27 листопада 2025 року
м. Черкаси
Справа № 698/66/25
Провадження № 22-ц/821/1845/25
категорія: 331060000
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Василенко Л. І.,
суддів: Карпенко О. В., Новікова О. М.,
секретаря - Дмитренко В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Калинопільської об'єднаної територіальної громади Звенигородського району Черкаської області, Служба у справах дітей Калинопільської об'єднаної територіальної громади Звенигородського району Черкаської області та Звенигородський районний центр комплектації та соціальної підтримки (4 відділ),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гнатюк Анастасії Іванівни на рішення Калинопільського районного суду Черкаської області від 31 липня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору орган опіки та піклування Калинопільської об'єднаної територіальної громади Звенигородського району Черкаської області, Служба у справах дітей Калинопільської об'єднаної територіальної громади Звенигородського району Черкаської області та ІНФОРМАЦІЯ_1 (4 відділ), про визначення місця проживання малолітньої дитини разом з батьком, у складі головуючої судді Баранова О. І., повний текст рішення складено 05 серпня 2025 року,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 з вказаним позовом.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що згідно рішення Калинопільського районного суду від 06.08.2020 у справі № 698/283/20, укладений між позивачем та відповідачем шлюб було розірвано.
Зазначає, що 17.01.2023 між позивачем та відповідачем було укладено та нотаріально посвідчено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини.
Згідно п. 1.3 вказаного договору позивач та відповідач досягли згоди щодо проживання їх спільного малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з батьком.
Після укладення вказаного договору відповідач самоусунулась від участі у вихованні їх спільного малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто з 17.01.2023 виховання та утримання дитини здійснюється виключно позивачем.
Крім того, згідно ухвали Катеринопільського районного суду від 16.02.2024 у справі № 698/62/23 відповідача оголошено в розшук як обвинувачену у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України.
Керуючись ст. 1 ЗУ «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування» просить суд встановити факт самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
При цьому зазначає, що встановлення вказаних юридичних фактів потрібно йому для отримання соціальної допомоги на дитину, яка виховується тільки одним з батьків, а також для реалізації його права на відстрочку від призову на військову службу, передбаченого ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Зауважує про неможливість встановлення вказаного факту в порядку окремого провадження, оскільки ухвалою Калинопільського районного суду від 13.01.2025 у справі № 698/42/25 йому було відмовлено у відкритті провадження у справі, через наявність спору про право.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Калинопільського районного суду Черкаської області від 31 липня 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що укладений сторонами договір від 17.01.2023 щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, суперечить судовому рішенню від 22.09.2021 постановленому раніше, між тими ж сторонами та ухваленому з урахуванням найкращих інтересів спільної малолітньої дитини, отже, вказаний договір є спрямованим на порушення найкращих інтересів дитини, тобто незаконним.
Також, суд визнав, що окрім, зазначеної позивачем мети встановлення юридичного факту для отримання соціальних виплат, що є предметом розгляду суду цивільної юрисдикції, визначальною метою вказаного позову, було набуття позивачем статусу особи, яка має право на відстрочку від проходження військової служби в умовах воєнного стану, що згідно з усталеною судовою практикою, за певних обставин, є предметом розгляду суду адміністративної юрисдикції.
Суд дійшов висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що відповідач як мати малолітньої дитини ухиляється від виконання обов'язків щодо своєї малолітньої дитини. Зокрема, відсутності звернень позивача до органу опіки та піклування, чи правоохоронних органів з вимогою про притягнення відповідача до юридичної відповідальності за ухилення від виконання батьківських обов'язків.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
03.09.2025, представник ОСОБА_1 - адвокат Гнатюк А. І.,вважаючи рішення суду першої інстанції прийнятим на підставі не повністю досліджених доказів, з порушенням норм матеріального права та при недотриманні норм процесуального права, просить його скасувати. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції було не вірно оцінено вказане визнання, саме як відмова від дитини. Вказане трактування судом першої інстанції не ґрунтується на законі та не може відповідати основним засадам судочинства, а отже і бути визначальним при ухваленні рішення.
Вважає, що судом першої інстанції було не вірно встановлено дійсні обставини справи та не вірно застосовано положення Закону на підставі якого було прийнято незаконне рішення.
Зауважує, що в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б свідчили про те, що Служба у справах дітей здійснює супровід даної родини, або хоча б підтримує спілкування з відповідачем ОСОБА_2 .
Також зауважує, що відповідач ОСОБА_2 перебуває в розшуку органами Національної поліції України на підставі ухвали Калинопільського районного суду Черкаської області.
Наголошує, що судом першої інстанції не було враховано положення ст. 1 ЗУ «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», діти, позбавлені батьківського піклування - це діти, які залишилися без піклування батьків, зокрема, у зв'язку з розшуком їх органами Національної поліції, пов'язаним з відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою.
Тому вважає, рішення суду постановлено без аналізу чинного законодавства, що регулює інші, відмінні від сімейних, правовідносини. А також без врахування інтересів дитини, які є першочерговими у зазначених справах.
Фактичні обставини справи
З Свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 вбачається, що батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 33).
З договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, посвідченого 17.01.2023 приватним нотаріусом Звенигородського районного нотаріального округу Кравчук Т. І., зареєстрованого за № 225 вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 узгодили між собою порядок участі кожного із них у вихованні їхнього спільного сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зокрема: у пунктах 1.3. сторони угоди обумовили, що їх спільна дитина проживає разом з батьком; 3.1.1. мати зобов'язується брати участь у вихованні та духовному розвитку дитини незалежно від стосунків з батьком (а.с. 10-13).
Згідно з довідкою, виданою виконкомом Калинопільської селищної ради 28.11.2024 № 177, ОСОБА_1 проживає за адресою АДРЕСА_1 разом з малолітнім сином ОСОБА_3 (а.с. 28).
З акту опитування сусідів від 19.12.2024 № 1 вбачається, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та батько ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 разом проживають за адресою АДРЕСА_1 . Син повністю перебуває на утриманні батька, вихованням займається виключно батько, з матір'ю не спілкується. ЇЇ місцезнаходження на даний час - невідоме (а.с. 9).
Відповідно до довідки, виданої Калинопільським ліцеєм № 2 29.11.2024 року № 167, вихованням учня 4 класу ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 займається батько ОСОБА_1 . Також зазначено що мати вказаного учня ОСОБА_2 участі у вихованні дитини не бере (а.с. 27).
З ухвали Катеринопільського районного суду про розшук обвинуваченої від 16.02.2024 у справі № 698/62/23 вбачається, що в кримінальному провадженні № 12022250360000996 оголошено в розшук обвинувачену ОСОБА_2 (а.с. 34-35, 129 зворот-130).
З ухвали Катеринопільського районного суду від 16.02.2024 у справі № 698/42/25 вбачається, що на підставі ч. 4 ст. 315 ЦПК України судом відмовлено у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Калинопільської об'єднаної територіальної громади Звенигородського району Черкаської області, про встановлення факту самостійного виховання та утримання у зв'язку з наявністю спору про право (а.с. 36-41).
Згідно з рішенням Катеринопільського районного суду від 22.09.2021 у справі № 698/512/20, яке залишено без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 23.11.2021, було відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору орган опіки та піклування Катеринопільської об'єднаної територіальної громади Звенигородського району Черкаської області та Служба у справах дітей Катеринопільської об'єднаної територіальної громади Звенигородського району Черкаської області, про визначення місця проживання спільної малолітньої дитини - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з батьком. При цьому, відмовляючи ОСОБА_1 у позові, суд прийшов до висновку, що спільна малолітня дитина - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуває у благополучній родині матері в якій має позитивний, усталений, внутрішньо-родинний зв'язок із старшим братом, який буде розірвано у випадку проживання з батьком; має однакову прихильність до обох батьків, які належним чином піклуються про дитину, беруть участь у духовному та фізичному розвиткові останнього. Таким чином, у найкращих інтересах дитини буде зберегти її зв'язки із сім'єю матері.
Також з встановлених вказаним судовим рішення обставин вбачається, що позивач, як батько малолітньої дитини ОСОБА_3 раніше вчинював неправомірні дії щодо дитини, зокрема забрав останню з місця спільного проживання родини матері всупереч волі останньої. З постанови Черкаського апеляційного суду від 23.11.2021 вбачається, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 залишена без задоволення, а рішення Катеринопільського районного суду від 22.09.2021 року у справі № 698/512/20 без змін (а.с. 88-103).
Згідно нотаріально засвідченої заяви від 15.07.2025, ОСОБА_2 заявила повноту визнання обставин позову та позовні вимоги у справі № 698/66/25. Повідомила, що її спільний із позивачем син - ОСОБА_4 , перебуває на повному утриманні та вихованні батька. Проти задоволення позову не заперечує (а.с. 86).
Мотивувальна частина
Позиція Черкаського апеляційного суду
Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Гнатюк А. І.,переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить Черкаський апеляційний суд, та застосовані норми права
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно з ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.
Статтею 51 Конституції України, ч. 2, ч. 3 ст. 5 СК України передбачено, що Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.
Згідно з ч. 2, ч. 8 та ч. 9 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
У ч. 1 ст. 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому ст. ст. 122 та 125 цього Кодексу.
У ст. 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч. 3 ст. 11 ЗУ «Про охорону дитинства»).
Згідно з ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до ч 1- ч. 4 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки.
Відповідно до ст. 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У ч. 4 ст. 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною 1 ст. 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Позивач, звертаючись в судовому порядку з позовом про встановлення факту самостійного виховання ним малолітнього сина, зазначає зокрема про те, що він може підлягати мобілізації, у зв'язку з чим будуть порушені права його дитини та посилається на ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
За п. 4 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі ч. 1 ст. 135 СК України.
Водночас слід зауважити, що саме по собі встановлення судом факту самостійного виховання дитини батьком не породжує для заявника юридичних наслідків, тобто, від встановлення вказаного факту не буде залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав останнього, у тому числі і надання відстрочки від призиву.
Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24 дійшов наступних висновків: «В умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Так, законодавець уточнив поняття «військовозобов'язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років», тобто розширив перелік осіб, які мають право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби за наведених підстав. Таке унормування зумовлене врахуванням усіх наявних життєвих ситуацій, коли особа самостійно виховує дитину (наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов'язки по вихованню та утриманню дитини, у той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов'язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо).
Диспозиція п. 4 ч. п. ст. 23 ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може отримати відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Отож, удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами особи та народу України в особі держави в розумінні ст. 65 Конституції України.
Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній Верховним Судом, у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).
Отже, у даній справі факт самостійного виховання неповнолітньої дитини є умовою для отримання відстрочки від призову під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку».
Разом з тим, як зазначили судді Великої Палати Верховного Суду, викладаючи спільну окрему думку щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, з огляду на встановлений ст. 65 Конституції України конституційний обов'язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, надаючи оцінку доводам і доказам у вказаній категорії справ стосовно самостійного виховання і утримання одним з батьків дитини, суди мали б обережно застосовувати таку процедуру, не допускаючи ситуацій, за яких виникав би сумнів у пред'явленні позовів військовозобов'язаних/військовослужбовців з метою штучного створення умов та обставин, які могли б бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та/або звільнення з військової служби на підставі ч. 4 ст. ст. 26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до ч. 3, ч. 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена ч. 1 ст. 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Згідно з ч. 1 - ч. 3 ст. 12, ч. 1, ч. 5, ч. 6 ст. 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Звертаючись до суду, ОСОБА_1 посилався на те, що метою встановлення факту є захист прав та інтересів дитини і його права як батька, що самостійно виховує та утримує малолітню дитину; подальше оформлення документів для допомоги на дитину, яка виховується одним із батьків та впливає на права особи, як військовозобов'язаного.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що спільна з відповідачем дитина проживає з ним, перебуває на його повному утриманні, договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини ОСОБА_2 не виконує.
Згідно із п. 4.4 вказаного договору, одностороння відмова від виконання договору або одностороння зміна його умов не допускається. При відсутності домовленості між сторонами питання зміни чи розірвання цього договору вирішується в судовому порядку.
Доказів звернення в суд із позовом щодо невиконання вказаного договору, ухиляється від виконання матір'ю обов'язків щодо своєї малолітньої дитини, стягнення аліментів тощо, матеріали справи не містять.
Крім того, ОСОБА_1 не звертався до Служби у справах дітей щодо належної участі відповідача у вихованні малолітньої дитини. Зокрема, відсутності звернень позивача до органу опіки та піклування, чи правоохоронних органів з вимогою про притягнення відповідача до юридичної відповідальності за ухилення від виконання батьківських обов'язків, що вірно зауважено судом першої інстанції.
Матеріали справи також не містяться відомостей про застосування до ОСОБА_2 заходів попередження та впливу про необхідність змінити ставлення до дитини.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, з яким погоджується колегія суддів, що позивачем не доведено належними та допустимими докази й матеріали справи не містять доказів того, що мати дитини не здатна виконувати батьківські обов'язки в силу об'єктивних обставин й під час розгляду справи судом встановлено та не спростовано сторонами у справі, що спір між сторонами з приводу визнання ОСОБА_1 таким, що самостійно виховує та утримує сина ОСОБА_3 відсутній.
Крім того, позивачем не доведено, що поведінка відповідача відносно своєї дитини є свідомим нехтуванням нею своїми батьківськими обов'язками, не доведено та не надано суду достатніх доказів, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом саме встановлення факту самостійного виховання та утримання сина ОСОБА_3 .
Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Подана ОСОБА_2 заява про визнання обставин позову та визнання позовних вимог, яка свідчить про визнання відповідачем факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, що є доказом предмету даної справи та в сукупності з іншими письмовими доказами, підтверджує факт самостійного виховання та утримання дитини батьком, не впливає на вирішення спору, оскільки визнання позову відповідачем лише свідчить про відсутність між сторонами спору та констатує те, що права позивача не порушені.
Водночас апеляційний суд враховує те, що позов, що є предметом розгляду, не спрямований на виконання відповідачем своїх обов'язків та врегулювання спору виключно між сторонами у справі.
Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини в справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Згідно зі ст. 141 ЦПК України, судові витрати, понесені позивачем у зв'язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гнатюк Анастасії Іванівни - залишити без задоволення.
Рішення Калинопільського районного суду Черкаської області від 31 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України.
Повний текст постанови складено 05 грудня 2025 року.
Головуючий Л. І. Василенко
Судді: О. М. Новіков
О. В. Карпенко