вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"28" жовтня 2025 р. Справа№ 910/6029/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Гаврилюка О.М.
суддів: Майданевича А.Г.
Ткаченка Б.О.
за участю секретаря судового засідання: Ніконенко Є.С.
за участю представників сторін:
від прокуратури: Синюк І.А.;
від позивача: Матвіюк М.А.;
від відповідачів: 1. Павленко А.В.;
2. Остапець В.І.;
3. не з'явився, про дату, місце та час судового засідання повідомлений належним чином;.
за апеляційною скаргою Київської міської прокуратури
на рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025, повний текст рішення складено 07.08.2025
у справі № 910/6029/25 (суддя Удалова О.Г.)
за позовом Керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі:
Міністерства освіти і науки України
до 1. Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву
2. Фізичної особи - підприємця Остапця Віктора Івановича
3. Київського національного університету будівництва і архітектури
про визнання недійсним договору оренди державного майна, повернення нежитлового приміщення
За результатами розгляду апеляційної скарги Північний апеляційний господарський суд
Короткий зміст рішень господарських судів
Керівник Солом'янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, фізичної особи - підприємця Остапця Віктора Івановича та Київського національного університету будівництва і архітектури про:
- визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 8918, укладеного 06.10.2021 між Відділенням (орендодавець), Підприємцем (орендарем) та Університетом (балансоутримувачем) щодо частини нежилого приміщення в підвалі архітектурного корпусу площею 33 кв. м. по вул. Преображенській, 2 у Солом'янському районі міста Києва, яке перебуває на балансі державного навчального закладу - Університет;
- зобов'язання Підприємця повернути державному навчальному закладу (відповідачу-3) за актом приймання-передачі нерухоме майно - нежиле приміщення в підвалі архітектурного корпусу площею 33 кв. м. по вул. Преображенській, 2 у Солом'янському районі міста Києва.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у позові відмовлено повністю.
Рішення мотивоване тим, що прокурор не підтвердив документально та не довів, що Підприємець у порушення умов Договору використовує орендоване майно не за цільовим призначенням. Також прокурором не підтверджено, що спірний Договір суперечить іншим приписам чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки прокурором не доведено їх обґрунтованість та наявність підстав для визнання недійсним Договору, а тому у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Що ж до позовної вимоги про зобов'язання Підприємця повернути нежиле приміщення, яке було предметом оренди, то така вимога як похідна також не підлягає задоволенню.
Узагальнені доводи апеляційної скарги
Не погодившись з рішенням, Київська міська прокуратура звернулась до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнити в повному обсязі. Судовий збір стягнути з відповідачів на користь Київської міської прокуратури.
Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.
На думку скаржника, судом першої інстанції залишено поза увагою, що незважаючи на приписи ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» щодо обов'язкового використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов'язаність з освітнім процесом, спірний договір оренди від 06.10.2021 не містить положень щодо форми використання спірних приміщень одночасно в навчальних (освітніх) цілях, доступу викладачів та студентів Університету до орендованого майна в процесі освітньої діяльності, про взаємовідносини та співпрацю орендаря із закладом освіти, яка буде спрямована виключно на обслуговування учасників освітнього процесу, а не для здійснення господарської діяльності. Крім того, відповідно до офіційних даних, розміщених на сайті Міністерства освіти і науки України, в Реєстрі суб'єктів освітньої діяльності не містяться жодні відомості про здійснення освітньої діяльності ФОП Остапець В.І. (код НОМЕР_1 ). Вказане свідчить про те, що орендар в контексті положень Закону України «Про освіту» не є суб'єктом та учасником освітнього процесу та не надає освітні послуги.
Скаржник вказує на те, що невикористання навчальним закладом переданих в оренду приміщень не змінює їх цільового призначення та не є підставою для визнання правомірним укладеного між відповідачами договору оренди № 8918 від 06.10.2021, адже чинним законодавством встановлена пряма заборона використання цих приміщень з іншою метою. Аналогічна позиція відображена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 922/2632/17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17.
На переконання скаржника, матеріали справи свідчать про те, що суд не дотримавшись приписів ст. 86 ГПК України, належним чином не дослідив подані прокурором докази та всі обставини, що мають значення для вирішення спору у даній справі, доводи та заперечення сторін, не надав їм відповідну правову оцінку, а тому його висновки є незаконними та необґрунтованими. Крім того, судом першої інстанції оскаржуване рішення прийнято без урахування правових висновків Верховного Суду у справах № 906/1551/20 від 20.01.2022, № 917/1090/21 від 08.11.2022, № 902/51/21 від 17.01.2023, № 917/1173/22 від 16.02.2024 № 922/3883/23 від 16.04.2024, № 923/1292/21 від 25.06.2024, № 922/3883/23 від 16.04.2024, № 903/492/24 від 12.03.2025 та інших.
Узагальнені доводи додаткового пояснення
Міністерством освіти і науки України у додатковому поясненні, поданому до суду 04.09.2025, зазначено про те, що Міносвіти за результатом розгляду звернення Київського національного університету будівництва і архітектури від 22.04.2021 № 02-1.9/450 та пропозиції Комісії (протокол від 08.06.2021 № 9), надано позитивні висновки щодо погодження рішення про намір передачі державного майна в оренду, з метою продажу канцтоварів та поліграфічної продукції і повідомило балансоутримувача листом від 18.06.2021 № 1/11-4513 про прийняте рішення.
Також у додатковому поясненні позивач просив здійснювати розгляд справи за відсутності представника Міністерства освіти і науки України.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу
Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, перший відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вказав на те, що у підпункті 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796, зазначено, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема надавати в оренду будівлі, споруди, окремі тимчасово вільні приміщення і площі, інше рухоме та нерухоме майно або обладнання, що тимчасово не використовується в освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі (установі) освіти.
Також, відповідно до пункту 29 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483, обмеження щодо використання майна закладів охорони здоров'я, освіти, соціально культурного призначення (майна закладів культури, об'єктів спортивної інфраструктури) не поширюються на оренду будівель, споруд, окремих приміщень та їх частин, іншого нерухомого майна, що перебуває в аварійному стані або не використовується у діяльності таких закладів та об'єктів протягом трьох років (для об'єктів площею менш як 500 кв. метрів) або п'яти років (для об'єктів площею, що становить 500 і більше кв. метрів), за умови, що це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі або об'єкті, крім закладів фізичної культури і спорту, баз олімпійської та паралімпійської підготовки, фізкультурно-оздоровчих і спортивних споруд, лікувальних (лікувально фізкультурних) і лікувально-профілактичних закладів.
Перший відповідач вказує на те, що вимога закону полягає не у встановленні абсолютної заборони на передачу майна закладів освіти в оренду, а у визначенні спеціальних умов, за яких така оренда є допустимою. Законодавець прямо передбачає, що майно закладу освіти може бути передане в оренду лише у випадках, коли воно використовується для потреб, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або для обслуговування його учасників. Отже, законодавець не лише не виключає можливості оренди, а й фактично визнає її як один із механізмів раціонального використання державного майна, оренда майна в закладі освіти стає неправомірною лише тоді, коли відбувається з порушенням умов визначених законом або призводить до обмежень прав учасників освітнього процесу.
Перший відповідач наголошує на тому, що у випадку з передачею частини підвалу в оренду для реалізації канцелярських товарів та копіювально-поліграфічних послуг відсутні будь які ризики погіршення умов освітнього процесу, оскільки ця площа апріорі не призначена для навчальних занять. Навпаки, такий підхід забезпечує раціональне використання державного майна й відповідає вимогам закону щодо допустимості оренди.
Узагальнені доводи відповіді на відзив
Прокуратура у відповіді на відзив на апеляційну скаргу першого відповідача, поданому до суду 17.09.2025, вказала на те, що Постанова № 483 не скасовує заборону встановлену Законом України «Про освіту», щодо цільового використання майна закладів освіти.
Частиною 2 ст. 2 Закону України «Про освіту» визначено, що підзаконні нормативно правові акти не можуть звужувати зміст і обсяг конституційного права на освіту, а також визначених законом автономії суб'єктів освітньої діяльності та академічних свобод учасників освітнього процесу.
Аналогічну позицію щодо того, що Постанова Кабінету Міністрів України має підзаконний характер і має застосовуватися лише в контексті відповідності нормам Закону України «Про освіту», який має вищу юридичну силу, тобто за умови дотримання імперативних вимог частини 4 статті 80 цього Закону щодо заборони використання об'єктів освіти і науки не за цільовим (освітнім) призначенням, викладено у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.03.2021 у справі № 922/2712/19.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/6029/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Майданевич А.Г., Ткаченко Б.О.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.08.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25. Призначено справу № 910/6029/25 до розгляду у судовому засіданні 30.09.2025.
У судовому засіданні 30.09.2025 відзиви на апеляційну скаргу другого та третього відповідачів залишено без розгляду, у зв'язку із пропуском строку на їх подання.
На підставі ст. 202, 216 ГПК України, у судовому засіданні оголошено перерву до 28.10.2025.
Враховуючи викладене, воєнний стан в Україні та обмеження, спричинені цим станом, систематичні оголошення сигналу повітряної тривоги, з метою повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа № 910/6029/25 розглядалась протягом розумного строку.
Правова позиція учасників справи
Представник прокуратури у судовому засіданні 28.10.2025 підтримав доводи апеляційної скарги, просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги прокурора задовольнити в повному обсязі.
Представники першого та другого відповідачів у судовому засіданні 28.10.2025 заперечили проти доводів апеляційної скарги, просили рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Законом України «Про прокуратуру» визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з частиною третьою цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статті 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статті 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).
Саме лише посилання у позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків тощо) [аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі № 922/901/17, від 31.10.2018 у справі № 910/6814/17 та від 06.02.2019 у справі № 927/246/18].
Пред'явлення позову у справі № 910/6029/25, на переконання прокурора, спрямоване на захист інтересів держави, оскільки укладено незаконний договір щодо державного майна.
Відповідно до ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Враховуючи, що спірне приміщення є державною власністю, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ним здійснюється уповноваженим державним органом - Міністерством освіти і науки України, саме до компетенції Міністерства віднесені повноваження щодо захисту порушених інтересів держави у разі укладення незаконних договорів щодо зазначеного майна.
Прокурор визначив Міністерство як орган, який мав здійснювати захист інтересів держави з огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» управління об'єктами державної власності здійснюється уповноваженими органами влади з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Частиною 1 ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що суб'єктами управління об'єктами державної власності, поміж інших, є міністерства (далі - уповноважені органи управління) та Фонд державного майна України.
Відповідно до п. 32 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі та організовують контроль за використанням орендованого державного майна.
Згідно з частинами першою - третьою статті 69 Закону України «Про освіту» державний нагляд (контроль) у сфері освіти здійснюється з метою реалізації єдиної державної політики в цій сфері та спрямований на забезпечення інтересів суспільства щодо належної якості освіти та освітньої діяльності.
Державний нагляд (контроль) у сфері освіти здійснюється центральним органом виконавчої влади із забезпечення якості освіти та його територіальними органами. Центральний орган виконавчої влади із забезпечення якості освіти та його територіальні органи діють на підставі, в межах повноважень та у спосіб, визначені цим Законом та іншими законами України.
Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 630, Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов'язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.
За змістом підпункту 89 пункту 4 вказаного вище Положення Міністерство здійснює управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.
Отже, Міністерство є центральним органом виконавчої влади та у нього наявні правомочності на управління об'єктами державної власності, які належать до сфери його управління.
