26 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 461/4997/23
провадження № 61-17213 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Ступак О. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Крайник Н. П., Шандри М. М.,
1. Описова частина
Короткий зміст заяви
У червні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору іпотеки та додаткової угоди до договору безпроцентної позики.
Позовна заява обґрунтована тим, що 26 березня 2019 року між нею та ОСОБА_2 був підписаний договір безпроцентної позики, за умовами якого останній зобов'язувався надати їй позику в розмірі 3 240 000 грн, що станом на дату підписання цього договору, складало еквівалент 120 000 дол. США. За умовами договору, позика мала надаватись у безготівковому порядку шляхом перерахування позикодавцем грошових коштів на поточний рахунок позичальника, що передбачено пунктом 2.1 договору, на строк, який обчислювався з дня отримання грошових коштів та до 26 березня 2020 року (пункт 2.2 договору).
Крім того, 26 березня 2019 року, з метою забезпечення виконання умов договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, між нею та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М., предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 66, 2 кв. м, яка належить їй на праві приватної власності.
Стверджувала, що не отримувала обумовлену суму позики, відтак вважає договір позики від 26 березня 2019 року неукладеним, а договір іпотеки від 26 березня 2019 року недійсним.
26 березня 2020 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, згідно з якою продовжено строк позики до 31 серпня 2020 року, викладено пункт 11.2.2 договору в наступній редакції: «Позика надається Позичальнику на строк, який обчислюється з дня отримання грошових коштів Позичальником, згідно п. 2.1 Договору, і діє до «31» серпня 2020 року». Відповідно до пункту 2 додаткової угоди від 26 березня 2020 року № 1 інші умови договору, не змінені та не обумовлені даною додатковою угодою, залишаються без змін.
В подальшому їй стало відомо, що в додаткову угоду від 26 березня 2020 року № 1 без її відома внесено текст (додруковано слова): «30.08.2019 р. позичальником отримано всю суму позики готівкою».
Вказувала, що додаткову угоду з таким текстом вона не підписувала. Вказаний запис відрізняється від іншого друкованого тексту як стилістично, так і по змісту. Зокрема, у договорі позики та додатковій угоді в тексті слово «Позичальник» вказується з великої літери, в той час як в дописаному тексті «позичальник» написано з маленької літери; усі дати в текстах закінчуються повним словом «року», в той час як дата допису (30.08.2019) закінчується скороченням - «р.»; текст «30.08.2019 р. позичальником отримано всю суму готівкою, тому: » дописано після двох крапок у вільному місці перед пунктом 1, який починається з абзацу, дописаний текст закінчується двокрапкою, хоча починається перед двокрапкою.
З огляду на викладене, позивачка вважала, що вищевказаний запис про отримання суми позики готівкою внесено до тексту додаткової угоди вже після її підписання сторонами.
Окрім того, з тексту додаткової угоди вбачається, що сторони не змінювали пункт 2.1 договору позики від 26 березня 2019 року, в якому визначили, що позика надається в безготівковому порядку виключно шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позичальника.
Таким чином, позивачка вважала, що додаткова угода є недійсною, оскільки на її укладення з наявним у копії змістом не було волевиявлення позичальника. А з огляду на те, що коштів вона так і не отримала, то недійсним є і договір іпотеки.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсною додаткову угоду від 26 березня 2020 року № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року;
- визнати недійсним договір іпотеки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 26 березня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрований за № 511.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 13 грудня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсною додаткову угоду № 1 від 26 березня 2020 року до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року.
Визнано недійсним договір іпотеки, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 26 березня 2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрований за № 511.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у пункту 2.1 договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року сторони погодили безготівковий порядок надання позики шляхом перерахування позикодавцем грошових коштів на поточний рахунок позичальника. Докази про передачу коштів на виконання договору позики відсутні.
Водночас ОСОБА_1 заперечує та не визнає факт підписання додаткової угоди від 26 березня 2020 року № 1 до договору безпроцентної позики, де зазначено про отримання 30 серпня 2019 року позичальником всієї суми позики готівкою. Відповідач не надав суду оригінал додаткової угоди від 26 березня 2020 року № 1 до договору безпроцентної позики, вимогу суду про надання цього доказу не виконав. З урахуванням положень про доказування, визначених у частині четвертій статті 81, частині десятій статті 84 ЦПК України, суд першої інстанції вважав встановленою ту обставину, що додаткова угода від 26 березня 2020 року № 1 не укладалася у такій редакції та дійшов висновку про наявність підстав для визнання цієї угоди недійсною.
Враховуючи, що жодних належних та допустимих доказів виконання пункту 2.1 договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року сторонами не надано, суд дійшов висновку, що договір позики, в забезпечення виконання якого майно передано в іпотеку, фактично є неукладеним, а тому наявні підстави для визнання договору іпотеки недійсним.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 13 грудня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що очевидним є питання суперечності дій ОСОБА_1 , яка, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними правочинів, як на підставу позову посилалася на те, що грошові кошти на виконання договору позики від 26 березня 2019 року відповідачем не передавалися, а тому такий договір вважається неукладеним та не породжує жодних прав та обов'язків для сторін.
Апеляційний суд врахував, що у день підписання договору позики 26 березня 2019 року між сторонами було укладено договір іпотеки з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, що свідчить про те, що сторони узгодили зміст та розмір основного зобов'язання. При цьому з березня 2019 року по день звернення до суду з цим позовом у червні 2023 року ОСОБА_1 не заявляла претензій до відповідача щодо передачі грошових коштів за договором позики та щодо формальних дефектів договорів позики та іпотеки, не висловлювала будь-яких заперечень і після отримання першої вимоги про усунення порушень умов договору позики від відповідача.
Апеляційний суд врахував відсутність в матеріалах справи оригіналу укладеної між сторонами додаткової угоди від 26 березня 2020 року № 1 до договору безпроцентної позики та оцінив цей факт в сукупності з іншими письмовими доказами по справі, зокрема взяв до уваги укладені в подальшому (02 квітня 2020 року та 08 жовтня 2020 року) договори про внесення змін до договору іпотеки щодо визначення строку повернення позики, які свідчать про дійсність отримання позивачкою грошових коштів за договором позики. Проведення експертизи за копіями оспорюваної додаткової угоди до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року сторони не ініціювали.
Встановивши обставини справи, врахувавши преюдиційні висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 461/6248/21 щодо дійсності укладеного між сторонами договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати договір безпроцентної позики від 26 березня 2019 року неукладеним та про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання оспорюваних правочинів недійсними.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
24 грудня 2024 року через підсистему Електронний Суд особа, яка не брала участь у розгляді справи - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року, в якій просив скасувати оскаржене судове рішення та залишити в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 13 грудня 2023 року.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/10, у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц, від 27 жовтня 2021 року у справі № 523/1712/18, від 25 жовтня 2023 року у справі № 385/1290/21.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 461/4997/23, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
06 березня 2025 року справа № 461/4997/23 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що він не брав участі у розгляді справи, однак судом апеляційної інстанції вирішено питання про його права та обов'язки, як співвласника нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за оспорюваним договором іпотеки, а тому він має право на оскарження постанови апеляційного суду в касаційному порядку.
Вказував, що під час розгляду справи судом апеляційної інстанції не враховано положення частини другої статті 369 ЦК України та правові висновки щодо її застосування, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 про те, що ненадання одним із подружжя нотаріально посвідченої згоди на укладення правочину щодо розпорядження спільною сумісною власністю є підставою для визнання такого правочину недійсним.
Вважає помилковими послання суду на преюдиційність судових рішень у справі № 461/6248/21, оскільки оцінка дійсності договорів безпроцентної позики та іпотеки від 26 березня 2019 року у вказаній справі надана судом за інших обставин, предмета спору та правового врегулювання.
Договір позики, з урахуванням приписів статей 640 та 1046 ЦК України, є укладеним з моменту передачі грошових коштів. Отже, оспорюваний договір іпотеки є недійсним, оскільки на момент його укладення не існувало будь-яких зобов'язань між сторонами, враховуючи, що на момент укладення оспорюваного правочину позивачка не отримувала кошти від відповідача за договором безпроцентної позики від 26 березня 2019 року.
Апеляційним судом не досліджено обставини недійсності додаткової угоди від 26 березня 2020 року № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, адже позивачка не підписувала додаткову в оспорюваній нею редакції та, звертаючись із позовом, просила суд витребувати її оригінал у відповідача та призначити експертизу.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
10 лютого 2025 року через підсистему Електронний суд представник ОСОБА_2 - адвокат Павлишин І. М. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив про необґрунтованість її доводів, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Звертає увагу Верховного Суду на те, що чоловік позивачки ОСОБА_3 надавав нотаріальну згоду на укладання дружиною ОСОБА_1 договору позики грошових коштів та договору іпотеки, а також на всі наступні зміни до цих договорів, на умовах на її розсуд, а тому посилання заявника не порушення його прав є безпідставним.
Крім того, заявник не долучив до касаційної скарги доказів, які б свідчили про належність об'єкта нерухомого майна, який є предметом іпотеки за оспорюваним договором, до спільної сумісної власності. Згідно з витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно єдиним власником предмету іпотеки є ОСОБА_1 .
