19 грудня 2025 р. Справа № 520/19001/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.04.2025, головуючий суддя І інстанції: Мороко А.С., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 02.04.25 по справі № 520/19001/23
за позовом ОСОБА_1
до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області
про стягнення середнього заробітку,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач, апелянт) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області (далі - відповідач), в якому просив:
- стягнути на його користь заробітну плату шляхом зобов'язання Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області нарахувати та виплатити йому середній заробіток за період з 09.09.2016 по день фактичного розрахунку за результатами виконання рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2023 року у адміністративній справі №520/9766/22 згідно з частиною 1 статті 117 КЗпП України.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2025 року позов залишено без задоволення.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.04.2025 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовну заяву в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначив, що його звільнення з роботи у 2016 року відбулось без належного грошового розрахунку. Вказав, що судом першої інстанції не були належним чином досліджені правові висновки за постановою колегії суддів Другого апеляційного адміністративного суду від 29 березня 2023 року в адміністративній справі №520/11901/21 щодо необґрунтованого утримання військового збору з його заробітної плати за період з квітня 2006 року по 03 серпня 2014 року та помилково зазначено про те, що його позовні вимоги зводяться до стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, виходячи з обставин невиконання відповідачем судового рішення у справі №520/9766/22 щодо нарахування компенсації втрати частини доходів за утриманий військовий збір ( а не нарахованих сум при звільнені).
Посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 , апелянт зазначив, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі №910/4518/16, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Згідно зі ст.2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2020 №2050-ІІІ (далі-Закон №2050-ІІІ), компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Відповідно до пункту 2.2 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату України 13.01.2004 №5 (далі-Інструкція №5), фонд додаткової заробітної плати включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. До складу фонду додаткової заробітної плати входять, зокрема, суми компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати (п.п.2.2.8. п.2.2. Інструкції №5).
Таким чином, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати входять до структури заробітної плати.
Апелянт виснував, що постановлені до нарахування та виплати йому кошти в якості складових заробітної плати згідно з постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 29.03.2023 у справі №520/11901/21 та, як наслідок, згідно з рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.04.2023 в адміністративній справі № 520/9766/22 мали бути виплачені йому відповідачем до моменту звільнення його з роботи, але не пізніше 08.09.2016 згідно зі ст.47 та ст.116 КЗпП України.
Зважаючи на невиконання вказаних вимог КЗпП України за явних ознак вини у формі прямого умислу, у відповідача виник обов'язок з оплати йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з 09.09.2016 по день фактичного розрахунку за результатами виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.04.2023 у справі №520/9766/22.
У доповненнях до апеляційної скарги, апелянт зазначив, що внаслідок оформлення 09.09.2016 відповідачем всіх документів про звільнення його з роботи минулою датою (заднім числом) за його відсутності на роботі через тимчасову непрацездатність та позначення їх минулою датою 08.09.2016 жодних нарахувань у зазначений день 08.09.2016 з боку відповідача не відбулося. Тобто при звільненні відповідач не тільки не виплатив належних йому сум, що передбачено статтями 47 та 116 КЗпП України, а й не здійснив їх нарахування та не повідомив його про них, а також не видав йому трудову книжку.
Вказав, що не заслуговують уваги твердження відповідача про порушення будь-яких строків звернення до суду, як загальних так і спеціальних, адже подання позовної заяви та відкриття провадження в адміністративній справі №520/19001/23 у серпні 2023 року передувало набранню чинності рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.04.2023 в адміністративній справі №520/9766/22, яким обґрунтовуються позовні вимоги у ній, та, яким встановлені наслідки необґрунтованих утримань з його заробітної плати, здійснені відповідачем впродовж 2019-2020 років.
Представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення, просив залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.04.2025- без змін.
Зазначив, що процедура звільнення ОСОБА_1 проведена на законних підставах з додержанням вимог чинного законодавства. Цей факт підтверджується і судовими рішеннями першої та апеляційної інстанцій у справах № 820/5040/16 та № 820/5873/16. ОСОБА_1 не повідомляє суду той факт, що постановами Харківського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2017 року, Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 лютого 2018 року, Верховного Суду у справі № 820/3870/17 та постановою від 29 квітня 2020 року у справі № 820/1313/18 встановлено факт відсутності вини Регіонального відділення при остаточному розрахунку з ОСОБА_1 у день його звільнення 08 вересня 2016 року. Таким чином, ОСОБА_1 не довів правомірності застосування до спірних відносин статті 117 КЗпП України
Відповідно до положень ч. 1 ст. 308 , п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розгляд справи проведено в порядку письмового провадження за наявними у ній доказами та в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які апелянт посилається в апеляційній скарзі дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судовим розглядом встановлено обставини, які не оспорено сторонами.
Згідно з наказом по особовому складу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області від 16.08.2004 ОСОБА_1 з 16.08.2004 призначено на посаду спеціаліста 1-ї категорії -юрисконсульта юридичного відділу з посадовим окладом 158 гривень на місяць, як такого, що пройшов за конкурсом (а.с.7).
Преюдиційними обставинами для вирішення цього спору є обставини , встановлені рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2019 у справі №820/3284/18, яке набрало законної сили 28.05.2019, а саме: наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України № 120 від 08.09.2016 ОСОБА_1 звільнено з посади державної служби на підставі п. 4 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу".
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.02.2022 у справі №520/11901/21 зобов'язано нарахувати та виплатити Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області на користь ОСОБА_1 необґрунтовано утриманий військовий збір за період з серпня 2004 року по серпень 2014 року.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 29.03.2023 у справі № 520/11901/21 рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.02.2022 у справі №520/11901/21 - скасовано. Прийнято постанову, якою позов ОСОБА_1 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області про стягнення заробітної плати задоволено частково. Зобов'язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 необґрунтовано утриманий військовий збір за період з квітня 2006 року до 03 серпня 2014 року.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.04.2023 у справі №520/9766/22, яке набрало законної сили 18.09.2023, зокрема, зобов'язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за період квітень 2006 року - 03 серпня 2014 року по день виконання постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 29.03.2023 у адміністративній справі №520/11901/21 згідно з Законом № 2050-ІІІ та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (далі-Порядок №159).
У зв'язку з невиконанням рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.04.2023 у справі №520/9766/22, ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом, в якому просив зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити йому середній заробіток за період з 09.09.2016 по день фактичного розрахунку за результатами виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.04.2023 у справі №520/9766/22 згідно з ч.1 ст.117 КЗпП України.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач бажає отримати середній заробіток за час розрахунку при звільненні , виходячи з обставин невиконання відповідачем рішення суду у справі №520/9766/22 щодо нарахування компенсації втрати частини доходів за утриманий військовий збір (а не нарахованих належних позивачу сум при звільненні), що не відповідає правовій природі компенсаційних виплат, унормованих ст.117 КЗпП України, з огляду на що підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Надаючи оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено ст.117 КЗпП України.
Згідно з частиною 1 статті 117 КЗпП України (в редакції, що була чинною до 19.07.2022) встановлено, що в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-IX (далі-Закон №2352-ІХ), який набрав чинності 19.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
З аналізу вищенаведених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Спір у цій справі виник з приводу нарахування та стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 09.09.2016 по день фактичного розрахунку за результатами виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.04.2023 у справі №520/9766/22 (компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати), яке не було виконано.
Статтею 2 Закону №2050-ІІІ передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013 наголосив, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП України, статей 33, 34 Закону України «Про оплату праці» такими заходами є, в тому числі, компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
У цьому рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
За правилами статті 4 Закону №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Вказаними положеннями закону встановлено обов'язок підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання у разі порушення встановлених строків виплати доходу громадян провести їх компенсацію (нарахувати та виплатити) у добровільному порядку в тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості.
При цьому умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів.
За обставинами цієї справи, постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 29.03.2023 у справі №520/11901/21 частково задоволено позов ОСОБА_1 до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області про стягнення заробітної плати; зобов'язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 необґрунтовано утриманого військового збору за період з квітня 2006 року по 03 серпня 2014 року.
Відповідно до указаного рішення у відповідача виник обов'язок щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 необґрунтовано утриманого військового збору за період з квітня 2006 року по 03 серпня 2014 року.
Згідно з приписами статей 1, 2, 4 Закону №2050-ІІІ у відповідача одночасно виник обов'язок з нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати сум необґрунтовано утриманого військового збору.
Судовим рішенням у справі №520/11901/21, яке набрало законної сили 29.03.2023, встановлено факт порушення строку виплати належного позивачу грошового забезпечення (необґрунтовано утриманого військового збору), відповідно саме з дати набрання рішенням суду в зазначеній справі законної сили у позивача виникло право на отримання компенсації втрати частини доходів, зокрема, необґрунтовано утриманого військового збору.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.04.2023 у справі №520/9766/22, що набрало законної сили 18.09.2023, зобов'язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за період квітень 2006 року - 03 серпня 2014 року по день виконання постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 29.03.2023 у адміністративній справі №520/11901/21 згідно з Законом №2050-ІІІ та Порядком №159. На цей час судове рішення у справі №520/9766/22 не виконано.
Разом з тим, колегія судів звертає увагу, що на підставі аналізу ст.ст.47, 116,117 КЗпП України можна дійти висновку, що законодавство про працю імперативно покладає на роботодавця обов'язок провести повний розрахунок із працівником у день його звільнення, виплативши всі належні йому на момент звільнення суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо).
Натомість у позивача право на отримання компенсації втрати частини доходів, зокрема, необґрунтовано утриманого військового збору, виникло з 29.03.2023, а не на момент звільнення, як того вимагають вищенаведені норми права.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, на яку посилається апелянт, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 13.05.2020 у справі №810/451/17 та від 30.01.2019 у справі №910/4518/16, оскільки вони не є релевантними до справи, що розглядається.
З огляду на викладене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а тому апеляційна скарга останнього не підлягає задоволенню.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення "Серявін та інші проти України") та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі "Серявін та інші проти України"(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 308, 311, 315, 316, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2025 року у справі № 520/19001/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк