зазначено, що майно є державною власністю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 06.08.2015;
- згідно з протоколом від 20.10.2015 № 1 установчих зборів учасників ТОВ "Базіс-Плац" учасниками Товариства є дві особи, якими створено таке товариство;
- після придбання ОСОБА_1 комплексу будівель та споруд на підставі договору купівлі-продажу від 18.09.2015, укладеного з Міністерством, ОСОБА_1 передав частину спірних будівель до статутного фонду ТОВ "Базіс-Плац" одночасно із заснуванням Товариства на підставі протоколу установчих зборів учасників від 20.10.2015 № 1 та акта прийому-передачі і грошової оцінки майна від 20.10.2015;
- відповідно до акта прийому-передачі та грошової оцінки майна від 20.10.2015 ОСОБА_1 передав до статутного капіталу ТОВ "Базіс-Плац" будівлі, що знаходяться за адресою: вул. Базова, 1-А, м. Запоріжжя, а саме: прохідну літ. "А" площею 46 м2, інв. № 01031; спиртосховище літ. "Б-2" площею 495,5 м2, інв. № 01017; склади посуду літ. "В" площею 274,5 м2, інв. № 01029 та літ. "Д-2" площею 2018 м2, інв. № 01016; майстерню літ. "Е" площею 78 м2, інв. № 01030; будівлю спирторозливу літ. "Г" площею 18,7 м2, інв. № 01032;
- з інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20.12.2017 № 108328265 і від 16.11.2021 № 284988630 убачається, що власником спірних будівель є ТОВ "Базіс-Плац". Підставою виникнення права власності Товариства є свідоцтво про право власності від 09.12.2015 № НОМЕР_1, видане Запорізьким міським управлінням юстиції.
Згідно з частинами 1-2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до статті 388 ЦК України (в редакції, чинній на час відчуження спірного майна на відкритих публічних торгах (аукціоні) від 04.09.2015), якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Здійснюючи аналіз вказаної норми матеріального права, Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала про те, що в спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних і допустимих доказів. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Віндикаційний позов є позовом речовим і як такий належить до речових способів захисту права власності. Його зміст полягає у вимозі неволодіючого власника до володіючого невласника про повернення речі в натурі. При цьому відповідно до статті 396 ЦК України за допомогою віндикаційного позову може захищатися володіння також і носія іншого речового права (титульного володільця), а не тільки права власності. Безпосередня мета віндикації полягає у відновленні володіння власника (титульного володільця), що у свою чергу забезпечує можливість використання ним усього комплексу правомочностей, що складають належне йому речове право (аналогічний висновок викладено в пункті 141 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19).
Отже, з огляду на спірні правовідносини у цьому випадку витребування спірного майна на підставі статті 388 ЦК України є можливим лише у разі доведення Прокурором того, що відповідач-3 є недобросовісним набувачем спірного майна.
Добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь обізнаності набувача про правомірність набуття майна в особи, яка нмає права на його відчуження. Водночас такі категорії, як "добросовісність", яка належить до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України), а також "недобросовісність" не можуть тлумачитися або застосовуватися формально, ґрунтуватися на припущеннях.
Добросовісність набувача презумується, тобто набувач буде вважатися добросовісним, доки не буде доведено протилежне. Добросовісність дій набувача визначається судом у кожному конкретному випадку.
Поширеним є підхід, відповідно до якого добросовісним набувачем є особа, яка в момент набуття майна не знала і не могла знати, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Натомість недобросовісний набувач на момент відчуження спірного майна достеменно знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження немає права (аналогічний висновок викладено в пункті 88 постанови судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.09.2025 у справі № 922/82/20).
Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (такі висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 02.07.2019 у справі № 48/340). Тобто суб'єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб'єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Відтак, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем.
Колегія суддів звертає увагу на те, що добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а тому втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (аналогічний правовий висновок викладено в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09.12.2024 у справі № 754/446/22).
Розглядаючи справи зі спорів, пов'язаних із застосуванням положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол до Конвенції), суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц).