Фактичні обставини справи, встановлені судами
26 березня 2019 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір безпроцентної позики (а. с. 9, т. 1).
Згідно із пунктом 1.1 договору позикодавець передає у власність позичальника грошові кошти у розмірі 3 240 000 грн, що станом на дату підписання договору еквівалентно 120 000 дол. США за курсом Національного банку України, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у строк та на умовах, визначених договором.
Відповідно до пункту 2.1 договору позика надається в безготівковому порядку шляхом перерахування позикодавцем грошових коштів на поточний рахунок позичальника.
Пунктом 2.2 договору передбачено, що позика надається позичальнику на строк, який обчислюється з дня отримання грошових коштів позичальником, згідно з пунктом 2.1 договору і до 26 березня 2020 року.
У пункті 6.1 договору зазначено, що умови договору мають однакову зобов'язальну силу для сторін і можуть бути змінені тільки з їх взаємної згоди з обов'язковим складанням письмового документа.
У день укладення договору позики, 26 березня 2019 року, з метою забезпечення виконання умов договору позики, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрований у реєстрі за № 510. За цим договором в іпотеку передана квартира
АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності іпотекодавцю ОСОБА_1 (а. с. 11-14, т. 1).
У пункті 7.1 договору іпотеки визначено, що договір може бути змінений або доповнений за взаємною згодою сторін. Зміни та доповнення до цього договору викладаються в письмовій формі та набувають чинності за умови їх підписання сторонами з моменту їх нотаріального посвідчення.
Відповідно до додаткової угоди № 1 до договору безпроцентної позики
від 26 березня 2019 року, укладеної між ОСОБА_1 та ОСОБА_2
26 березня 2020 року, сторони погодили викласти пункт 2.2 договору позики
у новій редакції та визначити строк повернення грошових коштів до 31 серпня 2020 року. У вказаній додатковій угоді зазначено, що 30 серпня 2019 року позичальником отримано всю суму позики готівкою (а. с. 10, т. 1).
У матеріалах справи наявна копія заяви ОСОБА_1 , подану до Управління стратегічних розслідувань у Львівській області 14 серпня 2023 року. Зі змісту цієї заяви убачається, що ОСОБА_1 підтверджує, що 26 березня 2020 року особисто підписала додаткову угоду № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року (а. с. 142 зворот, абзац 3, т. 1).
02 квітня 2020 року сторони уклали договір № 1 про внесення змін до договору іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрований у реєстрі за № 705. Зі змісту цього договору вбачається, що пункт 1.2.1.1 договору іпотеки сторони домовилися викласти в наступній редакції: «Повернути позику в розмірі 3 240 000 грн у строк до 31 серпня 2020 року» (а. с. 95, т. 1).
08 жовтня 2020 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір № 2 про внесення змін до договору іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрований у реєстрі за № 2086, відповідно до якого сторони погодили викласти пункт 1.2.1.1 договору іпотеки у наступній редакції: «Повернути позику в розмірі 3 240 000 грн у строк до 01 березня 2021 року» (а. с. 98, т. 1).
У матеріалах справи наявні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 від 16 березня 2021 року та від 28 вересня 2021 року про усунення порушень умов договору від 26 березня 2019 року щодо виконання зобов'язань за договором позики (а. с. 101, 104, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Щодо права ОСОБА_3 , як особи, яка не брала участі у справі, на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року
Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції.
Зазначені норми цивільного процесуального права визначають коло осіб, які наділені процесуальним правом на касаційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
У частині четвертій статті 389 ЦПК України визначено, що особа, яка не брала участі у справі, якщо суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, має право подати касаційну скаргу на судове рішення лише після його перегляду в апеляційному порядку за її апеляційною скаргою, крім випадку, коли судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи було ухвалено безпосередньо судом апеляційної інстанції. Після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов'язки учасника справи.
Отже, необхідною умовою для набуття особою, яка не брала у часті у справі, права касаційного оскарження судового рішення є вирішення цим судовим актом питання щодо її прав, свобод, інтересів та (або) обов'язків (див.: ухвалу Великої Падати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 504/2457/15-ц (провадження № 14-726цс19)).
При цьому особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в касаційному порядку лише ті судові рішення, які встановлюють, змінюють або припиняють права й обов'язки цих осіб. Особа, яка не брала участі у розгляді справи та звертається з касаційною скаргою, повинна довести, що оскаржене судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов'язки, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
Вказані висновки щодо застосування норм права викладені у постановах Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 175/1057/17, від 23 листопада 2020 року у справі № 826/3508/17 та від 04 липня 2023 року у справі № 215/799/19.
Звертаючись до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року, ОСОБА_3 вказує на те, що предметом оспорюваного у цій справі договору іпотеки від 26 березня 2019 року є квартира АДРЕСА_1 , яка є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Водночас, він не був залучений до участі у справі, проте оскаржуване судове рішення порушує його законні права та інтереси на спірне майно і дає йому право на касаційне оскарження постанови апеляційного суду.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року, колегія суддів Верховного Суду вважає, що оскаржувана постанова апеляційного суду стосується питання прав, свобод, інтересів або обов'язків ОСОБА_3 , як співвласника власника майна, яке є предметом оспорюваного договору іпотеки, а тому він має право на касаційне оскарження.
Щодо суті спору
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України).
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або диспозитивно безоплатним правочином.
За своєю суттю договір позики чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов'язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
У справі, що переглядається, судами встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 26 березня 2019 року між ОСОБА_2 (позикодавець) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено договір безпроцентної позики, відповідно до умов якого позикодавець передає у власність позичальника грошові кошти у розмірі 3 240 000 грн, що станом на дату підписання договору еквівалентно 120 000 дол. США за курсом Національного банку України.
З метою забезпечення виконання зобов'язання за договором позики, 26 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрований у реєстрі за № 510. За цим договором в іпотеку передана квартира АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності іпотекодавцю ОСОБА_1 .
Згідно із абзацом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про іпотеку» основне зобов'язання - це зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності (частина четверта статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Істотною умовою договору іпотеки є зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання (стаття 18 Закону України «Про іпотеку»).
Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однією зі сторін має бути досягнуто згоди.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Верховний Суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що одними із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Верховний Суд робить висновок про те, що вказана норма права має на меті стимулювати учасників цивільних правовідносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав у всіх їх проявах, є заходом, спрямованим на зміцнення засад цивільно-правового регулювання, оскільки кожен зобов'язаний вчиняти дії без посягання на права і свободи інших людей.
Верховний Суд та Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертали увагу на те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі«non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінка, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц, провадження № 14-175 цс 20 та інші).
Віршуючи спір, суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у контексті справи, що переглядається, очевидним є питання суперечності дій ОСОБА_1 , яка, звертаючись до суду із позовом про визнання недійсними правочинів, як на підставу позову посилалася на те, що грошові кошти на виконання договору позики відповідачем не передавалися, а тому такий договір вважається неукладеним та не породжує жодних прав та обов'язків для сторін.
Разом із тим, у день підписання договору позики, 26 березня 2019 року, між сторонами було укладено договір іпотеки з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики та у подальшому до вказаного договору іпотеки між сторонами було укладено договір № 1 про внесення змін до договору іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. 02 квітня 2020 року та зареєстрований за № 705, а також договір № 2 про внесення змін до договору іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. 02 квітня 2020 року та зареєстрований за № 2086, відповідно до яких сторони погодили змінити строк виконання основного зобов'язання за договором позики до 01 березня 2021 року.
Таким чином, підписання договору іпотеки та додаткових договорів № 1 та № 2 до нього свідчить про те, що сторони підтвердили зміст та розмір основного зобов'язання, узгодили строк його виконання.
ОСОБА_1 із 2019 року по день звернення до суду з цим позовом не заявляла претензій щодо передачі грошових коштів за договором позики, а також щодо формальних дефектів договорів позики та іпотеки, не висловлювала будь-яких заперечень і після отримання першої вимоги про усунення порушень умов договору позики від відповідача.
Крім того, договір безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, договір іпотеки від 26 березня 2019 року та договори № 1 та № 2 про внесення змін до договору іпотеки, укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , були предметом розгляду справи № 461/6248/21.
Відповідно до частини другої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Частиною четвертою статті 82 ЦПК України встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційність безпосередньо пов'язана з презумпцією істинності судового рішення, конституційною нормою про обов'язковість судового рішення (частина друга статті 129 Конституції України), а також такими складовими верховенства права як принцип правової визначеності, легітимних очікувань, процесуальної економії, а також заборони зловживати процесуальними правами.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своєму рішенні від 15 липня 2010 року у справі «Ющенко та інші проти України» вказав на те, що право на справедливий судовий розгляд, яке передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання. За відсутності будь-яких ознак того, що в іншому судовому провадженні мали місце якісь вади, нове вирішення тих самих питань може звести нанівець закінчене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.
Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиційного установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиційного рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 зазначала, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення.
Верховний Суд, переглядаючи справу у справі № 461/6248/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 26 березня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрованого у реєстрі за № 510, визнання недійсним договору № 1 про внесення змін до договору іпотеки, посвідченого 02 квітня 2020 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрованого у реєстрі за № 705, визнання недійсним договору № 2 про внесення змін до договору іпотеки, посвідченого 08 жовтня 2020 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. та зареєстрованого у реєстрі за № 2086, погодився із висновком Галицького районного суду м. Львова, викладеним у рішенні від 15 березня 2022 року, яким встановлено, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та безпідставними, оскільки матеріалами справи підтверджено отримання позичальником всієї суми позики готівкою. Таким чином, обґрунтування позовних вимог про те, що грошові кошти на виконання договору позики не передавалися, у зв'язку з чим такий договір вважається неукладеним та не породжує жодних прав та обов'язків для сторін, є безпідставними.
Верховний Суд, зокрема встановив на підставі матеріалів справи, що на вимогу суду приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Василюк В. М. надав належним чином завірену копію укладеної 26 березня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 додаткової угоди № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, відповідно до змісту якої 31 серпня 2019 року позичальник отримала всю суму позики готівкою.
Листом від 16 грудня 2021 року № 97/01-16 приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Василюк В. М. підтвердив, що вказана додаткова угода до договору безпроцентної позики була укладена між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у простій письмовій формі у двох оригінальних примірниках. В справі приватного нотаріуса зберігається копія вищевказаного договору, тому надати оригінал немає можливості.
Отже, вказані обставини свідчать про те, що договір безпроцентної позики від 26 березня 2019 року не може вважатися неукладеним, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договорів недійсними.
Львівський апеляційний суд у постанові від 08 жовтня 2024 року у справі, що переглядається, додатково зазначив, що на вимогу суду управління поліції-начальник слідчого відділу ГУНП у Львівській області підполковник поліції Наталія Руденко надала для долучення до матеріалів цивільної справи належним чином завірену копію укладеної 26 березня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 додаткової угоди № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, відповідно до змісту якої 31 серпня 2019 року позичальник отримала всю суму позики готівкою.
Встановлено, що представник позивачки щодо наявності оригіналу додаткової угоди від 26 березня 2020 року № 1 до договору безпроцентної позики у ОСОБА_1 пояснив, що зі слів довірительки йому відомо, що остання дійсно була неодноразово у нотаріуса, підписувала різні документи, зокрема і оспорювану додаткову угоду, проте не забирала їх з собою, все залишилось у нотаріуса.
У матеріалах справи також міститься копія заяви ОСОБА_1 , яку вона подавала до управління стратегічних розслідувань Львівської області 14 серпня 2023 року, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_1 підтверджує, що 26 березня 2020 року вона особисто підписала додаткову угоду № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року.
Апеляційний суд врахував, що в матеріалах справи відсутній оригінал додаткової угоди № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, укладеної між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 26 березня 2020 року, та оцінив цей факт в сукупності з усіма іншими письмовими доказами по справі, зокрема взяв до уваги укладені в подальшому (02 квітня 2020 року та 08 жовтня 2020 року) договори про внесення змін до договору іпотеки щодо визначення строку повернення позики, у яких сторони підтвердили зміст та розмір основного зобов'язання.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, а також врахувавши преюдиційні обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 461/6248/21 щодо дійсності договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, апеляційний суд дійшов загалом обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним додаткової угоди № 1 до договору безпроцентної позики від 26 березня 2019 року та договору іпотеки від 26 березня 2019 року, укладеного в забезпечення виконання основного зобов'язання, яке на цей час є чинним.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що ненадання одним із подружжя нотаріально посвідченої згоди на укладення правочину щодо розпорядження спільною сумісною власністю є підставою для визнання такого правочину недійсним, - не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки не були предметом розгляду у цій справі. Крім того, вказані доводи спростовуються пунктом 2.3 укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору іпотеки від 26 березня 2019 року, у якому іпотекодавець підтвердила надання згоди її чоловіком ОСОБА_3 на укладення цього договору, що підтверджується заявою-згодою, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Василюком В. М. 26 березня 2019 року за реєстровим № 509, та копією цієї заяви, долученою ОСОБА_2 до відзиву на касаційну скаргу.
Інші доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, значною мірою зводяться до переоцінки доказів, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки апеляційним судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій відповідно до положень ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися безпосередньо в оцінку доказів, оскільки він не здійснює новий розгляд справи. Зазначене узгоджується, зокрема, зі змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (зокрема рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija v. Spain від 09 грудня 1994 року, заява № 18390/91, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Оскаржене судове рішення суду апеляційної інстанції є достатньо вмотивованим та містить висновки суду щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
В межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що апеляційним судом ухвалено оскаржуване судове рішення із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки в задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
О. В. Ступак
В. В. Шипович