Єдиний унікальний номер справи № 372/6137/24
Провадження № 22-ц/824/14122/2025
18 грудня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Павлової В.В.,
розглянувши справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2025 року і додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 червня 2025 року та ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення додаткових витрат, що пов'язані з лікування дитини,
15 листопада 2024 року позивач звернулася до Обухівського районного суду Київської області з вказаним позовом до відповідача.
На обґрунтування позовних вимог, вказувала що сторони від зареєстрованого шлюбу мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який потребує постійного догляду.
Судовим наказом від 03.10.2022 року по справі № 182/2524/22 Нікопольським міськрайонним судом Дніпропетровської області з ОСОБА_1 стягуються аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 від усіх видів заробітку, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи з 22.06.2022 року і до досягнення дитиною повноліття. Дитина постійно потребує серйозної медичної допомоги, через встановлені діагнози: гідронефроз лівої нирки, кіста правої нирки, порушення активності з дефіцитом уваги, загальний недорозвиток мовлення 1-й рівень, моторна алалія, соматогенні, атонічний дерматит, інфекційний мононуклеоз, правобічна коса пахова грижа, синехія, хронічна діарея, систематичні захворювання бронхів, синдром гіперзбудження, затримка психо-мовленевого розвитку 2-го рівня, ангіопатія сітківки.
Позивач вважає, що відповідач повинен нести половину додаткових витрат, що виникають у зв'язку з необхідністю лікування дитини.
З врахуванням поданої в ході розгляду заяви про збільшення позовних вимог, позивач просила суд:
1. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 додаткові виплати на лікування сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , одноразово в розмірі 14 005,97 грн;
2. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , періодичні додаткові витрати у розмірі 19 938,35 грн щомісячно на утримання неповнолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з 2023 року, і до досягнення дитиною повноліття;
3. Стягнути з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_2 додаткові витрати у розмірі 210 632,00 грн одноразово;
4. Стягнути із ОСОБА_1 судовий збір на користь держави, та витрати на правову допомогу на її користь.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2025 року позов задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача грошову суму понесених додаткових витрат на лікування малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 14 005,97 грн; стягнуто з відповідача на користь позивача періодичні додаткові витрати у розмірі 9 000,00 грн щомісячно на утримання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з дня звернення до суду протягом трьох років, тобто з 15.11.2024 року і до 15.11.2027 року; в іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Крім того, додатковим рішенням Обухівського районного суду Київської області від 16 червня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 14 000,00 грн.
Не погоджуючись з рішенням суду, 03 липня 2025 року відповідач та 09 липня 2025 року позивач направили апеляційні скарги, у яких зазначили, що оскаржуване рішення вважають незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права, з неповним з'ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, за невідповідності висновків, викладених у рішеннях суду, дійсним обставинам справи, за недоведеності обставин, які суд визнав встановленими.
Апеляційна скарга відповідача мотивована тим, що суд першої інстанції помилково включив до його доходів ті нарахування, з яких не проводиться стягнення аліментів. Вказував, що специфіка його служби змінилася, дохід зменшився через відсутність премій, при посадовому окладі 3000,00 грн суд стягнув з нього суму витрат у розмірі 9000,00 грн. Вважає, що суд прийшов до неправильного висновку про неможливість працевлаштування позивачки у зв'язку з тим, що дитина не може відвідувати садок, оскільки медичним висновком рекомендовано саме відвідування дитячих закладів. Вважає, що позивачем не обґрунтовано розмір витрат та їх постійний характер.
Також у своїй апеляційній скарзі відповідач оскаржує додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 червня 2025 року. Стверджує, що вимога про стягнення витрат на правову допомогу необґрунтована і належно не підтверджена.
У зв'язку з цим відповідач просив апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині стягнення з відповідача на користь позивача періодичних додаткових витрат у розмірі 9 000,00 грн; скасувати додаткове рішення у повному обсязі та відмовити у задоволенні вимог про стягнення з нього на користь позивача витрат на правову допомогу.
Натомість позивач в обґрунтування своєї апеляційної скарги вказувала, що суд першої інстанції попри надання нею відповідних документальних підтверджень безпідставно відмовив їй у одноразовому стягненні додаткових витрат у розмірі 210 632,00 грн. Скаржник просила апеляційний суд скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення з відповідача на користь позивача додаткових витрат у розмірі 210 632,00 грн одноразово, та прийняти у цій частині нове рішення, яким задовольнити таку позовну вимогу.
07 жовтня 2025 року до апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу відповідача на оскаржуване рішення від 10 червня 2025 року відхилити.
05 грудня 2025 року відповідач надіслав до апеляційного суду заяву про розгляд справи без його участі та підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі.
У судове засідання, призначене на 11 грудня 2025 року, з'явилася позивач.
Інші учасники в судове засідання не прибули, про розгляд справи були належним чином повідомлені, від відповідача надійшла заява про розгляд справи без його участі, оскільки не має можливості бути присутнім у судовому засіданні через відрядження.
На підставі ст. 372 ЦПК України колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з'явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2025 року не підлягають задоволенню.
В ході розгляду справи судом встановлено, що сторони є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_1 .
Судовим наказом від 03.10.2022 року по справі № 182/2524/22 Нікопольським міськрайонним судом Дніпропетровської області з ОСОБА_1 стягуються аліменти на утримання дитини у розмірі 1/4 від усіх видів заробітку, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісяця, починаючи з 22.06.2022 р. і до досягнення дитиною повноліття.
Дитина проживає разом із позивачкою, що підтверджується довідкою ВПО. Батьки позивачки померли, що підтверджується свідоцтвами про смерть.
Позивачкою до позовної заяви додано виписки із медичної карти стаціонарного хворого, консультативні висновки про те, що дитина потребує постійної медичної допомоги, через встановлені діагнози: гідронефроз лівої нирки, кіста правої нирки, порушення активності з дефіцитом уваги, загальний недорозвиток мовлення 1 -й рівень, моторна алалія, соматогенні, атонічний дерматит, інфекційний мононуклеоз, правобічна коса пахова грижа, синехія, хронічна діарея, систематичні захворювання бронхів, синдром гіперзбудження, затримка психо-мовленевого розвитку 2-го рівня, ангіопатія сітківки, розлад аутистичного спектру. Дитина дійсно має певні захворювання, що підтверджено дослідженою судом медичною документацією. Посвідченням серії НОМЕР_2 підтверджується інвалідність дитини ОСОБА_5 , 2021 р. н.
Дохід, який отримує позивачка, як мати дитини інваліда дорівнює 2934,20 грн. щомісячно.
У зв'язку із захворюванням малолітній ОСОБА_3 регулярно проходить курс лікування та реабілітації на платній основі. На підтвердження здійснення таких витрат позивачем надано суду ряд чеків щодо оплати медичних послуг та препаратів. Позивачка ОСОБА_2 вже понесла додаткові витрати на дитину у сумі 28011,99 грн., що підтверджується відповідними квитанціями.
З відомостей з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела та суми нарахованих та виплачених доходів за період з січня 2022 року по березень 2025 року, встановлено, що середній дохід ОСОБА_1 за 2024 рік складав 36442,15 грн.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що позивачкою доведено, що син сторін у справі потребує лікування та витрати на лікування та реабілітацію є регулярними та вартісним та приймаючи до уваги встановлені особливі обставини, зокрема, хворобу неповнолітньої дитини, та обов'язок батька брати участь у додаткових витратах на лікування дитини, суд дійшов до висновку, що пред'явлені позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню, зокрема у твердій грошовій сумі у розмірі 9000,00 грн. щомісячно. В задоволенні вимоги про одноразове стягнення з відповідача додаткових витрат на утримання неповнолітньої дитини у розмірі 210632,00 грн. суд першої інстанції відмовив через недоведеність позивачем обставин, які б свідчили про наявність підстав для такого стягнення.
Як убачається з апеляційних скарг сторін, переважна більшість її доводів фактично повторюють позиції апелянтів, заявлені ними в ході розгляду справи в суді першої інстанції. Такі позиції сторін вже були належним чином досліджені судом першої інстанції в ході розгляду справи, за результатами чого їм була дана належна правова оцінка, з якою в повній мірі погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Верховний Суд у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 554/2491/17 зазначив наступне:
«Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є майже ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.»
З огляду на зазначене апеляційний суд вважає відсутніми підстави для повторного наведення тих доводів і аргументів, якими керувався суд першої інстанції при вирішенні даної справи, і з якими в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Окремо колегія суддів при розгляді даних апеляційних скарг звертає увагу на те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається.
Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов'язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
У постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року (справа № 757/1782/18) вказується, що змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
При оцінці достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд при вирішенні справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності судового процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про недоведеність.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 909/105/15, від 27 лютого 2019 року у справі № 922/1163/18.
Обґрунтовуючи доводи своєї апеляційної скарги відповідач ОСОБА_1 вказував про недостатність у нього коштів, однак належних доказів для підтвердження таких обставин не надав. При цьому судом такі доводи відповідача вже були оцінені судом першої інстанції, з наданих документів вбачається, що відповідач отримує стабільний дохід і має можливість нести додаткові витрати, пов'язані з лікуванням дитини.
Також не можуть бути прийняті колегією суддів й доводи апеляційної скарги позивача щодо необхідності одноразового стягнення додаткових витрат на дитину. Обґрунтовуючи такі вимоги, позивачка вказувала, що вони зумовлені потребами в лікуванні, зокрема проведенням дитині ряду обстежень. В той же час доказів того, що дитині були призначені саме такі процедури і саме в тих медичних закладах, які вона зазначала, і при цьому відсутня альтернатива їх отримання не в комерційних установах, позивачкою надано не було.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку при вирішенні даної справи і з яким в повній мірі погоджується колегія суддів апеляційного суду, тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Користуючись своїми процесуальними правами, позивач подала в суді першої інстанції заяву про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 8 000, 00 грн.
Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції дійшов до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача додаткових витрат на правову допомогу у розмірі 14000,00 грн.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в частині наявності підстав для стягнення з відповідача витрат на правову допомогу, однак вважає, що розмір стягнення підлягає зміні, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання.
При цьому, частиною восьмою цієї ж статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів з дня ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу до суду позивачкою надано копії наступних документів: рахунок на оплату №1 від 02.04.2025 року, рахунок на оплату №2 від 02.06.2025, акт приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 11.06.2025, квитанції про грошовий переказ, платіжні інструкції на 1000 та 5000 грн.
Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (постанова Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18).
При цьому суд апеляційної інстанції звертає увагу, що позивачем були подані докази і заява про стягнення витрат на правову допомогу у сумі 8000 грн., в той же час суд першої інстанції помилково зазначив, що сума заявлених до відшкодування витрат складає 14000,00 грн. і задовольнив стягнення саме на цю суму.
Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З урахування наведеного колегія суддів вважає, що відповідно до вимог статті 376 ЦПК України додаткове рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача з 14000,00 грн. до 8000,00 грн.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 10 червня 2025 року залишити без змін.
Додаткове рішення Обухівського районного суду Київської області від 16 червня 2025 року змінити та ухвалити нове рішення, яким:
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , адреса проживання: АДРЕСА_3 ) витрати на правничу допомогу у розмірі 8 000 (вісім тисяч) грн 00 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько