справа №755/17230/25 Головуючий у І інстанції - Галаган В.І.
апеляційне провадження №22-ц/824/16976/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
25 листопада 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Київської міської ради на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2025 року
у справі за позовом Київської міської ради до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення коштів за користування земельною ділянкою,-
установив:
У вересні 2025 року Київська міська рада звернулася до ФОП ОСОБА_1 про стягнення коштів за користування земельною ділянкою.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2025 року відмовлено у відкритті провадження.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, Київська міська рада подала апеляційну скаргу, в якій, посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому ухвала є незаконною та необґрунтованою.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що наявність у відповідача статусу підприємця не може свідчити про те, що з моменту його державної реєстрації як фізичної особи - підприємця він виступає в такій якості у спірних правовідносинах або втратив набуті як фізичною особою цивільні права та обов'язки.
Вказує, що нею, Київською міською радою, було ухвалено рішення від 23 вересня 2021 року №2703/2744 «Про передачу громадянці ОСОБА_1 земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування гаражних боксів та автомайстерні на АДРЕСА_1 » (далі - рішення КМР).
Наголошує, що рішення стосувалося передачі земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 , як фізичній особі.
Крім того, 07 жовтня 2022 року №1845 украдено договір оренди земельної ділянки між нею, Київською міською радою, та громадянкою ОСОБА_1 (як з фізичною особою, а не з фізичною особою-підприємцем).
Таким чином, земельні правовідносини виникли з відповідачем як фізичною особою.
Відтак, зміст спірних матеріальних правовідносин сторін не підпадає під розгляд справи за правилами господарського судочинства, оскільки за предметним і суб'єктним критеріями цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Просила суд, скасувати ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2025 року та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення особи, яка з'явилась в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, за наявними в ній доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що спір виник між Київською міською радою та фізичною особою, зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності, з приводу користування державним майном, а тому, суд першої інстанції дійшов висновку, що даний спір не підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства і має розглядатись за положеннями господарського судочинства.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з такого.
Згідно з ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК України є частиною національного законодавства, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У ст. 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно з п. 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року
№ 3-рп/2003, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Відповідно до ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом (ст. 125 Конституції України).
Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах установленої компетенції.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом прав, свобод чи інтересів.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (ч. 1 ст. 19 ЦПК України).
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
При цьому необхідно враховувати, що у силу вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства України визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві, разом з тим установлення обставин справи, з'ясування характеру спірних правовідносин і застосування норм матеріального права, які поширюються на спірні правовідносини, - є обов'язком суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. 3 ГК України).
Учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ст. 2 ГК України).
Сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
Під організаційно-господарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
Отже, при вирішенні питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарськими, слід керуватися ознаками, наведеними у ст. 3 ГК України. Господарський спір належить до юрисдикції господарського суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб'єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського й цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом.
Отже, критеріями розмежування розгляду справ у порядку цивільного чи господарського судочинства є як суб'єктний склад сторін спору, так і характер спірних правовідносин.
При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі №646/6644/17 (провадження №14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб'єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
Колегія суддів, дослідивши матеріали позовної заяви, дійшла висновку, що предметом спору у даній справі є стягнення з ОСОБА_1 орендної плати за користування земельною ділянкою площею 0,0881 га, кадастровий номер 8000000000:66:041:0003 на АДРЕСА_1 за період з 12 листопада 2020 року до 06 жовтня 2022 року у розмірі 150425,56 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, Київська міська рада ухвалила рішення від 23 вересня 2021 року №2703/2744 «Про передачу громадянці ОСОБА_1 земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування гаражних боксів та автомайстерні на АДРЕСА_1 ».
Рішення стосувалося передачі земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 , як фізичній особі.
Крім того, 07 жовтня 2022 року украдено договір оренди земельної ділянки, зареєстрований в реєстрі за №1845між Київською міською радою та громадянкою ОСОБА_1 , як з фізичною особою, а не з фізичною особою-підприємцем.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що земельні правовідносини виникли між позивачем і відповідачем як фізичною особою, а тому, помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що дайни спір виник у зв'язку із здійсненням відповідачем господарської діяльності, і такий спір необхідно розглядати за правилами господарського судочинства.
Разом з тим, колегія суддів бере до уваги правову позицію, викладену у постанові ВП ВС від 13 березня 2018 року по справі №306/2004/15-ц, де було розглянуто питання розмежування юрисдикції цивільних та господарських судів, та звертає увагу, що фізична особа не в усіх правовідносинах виступає в якості фізичної особи-підприємця, якщо вона має такий статус. Постанова мотивована тим, що відповідач - фізична особа отримав в оренду комунальну земельну ділянку для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, яку у подальшому придбав у приватну власність для тієї ж мети. Велика Палата ВС зазначила, що відповідач набув цивільні права на земельну ділянку у спірних правовідносинах як фізична особа - суб'єкт земельних відносин. Наявність у відповідача статусу підприємця не може свідчити про те, що з моменту його державної реєстрації як фізичної особи-підприємця він виступає в такій якості у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки. У разі позбавлення особи статусу підприємця він не позбавляється набутих раніше цивільних прав і обов'язків фізичної особи, зокрема і права власності на земельну ділянку, придбану для здійснення підприємницької діяльності.
Отже, спір між сторонами виник із приводу неналежного виконання відповідачем обов'язку із сплати коштів за оренду земельної ділянки, виникнення якого не пов'язано із здійсненням господарської діяльності, адже спірні правовідносини виникли між позивачем та відповідачем, як фізичною особою. Господарські правовідносини між сторонами відсутні.
Оскільки зміст спірних матеріальних правовідносин сторін не має господарського характеру, саме лише посилання судом першої інстанції на факт реєстрації відповідача в якості суб'єкта підприємницької діяльності, не свідчить про належність спору до сфери господарською юрисдикції.
Спір як за суб'єктним складом так і за характером правовідносин є цивільно-правовим, а юрисдикція щодо його розгляду належить суду цивільної юрисдикції.
Пунктом 4 ч. 1 ст.379 ЦПК України передбачено, що підстави для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Оскільки висновок суду першої інстанції про віднесення даної справи до юрисдикції господарських судів є помилковим, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції скасуванню з направленням справу до того ж суду для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 379, 381-384 ЦПК України, суд,-
постановив:
Апеляційну скаргу Київської міської ради задовольнити.
Ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 11 вересня 2025 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 01 грудня 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба