вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"26" листопада 2025 р. Справа № 911/2221/20 (911/1144/25)
Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Публічного акціонерного товариства "Керчгаз" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Глеваського Віталія Васильовича
до російської федерації в особі міністерства юстиції рф
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк"
про відшкодування збитків
за участю секретаря судового засідання Єрьоміч О.А.
за участю представників згідно з протоколом судового засідання.
В межах провадження у справі № 911/2221/20 про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Керчгаз"
Обставини справи:
У провадженні господарського суду Київської області перебуває справа № 911/2221/20 за заявою ПАТ АБ "Укргазбанк" до ПАТ "Керчгаз" про банкрутство, провадження в якій відкрито ухвалою господарського суду Київської області від 30.09.2020 р. Наразі триває ліквідаційна процедура.
31.03.2025 р. до суду надійшла позовна заява Публічного акціонерного товариства "Керчгаз" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Глеваського Віталія Васильовича до російської федерації в особі міністерства юстиції рф, в якій позивач просить суд: стягнути збитки в розмірі 8 393 163,00 грн. з відповідача, російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації, на користь Публічного акціонерного товариства "Керчгаз".
Ухвалою господарського суду від 08.04.2025 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, в межах провадження у справі № 911/2221/20 про банкрутство Публічного акціонерного товариства "Керчгаз", підготовче засідання суду призначено на 07.05.2025 р., залучено ПАТ АБ "Укргазбанк" до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.
06.05.2025 р. через систему "Електронний суд" від представника ПАТ АБ "Укргазбанк" надійшли письмові пояснення.
Ухвалою господарського суду від 07.05.2025 р. розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 30.07.2025 р., розміщено оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, у відповідності до частини четвертої ст. 122 ГПК України про виклик відповідача: російської федерації в особі міністерства юстиції рф.
10.06.2025 р. через систему "Електронний суд" від позивача надійшло клопотання про долучення доказів направлення ухвали відповідачу.
Ухвалою господарського суду від 30.07.2025 р. закрито підготовче провадження; призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні на 15.10.2025 р.; повторно роз'яснено сторонам, що на будь-якій стадії судового процесу сторони можуть укласти мирову угоду, зробивши спільну письмову заяву і повідомити про це суд.
У судовому засіданні 15.10.2025 р. оголошено перерву до 26.11.2025 р.
Оголошенням господарського суду від 15.10.2025 р. повідомлено відповідача - російську федерацію в особі міністерства юстиції російської федерації про те, що у господарському суді Київської області розглядається справа № 911/2221/20 (911/1144/25) за позовною заявою ПАТ "Керчгаз" в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Глеваського В.В. до російської федерації в особі міністерства юстиції російської федерації про відшкодування збитків; повідомлено, що розгляд зазначеної справи здійснюватиметься 26.11.2025 р.
25.11.2025 р. через систему "Електронний суд" від позивача надійшла заява, в якій повідомлено суду щодо механізмів виконання судового рішення про стягнення збитків з рф.
У судове засідання 26.11.2025 р. з'явився представник третьої особи, представники позивача та відповідача у судове засідання не з'явились.
Згідно з частиною четвертою ст. 122 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
З врахуванням особливого статусу держави в господарському процесі, припиненням дипломатичних стосунків України з росією, а також тим, що встановити конкретне місцезнаходження держави в розумінні господарського процесуального законодавства неможливо, відповідача повідомлено про призначення судових засідань шляхом оприлюднення на офіційному веб-сайті судової влади України оголошень про час, дату та місце проведення судових засідань у цій справі.
Крім того, позивачем до матеріалів позовної заяви було долучено докази надсилання копії позовної заяви з додатками на електронні адреси представництв та дипломатичних установ російської федерації за кордоном з метою належного інформування відповідних органів держави-відповідача про подання позову.
Також позивач у своєму клопотанні від 10.06.2025 р. повідомив суд про направлення копії ухвали господарського суду від 07.05.2025 р. на адреси дипломатичних та консульських установ рф у Канаді, Швейцарії та Республіці Молдова. Зазначене підтверджується наданими доказами та було здійснено позивачем як спосіб інформування відповідних іноземних представництв рф про рух справи та зміст судового рішення.
Наведене вище у сукупності дає підстави стверджувати, що ті заходи, які в межах цієї справи було вчинено як судом, так і позивачем задля забезпечення обізнаності відповідача про сутність розглядуваної справи, про стадії її розгляду, відповідні дати проведення судових засідань, є достатніми для висновку про належне повідомлення відповідача, як про зміст позовних вимог, так і про рух справи, а тривалість судового розгляду справи свідчить про наявність у відповідача достатнього часу для того, щоб представити суду свої аргументи щодо позову.
Крім того, судом враховано, що у своїх рішеннях Європейський суд неодноразово наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Суд також враховує правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 03.04.2008 р. у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
При цьому на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов'язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.
В силу вимог частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
встановив:
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що ПАТ "Керчгаз" перебуває у процедурі банкрутства у межах справи № 911/2221/20, у якій ухвалою господарського суду Київської області від 30.09.2020 р. відкрито провадження, а постановою від 24.02.2021 р. - введено ліквідаційну процедуру та визнано товариство банкрутом. Ухвалою від 29.09.2021 р. ліквідатором призначено арбітражного керуючого Глеваського Віталія Васильовича (свідоцтво № 1724 від 20.03.2015 р.), який здійснює повноваження ліквідатора та звернувся з даним позовом.
Як вказує ліквідатор, у межах здійснення ліквідаційної процедури ним було проведено аналіз Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за результатами якого встановлено наявність у приватній власності ПАТ "Керчгаз" наступних об'єктів нерухомого майна, розташованих на території Автономної Республіки Крим, а саме:
- Комплекс, газозбиральний пункт за адресою: АР Крим, Ленінський район, с. Корольове, вул. Центральна, 1; загальна площа 143,7 кв. м; площа земельної ділянки - 7414,0 кв. м; реєстраційний номер 9812102; вартість майна (за даними ДРРП) - 391 063,00 грн.;
- База відпочинку "Голубий вогник", розташована за адресою: АР Крим, м. Керч, Аршинцевська коса; реєстраційний номер 1806902; площа земельної ділянки - 2672,0 кв. м; вартість майна (за даними ДРРП) - 2 100,00 грн.;
- Комплекс за адресою: АР Крим, м. Керч, вул. Чкалова, буд. 151; реєстраційний номер 9704367; площа земельної ділянки - 5,1 га; вартість майна (згідно договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Кравченко І.С. від 31.10.2005 р., №№ 650, 651) - 8 000 000,00 грн.
На підтвердження права власності на вказані об'єкти позивач долучив до матеріалів справи належні докази, у тому числі витяги з реєстру прав власності на нерухоме майно та акт приймання-передачі державного майна у власність ПАТ "Керчгаз".
Таким чином, з урахуванням відомостей ДРРП та даних іпотечного договору, загальна вартість майна, що належить на праві приватної власності ПАТ "Керчгаз" та перебуває на тимчасово окупованій території, становить 8 393 163,00 грн.
Також ліквідатор вказує, що ним отримано лист від Міністерства юстиції України № 126575/137407-33-23/21.3 від 26.09.2023 р., яким прямо зазначено, що проведення інвентаризації, оцінки та продажу майна, розташованого на тимчасово окупованій території, є неможливим до моменту деокупації відповідної території.
Як загальновідомо, у кінці лютого - на початку березня 2014 року війська російської федерації без розпізнавальних знаків здійснили збройне захоплення Кримського півострова, що стало початком військової агресії рф проти України. Наслідком цих незаконних дій стало встановлення російською федерацією фактичного контролю над Автономною Республікою Крим, що підтверджується численними доказами, у тому числі листом ГУ НП в АР Крим та м. Севастополі № 4909/100/06-2021 від 03.08.2021 р. та постановою про закриття кримінального провадження № 12021010000000043 від 30.07.2021 р.
Позивач, діючи через ліквідатора ПАТ "Керчгаз", зазначає, що внаслідок окупації території Автономної Республіки Крим товариство, будучи законним власником відповідних об'єктів нерухомого майна, фактично було позбавлене можливості володіти, користуватися та розпоряджатися цими об'єктами у спосіб, передбачений законодавством України. Зазначені обставини спричинили виникнення збитків, що виразилися у втраті можливості реалізувати право власності на майно загальною вартістю 8 393 163,00 грн.
Крім того, позивач вказує, що неможливість інвентаризації, доступу до майна, його оцінки та подальшої реалізації суттєво порушує права кредиторів у справі про банкрутство ПАТ "Керчгаз", оскільки виявлене майно мало бути включене до ліквідаційної маси з метою спрямування отриманих коштів на задоволення кредиторських вимог. Втрата доступу до майна негативно впливає на обсяг ліквідаційної маси та порушує засади справедливості та пропорційного задоволення вимог кредиторів.
Зазначені обставини є наслідком збройної агресії російської федерації проти України та окупації частини її території. Відповідно до положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", а також з урахуванням Наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22.12.2022 р., яким АР Крим визначено тимчасово окупованою територією з 20.02.2014 р., російська федерація є стороною, яка несе відповідальність за завдану шкоду.
Таким чином, російська федерація, як держава-агресор, вчинила дії, що позбавили позивача можливості реалізовувати належні йому правомочності власника, у тому числі володіти, користуватися та розпоряджатися належним ПАТ "Керчгаз" майном. У зв'язку з цим позивач звернувся до суду з позовом про стягнення завданих збитків у розмірі 8 393 163,00 грн., що відповідає вартості майна, до якого позивач втратив доступ внаслідок окупації.
Відповідач правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, отже, позиція відповідача з приводу заявленого позову суду не відома.
Згідно з частиною дев'ятою ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Ураховуючи, що відповідач не скористався наданим йому правом у межах визначеного законом процесуального строку на подання відзиву, суд дійшов висновку про можливість вирішення спору за відсутності відзиву відповідача.
Крім того, суд враховує подані 06.05.2025 р. до господарського суду пояснення Публічного акціонерного товариства Акціонерний банк "Укргазбанк", у яких третя особа повністю підтримує наведені у позовній заяві обставини та висновки.
Так, згідно з поясненнями банку, ухвалою господарського суду Київської області від 20.01.2021 р. у справі № 911/2221/20 було визнано кредиторські вимоги АБ "УКРГАЗБАНК" до ПАТ "Керчгаз" із визначенням їх розміру, черговості задоволення та окремим включенням забезпечених заставою вимог до реєстру. Ліквідатором у справі встановлено, що ПАТ "Керчгаз" є власником трьох об'єктів нерухомості, розташованих на території Автономної Республіки Крим, загальною вартістю 8 393 163,00 грн.
У своїх поясненнях третя особа зазначає, що доводи позивача ґрунтуються на фактичній відсутності можливості здійснити інвентаризацію, оцінку та реалізацію вказаного майна у зв'язку з тимчасовою окупацією АР Крим з 2014 року. Ця обставина підтверджується листом Міністерства юстиції України та матеріалами кримінального провадження, які свідчать про окупацію території та відсутність доступу до об'єктів нерухомості.
Позивач наголошує, що через дії російської федерації, яка здійснює фактичний контроль над відповідною територією, ПАТ "Керчгаз" позбавлене можливості володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. Це спричиняє збитки не лише самому товариству, але й кредиторам у межах справи про банкрутство, оскільки відповідні активи не можуть бути включені до ліквідаційної маси та реалізовані. З огляду на це право на звернення з даним позовом про відшкодування збитків обґрунтовується положеннями Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", а також наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 22.12.2022 р. № 309, яким АР Крим визначено тимчасово окупованою з 20.02.2014 р.
Ураховуючи наведені обставини, АБ "УКРГАЗБАНК" повністю підтримує позицію ліквідатора ПАТ "Керчгаз", зокрема щодо того, що внаслідок збройної агресії та окупації рф товариство фактично позбавлене можливості користуватися та розпоряджатися належним йому майном; що завдана шкода підлягає відшкодуванню державою-агресором; що між протиправними діями рф та збитками існує прямий причинний зв'язок; а подання даного позову є належним правовим механізмом компенсації вартості майна, кошти від якої будуть спрямовані на погашення вимог кредиторів.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
На законодавчому рівні (Закон України від 15.04.2014 р. № 1207-VII "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України") визнано, що датою початку тимчасової окупації російською федерацією окремих територій України є 19.02.2014 р., а Автономна Республіка Крим та місто Севастополь є тимчасово окупованими з 20.02.2014 р. Факт окупації території Автономної Республіки Крим був визнаний Генеральною Асамблеєю ООН в Резолюції A/RES/68/262 від 27.03.2014 р. "Про підтримку територіальної цілісності України".
Відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, що затверджений Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 р. № 309, територія Автономної Республіки Крим визнана тимчасово окупованою російською федерацією з 20.02.2014 р.
У подальшому, а саме 24.02.2022 р. розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. В цей день Україна розірвала з рф дипломатичні відносини.
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 р. № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 р. № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Пізніше відповідними Указами Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженими Законами України, воєнний стан продовжувався і триває досі.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 02.03.2022 р. ES-11/1 військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, російську федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України.
Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 р. у справі щодо звинувачень в геноциді за Конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов'язав російську федерацію припинити військову агресію проти України.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Преамбулою Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" встановлено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів "а", "b", "c", "d" та "g" статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року застосування російською федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії російської федерації проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що російська федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань російської федерації; відзначаючи, що дії російської федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об'єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.
Російська федерація припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до статті 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства рф у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія рф проти України є серйозним порушенням рф своїх зобов'язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.
Відповідно до частини третьої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Отже, протиправність діяння відповідача як складового елементу правопорушення у вигляді завдання збитків у розумінні частини третьої статті 75 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомою обставиною, яка закріплена державою на законодавчому рівні та яка доказування не потребує.
Також суд звертає увагу, що, враховуючи, що даний спір стосується відшкодування шкоди, завданої на території України внаслідок повномасштабної військової агресії, іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ.
У таких висновках суд керується тим, що дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, оскільки будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.
У пункті 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об'єднаних Націй.
Відповідно до частини першої статті 1 Статуту ООН Організація Об'єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.
У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий "деліктний виняток" (англ. "tort exсeption"). Умовами, необхідними для застосування "деліктного винятку", є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв'язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.
Визначаючи, чи поширюється на рф судовий імунітет у справі, яка переглядається, суд врахував таке: предметом позову є відшкодування матеріальної шкоди, завданої юридичній особі, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; передбачається, що шкода завдана агентами рф, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов'язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб'єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом "генерального делікту).
Додатково суд врахував, що юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України). Тобто суд виходить з того, що у разі застосування "деліктного винятку" будь-який спір, що виник на її території, навіть з іноземною країною, зокрема й рф, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.
Оскільки вчинення рф з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, рф заперечує суверенітет України, тому зобов'язань поважати та дотримуватися суверенітету вказаної країни на цей час немає.
У зв'язку з повномасштабним вторгненням рф на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства рф в Україні у зв'язку із припиненням його роботи на території України.
Згідно із правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 р. по справі № 428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.
Таким чином, через повномасштабну військову агресію будь-який поштовий/дипломатичний зв'язок із рф припинений, що виключає можливість звернення потерпілої особи до суду країни-агресора. Крім того, в стороннього спостерігача є підстави для обґрунтованих сумнівів у здійсненні судами країни-агресора захисту прав особи, оскільки це означало визнання державними органами рф незаконності своїх дій. Відтак, не здійснення розгляду національним судом України даного спору фактично позбавить особу права на доступ до правосуддя.
З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією рф проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди рф бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.
Рф, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України.
Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14.04.2022 р. у справі № 308/9708/19, від 18.05.2022 р. у справі № 428/11673/19 та від 08.06.2022 р. у справі № 490/9551/19.
Відповідно до п. 3 частини першої ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
З огляду на наведене, іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ як дана справа.
Відповідно до частини першої статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право" права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
Оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди (а саме - викрадення/знищення майна Позивача) мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.
Поряд з цим, слід зазначити, що відповідно до статті 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 р.) кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.
Згідно зі статтею 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За приписами частини третьої статті 386 Цивільного кодексу України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Таким чином, заволодіння належним позивачу на праві власності майном порушує відповідне право власності позивача, який у зв'язку із цим набуває права на відшкодування заподіяної йому майнової шкоди.
Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (пункт 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
У силу статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до частин першої та другої статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно із частиною третьою статті 22 Цивільного кодексу України збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
Відповідно до статті 1192 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено законом, з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Частинами першою та другою статті 1166 Цивільного кодексу України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану шкоду, передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Водночас, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.
Відповідно, вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:
- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;
- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;
- причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;
- вина заподіювача шкоди, як суб'єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.
За загальними правилами розподілу обов'язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та третя статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Тож при зверненні з позовом про відшкодування заподіяної майнової шкоди позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.
Водночас, зі змісту частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Відповідний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23.01.2018 р. у справі № 753/7281/15-ц. Тому спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов'язком її заподіювача.
Так, судом вже було встановлено, що протиправність діяння відповідача як складового елементу правопорушення у вигляді завдання збитків в розумінні частини третьої статті 75 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомою обставиною, яка закріплена державою на законодавчому рівні та яка доказування не потребує.
При цьому, з поданих позивачем доказів вбачається, що саме внаслідок протиправних дій російської федерації, в результаті військової агресії останньої, позивач не мав/не має можливості володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном.
Зокрема, суд враховує, що відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, що затверджений Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року № 309, територія Автономної Республіки Крим визнана тимчасово окупованою російською федерацією з 20 лютого 2014 року.
Крім того, у подальшому, Державною Радою Республіки Крим 30 квітня 2014 року була прийнята Постанова "Про питання управління власністю Республіки Крим" № 2085-6/14, пункт 1 якої в редакції Постанови № 2474-6/14 від 03 вересня 2014 року закріплював, що "на період інтеграції Республіки Крим до складу російської федерації, і до розмежування власності між російською федерацією, Республікою Крим та муніципальною власністю, однак не пізніше, ніж до 1 січня 2015 року, все державне майно (держави Україна) і безхазяйне майно, яке знаходиться на території Республіки Крим, а також майно, вказане в Додатку до цієї Постанови, враховується як власність Республіки Крим".
З огляду на широке формулювання зазначеної норми та усталену практику фактичного захоплення українських активів на території Автономної Республіки Крим, її зміст дозволяє припустити включення до так званої "власності Республіки Крим" будь-яких об'єктів, що перебували на території півострова, у тому числі й майна позивача, незалежно від відсутності законних підстав чи дотримання встановлених процедур.
Такі обставини свідчать про фактичну втрату позивачем відповідного майна та про об'єктивну неможливість його використання з 2014 року, що, зокрема, унеможливило здійснення ним господарської діяльності, пов'язаної з цими об'єктами.
Щодо вини, як складового елементу цивільного правопорушення, то законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
При цьому важливо, що для покладення відповідальності необхідним є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої особи. Має бути доведено, що саме протиправна дія чи бездіяльність відповідача стала причиною заподіяння шкоди, а завдані збитки є безпосереднім наслідком такої поведінки.
У даному випадку військова агресія російської федерації, окупація території, а також незаконне поширення контролю та фактичне втручання у господарсько-правові відносини на відповідних територіях перебувають у прямому причинно-наслідковому зв'язку з позбавленням позивача можливості отримувати доступ до об'єктів нерухомого майна, здійснювати контроль за ним та реалізовувати належні йому правомочності володіння, користування і розпорядження. Це, своєю чергою, спричинило втрату майна та неможливість отримання доходів від його використання.
Водночас пред'явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків чи не заподіяння ним шкоди. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання. Близькі за змістом висновки викладені Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21.04.2021 р. у справі № 648/2035/17, постанові від 14.02.2018 р. у справі № 686/10520/15-ц.
Таким чином, розрахунок упущеної вигоди має бути обґрунтованим та документально підтвердженим.
Позивач, на підтвердження заявленої до стягнення суми збитків надав суду докази, що містять відомості про вартість нерухомого майна, яке належить ПАТ "Керчгаз" на праві приватної власності, а саме:
- Комплексу - газозбирального пункту за адресою: АР Крим, Ленінський район, с. Корольове, вул. Центральна, 1;
- Бази відпочинку "Голубий вогник", розташованої за адресою: АР Крим, м. Керч, Аршинцевська коса;
- Комплексу за адресою: АР Крим, м. Керч, вул. Чкалова, буд. 151 (реєстраційний номер 9704367).
З наданих позивачем відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна встановлено наступну вартість зазначених об'єктів:
- Комплекс - газозбиральний пункт за адресою: АР Крим, Ленінський район, с. Корольове, вул. Центральна, 1, загальна площа 143,7 кв. м, площа земельної ділянки - 7414,0 кв. м, реєстраційний номер 9812102 - 391 063,00 грн.
- База відпочинку "Голубий вогник", за адресою: АР Крим, м. Керч, Аршинцевська коса, реєстраційний номер 1806902, площа земельної ділянки - 2672,0 кв. м - 2 100,00 грн.
Щодо Комплексу за адресою: АР Крим, м. Керч, вул. Чкалова, буд. 151, реєстраційний номер 9704367, площа земельної ділянки - 5,1 га, його вартість становить 8 000 000,00 грн., що підтверджується, зокрема, умовами договору іпотеки, укладеного між ПАТ "Укргазбанк" (третя особа) та ПАТ "Керчгаз" (позивачем), який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.С. 31.10.2005 р. та зареєстровано за №№ 650, 651.
Виходячи із встановлених обставин та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що в діях відповідача наявні всі елементи складу правопорушення: протиправна поведінка, яка проявилася у розв'язанні збройного конфлікту; збитки, розмір яких підтверджений наданими позивачем доказами та стосується майна, що належить ПАТ "Керчгаз" на праві приватної власності і розташоване за адресами: АР Крим, Ленінський район, с. Корольове, вул. Центральна, 1; АР Крим, м. Керч, Аршинцевська коса; АР Крим, м. Керч, вул. Чкалова, буд. 151; причинний зв'язок між діями відповідача та наслідками, які настали для позивача; а також вина відповідача, що полягає у порушенні Статуту ООН та умов Будапештського меморандуму.
Факти збройної агресії, окупації частини території України, встановлення на ній контролю російської федерації підтверджені матеріалами справи. Сукупність цих обставин спричинила для позивача такі наслідки, за яких він був повністю позбавлений можливості отримувати доступ до зазначених об'єктів, здійснювати управління, обслуговування та користування ними відповідно до свого права приватної власності, а також забезпечувати їх залучення у господарську діяльність.
Згідно з ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною першою ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Належними у розумінні частини першої ст. 76 Господарського процесуального кодексу України є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Згідно з частиною другою ст. 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як визначено ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За наслідками розгляду спору суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивачем обґрунтовані та доведені, відповідачем не заперечені та не спростовані, тому підлягають задоволенню в повному обсязі.
Згідно з пунктом двадцять другим частини першої ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах за позовами до держави-агресора російської федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до підпункту першого пункту другого частини другої ст. 4 Закону України "Про судовий збір" ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру встановлюється у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" установлено з 1 січня 2025 року та на дату звернення прожитковий мінімум для працездатних осіб на рівні 3028,00 грн.
Відтак, з урахуванням ціни позову у цій справі розмір судового збору за його подання становить 125 897,45 грн.
Відповідно до частини другої ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.
З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору за розгляд даного спору, то судовий збір у сумі 125 897,45 грн., за розгляд даної справи, підлягає стягненню з відповідача в дохід Державного бюджету України.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 79, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
вирішив:
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з російської федерації (Russian federation, код ISO ru/rus 643) в особі Міністерства юстиції російської федерації (російська федерація, 119991, м. москва, вул. Житня, 14, будівля 1; ідентифікаційний код 103773968834) на користь Публічного акціонерного товариства "Керчгаз" (код ЄДРПОУ 03348130; 98300, Автономна Республіка Крим, місто Керч, вулиця Чкалова, будинок 151) збитки в розмірі 8 393 163 (вісім мільйонів триста дев'яносто три тисячі сто шістдесят три) гривні 00 копійок.
3. Cтягнути з російської федерації (Russian federation, код ISO ru/rus 643) в особі Міністерства юстиції російської федерації (російська федерація, 119991, м. москва, вул. Житня, 14, будівля 1; ідентифікаційний код 103773968834) в дохід Державного бюджету України судові витрати в розмірі 125 897 (сто двадцять п'ять тисяч вісімсот дев'яносто сім) гривень 45 копійок.
4. Видати накази.
Згідно ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата підписання повного тексту рішення 08.12.2025 р.
Суддя А.В. Лопатін