У цьому випадку спірне майно належить до сфери управління Міністерства, а тому воно повноважне представляти інтереси держави у спірних правовідносинах як державний орган та може бути позивачем у суді у випадку, коли це необхідно для реалізації відповідних повноважень задля забезпечення виконання функцій держави.
Прокурор зазначив, що Міністерство, знаючи про порушення інтересів держави, та маючи відповідні повноваження для їх захисту, не вчинило належних дій щодо захисту інтересів держави, а тому у прокурора наявні підстави для здійснення представництва інтересів держави в суді.
Як вірно встановлено господарським судом першої інстанції, Солом'янською окружною прокуратурою міста Києва 14.04.2025 за № 44-3983вих-25 на адресу Міністерства з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді скеровано запити про надання інформації щодо законності укладення Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 8918 від 06.10.2021, чи вбачає Міністерство порушення вимог чинного законодавства при використанні спірного приміщення не за цільовим призначенням, чи вживало Міністерство або має намір вживати заходів на їх усунення, якщо ні - вказати причини.
Однак, листом від 22.04.2025 № 1/8099-25 Міністерство повідомило окружну прокуратуру про те, що інформація щодо порушення умов спірного Договору оренди нерухомого майна та неналежного його використання у Міністерстві відсутня, у зв'язку з чим Міністерство не ініціювало питання щодо припинення договору.
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду, що при зверненні до суду з вказаним позовом прокурор дотримався вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», у зв'язку з невжиттям компетентними органами жодних заходів, спрямованих на захист інтересів держави у спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про порушення інтересів держави, тобто, підлягають застосуванню положення статті 55 ГПК України та висновки, що містяться у пунктах 55-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Так, у даній справі матеріалами встановлено бездіяльність Міністерства після звернення до нього прокуратури з відповідним листом, а прокуратурою, попередньо, 08.05.2025 повідомлено Міністерство про звернення в його інтересах до суду з позовом (зареєстровано Міністерством 09.05.2025 за № 21938/0/1-25), що свідчить про належне підтвердження прокурором підстав для представництва інтересів держави у цій справі в особі Міністерства в порядку, передбаченому статтями 53, 54 ГПК України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
У позовній заяві прокурор вказав, що при виконанні повноважень, визначених статтею 131-1 Конституції України та статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», встановлено факт порушення інтересів держави при укладенні договору оренди приміщення державного закладу освіти зі зміною цільового призначення його використання з метою розміщення торгівельного об'єкта з продажу канцтоварів, надання послуг із ксерокопіювання, поліграфічних та фотопослуг, тобто, на переконання прокурора, не за освітнім (навчально-виховним чи науковим) призначенням, що свідчить про порушення сторонами при вчиненні оспорюваного правочину положень частини четвертої статті 80 Закону України «Про освіту» (в редакції, чинній на момент укладення правочину) та є підставою для визнання договору недійсним відповідно до вимог частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, та, як наслідок, зобов'язання орендаря повернути орендоване нерухоме майно, яке перебуває на балансі Київського національного університету будівництва та архітектури, шляхом підписання акта приймання-передачі.
Як вбачається із матеріалів справи, з метою впорядкування обліку об'єктів державної власності Міністерством 06.04.2016 прийнято наказ № 374, відповідно до якого нерухоме майно, зазначене у додатку до цього наказу, закріплено на праві господарського відання за Університетом.
Згідно з додатком 1 до вищевказаного наказу за Університетом закріплюється на праві господарського відання архітектурний корпус площею 14 567 кв. м. (інвент. номер 10100040, поз. 36) по вул. Преображенській, 2 у Солом'янському районі міста Києва.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що вказане майно - архітектурний корпус зареєстровано на праві власності за Міністерством, вид іншого речового права - право господарського відання, балансоутримувач - Університет, відповідно до п. 3.1 Статуту якого, затвердженого наказом Міністерства від 27.05.2024 № 763, Міністерство реалізує права та обов'язки уповноваженого Кабінетом Міністрів України органу стосовно Університету як центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, у підпорядкуванні та сфері управління якого перебуває Університет.
Тобто, Університет є державним навчальним закладом, який підпорядкований Міністерству.
Внаслідок опрацювання офіційного порталу про публічні закупівлі України «ProZorro продажі» встановлено, що між першим відповідачем (відділенням), як орендодавцем, другим відповідачем (підприємцем), як орендарем, і третім відповідачем (Університетом), як балансоутримувачем, за результатами проведеного електронного аукціону LLE001-UA-20210819-61040 укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 06.10.2021 № 8918 (далі - договір), за умовами якого перший відповідач передав, а другий відповідач прийняв у строкове платне користування частину нежитлового приміщення в підвалі архітектурного корпусу площею 33 кв.м, яке знаходиться по вул. Преображенській, 2 у Солом'янському районі міста Києва та перебуває на балансі третього відповідача будівництва та архітектури, який належить до сфери управління позивача (Міністерства), балансова залишкова вартість, визначена на підставі фінансової звітності третього відповідача, становить 28 127,00 грн (пункти 4.1, 6.1 розділу І Змінювані умови).
Відповідно до пункту 7 договору майно передається в оренду для розміщення торгівельного об'єкта з продажу канцтоварів, надання послуг із ксерокопіювання, поліграфічних та фотопослуг.
Строк дії договору становить 4 (чотири) роки 11 (одинадцять) місяців з дати набрання чинності договором (пункт 12.1 розділу І Змінювані умови).
Відповідно до пункту 2.1 розділу II Незмінювані умови договору другий відповідач вступає у строкове платне користування майном у день підписання акта приймання-передачі майна.
На виконання договору другим та третім відповідачами 06.10.2021 підписано акт прийому-передавання вказаного орендованого майна.
Відповідно до інформації першого відповідача від 09.05.2025 договір на даний час чинний та діє до 06.09.2026.
Обґрунтовуючи наявність підстав для визнання договору недійсним, прокурор посилається на те, що правовий режим використання державного майна закладу освіти регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна», Законом України «Про освіту».
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 5 Закону України «Про освіту» (в редакції станом на момент укладення договору від 06.10.2021 № 8918) освіта є державним пріоритетом, що забезпечує інноваційний, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства. Фінансування освіти є інвестицією в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави. Державну політику у сфері освіти визначає Верховна Рада України, а реалізують Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, інші центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Положення частини третьої статті 22 Закону України «Про освіту» передбачають, що заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний.
Відповідно до частини першої статті 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти (матеріально-технічна база) належать, зокрема нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо, майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об'єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об'єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.
Відповідно до Статуту Університету він є державним навчальним закладом, який підпорядкований Міністерству.
Основним видом діяльності Університету за КВЕД є 85.42 Вища освіта.
Освітня діяльність Університету ґрунтується на концептуальних засадах національної Доктрини розвитку освіти, Закону України «Про освіту», Закону України «Про вищу освіту», Закону України «Про фахову передвищу освіту», Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», на гуманістичних традиціях світової та вітчизняної освіти, науки і культури. Метою освітньої діяльності Університету є відтворення інтелектуального потенціалі держави (пункти 2.1, 2.2 Статуту).
Головною метою навчально-виховного комплексу є забезпечення реалізації права громадян на здобуття позашкільної освіти (пункт 10 Статуту).
Відповідно пункту 8.1 Статуту матеріально-технічна база Університету включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші матеріальні цінності.
Відповідно до законодавства та з урахуванням організаційно-правової форми Університету з метою забезпечення його статутної діяльності Міністерством закріплюються на основі права господарського відання будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації, службове житло.
Майно закріплюється за Університетом на праві господарського відання, не може бути предметом застави, а також не підлягає вилученню, відчуженню, приватизації або використанню не за призначенням, передачі у власність юридичним, фізичним особам без згоди Міністерства та Конференції трудового колективу Університету, крім випадків, передбачених законодавством.
Джерелами формування матеріально-технічної бази Університету є, зокрема, майно, передане Університетові; кошти, отримані із загального фонду Державного бюджету; капітальні вкладення, субсидії та дотації з Державного бюджету (пункт 8.2 Статуту).
Тобто, позивач зазначив, що третій відповідач є закладом вищої освіти державної форми власності, підпорядкований Міністерству, за ним на праві господарського відання закріплюються будівлі, споруди, майнові комплекси, комунікації обладнання, транспортні засоби та інше майно, з метою забезпечення статутної діяльності закладу.
Також прокурор зазначив про те, що з огляду на вимоги законодавства про освіту, об'єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 15.06.2018 у справі № 906/164/17, від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).
Звертаючись із даним позовом позивач вказав на те, що вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог Закону України «Про освіту» законодавець визначає обов'язкове використання об'єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов'язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (у тому числі на умовах оренди), тому, за змістом положень ч. 1 та 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об'єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом.
При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом спірних приміщень не дає права передання цих приміщень в оренду з іншою метою, аніж пов'язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об'єктів освіти для цілей, не пов'язаних з освітньою діяльністю.
Також прокурор вказав, що спірний договір оренди не містить положень щодо форми використання спірних приміщень одночасно в навчальних (освітніх) цілях, доступу викладачів та студентів Університету до орендованого майна в процесі освітньої діяльності, про взаємовідносини та співпрацю орендаря із закладом освіти, яка буде спрямована виключно на обслуговування учасників освітнього процесу, а не для здійснення господарської діяльності, а другий відповідач у контексті положень Закону України «Про освіту» не є суб'єктом та учасником освітнього процесу та не надає освітні послуг, а тому використовує орендуючі спірні приміщення в цілях своєї господарської діяльності, а не для цілей, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає на наступне.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні чи скасуванню, виходячи з наступних підстав.
Згідно з частиною шостою статті 80 Закону України «Про освіту» майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону (державно-приватне партнерство у сфері освіти і науки).
У підпункті 2 пункту 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 (далі - Перелік №796), зазначено, що навчальні заклади мають право надавати інші послуги, зокрема надавати в оренду будівлі, споруди, окремі тимчасово вільні приміщення і площі, інше рухоме та нерухоме майно або обладнання, що тимчасово не використовується в освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі (установі) освіти.
Відповідно до ч. 6 ст. 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» особливості оренди державного та комунального майна можуть встановлюватися виключно законами.
Прокурор наголошує на тому, що Перелік № 796 не може мати перевагу над Законом України «Про освіту», оскільки є підзаконним нормативно-правовим актом і має застосовуватися лише з урахуванням приписів вказаного Закону, який має вищу юридичну силу, тобто за умови дотримання імперативних вимог частини четвертої статті 80 цього Закону щодо заборони використання об'єктів освіти і науки не за цільовим (освітнім) призначенням, тобто, як додаткове джерело фінансування навчальних закладів законодавством передбачається можливість залучати, у тому числі, доходи від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання. Однак надання в оренду нерухомого майна, що тимчасово не задіяне в освітній діяльності, дозволяється лише для його використання, пов'язаного з навчально-виховним процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у такому закладі.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Доводи прокуратури про те, що спірний договір оренди не відповідає нормам Закону України «Про освіту», оскільки другий відповідач не надає освітніх послуг, а майно можна було передати в оренду лише для цілей, пов'язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, оцінюються колегією суддів апеляційної інстанції критично, з огляду на те, що змістом договору встановлено, що цільовим призначенням майна є розміщення торговельного об'єкта з продажу канцтоварів, надання послуг із ксерокопіювання, поліграфічних та фотопослуг.
Тобто, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що зазначене у спірному договорі цільове призначення відповідає приписам ч. 4 ст. 80 Закону України «Про освіту» (в редакції станом на момент укладення договору від 06.10.2021), оскільки продаж канцтоварів, надання послуг із ксерокопіювання, поліграфічних та фотопослуг не може бути забезпечена безпосередньо Університетом, пов'язана із забезпеченням освітнього процесу та обслуговуванням учасників освітнього процесу, ураховуючи те, що студентам необхідні, зокрема, канцтовари та ксерокопіювання під час навчання.
При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції враховує те, що прокурором не підтверджено та не доведено належними та допустимими доказами використання другим відповідачем орендованого майна не за цільовим призначенням, не виключно для діяльності, пов'язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом, як не надано доказів того, що оспорюваних договір суперечить іншим приписам чинного законодавства, зокрема, Закону України «Про оренду державного та комунального майна».
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст.ст. 76-79 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи викладене, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів апеляційного господарського суду, з огляду на те, що прокурором не доведено їх обґрунтованість та наявність підстав для визнання недійсним договору, і як наслідок відсутні підстави для задоволення похідної вимоги про зобов'язання другого відповідача повернути нежиле приміщення, яке було предметом оренди, погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, у зв'язку із чим, підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25, відсутні.
Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується із доводами апеляційної скарги, враховуючи викладене та наступне.
Доводи скаржника про те, що відповідно до офіційних даних, розміщених на сайті Міністерства освіти і науки України, в Реєстрі суб'єктів освітньої діяльності не містяться жодні відомості про здійснення освітньої діяльності ФОП Остапець В.І. (код НОМЕР_1 ), що свідчить про те, що другий відповідач в контексті положень Закону України «Про освіту» не є суб'єктом та учасником освітнього процесу та не надає освітні послуги, оцінюються колегією суддів апеляційної інстанції критично, оскільки у договорі оренди визначено конкретне цільове призначення, що відповідає дозволу Міністерства освіти і науки України, тому не зважаючи на види економічної діяльності другого відповідача, зазначені у ЄДР, здійснювана діяльність стосується обслуговування учасників освітнього процесу.
Колегія суддів апеляційної інстанції враховує доводи першого відповідача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, про те, що у випадку з передачею частини підвалу в оренду для реалізації канцелярських товарів та копіювально-поліграфічних послуг відсутні будь які ризики погіршення умов освітнього процесу, оскільки ця площа апріорі не призначена для навчальних занять, крім того, такий підхід забезпечує раціональне використання державного майна й відповідає вимогам закону щодо допустимості оренди.
Також колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про те, що Постанова Кабінету Міністрів України від 03.06.2020 № 483 «Деякі питання оренди державного та комунального майна», якою затверджено Порядок передачі в оренду державного та комунального майна, прийнята на виконання та відповідно до норм Закону України «Про оренду державного та комунального майна», є підзаконним нормативним актом, який деталізує та встановлює конкретну процедуру реалізації положень зазначеного Закону, тобто є виконавчим документом, який деталізує процедури, визначені Законом про оренду.
Дослідивши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції, враховуючи викладене вище, дійшла висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків, викладених у рішенні Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25, наведене місцевим судом мотивування є достатнім для обґрунтування свого рішення за аргументами та доказами, які наявні у матеріалах справи. При цьому, рівень деталізації судом своїх доводів в будь-якому разі не призвів до неправильного вирішення справи, тому підстави для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25, відсутні.
Колегія суддів апеляційної інстанції вважає інші посилання скаржника, викладені ним у апеляційній скарзі такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 Господарського процесуального кодексу України).
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, скаржником не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.
Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення прийняте відповідно до вимог процесуального та матеріального права, підстав для його скасування або зміни не вбачається.
Таким чином, апеляційна скарга Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25 слід залишити без змін.
З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на скаржника в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст. 8, 11, 74, 129, 267-270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 у справі № 910/6029/25 залишити без змін.
3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
4. Справу 910/6029/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.
Постанова підписана 12.12.2025.
Головуючий суддя О.М. Гаврилюк
Судді А.Г. Майданевич
Б.О. Ткаченко