27 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 197/734/22
провадження № 61-6367св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Червинської М. Є. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа без самостійних вимог - Державний реєстратор відділу з питань державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень Криворізької районної державної адміністрації Копійка Інна Анатоліївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі судді Мазуренко В. В. від 12 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду в складі колегії суддів: Бондар Я. М., Зубакової В. П., Корчистої О. І. від 15 квітня 2025 року,
1.Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог - Державний реєстратор відділу з питань державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень Криворізької районної державної адміністрації Копійка І. А., про визнання договору про встановлення права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзису) недійсним, скасування його державної реєстрації.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачка є спадкоємцем за заповітом ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкодавицею заповіт було складено 20 березня 2018 року.
Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина на земельні ділянки з кадастровим номером 1225887700:06:001:0082 та 1225887700:06:001:0083, передані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовані на території Широківської селищної ради Дніпропетровської області.
22 жовтня 2018 року при зверненні до приватного нотаріуса Криворізького міського нотаріального округу Перекопської І. С. для оформлення спадкових прав після померлої, позивачка дізналася, що ОСОБА_2 також зверталася до нотаріуса та бажала оформити спадщину після смерті ОСОБА_3 на підставі раніше складеного заповіту.
Нотаріусом було відмовлено ОСОБА_2 , оскільки заповіт поданий нею був складений до заповіту на позивачку.
Позивачці також відмовлено в оформленні спадщини.
Позивачка вказує, що реєстрація договору емфітевзису проведена незаконно, він укладений більше ніж 50 років, що не відповідає нормам закону, крім того реєстрація договору відбулась вже після смерті ОСОБА_3 . Позивачка ставить під сумнів чи дійсно ОСОБА_3 укладала такий договір з відповідачем.
Просила визнати недійсним договорів емфітевзису від 20 травня 2017 року; припинити право користування відповідачем вказаними земельними ділянками та зобов'язати відповідача протягом 30 днів повернути вказані земельні ділянки.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог - Державний реєстратор відділу з питань державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень Криворізької районної адміністрації Копійка І. А., про визнання договору про встановлення права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзису) недійсним, скасування його державної реєстрації - залишено без задоволення.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог, виходив із того, що станом на день укладення договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 20 травня 2017 року законодавством не було визначено обмежень у тривалості строку дії договору емфітевзису, предметом якого є земельна ділянка приватної власності, тому за встановлених обставин, спірний договір був укладений з дотриманням норм чинного законодавства, підписаний його сторонами і земельні ділянки були передані у користування відповідача. Сторони не заперечували фактичного використання земельних ділянок відповідачем відповідно до спірного договору.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє представник - адвокат Зажвалова Т. В., залишено без задоволення. Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, встановивши, що станом на день укладення договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 20 травня 2017 року законодавством не було визначено обмежень у тривалості строку дії договору емфітевзису, предметом якого є земельна ділянка приватної власності, дійшов вірного та обґрунтованого висновку, що спірний договір був укладений сторонами з дотриманням норм чинного на час його укладення законодавства, оскільки був підписаний сторонами і земельні ділянки були передані у користування відповідача для фактичного використання земельних ділянок відповідно до спірного договору.
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги
16 травня 2025 року через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2025 року, у якій просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 310/7200/18, від 22 липня 2020 року у справі № 693/699/18, від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19, від 14 липня 2021 року у справі № 311/2233/19, від 12 жовтня 2021 року у справі № 311/2121/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано цивільну справу № 634/1229/23 з Сахновщинського районного суду Харківської області.
Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
12 березня 2018 року ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповіла все своє майно ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 .
Після смерті ОСОБА_3 залишилось спадкове майно, а саме земельна ділянка для сільськогосподарських потреб загальною площею 9,2837 гектарів, в тому числі рілля 9,2837 гектар з кадастровим номером 1225887700:06:0001:0083; та земельна ділянка для сільськогосподарських потреб загальною площею 1,7837 гектарів, в тому числі рілля 1,7837 гектар з кадастровим номером 1225887700:06:0001:0082, які розташовані на території Шестірнянської сільської ради Криворізького (раніше Широківського) району Дніпропетровської області.
20 травня 2017 року ОСОБА_3 (власник) уклала з ОСОБА_2 (землекористувач) договір про встановлення права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзису), відповідно до якого власник передає, а землекористувач приймає у строкове платне спадкове користування: земельну ділянку для сільськогосподарських потреб загальною площею 9,2837 гектарів, в тому числі рілля 9,2837 гектар з кадастровим номером 1225887700:06:0001:0083; та земельну ділянку для сільськогосподарських потреб загальною площею 1,7837 гектарів, в тому числі рілля 1,7837 гектар з кадастровим номером 1225887700:06:0001:0082, які розташовані на території Шестірнянської сільської ради Криворізького (раніше Широківського) району Дніпропетровської області.
У пункті 6 передбачено що право користування земельними ділянками (земельною ділянкою) може відчужуватися та передаватися у порядку спадкування.
У пункті 7 вказано, що договір укладено на 80 років.
Пунктом 8 передбачено, що після закінчення строку дії Договору землекористувач та його спадкоємці мають переважне право поновити його на новий строк.
Пунктом 9 передбачено, що за користування Земельними ділянками землекористувач сплачує власнику кошти в сумі 49000 грн.
Пунктом 10 визначено, що плату за користування земельними ділянками власник отримав у повному обсязі до підписання цього договору і претензій до землекористувача не має.
В пункті 11 вказано, що земельні ділянки передаються в користування для вирощування сільськогосподарської продукції. Право використання земельними ділянками до землекористувача переходить після підписання цього договору та його державної реєстрації.
Так, сторони спірного договору від 20 травня 2017 року погодили його умови в тому числі щодо обов'язкової державної реєстрації речового права. Також сторони встановили, що договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 28 договору).
05 червня 2018 року було зареєстровано договір про встановлення права користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення (емфітевзису).
Встановлено, що ОСОБА_3 отримувала плату за договором емфітевзису, що зазначено у самому договорі емфітевзису у пункті 10.
22 жовтня 2018 року позивачці нотаріусом було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, а саме на вказані вище земельні ділянки, зазначено, що позивачка не має документів що підтверджують право власності спадкодавця на земельну ділянку.
09 жовтня 2018 року позивачці нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 , а саме на грошові вклади.
11 жовтня 2018 року позивачці нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_3 , а саме на 13/100 часток від секції з шести кімнат загальною площею 101,11 кв.м. житловою площею 69,66 кв.м. розташоване на 4 поверсі за адресою: АДРЕСА_1 , а саме кімнати 127.
2.Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта, цієї ж статті).
За положеннями частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Статтею 207 ЦК України встановлено загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно норм статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Статтею 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
У пункті 2 постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9 судам роз'яснено, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61- 2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Відповідно до положень статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач).
Відповідно до норм частини першої статті 408 ЦК України строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років.
Правовідносини користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб врегульовані також положеннями Земельного кодексу України.
Згідно положень частин першої, четвертої статті 102-1 Земельного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.
Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років.
При цьому, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» від 10.07.2018 №2498-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2019 року, частину четверту статті 102-1 Земельного кодексу України викладено в наступній редакції: строк користування земельною ділянкою державної, комунальної та приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), а також строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років.
Отже, з 01 січня 2019 року строк користування земельною ділянкою приватної власності для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) не може перевищувати 50 років.
Як встановлено судом та не заперечувалось сторонами по справі, спірний договір між спадкодавцем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_2 укладено 20 травня 2017 року щодо двох земельних ділянок на строк 80 років. При цьому, державна реєстрація речового права за ОСОБА_2 проведена 05 червня 2018 року, тобто до набрання чинності Законом України №2498-VIII від 10 липня 2018 року, яким визначено, що строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для забудови (суперфіцій) не може перевищувати 50 років.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що станом на день укладення договору про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) від 20 травня 2017 року законодавством не було визначено обмежень у тривалості строку дії договору емфітевзису, предметом якого є земельна ділянка приватної власності, дійшов вірного та обґрунтованого висновку, що спірний договір був укладений сторонами з дотриманням норм чинного на час його укладення законодавства, оскільки був підписаний сторонами і земельні ділянки були передані у користування відповідача для фактичного використання земельних ділянок відповідно до спірного договору.
Згідно з нормами частини першої статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до положень частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Оскільки Цивільний кодекс України не встановлює істотних умов для договору емфітевзису, при укладенні цього договору необхідно виходити із загальноприйнятих істотних умов для договорів предмету, ціни та строку дії.
Також судом було враховано, що однією з підстав позову та його обґрунтування було невизнання стороною позивача підписання спадкодавцем ОСОБА_3 спірного договору, та вказувалось про бажання провести почеркознавчу експертизу, для чого сторона відповідача зобов'язувалась надати та надала в суді оригінал спірного договору, проте сторона позивача відповідне клопотання про експертизу не заявила, зняла це питання, фактично визнавши, що спадкодавець спірний договір підписувала, тобто укладала.
Таким чином, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсним договору емфітевзису.
У статті 631 ЦК України закріплено загальне правило, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої, права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Договір набирає чинності з моменту його укладення.
У частинах першій, четвертій статті 639 Цивільного кодексу України визначено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
У частинах першій та другій статті 640 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Отже аналіз наведених положень статей 638-640 ЦК України свідчить про те, що договір користування земельною ділянкою є укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх його істотних умов та його підписання у встановленій простій письмовій формі, тобто дотримання сторонами вимог статей 638, 759 та 792 ЦК України.
З часу укладення договору користування земельною ділянкою у власника такої земельної ділянки виникає зобов'язання передати земельну ділянку в користування на визначений у договорі строк, а у користувача отримати право на користування земельною ділянкою. Зареєстроване право користування землі є речовим правом.
Судами встановлено та матеріалами справи підтверджено, що сторони спірного договору 20 травня 2017 року погодили його умови в тому числі щодо обов'язкової державної реєстрації речового права. Окрім того, сторони узгодили, що договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами та його державної реєстрації (пункт 28 договору).
Доводи позивачки про те, що спірний договір зареєстровано після смерті спадкодавця на правильність висновків судів попередніх інстанцій не впливають, оскільки чинне законодавство не містить норм, які б встановлювали строк, протягом якого має бути проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, в т.ч. і договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису).
Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, які викладені у постановах, що зазначені заявником у касаційній скарзі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: М. Є. Червинська
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун