Єдиний унікальний номер справи № 361/3275/24
Провадження № 22-ц/824/14045/2025
18 грудня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року у справі за позовом кредитної спілки «Істок» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
02 квітня 2024 року позивач звернувся до суду першої інстанції з вказаним позовом до відповідачів.
На обґрунтування позовних вимог зазначено, що 03 лютого 2021 року відповідач ОСОБА_1 став членом Кредитної спілки «Істок», і того ж дня між позивачем та Відповідачем ОСОБА_1 було укладено Договір про споживчий кредит № ДК2-872, за умовами якого останній отримав кредит у сумі 75 000 гривень зі строком повернення до 03 лютого 2023 року.
Для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 , 03 лютого 2021 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 було укладено Договір поруки № ДК2-872 ДП1, за яким відповідач ОСОБА_2 взяв на себе солідарну відповідальність за виконання ОСОБА_1 своїх зобов'язань за кредитним договором.
Позивач вказує, що належним чином виконав свої зобов'язання, видавши відповідачу кредитні кошти. Однак, відповідач систематично порушував умови кредитного договору, припинивши здійснювати погашення платежів після 16 вересня 2022 року, хоча згідно з графіком повинен був щомісячно сплачувати платежі до 03 лютого 2023 року включно.
Станом на 01 березня 2024 року Позивач розрахував загальну заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 150 052 гривні 00 копійок, яка складається з: заборгованості за основною сумою кредиту - 72 073,00 грн; заборгованості по платі за надання кредиту - 70 747,00 грн; інфляційних нарахувань - 7 232,00 грн.
Враховуючи викладене, позивач просив суд стягнути солідарно з відповідачів зазначену суму, а також судовий збір.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року позов задоволено частково та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Кредитної спілки «Істок» заборгованість за Договором про споживчий кредит №ДК2-872 від 03.02.2021 в сумі 110942,00 гривень, яка складається з наступного: заборгованості за основною сумою кредиту - 32963,00 гривень; заборгованості за платою за надання кредиту - 70747,00 гривень; інфляційних втрат - 7232,00 гривень. Також стягнуто з відповідачів на користь Кредитної спілки «Істок» судовий збір в сумі 1119,39 гривень з кожного.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, 07 липня 2025року відповідач ОСОБА_1 направив апеляційну скаргу, у якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.
У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
14 жовтня 2025 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення - без змін.
Станом на день розгляду справи відзив на апеляційну скаргу від іншого учасника справи до суду не надходив.
У судове засідання, призначене на 18 грудня 2025 року, з'явився відповідач.
Інші учасники в судове засідання не прибули, про розгляд справи були належним чином повідомлені, про причини неявки суд не повідомляли, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не направляли.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з'явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне:
В ході розгляду справи судом було встановлено, що 03 лютого 2021 року ОСОБА_1 набув членства в Кредитній спілці «Істок»,що підтверджується копією протоколу засідання правління Кредитної спілки.
В той же день між Кредитною спілкою «Істок» та ОСОБА_1 було укладено Договір про споживчий кредит № ДК2-872, за умовами якого він отримав кредит в сумі 75000 гривень строком на 24 місяці.
Відповідно до п. 2.5 ОСОБА_1 , окрім сплати процентів за ставкою 0, 001% річних, зобов'язався сплачувати плату за надання кредиту, розмір якої становить 92,46 гривень щоденно.
Того ж дня між Кредитною спілкою «Істок» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки № ДК2-872 ДП1, згідно з яким останній поручився за виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за Договором про споживчий кредит.
На момент укладення кредитного договору Позивач володів необхідним обсягом правосуб'єктності для здійснення діяльності з надання кредитів, що підтверджується наявністю відповідної ліцензії та реєстрацією як фінансової установи.
Позивач належним чином виконав свої зобов'язання за кредитним договором, видавши ОСОБА_1 кредит у сумі 75000 гривень. Однак, ОСОБА_1 не виконував свої зобов'язання за кредитним договором належним чином та у повному обсязі, припинивши сплачувати платежі після 16 вересня 2022 року.
Задовольняючи частково позов суд першої інстанції зазначив, що до спірних правовідносин застосовується редакція закону ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», яка діяла на момент виникнення та нарахування заборгованості. Підстав для звільнення ОСОБА_1 від сплати процентів за користування кредитом, а тим більше - плати за надання кредиту, передбаченої пунктом 2.5 Договору, за період до 01 березня 2024 року суд першої інстанції не встановив. За умовами договору початкова сума кредиту становила 75 000 гривень. До 01 березня 2024 року було сплачено 2927 гривень основного боргу. Після подання позову ОСОБА_1 сплатив ще 39 080 гривень, які підлягають зараховуванню в рахунок погашення основного боргу. Таким чином, остаточна сума заборгованості за тілом кредиту становить 32963 гривні 00 копійок.
Як убачається з апеляційної скарги, переважна більшість її доводів фактично повторюють позицію апелянта, заявлену ним в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Така позиція вже була належним чином досліджена судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їй була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Додатково до вищевказаного апеляційний суд при вирішенні справи зважає також на покликання апелянта на неправильне застосування судом першої інстанції п. 15 ст. 14 Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей", яка на його переконання передбачає наявність для нього пільг щодо сплати процентів та комісії за кредитним договором.
Як вбачається з матеріалів справи на час виникнення спірних правовідносин п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції Закону № 1357-IX від 30.03.2021, яка набрала чинності 23 квітня 2021 року) передбачав, що військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, на весь час їх призову, а військовослужбовцям під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, які перебували або перебувають безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.
ОСОБА_1 зазначав, що він безпосередньо брав участь в бойових діях та отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 26 січня 2015 року та довідкою № 182/4/111/442 від 01.07.2025 року. Таким чином словосполучення «які брали або беруть участь» в наведеній нормі за його думкою розповсюджує на нього вищевказану пільгу не тільки на час безпосередньої участі в таких заходах, але й на увесь час після цього.
З точки зору колегії суддів позиція апелянта з наведеного приводу ґрунтується на невірному трактуванні правової норми, редакція якої на той час обумовлювала встановлення військовослужбовцям права на пільги, передбачені п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» виключно на період безпосереднього здійснення ними заходів і забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях.
Аналогічну правову позицію з питань звільнення військовослужбовців від сплати відсотків, штрафів та пені за кредитами викладено в постановах Верховного Суду від 21.02.2018 року у справі №306/1157/15-ц та від 10.01.2019 року у справі №327/353/16-ц.
Таким чином неправильним є твердження апелянта стосовно того, що наявність статусу учасника бойових дій надає право на застосування пільги щодо заборони нарахування процентів за користування кредитом протягом усього часу. На період виникнення спірних правовідносин, чинні на той час норми законодавства, передбачали наявність пільги виключно за період безпосередньої участі у бойових діях.
Лише з набранням чинності 04 травня 2024 року Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прав військовослужбовців та поліцейських на соціальний захист» від 21 березня 2024 року, пункт 15 статті 14 Закону викладено в новій редакції, яка вже не передбачає умову «безпосереднього перебування в районах та у період таких заходів».
При цьому, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності й припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Судом першої інстанції правильно враховано, що заборгованість, що є предметом позову, нарахована позивачем за період до 01 березня 2024 року, тобто до набрання чинності новою редакцією пункту 15 статті 14 Закону. Таким чином до спірних правовідносин застосовується редакція Закону, яка діяла на момент виникнення та нарахування заборгованості.
Щодо доводів апелянта в частині звільнення його від відповідальності, визначеної ст. 625 ЦК на період дії воєнного стану, колегія суддів звертає увагу, що період обрахунку інфляційних нарахувань виходить за межі періоду, в ході якого діяла пільга.
Зокрема, як вбачається з розрахунку заборгованості, інфляційні втрати були нараховані за період з квітня 2021 року по лютий 2022 року, в той час як воєнний стан введено в Україні 24 лютого 2022 року. В такому випадку відсутні порушення в частині стягнення цих нарахувань.
Також апелянт в судовому засіданні зазначив про неналежність стягнення з нього судового збору судом першої інстанції. Дані доводи взагалі не можуть прийняті судом апеляційної інстанції та не можуть бути предметом оцінки.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Хоча процесуальним законом і передбачені випадки, коли суд може вийти за межі доводів апеляційної скарги. В той же час такі випадки чітко регламентовані та до даної справи не відносяться.
Апеляційна скарга не містила доводів стосовно порушення судом першої інстанції під час здійснення розподілу судових витрат, в апеляційній скарзі апелянт зазначав лише підстави звільнення його від сплати судового збору за подачу апеляційної скарги. Таким чином дане питання не може бути вирішене судом апеляційної інстанції, оскільки виходить за межі доводів апеляційної скарги.
Крім того, апеляційний суд зауважує, що учасники бойових дій звільняються від сплати судового збору у справах, що стосуються порушення їхніх прав, при цьому на правовідносини, які виникли в даній справі, такі пільги не розповсюджуються.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення є законним та обґрунтованим, тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 12 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько