26 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 711/5752/24
провадження № 61-6662 св 25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Ступак О. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - Львівський національний університет імені Івана Франка,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Глущенко Олександр Сергійович, на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року у складі судді Скляренко В. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року у складі колегії суддів: Сіренка Ю. В., Гончар Н.І ., Фетісової Т. Л.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року Львівський національний університет імені Івана Франка звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та виселення.
Позовна заява обґрунтована тим, що квартира АДРЕСА_1 є державною власністю, право власності на яку було зареєстроване за Університетом банківської справи Національного банку України (далі - Університет банківської справи НБУ) на підставі договору купівлі-продажу від 19 листопада 2013 року. В подальшому Університет банківської справи НБУ було реорганізовано шляхом приєднання його до Львівського національного університету імені Івана Франка, внаслідок чого останній відповідно до наказу Міністерства освіти і науки України від 14 лютого 2022 року № 165 є правонаступником всього майна, прав та обов'язків Університету банківської справи НБУ.
Позивач вказував, що зазначена квартира на підставі ордеру від 26 січня 2016 року була надана у користування ОСОБА_1 як службове житло на сім'ю із двох осіб - ОСОБА_1 його та дружину ОСОБА_2 , які були працівникам Черкаського інституту банківської справи Університету банківської справи НБУ за трудовими контрактами від 01 вересня 2014 року. Окрім відповідачів у спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (з 21 квітня 2016 року), та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (з 09 листопада 2020 року), дозвіл на реєстрацію яких власник службового житла не надавав.
31 серпня 2019 року строк дії контрактів з відповідачами закінчився і їх було звільнено. Оскільки спірне житло необхідно для проживання інших працівників закладу, Університет банківської справи направив відповідачу вимогу від 30 квітня 2020 року про виселення у місячний термін зі службового житла разом з усіма особами, які у ньому проживають. У відповідь ОСОБА_1 повідомив про необґрунтованість такої вимоги та зазначив, що має намір продовжувати користуватись службовим житлом.
Ураховуючи викладене, позивач просив суд визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 ; усунути перешкоди у здійсненні Львівським національним університетом імені Івана Франка права користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів із цього житла.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року позов Львівського національного університету імені Івана Франка задоволено частково. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що можливість отримання особою службового житла прямо пов'язана з її перебуванням у трудових відносинах із підприємством, установою, організацією та наявною у зв'язку з цим потребою проживання за місцем роботи або поблизу нього. Використання такого житла не має постійного характеру та обмежується часом перебування особи, якій воно було надане, у трудових правовідносинах із роботодавцем.
Спірна квартира була виділена ОСОБА_1 як службове житло для проживання з дружиною ОСОБА_2 на період роботи а в Черкаському інституті банківської справи Університету банківської справи. Оскільки трудові відносини між роботодавцем та відповідачем припинилися 31 серпня 2019 року, то ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мали звільнити спірну квартиру на вимогу Університету банківської справи.
Суд зауважив, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод.
Також суд зауважив, що право користування спірною квартирою ОСОБА_2 є похідним від права ОСОБА_1 , а право дитини на користування житлом, за загальним правилом, не є самостійним і походить від права на житло її батьків.
Водночас суд звернув увагу на те, що ОСОБА_1 має стаж роботи у різних підрозділах Університету банківської справи понад 10 років, а відтак при виселенні його зі службового житла (спірної квартири) слід враховувати положення статті 125 ЖК України, якою передбачені обмеження щодо виселення певної категорії осіб зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. При цьому суд врахував, що гарантії, передбачені вказаною нормою, направлені в першу чергу на захист осіб, які не мають власного житла та/або не забезпечені житлом, тоді як ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить квартира у м. Севастополі АРК Крим (1/2 частка) та у м. Суми (1/3 частка). При цьому ОСОБА_1 відмовився від переселення у інше житло (гуртожиток), де проживав разом з дружиною до моменту заселення у спірну квартиру.
Крім того, суд врахував, що на цей час відповідач ОСОБА_1 працює у державному закладі освіти у м. Суми, відтак використання ним службового житла державного фонду в м. Черкаси, яке призначене для забезпечення потреб працівників іншого закладу освіти, вочевидь не відповідає цільовому призначенню такого житла, тому дійшов висновку про наявність правових підстав для виселення відповідачів із спірного житла.
Додатковим рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 червня 2025 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 23 липня 2025 року, стягнуто зі Львівського національного університету імені Івана Франка на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в розмірі 5 000 грн.
Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції, враховуючипринципи співмірності витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, об'єктивно необхідним на їх виконання, з огляду на визначені практикою Європейського суду з прав людини критерії реальності адвокатських витрат та розумності їхнього розміру, дійшов висновку про необхідність зменшення розміру заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу, стягнувши з позивача на користь ОСОБА_2 5 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року змінено з викладенням мотивувальної частини в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що застосування такого заходу, як виселення відповідачів із зайнятого ними житлового приміщення державного житлового фонду, є таким, що здійснюється згідно із законом, переслідує легітимну мету, а також є необхідним та пропорційним заходом втручання у права відповідачів.
Змінюючи мотивувальну частину судового рішення, апеляційний суд зазначив, що суд безпідставно вдався до оцінки доводів ОСОБА_1 щодо незаконності припинення трудових відносин з Черкаським інститутом банківської справи Університету банківської справи, що не є предметом позову у цій справі, а також необґрунтовано посилався на положення статті 125 ЖК України, застосування якої було б можливим за умови наявності у ОСОБА_1 не менш як десяти років стажу роботи саме в Черкаському підрозділі системи Університету банківської справи, зокрема у Черкаському інституті банківської справи Університету банківської справи НБУ (в подальшому реорганізований у Черкаський навчально-науковий інститут ДВНЗ Університет банківської справи), тобто в установі, яка надала відповідачу та його сім'ї спірне службове жиле приміщення. Оскільки ОСОБА_1 був прийнятий на посаду доцента кафедри правознавства до Черкаського інституту банківської справи Університету банківської справи НБУ за контрактом 01 вересня 2024 року та був звільнений з вказаної посади 31 серпня 2019 року у зв'язку з закінченням строку трудового договору, стаж роботи відповідача у цій установі складає п'ять років, що, в свою чергу, унеможливлює застосування гарантій, закріплених у статті 125 ЖК України. Вказаний висновок є пріоритетним при вирішенні цього спору та є самостійною підставою для прийняття рішення про виселення відповідачів зі службової квартири.
Апеляційний суд визнав необґрунтованими доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 , ОСОБА_2 щодо не зазначення в позові всіх належних відповідачів, а саме: малолітню дитину ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , вказавши, що за загальним правилом право дітей на користування житлом не є самостійним, а походить від права на житло її батьків (право слідування), а ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Додатковою постановою Черкаського апеляційного суду від29 липня 2025 року заяви ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - адвоката Глущенка О. С., малолітньої ОСОБА_4 , законним представником якої є мати ОСОБА_2 , про розподіл судових витрат залишено без задоволення.
Додаткова постанова мотивована тим, що оскільки наслідком апеляційного перегляду рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року є зміна мотивів щодо задоволення позовних вимог Львівського національного університету імені Івана Франка, судові витрати відповідачів по сплаті судового збору та за надання правничої допомоги, понесені останніми у зв'язку з апеляційним переглядом справи, залишаються за цими особами. Вимоги ОСОБА_2 та третьої особи ОСОБА_4 , законним представником якої є ОСОБА_2 , про стягнення з позивача на їх користь витрат на професійну правничу допомогу, понесених під час розгляду справи в суді першої інстанції, задоволенню не підлягають, оскільки питання про стягнення цих витрат вирішені Придніпровським районним судом м. Черкаси в додатковому рішенні від 06 червня 2025 року, яке залишено без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 23 липня 2025 року, та у постанові Черкаського апеляційного суду від 15 липня 2025 року відповідно.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
25 травня 2025 року через підсистему Електронний суд ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову.
Касаційна скарга ОСОБА_1 подана на підставі пункту 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 22 вересня 2022 року у справі № 426/5368/16-ц, від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20, у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 683/1417/19, від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/2762/18, від 28 квітня 2021 року у справі № 707/2-1006/2011, від 19 серпня 2021 року у справі № 910/12487/18, від 22 вересня 2022 року у справі № 924/1146/21, від 06 жовтня 2022 року у справі № 922/2013/21, від 17 листопада 2022 року у справі № 904/7841/21, від 24 січня 2024 року у справі № 758/1834/21, від 28 лютого 2024 року у справі № 627/907/21, від 20 березня 2024 року у справі № 369/15318/20, а також відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 124 ЖК України та абзацу другого частини 9 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», у подібних правовідносинах.
10 червня 2025 року через підсистему Електронний суд ЄСІКС та 11 червня 2025 року засобами поштового зв'язку представник ОСОБА_2 - адвокат Глущенко О. С. подав до Верховного Суду дві касаційні скарги однакового змісту на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року, в яких, посилаючись на порушення судами норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволені позову.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Глущенка О. С. подана на підставі пункту 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 22 вересня 2022 року у справі № 426/5368/16-ц, від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20, у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 683/1417/19, від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/2762/18, від 28 квітня 2021 року у справі № 707/2-1006/2011, від 19 серпня 2021 року у справі № 910/12487/18, від 22 вересня 2022 року у справі № 924/1146/21, від 06 жовтня 2022 року у справі № 922/2013/21, від 17 листопада 2022 року у справі № 904/7841/21, від 24 січня 2024 року у справі № 758/1834/21, від 28 лютого 2024 року у справі № 627/907/21, від 20 березня 2024 року у справі № 369/15318/20, а також відсутністю висновку Верховного Суду щодо питання застосування положень статті 124 ЖК України та абзацу другого частини 9 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», у подібних правовідносинах.
Крім того, заявники вказували на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд встановив обставини, що мають суттєве значення для вирішення справи, на підставі недопустимих доказів, що передбачає вимоги пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 711/5752/24 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 711/5752/24 за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Глущенка О. С. на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року.
15 серпня 2025 року справа № 711/5752/24 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що на час звернення до суду з позовом про виселення відповідачів із займаної службової квартири Університет банківської справи було приєднано до Львівського національного університету імені Івана Франка, який ані освітньої, ані будь-якої іншої діяльності, що вимагала б використання спірної квартири як службової у м. Черкаси, не здійснював.
Вказує, що відсутній висновок щодо питання застосування положень статті 124 ЖК України та абзацу другого частини 9 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», у подібних правовідносинах, а саме: чи підлягають виселенню із займаного службового житла працівники, які припинили трудові відносини із підприємством, установою, організацією, діяльність якого припинена внаслідок приєднання до іншого підприємства, установи, організації, за умови, що підприємство, установа чи організація-правонаступник не здійснює у населеному пункті, де розташоване службове житло, діяльності, яка б вимагала використання такого житла.
Вказує, що позивач у позовній заяві взагалі не навів жодного доводу на підтвердження того, що виселення відповідачів із спірної квартири відповідатиме принципу пропорційності втручання у право особи на повагу до житла, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також не вказав, яку саме легітимну мету він переслідує, звернувшись з цим позовом, як і не зазначив, яке право позивача як юридичної особи порушено проживанням у спірній квартирі відповідачів та третіх осіб.
Стверджує, що його звільнення з Черкаського навчально-наукового інституту державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» відбулося з порушенням норм чинного на момент звільнення законодавства, а тому не може визначатися як підстава для визнання відповідачів такими, що втратили право користування спільною квартирою та виселення з цієї квартири.
Також суди попередніх інстанцій не врахували положення частини першої статті 125 ЖК України, якою передбачені обмеження щодо виселення певної категорії осіб зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років. Оскільки ОСОБА_1 має стаж роботи у різних підрозділах Університету банківської справи понад 10 років, позивач мав би зазначити у позові, до якого саме іншого житла він просить виселити відповідачів, а також додати до позову належні докази, що таке житло відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам.
Крім того, суди попередніх інстанцій не врахували, що на момент звернення з позовом у цій справі позивачу було достовірно відомо, що у спірній квартирі фактично проживають та зареєстровані, окрім відповідачів, ще ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , однак вимоги про виселення пред'явлено лише до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , тобто не до усіх належних відповідачів, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Вказує, що суди попередніх інстанцій обґрунтували оскаржувані рішення щодо наявності у власності відповідачів іншого житла з посиланням на недопустимий доказ - інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у долученні якої позивачу було відмовлено ухвалою суду першої інстанції.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Глущенка О. С. містить аналогічні доводи до тих, які наведені у касаційній скарзі ОСОБА_1 .
