вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,
e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua
"08" грудня 2025 р. Справа № 918/1031/25
Господарський суд Рівненської області у складі головуючого судді Політики Н.А., за участі секретаря судового засідання Костюкович Ю.С.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду матеріали справи за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Цеоліт"
до Приватного підприємства "Абіна"
про стягнення заборгованості в сумі 629 432 грн 65 коп.,
у судове засідання учасники справи не з'явилися.
Відповідно до частини 3 статті 222 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) при розгляді судової справи фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
У листопаді 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Цеоліт" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовною заявою до Приватного підприємства "Абіна" (далі - відповідач) про стягнення заборгованості в сумі 629 432 грн 65 коп., з яких: 269 081 грн 20 коп. - основний борг, 100 000 грн 00 коп. - пеня, 20 000 грн 00 коп. - штраф, 30 000 грн 00 коп. - 3% річних та 210 351 грн 45 коп. - інфляційні втрати.
Також позивач просить стягнути з відповідача сплачений за подання позовної заяви судовий збір в розмірі 9 741 грн 50 коп. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн 00 коп. В позовній заяві позивачем наведено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс, і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, та який складається з судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, в розмірі 9 741 грн 50 коп. та з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн 00 коп.
Крім того позивач просить зазначити в рішенні про нарахування пені та 3% річних до моменту фактичного виконання рішення.
До позовної заяви Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" долучено платіжну інструкцію від 31.10.2025 року № 612 про сплату судового збору в сумі 9 741 грн 50 коп.
В позовній заяві Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" зазначено, що протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду будуть подані докази, які підтверджуватимуть розмір судових витрат у зв'язку з розглядом справи.
Підставою позову позивачем зазначено обставини щодо неналежного виконання відповідачем умов договору відповідального зберігання від 18 червня 2020 року № В/10/20, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" та Приватним підприємством "Абіна", а саме зобов'язань щодо здійснення оплати за неповернутий товар в сумі 269 081 грн 20 коп. в строки, встановлені умовами договору, внаслідок чого позивачем заявлено до стягнення заборгованість у спірній сумі. Також у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем свого грошового зобов'язання позивачем з посиланням на п. п. 5.5, 5.7. вказаного договору заявлено вимогу про стягнення з відповідача пені в розмірі 100 000 грн 00 коп. та штрафу в розмірі 20 000 грн 00 коп. Крім того у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем свого грошового зобов'язання позивачем з посиланням на ст. 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) заявлено вимогу про стягнення з відповідача 3% річних в розмірі 30 000 грн 00 коп. та інфляційних втрат в розмірі 210 351 грн 45 коп.
Ухвалою суду від 4 листопада 2025 року позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Цеоліт" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін задоволено, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін у змішаній (паперовій та електронній) формі, судове засідання для розгляду справи призначено на 1 грудня 2025 року.
18 листопада 2025 року від представника відповідача через систему "Електронний суд" надійшли відзив на позовну заяву та заява про застосування строків позовної давності. У відзиві на позовну заяву представник відповідача просить відмовити у задоволенні позовних вимог та стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000 грн 00 коп. Зокрема відповідач зазначає, що позивач звернувся до суду з позовом про стягнення коштів з пропуском строку позовної давності. Як зазначає відповідач, зважаючи на умови договору та положення ст. ст. 938, 948 ЦК України, строк повернення майна зі зберігання та стягнення коштів настав саме з моменту закінчення строку дії договору - 31 грудня 2020 року. Тому, з моменту закінчення строку зберігання у позивача виник обов'язок та можливість вимагати повернення товару, та стягнення коштів, як у договірному, так і судовому порядку. З огляду на строк дії договору, відповідач не погоджується з доводами позивача, що строк зберігання визначається моментом пред'явлення вимоги про повернення товару (п. 3.2.6. Договору). Відповідач стверджує, що з 31 грудня 2020 року починається перебіг строку позовної давності щодо звернення позивача до суду зі згаданими позовними вимогами, що є предметом даного спору. У даному випадку строк позовної давності сплинув 31 грудня 2023 року. Однак, як вбачається з матеріалів справи позивач з позовом до суду звернувся лише 31 жовтня 2025 року, тобто поза межами вказаного строку. Відповідач зазначає, що позивач надіслав претензію про сплату коштів за "неповернутий" товар 18.12.2023 року - аж через три роки, після, нібито виявлення порушення своїх прав, як товаровласника - що, на думку відповідача, свідчить про навмисне затягування часу, задля стягнення більшої, непідйомної суми коштів з відповідача. Крім того відповідач наголошує, що товар у кількості 1 260 л. на суму 179 050,00 грн. він повернув позивачу згідно акту № 1 від 30.11.2020 року, який позивач не підписав та не повернув. Також відповідач зазначає, що він вніс вищезазначений товар у Акт передачі майна за № 1 від 30.11.2020 року і відправив автомобілем "КАМАЗ" д.н. НОМЕР_1 причіп НОМЕР_2 , водій ОСОБА_1 на склад ТОВ фірми "Цеоліт". Відправлений товар ТОВ фірма "Цеоліт" прийняла, але Акт передачі майна № 1 від 30.11.2020 року відповідачу не підписала і не повернула. Як зазначено у відзиві на позовну заяву, відповідач неодноразово звертався до директора і в бухгалтерію фірми, але питання зі сторони ТОВ фірми "Цеоліт" не було вирішене - що вказує на безвідповідальність, та відповідно, введення суду в оману, оскільки відповідач повернув товар у кількості 1260 л. на суму 179 050,00 грн. на склад позивача. Відповідач також зазначає, що надсилав позивачу лист з повідомленням про свої подальші наміри щодо повернення товару у кількості 1260 л. та викупу залишків товару у кількості 300 л. на суму 57 825,20 грн. Як зазначає відповідач, даний лист позивачем отриманий не був з незрозумілих причин - лист був повернутий. Також відповідачем наведено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс, і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, та який складається з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 30 000 грн 00 коп. У заяві про застосування строків позовної давності відповідач зазначає, що саме з 31 грудня 2020 року позивач був обізнаний про необхідність повернення майна після зберігання, можливість пред'явлення вимог щодо його повернення, зокрема шляхом використання судових способів захисту. Отже, як зазначає відповідач, з 31 грудня 2020 року починається перебіг строку позовної давності щодо звернення позивача зі згаданими позовними вимогами, що є предметом даного спору. Відповідач наголошує, що у даному випадку строк позовної давності сплинув 31 грудня 2023 року, а позивач звернувся з даним позовом лише 31 жовтня 2025 року, тобто поза межами вказаного строку.
24 листопада 2025 року від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла відповідь на відзив, відповідно до змісту якої Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Цеоліт" стверджує: що, доводи ПП "Абіна" про повернення товару у кількості 1260 л, на суму 179 050,00 грн. є неправдивими, оскільки товар не повертався; повідомлення від 03.10.2020 № 3/10 ТОВ фірмі "Цеоліт" не надсилалось та строк позовної давності не пропущений. Зокрема позивач зазначає, що у відзиві на позовну заяву ПП "Абіна" не заперечує укладення договору відповідального зберігання від 18.06.2020 № В/10/20 за умовами якого, взяло на себе зобов'язання за плату зберігати рідкі комплексні добрива ТОВ фірми "Цеоліт". Не оспорюється відповідачем і факт отримання на зберігання товару на загальну суму 377 269,70 грн. ТОВ фірма "Цеоліт" визнає часткове повернення йому товару на суму 108 188,50 грн. Вказана господарська операція фактично відбулася, що сторони засвідчили актом передачі № 274 від 15.07.2020 та накладною на переміщення № 274 від 15.07.2020. Водночас у відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що на підставі акту № 1 від 30.11.2020 автомобілем марки "КАМАЗ" д.