ЄСПЛ у кожній ситуації, де має місце застосування положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, досліджує, наскільки було дотримано державною владою справедливий баланс між інтересами суспільства і вимогами захисту приватних інтересів окремої особи. Встановлюючи наявність згаданої пропорційності, ЄСПЛ виходить з того, що втручання в право безперешкодного користування майном має супроводжуватися дотриманням "справедливої рівноваги" між інтересами суспільства і необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Зокрема вимагається, щоб існувала розумна пропорційність між вжитими державою заходами щодо обмеження права власності та метою, на яку вони були спрямовані (див., зокрема, рішення ЄСПЛ від 29.04.1999 у справі "Chassagnou and others v. France").
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17 сформулювала такі висновки щодо дотримання стандартів "трискладового тесту" правомірності втручання держави у право власності відповідача - кінцевого набувача:
"Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У ст. 1 Першого протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ наголошував на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном. Найважливішою вимогою ст. 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited v. Ukraine" від 23.01.2014).
Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі "Fressoz and Roire V. France" від 21.01.1999 ЄСПЛ зазначив, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження. Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав особи має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім, а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Таким чином, лише при дотриманні всіх критеріїв "трискладового тесту" можна визнати втручання держави у права пропорційним, а отже, правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься".
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності", як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Водночас, виконуючи на підставі статті 316 ГПК України обов'язкові вказівки суду касаційної інстанції щодо встановлення наявності "суспільного інтересу", який дозволяв би дійти висновку про наявність підстав для пропорційного втручання в майнові права ТОВ "Базіс-Плац", вміщені в постанові Верховного Суду від 09.04.2024 у цій справі, судом апеляційної інстанції встановлено недоведеність Прокурором наявності "суспільного інтересу" в поверненні спірного майна, який, на думку скаржника, полягає в економічній та господарській привабливості майбутнього використання майна як державою, так й іншими господарюючими суб'єктами промислового обласного центру, тобто "суспільний інтерес" щодо повернення спірного нерухомого майна має декларативний характер і ґрунтується на припущеннях Прокурора та позивача.
При цьому обставини реалізації майна державного підприємства в процедурі ліквідації за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, із порушенням процедури відчуження, а саме без погодження Фондом, на які посилається Прокурор, стосуються передусім законності та правомірності дій державного органу (Мінагрополітики України), на який держава поклала обов'язок реалізації майна державного підприємства, а доводи про необхідність з'ясування таких обставин покупцем до того, як взяти участь у торгах, фактично покладають на покупця додатковий обов'язок щодо ревізування дій державних органів у межах проведення відкритих публічних торгів (аукціону), що взагалі не належить до його компетенції.
Разом із тим апеляційним судом правильно зазначено, що визначальною обставиною в цій справі є те, що спірне майно було придбано відповідачем-2 за результатами прилюдних торгів згідно з наказом Мінагрополітики України від 01.07.2013 № 403 "Про припинення державного підприємства "Бердянське агроторгове підприємство", а пізніше відчужено ОСОБА_1 на користь відповідача-3 за оплатним правочином внесення майна до статутного капіталу Товариства.
Таким чином, в основу оскаржуваної постанови судом апеляційної інстанції покладено передусім висновок щодо відмови в задоволенні позову про витребування майна в Товариства як добросовісного набувача саме з мотивів необхідності дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними із втручанням держави у майнові права ТОВ "Базіс-Плац", та інтересами цього товариства, яке так чи інакше постраждає від такого втручання, позаяк у протилежному випадку (в разі задоволення віндикаційного позову) на добросовісного набувача буде покладено індивідуальний і надмірний тягар. Так, задоволення вимог про витребування з володіння відповідача-3 спірних будівель становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки в цій справі судами не встановлено обставин, за яких таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів держави є більш важливими, ніж дотримання права відповідача-3, який добросовісно набув у власність майно, покладаючись на добросовісність дій відчужувача (відповідача-2).
У зв'язку з наведеним вище колегія суддів зауважує, що визначена в оскаржуваній постанові інша підстава відмови в задоволенні віндикаційного позову, яка була зумовлена помилковим урахуванням апеляційним судом висновку щодо застосування положень статей 4, 45 ГПК України (у контексті того, що держава в особі прокурора, Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України є неналежним позивачем за вимогою про витребування майна, яке належить або належало УДНДІ "Укрводгео" на праві господарського відання, натомість належним позивачем за такою вимогою є УДНДІ "Укрводгео", який може вимагати повернення майна не на користь держави, а на власну користь), викладеного в пункті 6.67 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.08.2024 у справі № 953/24224/19, і від якого (висновку) відступила судова палата для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 18.09.2025 у справі № 922/82/20 (див. пункт 122 зазначеної постанови), наразі не має істотного значення та не спростовує загалом законності та правильності оскаржуваної постанови.
Адже згідно з частиною 2 статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Викладеним спростовуються доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування положень статей 104, 110- 112, 387, 388 ЦК України, статті 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та пунктів 6, 8 Порядку № 803 в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.04.2024 у справі № 336/44/18 (тобто в цій справі), оскільки такі доводи зводяться передусім до ототожнення скаржником правового висновку Верховного Суду із висновками суду касаційної інстанції, у зв'язку з якими скасовано судові рішення, обов'язковість яких для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи передбачено частиною 5 статті 310 ГПК України.
Крім того, зазначена постанова, якою справу № 336/44/18 було передано на новий розгляд до суду першої інстанції, взагалі не містить висновку Верховного Суду щодо застосування норм статей 104, 110- 112 ЦК України, статті 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та пунктів 6, 8 Порядку № 803, якими спірні правовідносини не регулюються.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, відзиву відповідача-3 на неї, матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 336/44/18 з огляду на таке.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).
Колегія суддів відхиляє твердження скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування положень статей 104, 110- 112, 387, 388 ЦК України, статті 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та пунктів 6, 8 Порядку № 803 в подібних правовідносинах (у контексті того, що сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний)), викладеного в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2023 у справі № 916/2851/17, від 25.07.2023 у справі № 914/106/22, від 05.09.2023 у справі № 910/2722/22, від 23.01.2024 у справі № 907/452/20, оскільки за змістовим, суб'єктним і об'єктним критеріями спірні правовідносини в цій господарській справі та в зазначених скаржником справах №№ 653/1096/16-ц, 147/66/17, 916/2851/17, 914/106/22, 910/2722/22, 907/452/20 не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, пов'язаних з правами та обов'язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаних правових позицій під час вирішення цього господарського спору.
Так, на відміну від цієї справи, під час розгляду якої суд апеляційної інстанції виходив із недоведеності Прокурором і Фондом наявності "суспільного інтересу" в поверненні спірного майна, який, на думку скаржника, полягає лише в економічній та господарській привабливості майбутнього використання майна як державою, так й іншими господарюючими суб'єктами промислового обласного центру, тобто "суспільний інтерес" щодо повернення спірного нерухомого майна має декларативний характер, унаслідок чого апеляційний суд дійшов висновку про відмову в задоволенні віндикаційного позову саме з мотивів необхідності дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням держави у майнові права ТОВ "Базіс-Плац" як добросовісного набувача, та інтересами Товариства, на яке в разі задоволення позову на добросовісного набувача буде покладено індивідуальний і надмірний тягар, ухвалюючи постанову від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (предмет позову Генічеської міської ради - визнання громадян такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації), якою судові рішення судів попередніх інстанцій було скасовано та справу передано на новий розгляд, Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним і може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
У свою чергу в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 зі спору про відшкодування зі страхувальника матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, праввідносини в якій регулюються статтями 988, 1166, 1187, 1194 ЦК України та статтями 35, 37 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", взагалі не міститься висновку щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України, якими регулюються спірні правовідносини.
Водночас, ухвалюючи постанову від 27.06.2023 у справі № 916/2851/17 (предмет позовів - визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, скасування державної реєстрації речових прав), Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду скасував постанову суду апеляційної інстанції та погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, однак із мотивів обрання позивачем і третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, неналежного способу захисту своїх прав, тоді як ефективним є звернення з віндикаційним позовом, оскільки саме у віндикаційному позові буде вирішено спір про речове право стосовно спірної земельної ділянки.
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позову та передаючи на новий розгляд до цього ж суду справу № 914/106/22 (предмет позову Міністерства юстиції України - витребування з чужого незаконного володіння відповідача побутового нежитлового приміщення, яке перебуває на балансі Львівської виправної колонії № 48), Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 25.07.2023 дійшов висновку про те, що апеляційний суд не з'ясовував обставин, чи є позивач власником спірного майна та не досліджував обсяг доказів на підтвердження наявності такого права власності, тоді як встановлення обставин наявності порушеного права у позивача, зокрема в контексті застосування статті 387 ЦК України, визначення, що позивач є власником майна, якого позбавили можливості користуватися і розпоряджатися ним, є першочерговим під час розгляду господарського спору.
У свою чергу, скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій та передаючи на новий розгляд справу № 907/452/20 (предмет позову Приватного акціонерного товариства "Закарпаттяобленерго" - витребування нерухомого майна (його частини) з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Сімо і Ганц", визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію права власності, скасування запису про права власності та припинення права власності), Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постанові від 23.01.2024 дійшов схожого висновку про відсутність дослідження та достеменного встановлення судами дійсного власника спірного майна на час корпоратизації (реорганізації) підприємств, а також обставин створення такого майна, зважаючи, зокрема, на наявність у двох юридичних осіб (як позивача, так і відповідача) різних правовстановлюючих документів на таке майно, якими вони доводять правомірність набуття права власності на нього (позивач - у результаті внесення майна у 1995 році до статутного фонду ДАЕК "Закарпаттяобленерго" в процесі приватизації майна державних підприємств, а відповідач - шляхом придбання за договором купівлі-продажу від 15.05.2003 № 1058 у ТОВ "Ізумруд", яке в 1997 році придбало спірне майно на аукціоні у складі майнового комплексу як об'єкт приватизації у Фонду комунального майна Ужгородської міської ради).
Разом із тим, на відміну від цієї справи, під час розгляду якої суди встановили придбання відповідачем-2 спірного майна за результатами відкритих публічних торгів (аукціону), ухвалюючи постанову від 05.09.2023 у справі № 910/2722/22 (предмет позову - визнання незаконним та скасування наказу Міністерства юстиції України, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування рішень приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав обтяжень на житловий будинок і земельну ділянку), якою залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції про задоволення позову в частині визнання незаконним і скасування наказу Міністерства юстиції України та витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння відповідача, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив із тих встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що: 1) у позивача були відсутні підстави для направлення письмової вимоги про усунення порушення зобов'язання та/або умов іпотечного договору саме на адресу ТОВ "Компанія "Пром-Інвест", яке не є іпотекодавцем житлового будинку та земельної ділянки; 2) житловий будинок та земельна ділянка вибули з власності позивача внаслідок протиправних дій третіх осіб, які отримали несанкціонований доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та змінили відомості в ньому, що підтверджується низкою наказів Міністерства юстиції України та, як наслідок, свідчить про на вибуття майна з володіння позивача поза його волею; 3) як на момент звернення з позовною заявою, так і на момент проголошення судом першої інстанції рішення останнім набувачем житлового будинку та земельної ділянки за ланцюгом правочинів, вчинених за наслідками несанкціонованого втручання у реєстр та зміни відомостей про власника майна з позивача на ОСОБА_3 , є ТОВ "ЄВРО РІЕАЛ ЕСТЕЙТ".
Натомість колегія суддів зауважує, що скаржник належним чином не обґрунтував і не довів того, як викладений в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2023 у справі № 916/2851/17, від 25.07.2023 у справі № 914/106/22, від 05.09.2023 у справі № 910/2722/22, від 23.01.2024 у справі № 907/452/20 загальний висновок щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України (у контексті того, що сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний)) може вплинути чи спростувати висновок суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову в цій справі (№ 336/44/18).
Отже, в цій справі (№ 336/44/18) та у справах №№ 653/1096/16-ц, 147/66/17, 916/2851/17, 914/106/22, 910/2722/22, 907/452/20, на постанови Верховного Суду в яких посилається заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в поданій касаційній скарзі, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справи на підтвердження своїх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону.
Наведене вище переконливо свідчить про різні фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, і зумовлене цим їх неоднакове правове регулювання у справі № 336/44/18 та в справах №№ 653/1096/16-ц, 147/66/17, 916/2851/17, 914/106/22, 910/2722/22, 907/452/20.
У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність правовідносин у справі, що розглядається, та в справах, на постанови Верховного Суду в яких посилається скаржник на обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження постанови, ухваленої апеляційним судом.
Зважаючи на те, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наразі не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, а будь-які інші підстави касаційного оскарження не зазначаються скаржником і не обґрунтовуються в поданій касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 336/44/18 на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29.04.2025 у справі № 336/44/18 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Ю. Я. Чумак
Судді Т. Б. Дроботова
Н. О. Багай