26 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 752/18476/13-ц
провадження № 61-8421св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Київська міська рада,
третя особа - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Київської міської ради, третя особа - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання недійсними та скасування рішень, визнання права користування земельною ділянкою
за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 адвоката - Кобилянського Віктора Ананійовича на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2023 року у складі судді Шевченко Т. М. та постанову Київського апеляційного суду від 21 березня 2024 року у складі колегії суддів: Гуля В. В., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради від 14 жовтня 2010 року № 134/4946 «Про передачу громадянам ОСОБА_2 1/2 від 0,10 га та ОСОБА_3 1/2 від 0,10 га у спільну часткову приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 »;
визнати недійсним виданий ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку на 1/2 від 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 ;
визнати недійсним виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку на 1/2 від 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 ;
відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання за ОСОБА_1 як правонаступника ОСОБА_5 , права користування земельною ділянкою 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про зміну предмета позову, в якій просила визнати недійсним та скасувати рішення Київської міської ради від 14 жовтня 2010 року № 134/4946 та рішення Київської міської ради від 14 липня 2011 року № 818/6205 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у Голосіївському районі м. Києва» в частині передання у спільну часткову приватну власність ОСОБА_2 1/2 частини земельної ділянки від 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0999 га, кадастровий номер 8000000000:79:256:0030, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд;
визнати за ОСОБА_1 право користування 1/4 частиною земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0999 га, кадастровий номер 8000000000:79:256:0030, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 . Після його смерті відкрилась спадщина у виді 1/2 частини будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , а також 1/2 частини автомобіля марки «ВАЗ 2101» д.н.з. НОМЕР_1 .
Право на спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 набули його дружина - ОСОБА_1 та онука - ОСОБА_3 за правом представлення.
Також позивачка вказувала, що 18 липня 1955 року ОСОБА_6 у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5 отримав у спадок частину домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 (в подальшому нумерацію будинку змінено на 10).
У 1965 році зазначений будинок визнано аварійним, капітально-відновлювальному ремонту він не підлягав не підлягав.
У 1967 році ОСОБА_6 , перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_7 (колишня дружна) на місці знесеного будинку побудував новий будинок. Тобто ОСОБА_6 на момент смерті належала 1/2 частина будинку.
ОСОБА_1 , будучи дружиною ОСОБА_6 , постійно проживала разом з ним, в тому числі й на момент його смерті, а ОСОБА_3 була малолітньою, у зв'язку з чим вони вважаються такими, що прийняли спадщину у виді 1/2 частини будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
20 березня 2009 року ОСОБА_7 за договором купівлі-продажу відчужила ОСОБА_2 весь будинок, однак мала право на відчуження лише 1/2 його частини.
31 жовтня 2009 року ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 1/2 частину цього будинку.
04 лютого 2010 року ОСОБА_2 подав до Київської міської ради заяву про передання у спільну часткову приватну власність ОСОБА_2 1/2 частини земельної ділянки від 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Київської міської ради від 14 жовтня 2010 року № 134/4946 та рішенням Київської міської ради від 14 липня 2011 року № 818/6205 передано у спільну часткову приватну власність ОСОБА_2 1/2 частину земельної ділянки від 0,10 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .
Постановою Київською апеляційного суду від 02 червня 2021 року у цивільній справі № 752/7256/16-ц, окрім іншого визнано недійсним в частині 1/4 частини домоволодіння договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 , посвідчений 20 березня 2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тарас О.В. за реєстровим номером 575; визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаним судовим рішенням встановлено також і ту обставину, що рішенням виконкому Київської міської ради депутатів трудящих від 27 листопада 1956 року № 1766 виділено ОСОБА_8 земельну ділянку, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Позивачка вважає, що на момент подання та розгляду Київською міською радою заяви про приватизацію земельної ділянки, а також прийняття відповідних рішень ОСОБА_2 , не був власником 1/2 частини будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а тому він не мав права користування земельною ділянкою та правових підстав для її приватизації.
У зв'язку з цим позивачка просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Голосіївський районний суд міста Києва рішенням від 26 вересня 2023 року позов задовольнив. Визнав недійсним та скасував рішення Київської міської ради від 14 жовтня 2010 року № 134/4946 та рішення Київської міської ради від 14 липня 2011 року № 818/6205 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у Голосіївському районі м. Києва» в частині передання у спільну часткову приватну власність ОСОБА_2 1/2 частини земельної ділянки від 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0999 га, кадастровий номер 8000000000:79:256:0030, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд. Визнав за ОСОБА_1 право користування 1/4 частиною земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0999 га, кадастровий номер 8000000000:79:256:0030, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що вимоги позову є обґрунтованими та доведеними. При цьому суд виходив з того, що ОСОБА_1 є власницею 1/4 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 , а тому має право і на частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку за вказаною адресою. Приватизація всієї земельної ділянки тільки відповідачами порушує право позивачки на користування земельною ділянкою і право на приватизацію частини вказаної земельної ділянки.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд постановою від 21 березня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_9 задовольнив частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Визнав недійсним та скасував рішення Київської міської ради від 14 жовтня 2010 року № 134/4946 та рішення Київської міської ради від 14 липня 2011 року № 818/6205 «Про приватизацію земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у Голосіївському районі м. Києва» в частині передання у спільну часткову приватну власність ОСОБА_2 1/2 частини земельної ділянки від 0,10 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0999 га, кадастровий номер 8000000000:79:256:0030, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд. В іншій частині позову відмовив.
Апеляційний суд мотивував судове рішення тим, що ОСОБА_2 на момент подання та розгляду міською радою його заяви про приватизацію земельної ділянки, а також прийняття рішень від 14 жовтня 2010 року № 134/4946 та від 14 липня 2011 року № 818/6205 не був власником 1/2 частини будинку, а тому не мав права користування спірною земельною ділянкою та, як наслідок, і правових підстав для приватизації 1/2 частини цієї земельної ділянки.
При цьому апеляційний суд зазначив, що згідно зі встановленими обставинами справи та нормами закону (у редакціях як станом на час набуття ОСОБА_1 у спадщину 1/4 частини житлового будинку, так і станом на час виникнення спірних правовідносин та станом на час розгляду справи) позивачка має право користування 1/4 частиною спірної земельної ділянки, також як і право на приватизацію цієї частини земельної ділянки як законний власник 1/4 частини розташованого на ній житлового будинку. Разом з тим у матеріалах справи немає доказів звернення ОСОБА_1 до органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки у власність або користування, а також отримання нею рішення про відмову у передачі їй земельної ділянки у власність або користування. Таким чином, позовні вимоги в частині визнання за ОСОБА_1 права користування 1/4 частиною земельної ділянки задоволенню не підлягають, оскільки згідно із законом таке її право на користування земельною ділянкою презюмується за фактом правового закріплення. Тому вимога про визнання права користування земельною ділянкою не підлягає задоволенню з огляду на те, що забезпечення такого права, як користування земельною ділянкою та передання у власність, не належить до компетенції суду.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи
У червні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Кобилянський В. А. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 березня 2024 року й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Підставою касаційного оскарження вказував те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 663/1322/21, від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неправильно застосував норми статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України (у відповідних редакціях), оскільки позивачка набула право власності на 1/4 частину будинку в порядку спадкування 01 липня 2004 року, коли права власності чи користування земельною ділянкою не було. На момент приватизації земельної ділянки будь-які права позивачки на будинок, розташований на спірній земельній ділянці були відсутні. Відповідно немає й підстав для скасування рішення про передачу спірної земельної ділянки у власність відповідачів.
Також скарга містить доводи про те, що місцевий суд розглянув справу без належного повідомлення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про дату, час і місце судового засідання, що було обов'язковою підставою для скасування рішення.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
30 вересня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 . Після його смерті відкрилася спадщина, до складу якої, крім іншого, увійшли 1/2 частина будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Право на спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 набули дружина померлого - ОСОБА_1 та онука померлого за правом представлення - ОСОБА_3 .
При цьому установлено, що ОСОБА_6 18 липня 1955 року в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_5 отримав у спадок частину домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (в подальшому було змінено номер домоволодіння на 10).
У 1965 році це будинок був визнаний аварійним, і таким, що не підлягав капітально-відновлювальному ремонту, тому його знесено.
У 1967 році під час перебування ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_7 був побудований новий будинок на місці знесеного.
Розпорядженням Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації від 25 березня 2008 року № 414 затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_1 згідно з яким прийнято в експлуатацію житловий будинок АДРЕСА_3 , загальною площею 96,9 кв. м, житловою площею 51,6 кв. м, а також сарай (на плані під літ. «З»), сарай з погребом (літ. «И»), вбиральня (літ. «К»). З акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта від 19 вересня 2007 року відомо, що будівельно-монтажні роботи здійснювались з 1962 до 1967 року.
Таким чином, ОСОБА_6 на момент смерті належала 1/2 частина вказаного будинку.
20 березня 2009 року ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу продала ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Цей договір посвідчений 20 березня 2009 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тарас О. В. за реєстровим номером 575.
Постановою Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у справі № 752/7256/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Київське міське управління юстиції, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тарас О. В., про визнання договору купівлі-продажу недійсним, визнання договору дарування недійсним в частині житлового будинку, усунення перешкод у користуванні житловим будинком, визнання права власності в порядку спадкування за законом задоволено частково. Визнано недійсним в частині 1/4 частини домоволодіння договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що за адресою АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_7 і ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд у справі № 752/7256/16-ц встановив, що оскільки на момент смерті ОСОБА_6 . ОСОБА_1 постійно проживала разом із спадкодавцем, а ОСОБА_3 була малолітньою, тому вони є такими, що прийняли спадщину у вигляді 1/2 частини будинку, що розташований на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , яка була виділена ОСОБА_5 на підставі рішення виконкому Київської міської ради Депутатів трудящих від 27 листопада 1956 року № 1766. ОСОБА_7 не мала права розпоряджатися часткою, що була набута ОСОБА_1 01 липня 2004 року в порядку спадкування після смерті її чоловіка ОСОБА_6 . 31 жовтня 2009 року ОСОБА_2 подарував, а ОСОБА_9 , який діяв від імені ОСОБА_3 , прийняв у дар на ім?я ОСОБА_3 належну дарувальнику 1/2 частину житлового будинку, що за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори за реєстровим номером 11-2807.
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 752/7256/16-ц у відкритті касаційного провадження відмовлено.
Крім того, суди встановили, що 04 лютого 2010 року ОСОБА_2 звернувся до Київської міської ради із заявою про передання безоплатно у спільну часткову приватну власність земельну ділянку площею 1/2 від 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .
04 лютого 2010 року ОСОБА_2 як опікун ОСОБА_3 звернувся до Київської міської ради із заявою про передання безоплатно у спільну часткову приватну власність земельної ділянки площею 1/2 від 0,10 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 .
Рішенням Київської міської ради від 14 жовтня 2010 року № 134/4946 передано громадянам у приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд у Голосіївському районі м. Києва згідно з додатком.
Відповідно до пункту 10 додатка ОСОБА_2 та ОСОБА_3 передано у спільну часткову власність по 10 частині від 0,10 га земельної ділянки, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Київської міської ради від 14 липня 2011 року № 818/6205 внесено зміни та доповнення в додаток до рішення Київської міської ради від 14 жовтня 2010 року № 134/4946, зокрема в частині по батькові ОСОБА_2
08 вересня 2016 року державний реєстратор прийняв рішення № 31748027 про державну реєстрацію права спільної часткової приватної власності за ОСОБА_2 і ОСОБА_3 по 1/2 від 0,10 га за кожним на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:79:256:0030, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Статтями 15, 16 ЦК України передбачено право особи на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час відкриття спадщини) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.
За відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід застосовувати частину четверту статті 120 ЗК України з огляду на таке.
Аналіз норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. Згідно із цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду, і передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.
Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.
При цьому в разі застосування статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Велика Палата Верховного Суду упостанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), серед іншого, дійшла висновку про те, що, укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. Для цього необхідно встановити, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування будинку, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, слід з'ясувати, чи використовує відповідач відповідну земельну ділянку, яку саме її частину та для якої мети. Також Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові дійшла висновку, що враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства. Стаття 30 ЗК Української РСР в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку в разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.17), від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).
У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися, зокрема рішення на підставі яких набуто право власності на землю. Визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
Частинами першою, другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивачка вказувала на те, що вона як спадкоємець 1/4 частини буднику має право на відповідну частину земельної ділянки, необхідної для обслуговування будинку, однак на підставі оспорюваних рішень спірна частина земельної ділянки була передана у власність відповідача. Такі рішення органу місцевого самоврядування унеможливлюють використання нею права на безоплатну приватизацію земельної ділянки.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_2 на момент подання та розгляду його заяви про приватизацію земельної ділянки, а також прийняття рішень Київської міської ради від 14 жовтня 2010 року №134/4946 та від 14 липня 2011 року № 818/6205 не був власником 1/2 частини будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а тому не мав права користування спірною земельною ділянкою та, як наслідок, і правових підстав для приватизації 1/2 частини цієї земельної ділянки.
Встановивши зазначені обставини, апеляційний суд правильно виходив з обґрунтованості вимог прозову про визнання недійсним та скасування зазначених вище рішень в частині передання у спільну часткову приватну власність ОСОБА_2 1/2 частини земельної ділянки від 0,10 га на АДРЕСА_1 , площею 0,0999 га, кадастровий номер 8000000000:79:256:0030.
Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом того, що позивачка набула право власності на 1/4 частину будинку в порядку спадкування, коли права власності чи користування земельною ділянкою не було, не заслуговують на увагу, адже, за встановлених у справі обставин, земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 була виділена ОСОБА_5 на підставі рішення виконкому Київської міської ради Депутатів трудящих від 27 листопада 1956 року № 1766. Таким чином, відповідне право на земельну ділянку перейшло спочатку до ОСОБА_6 , а потім до його спадкоємців.
З огляду на зазначене Верховний Суд погоджується, що апеляційний суд правильно виходив з обґрунтованості вимог позову в частині визнання недійсними та скасування рішень.
Водночас безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що місцевий суд розглянув справу без належного повідомлення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про дату, час і місце судового засідання, що було обов'язковою підставою для скасування рішення. Спростовуючи вказані доводи, апеляційний суд зазначив, що згідно з розпискою від 19 липня 2023 року представники ОСОБА_2 - ОСОБА_9 та ОСОБА_12 були повідомленні про судове засідання, призначене на 26 вересня 2023 року, однак у судове засідання на вказану дату не з'явилися, у зв'язку з чим суд першої інстанції розглянув справу за їх відсутності. Доводи щодо неналежного повідомлення іншого відповідача - ОСОБА_3 не є підставою для скасування оскаржуваного рішення з огляду на те, що вона з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції не зверталася, до поданої ОСОБА_9 в інтересах ОСОБА_2 апеляційної скарги не приєдналася та не обґрунтовувала свої вимоги такою підставою.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночассуд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв'язку з тим, що це перебуває поза межами його повноважень.
Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судом, оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам, які зазначені в касаційній скарзі як підстава для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 адвоката - Кобилянського Віктора Ананійовича залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 21 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко В. М. Коротун
М. Ю. Тітов