н. НОМЕР_3 з причепом НОМЕР_2 для ТОВ фірмі "Цеоліт" був повернутий товар у кількості 1260 л на суму 179 050,00 грн. ТОВ фірма "Цеоліт" заперечує такий факт повернення товару та стверджує, що господарська операція з повернення товару не відбувалась, рух активів фактично не здійснювався, первинні документи про повернення товару сторонами договору не складались, в податковому обліку відомості про повернення/отримання товару не відображались. Позивач звертає увагу на те, що у підтвердження своїх доводів про повернення товару ПП "Абіна" не надано суду жодних доказів, як то первинних документів на підтвердження факту здійснення господарської операції, не надано суду жодних доказів реальності здійснення господарської операції з повернення позивачу товару у кількості 1260 л на суму 179 050,00 грн., а також доказів реального руху таких активів. ТОВ фірма "Цеоліт" листа № 3/10 від 03.10.2025 не отримувало та жодних погоджень за вказаним листом не надавало. Як зазначає позивач, відповідач не надав суду доказів надсилання позивачу листа № 3/10 від 03.10.2025, або обізнаності позивача з таким листом. Також відповідач не надав доказів погодження позивачем відповідачу факту використання спірного товару у власних цілях чи його продажу третім особам. Отже, позивач стверджує, що доводи відповідача про погодження використання товару позивачем є безпідставними. Крім того позивач зазначає, що доводи відповідача про пропуск позовної давності є безпідставними, оскільки такий строк було продовжено до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану, а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Позивач у судове засідання 1 грудня 2025 року не з'явився, про дату, час і місце даного засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками за підписом відповідального працівника суду про доставку електронного листа, а саме ухвали суду від 04.11.2025 року, до електронного кабінету Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Цеоліт" та його представника (а.с. 50). В той час 1 грудня 2025 року від представника позивача через систему "Електронний суд" надійшла заява про проведення засідання за відсутності учасника справи, в якій просить суд розглянути справу у його відсутність. Також в заяві позивач позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить їх задоволити. Крім того в заяві позивач повідомляє, що буде подано заяву про розподіл судових витрат у відповідності до вимог ст. 129 ГПК України.
Крім того відповідач у судове засідання 1 грудня 2025 року також не з'явився, про дату, час і місце даного засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення відповідного поштового відправлення № R067033992685, а саме ухвали суду від 04.11.2025 року (а.с. 52). В той час про причини неявки суд не повідомив.
Відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України).
Враховуючи заяву представника позивача про проведення засідання за відсутності учасника справи та належне повідомлення відповідача про судове засідання, призначене на 01.12.2025 року, а також не повідомлення причини неявки, суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності учасників справи.
Відповідно до ч. 4 ст. 240 ГПК України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч. 5 вказаної статті).
У судовому засіданні 1 грудня 2025 року судом було ухвалено рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
18 червня 2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" (далі - Товаровласник) та Приватним підприємством "Абіна" (далі - Зберігач товару) укладено договір відповідального зберігання № В/10/20 (далі - Договір).
За вказаним договором Зберігач товару зобов'язався за плату зберігати рідкі комплексні добрива (далі - товар), передані йому Товаровласником, і повернути цей товар у цілковитій схоронності. Місцем зберігання товару визначено склад зберігача, який знаходиться за адресою: місто Рівне, вул. Курчатова, 18А (пункти 1.1., 1.2. Договору).
Згідно пунктів 2.1., 2.2. Договору, Товаровласник здійснює доставку товару автомобільним транспортом до місця зберігання, згідно реквізитів Зберігача товару. Зберігач товару приймає товар в кількості, що вказана в супровідних документах на кожну партію товару.
Документом, що підтверджує факт передачі товару на відповідальне зберігання, є акт здачі-приймання товару на відповідальне зберігання та/або товарно-транспортна накладна (пункт 2.7. Договору).
В пункті 2.6. Договору сторони узгодили, що товар передається на відповідальне зберігання без права використання його у господарській діяльності Зберігача товару.
Відповідно до пункту 3.2.6. Договору, Зберігач товару зобов'язаний повернути товар на протязі трьох діб, на першу письмову вимогу Товаровласника, навіть якщо строк його зберігання не закінчився.
В пункті 3.2.10. Договору сторони передбачили, що до 15 жовтня 2020 року Зберігач товару письмово повідомляє Товаровласника про свої подальші наміри щодо повернення або викупу залишків товару. Товар, що повертається Зберігачем, приймається на складі Товаровласника.
Зберігач товару не має права без згоди Товаровласника користуватися товаром, переданим йому на зберігання, а також передавати його у користування іншим особам (пункт 3.2.11. Договору).
Згідно пункту 5.5. Договору, при невиконанні вимог п. п. 5.1., 5.2. даного договору, Зберігай товару сплачує Товаровласнику неустойку (пеню) в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення, від загальної належної до сплати суми за кожний день прострочення платежу. Сторони встановили продовжений строк для нарахування та стягнення пені - три роки.
Відповідно до пункту 5.7. Договору, за порушення умов п. 2.7. та п. 3.2.11. Договору, Зберігач товару протягом одного дня з моменту виявлення такого порушення, оплачує Товаровласнику повну вартість товару, що був проданий або використаний без відома Товаровласника, та додатково оплачує 10 (десять) % від вартості такого товару.
Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами, діє до 31 грудня 2020 року від дати підписання обома сторонами, але в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань по даному договору (пункт 6.1. Договору).
Усі суперечки між сторонами, в яких не було досягнуто згоди, розв'язуються у відповідності до законодавства України (пункт 7.1. Договору).
Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками юридичних осіб.
У межах укладеного договору Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" було передано на зберігання Приватному підприємству "Абіна" рідкі комплексні добрива (товар) різного асортименту на загальну суму 377 269,70 грн.
Факт передачі добрив підтверджується актами приймання-передачі товару на відповідальне зберігання: Акт передачі № 199 від 18 червня 2020 року на суму 294 384,50 грн., Акт передачі № 309 від 21 вересня 2020 року на суму 34 740,00 грн., Акт передачі № 375 від 1 жовтня 2020 року на суму 46 320,00 грн., Акт передачі № 377 від 2 жовтня 2020 року на суму 1 825,20 грн.
На вимогу Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Цеоліт" Приватне підприємство "Абіна" повернуло 750 л добрива на суму 108 188,50 грн., що підтверджується Актом передачі № 274 від 15 липня 2020 року.
В пункті 3.2.10. Договору сторони передбачили, що до 15 жовтня 2020 року Зберігач товару письмово повідомляє Товаровласника про свої подальші наміри щодо повернення або викупу залишків товару.
Як зазначено в позовній заяві, в порушення взятих на себе зобов'язань відповідач не повідомив позивача про свої наміри щодо товару на суму 269 081,20 грн. та до 15 жовтня 2020 року його Товариству з обмеженою відповідальністю фірмі "Цеоліт" не повернув.
Переданий на відповідальне зберігання товар Зберігач товару використав у своїй господарській діяльності, що не заперечується останнім у майбутніх повідомленнях.
Вартість переданого та неповернутого товару становить 269 081,20 грн.
Добровільно вирішити вказаний спір не вдалося, тому 18.12.2023 року позивач надіслав вимогу відповідачу Приватному підприємству "Абіна" про сплату коштів за неповернутий товар з одночасно нарахованими штрафними санкціями в загальному розмірі 954 367,04 грн.
12.01.2024 року відповідач надав відповідь на вимогу, в якій підтвердив факт отримання товару в загальній кількості 2 310 л добрив різного асортименту.
Водночас відповідач вказав, що 300 літрів товару на суму 57 825,20 грн. він відчужив третім особам за згоди та відома позивача. Решту товару в кількості 1260 л, вказав, що повернув Товариству з обмеженою відповідальністю фірмі "Цеоліт" згідно акту № 1 від 30.11.2020 року, який позивач не підписав та не повернув.
З аналізу відповіді на вимогу вбачається, що Приватне підприємство "Абіна" визнає заборгованість лише в розмірі 57 825,20 грн., яку до цього часу також не сплатило.
Позивач відкидає твердження Приватного підприємства "Абіна" у відповіді на вимогу як безпідставні та стверджує, що рідкі добрива різного асортименту в кількості 1260 л до цього часу не повернуті. Дозволу на продаж товару позивач не надавав. Первинні документи, які б підтверджували такий факт, відсутні.
На думку позивача, така поведінка відповідача спрямована на уникнення виконання грошових зобов'язань за Договором. Невиконання відповідачем таких зобов'язань зумовило необхідність звернення з позовом до суду для примусового стягнення вартості товару.
Вказаний спір між сторонами виник з правовідносин які врегульовані договором, що за своїм змістом та правовою природою є договором зберігання, який підпадає під правове регулювання норм глави 66 ЦК України.
За договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК України).
Зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений, виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (частини 1-3 ст. 938 ЦК України).
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 946 ЦК України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Якщо поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.
Поклажодавець зобов'язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ч. 1 ст. 948 ЦК України).
Відповідно до частин 1, 2 ст. 949 ЦК України зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.
За приписами ч. 1 ст. 953 ЦК України зберігач зобов'язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.
Аналогічний обов'язок відповідача щодо повернення товару за першою вимогою позивача передбачений пунктом 3.2.6. Договору, відповідно до якого Зберігач товару зобов'язаний повернути товар на протязі трьох діб на першу письмову вимогу Товаровласника, навіть якщо строк його зберігання не закінчився.
При цьому, в пункті 3.2.10. Договору сторони встановили присічний строк, що до 15 жовтня 2020 року Зберігач товару письмово повідомляє Товаровласника про свої подальші наміри щодо повернення або викупу залишків товару.
Проте, не зважаючи на вимогу позивача, а також закінчення строку зберігання товару, відповідач в порушення вимог ч. 1 ст. 953 ЦК України та умов Договору не вчинив дій щодо повернення майна з жовтня 2020 року.
Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі встановлена статтею 950 ЦК України, згідно з частиною 1 якої за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.
Межі відповідальності зберігача перед поклажодавцем за неналежне виконання своїх обов'язків установлено статтею 951 ЦК України, відповідно до змісту якої збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі - у розмірі її вартості.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим до виконання сторонами.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтями 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання); у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Оскільки відповідач не повернув товар на вимогу позивача, з огляду на врегульований сторонами порядок визначення ціни неповернутого товару, Приватне підприємство "Абіна" зобов'язано відшкодувати Товариству з обмеженою відповідальністю фірмі "Цеоліт" вартість неповернутого товару у розмірі 269 081,20 грн.
Зобов'язання Приватного підприємства "Абіна" щодо повернення товару перед Товариству з обмеженою відповідальністю фірмі "Цеоліт" є простроченим з 16.10.2020 року.
У відповідності до частини 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
За змістом ст. ст. 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).
Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України).
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно пункту 5.5. Договору, при невиконанні вимог п. п. 5.1., 5.2. даного договору, Зберігач товару сплачує Товаровласнику неустойку (пеню) в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період прострочення, від загальної належної до сплати суми за кожний день прострочення платежу. Сторони встановили продовжений строк для нарахування та стягнення пені - три роки.
Відповідно до пункту 5.7. Договору, за порушення умов п. 2.7. та п. 3.2.11. договору, Зберігач товару протягом одного дня з моменту виявлення такого порушення, оплачує Товаровласнику повну вартість товару, що був проданий або використаний без відома товаровласника, та додатково оплачує 10 (десять) % від вартості такого товару.
Позивачем нараховано відповідачу 210 351,45 грн. інфляційних втрат, 40 711,39 грн. 3% річних, 249 740,35 грн. пені та 26 908,10 грн. штрафу.
Здійснивши перевірку наданих позивачем розрахунків пені, штрафу, 3% річних та інфляційних втрат у межах заявлених позивачем періодів, суд дійшов висновку про те, що вони є арифметично вірними.
Водночас, Верховний Суд неодноразово формував правові висновки щодо застосування норм матеріального права про стягнення з боржника штрафних санкцій за невиконання ним грошових чи інших договірних зобов'язань.
Зокрема, Суд виснував, що якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
Позивач, керуючись принципом диспозитивності господарського процесу та враховуючи наведені вище висновки Верховного Суду, самостійно вважає за необхідне зменшити розмір штрафних санкцій, що підлягає застосуванню до відповідача та визначає їх у наступному розмірі:
- розмір пені - 100 000,00 грн.;
- розмір 3% річних - 30 000,00 грн.;
- розмір штрафу - 20 000,00 грн.
Відповідач просить суд застосувати позовну давність.
Щодо вказаного суд зазначає наступне.
Статтею 256 ЦК України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 ЦК України.
Під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" (далі - Закон № 540-IX) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 2 квітня 2020 року Законом № 540-IX.
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 2 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.
Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.
Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини" (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення»" Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.
Законом України від 14.05.2025 № 4434-IX "Про внесення зміни до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності" виключено пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., № № 40-44, ст. 356). Закон № № 4434-IX набрав чинності 4 вересня 2025 року.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився до 4 вересня 2025 року.
Підсумовуючи, у разі якщо позовна давність не спливла станом на 2 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився до 4 вересня 2025 року.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 02.07.2025 року у справі № 903/602/24.
Враховуючи вищенаведене, строк позовної давності для вимог позивача на дату подачі позову (03.11.2025 року) не сплив, що виключає його застосування за заявою відповідача.
Інші доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, суд відхиляє як такі, що необґрунтовані та не доведені.
Відповідно до ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За результатами з'ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам у їх сукупності та взаємозв'язку, як це передбачено вимогами ст. ст. 75-79, 86 ГПК України, а також перевіривши суми заявлених до стягнення пені, штрафу, інфляційних втрат та відсотків річних, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Цеоліт" до Приватного підприємства "Абіна" про стягнення 269 081 грн 20 коп. основного боргу, 100 000 грн 00 коп. пені, 20 000 грн 00 коп. штрафу, 30 000 грн 00 коп. 3% річних та 210 351 грн 45 коп. інфляційних втрат є обґрунтованими, підтвердженими належними доказами та такими, що підлягають задоволенню.
Щодо клопотання позивача про застосування приписів ч. 10 ст. 238 ГПК України та зазначення у рішенні про нарахування пені та трьох відсотків річних до моменту виконання рішення з урахуванням приписів ч. 10 ст. 238 ГПК України суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 10 статті 238 ГПК України, суд, приймаючи рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеня, може зазначити в рішенні про нарахування відповідних відсотків або пені до моменту виконання рішення з урахуванням приписів законодавства України, що регулюють таке нарахування. Остаточна сума відсотків (пені) у такому випадку розраховується за правилами, визначеними у рішенні суду, органом (особою), що здійснює примусове виконання рішення суду і відповідні дії (рішення) якого можуть бути оскаржені в порядку, передбаченому розділом VI цього Кодексу.
Правовий аналіз наведеної вище норми свідчить про те, що вона передбачає право, а не обов'язок суду, зазначити про нарахування відсотків або пені у рішенні про стягнення боргу, і таке право надано суду або для нарахування відсотків, або для нарахування пені, тобто за вибором позивача один з видів відповідальності.
Однак, позивач у позовній заяві просить зазначити у рішенні про нарахування і пені, і відсотків одночасно, що не відповідає приписам ч. 10 ст. 238 ГПК України.
За таких обставин, коли позиція позивача не є чіткою (просить зазначити у рішенні і про нарахування пені, і про нарахування відсотків), а вибір одного чи іншого виду нарахування не належить до повноважень суду при прийнятті рішення, необхідно відмовити у задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Цеоліт" зобов'язати орган (особу), що здійснюватиме примусове виконання рішення, на підставі частини 10 статті 238 ГПК України, продовжувати нарахування до стягнення з відповідача пені та 3% річних до моменту виконання рішення суду.
Позивач не позбавлений права звернутися до суду у загальному порядку з окремим позовом про стягнення пені та 3% річних за період, який не охоплений під час розгляду цієї справи.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
В позовній заяві позивач просить стягнути з відповідача сплачений за подання позовної заяви судовий збір в розмірі 9 741 грн 50 коп. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн 00 коп. Зокрема в позовній заяві позивачем наведено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс, і які очікує понести у зв'язку з розглядом справи, та який складається з судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, в розмірі 9 741 грн 50 коп. та з витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 20 000 грн 00 коп.
Судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (ч. 1 ст. 1 Закону України "Про судовий збір").
Частиною 1 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" розмір прожиткового мінімуму на одну працездатну особу з 1 січня складає 3 028 грн 00 коп.
Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору становить - 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Враховуючи, що позивачем заявлено одну вимогу майнового характеру, за яку судовий збір становить 1,5 відсотка ціни позову, відповідно останній зобов'язаний був сплатити при поданні позову до суду судовий збір в розмірі 9 441 грн 49 коп. (629 432,65*1,5).
Як вбачається з матеріалів справи, при поданні позову до суду Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" було сплачено 9 741 грн 50 коп. судового збору, що підтверджується платіжною інструкцією від 31.10.2025 року № 612.
Таким чином, Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" внесено судовий збір в більшому розмірі, ніж встановлено законом (наразі є переплата судового збору в розмірі 300 грн 01 коп.).
Відтак, судом береться до уваги судовий збір в сумі 9 441 грн 49 коп.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на зазначене, враховуючи, що позов визнано обґрунтованим судом в повному обсязі, судові витрати у справі по сплаті судового збору в розмірі 9 441 грн 49 коп. покладаються на відповідача у справі.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
З урахуванням внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, позивачу підлягає поверненню судовий збір в сумі 300 грн 01 коп.
За таких обставин, суд зазначає, що позивач не позбавлений права звернутися з відповідним клопотанням про повернення судового збору у зв'язку з внесенням судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Так, Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" не надано докази, що підтверджують розмір понесених судових витрат на професійну правничу допомогу, а відтак судом не вирішується питання щодо понесених позивачем вказаних судових витрат при ухваленні рішення.
В позовній заяві Товариством з обмеженою відповідальністю фірмою "Цеоліт" зазначено, що протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду будуть подані докази, які підтверджуватимуть розмір судових витрат у зв'язку з розглядом справи.
Керуючись ст. ст. 73-79, 91, 123, 129, 202, 222, 233, 236-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Позов задовольнити.
Стягнути з Приватного підприємства "Абіна" (35342, Рівненська обл., Рівненський р-н, с. Біла Криниця, вул. Радгоспна, буд. 5, код ЄДРПОУ 34488216) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Цеоліт" (07400, Київська обл., м. Бровари, вул. Єсеніна, буд. 1/1, код ЄДРПОУ 19417174) 269 081 (двісті шістдесят дев'ять тисяч вісімдесят одну) грн 20 коп. - основного боргу, 100 000 (сто тисяч) грн 00 коп. - пені, 20 000 (двадцять тисяч) грн 00 коп. штрафу, 30 000 (тридцять тисяч) грн 00 коп. - 3% річних, 210 351 (двісті десять тисяч триста п'ятдесят одну) грн 45 коп. - інфляційних втрат та 9 441 (дев'ять тисяч чотириста сорок одну) грн 49 коп. - витрат по оплаті судового збору.
Наказ видати після набрання судовим рішенням законної сили.
У задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Цеоліт" про застосування приписів ч. 10 ст. 238 ГПК України та зазначення у рішенні про нарахування пені та трьох відсотків річних до моменту виконання рішення відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до частини 5 статті 240 ГПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 8 грудня 2025 року.
Суддя Політика Н.А.