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2025 року через підсистему Електронний суд представник Львівського національного університету імені Івана Франка - Гудз Б. Д. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому зазначив про необґрунтованість її доводів, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 20 жовтня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 109, т. 1).
З 01 вересня 2003 року ОСОБА_1 працював на різних посадах у різних підрозділах Університету банківської справи (раніше Українська академія банківської справи); 31 липня 2014 року був звільнений з Севастопольського інституту банківської справи Університету банківської справи НБУ (м. Київ) у зв'язку зі скороченням штату працівників (а. с. 116-124, т. 1).
Відповідно до архівного витягу з наказу від 01 вересня 2014 року № 96-к, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 01 вересня 2014 року було прийнято на посади науково-педагогічних працівників Черкаського інституту банківської справи Університету банківської справи НБУ за контрактом на п'ять років з 01 вересня 2014 року по 31 серпня 2019 року (а. с. 57-58, 61-64, т. 1).
Рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 26 січня 2016 року № 76 затверджено рішення спільного засідання адміністрації та профспілкового комітету Черкаського навчально-наукового інституту державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» (протокол від 31 грудня 2015 року № 13) про надання двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , як службової, працівникові інституту, доценту кафедри правознавства, кандидату юридичних наук ОСОБА_1 на сім'ю у складі двох осіб (на нього та дружину ОСОБА_2 ) (а. с. 67, т. 1).
На підставі рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 26 січня 2016 року № 76 ОСОБА_1 та дружині ОСОБА_2 видано ордер № 071539 серії А від 26 січня 2016 року на вселення у квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 65, т. 1). З 06 лютого 2016 року відповідачі зареєстровані у вказаній квартирі.
Крім того, з 09 листопада 2020 року у вказаній квартирі зареєстрована дочка відповідачів - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ( а. с. 108, 113, т. 1).
Відповідно до листа Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради від 16 листопада 2023 року № 18529-01-10, станом на 16 листопада 2023 року за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані такі особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 (а. с. 73, т. 1).
Квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 51, 1 кв. м, житловою площею 29, 4 кв. м, належить на праві власності Університету банківської справи НБУ (м. Київ) на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 19 листопада 2013 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності серії ЕА № 933446 від 19 листопада 2013 року та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, сформованою 26 січня 2024 року (а. с. 12-13, 14-15, т. 1).
Наказом Черкаського навчально-наукового інституту державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» від 27 серпня 2019 року № 33-к ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звільнено 31 серпня 2019 року з займаних посад у зв'язку із закінченням строку трудового договору, згідно з пунктом 2 статті 36 КЗпП України (а. с. 59-60, т. 1).
30 квітня 2020 року державний вищий навчальний заклад «Університет банківської справи» направив ОСОБА_1 вимогу щодо виселення у місячний строк зі службового житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , з усіма особами, які в ній проживають, у зв'язку із припиненням права користування службовим приміщенням (а. с. 68-69, т. 1).
Листом від 05 червня 2020 року ОСОБА_1 повідомив ректора державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» про необґрунтованість висунутої вимоги, невідповідність її вимогам чинному законодавству та про свій намір продовжувати користуватись вказаною квартирою (а. с. 167, т. 1).
17 травня 2021 року Університет банківської справи направив ОСОБА_1 лист № 01-015/412, в якому повторно зазначив, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності Університету банківської справи, є службовою та була надана йому для проживання на час виконання трудових обов'язків. Оскільки трудові відносини між ним та Університетом банківської справи припинені, він зобов'язаний звільнити службову квартиру разом з членами сім'ї. У вказаному листі Університет банківської справи вимагав виселення ОСОБА_1 разом з сім'єю зі службової квартири та зняття з реєстрації в строк до 01 липня 2021 року. Також у листі було запропоновано ОСОБА_1 для проживання разом із сім'єю на вибір кімнати в гуртожитку АДРЕСА_4, площею 18 кв. м, 17 кв. м. (а. с. 168, т. 1).
У відповідь ОСОБА_1 направив лист від 05 червня 2020 року, у якому повідомив ректора державного вищого навчального закладу «Університет банківської справи» про необґрунтованість висунутої вимоги, невідповідність її вимогам чинному законодавству та про свій намір продовжувати користуватись вказаною квартирою (а. с. 169, т. 1).
Наказом Міністерства освіти і науки України від 14 лютого 2022 року № 165, з урахуванням розпорядження Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1806 «Про реорганізацію Університету банківської справи», Університет банківської справи та Черкаський навчально-науковий інститут Університету банківської справи реорганізовано шляхом приєднання їх до Львівського національного університету імені Івана Франка. Вказаним наказом встановлено, що Львівський національний університет імені Івана Франка є правонаступником всього майна, прав та обов'язків Університету банківської справи та використовує у своїй діяльності ліцензії на надання освітніх послуг, видані цьому закладу освіти до переоформлення ліцензії в установленому законодавством порядку (а. с. 16-18, т. 1).
На виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1806 «Про реорганізацію Університету банківської справи», актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу Університету банківської справи від 07 вересня 2022 року до Львівського національного університету імені Івана Франка було передано квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 51, 1 кв. м, житловою площею 29, 4 кв. м (пункт 4.8.1 акта) (а. с. 22-49, т. 1).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Глущенко О. С., підлягають задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
У частині першій статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов'язки сторін (позивача та відповідача).
Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а в разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі в ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.
У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб'єктний склад.
Звертаючись до суду з позовом, Львівський національний університет імені Івана Франка просив визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, усунути перешкоди у здійсненні права користування службовою квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 із цього житла.
Задовольняючи частково позов, суди попередніх інстанцій, зокрема виходили з того, що правомірним способом захисту порушених прав позивача є звернення до суду з позовом про виселення. Встановивши, що ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 продовжують користуються службовим житлом незаконно, після припинення підстав, якими було зумовлено надання такого житла у користування, суди дійшли висновку про наявність підстав для виселення відповідачів із службового житла.
Водночас суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з листом Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради від 16 листопада 2023 року № 18529-01-10 та витягом з реєстру Черкаської територіальної громади від 05 серпня 2024 року, у спірній квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована та проживає неповнолітня дочка відповідачів - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Виселення її батьків порушує, в тому числі і її права та інтереси.
Висновки суду по суті вирішення спору про обґрунтованість або необґрунтованість позовних вимог мають бути зроблені за належного суб'єктного складу її учасників.
ОСОБА_4 була залучена до участі у справі як третя особа, проте права, визначені ЦПК України для третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, і відповідача є різними за своїми правовим значеннями та впливом на процес; права відповідача значно ширші прав третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Заяв чи клопотань про залучення неповнолітньої ОСОБА_4 відповідачкою позивач не заявляв, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на таке.
Згідно з вимогами, установленими частинами четвертою, п'ятою статті 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Механізм провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, визначає Порядок проведення органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866.
Отже, усталеним є підхід в застосуванні статті 19 СК України, який полягає у тому, що при розгляді судом спорів щодо виселення дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 359/12709/21.
Встановивши неналежний склад учасників справи, суд не вирішує позов по суті.
За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.
Згідно із пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційних скарг, скасування рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року та постановлення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.
Щодо додаткового рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 червня 2025 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 23 липня 2025 року
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) зазначено, що за загальним правилом у судовому рішенні повинні бути розглянуті усі заявлені вимоги, а також вирішені всі інші, зокрема й процесуальні питання. Неповнота чи невизначеність висновків суду щодо заявлених у справі вимог, а також невирішення окремих процесуальних питань, зокрема розподілу судових витрат, є правовою підставою для ухвалення додаткового судового рішення. Тобто додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21.
Отже, додаткове рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 червня 2025 року та постанова Черкаського апеляційного суду від 23 липня 2025 року, прийнята за результатами його перегляду в апеляційному порядку, є невід'ємними частинами рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 червня 2025 року та не можуть існувати окремо від нього.
Враховуючи викладене, оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року, то додаткове рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 червня 2025 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 23 липня 2025 року також слід скасувати.
Щодо розподілу судових витрат.
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
Таким чином, оскільки Верховний Суд ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, то сплачений ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 271 грн, а також за подання касаційної скарги у розмірі 4 844, 80 грн, сплачений ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 271 грн, а також за подання касаційної скарги у розмірі 4 844, 80 грн, слід стягнути зі Львівського національного університету імені Івана Франка на користь відповідачів.
Керуючись статтями 141, 409, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Глущенко Олександр Сергійович, задовольнити.
Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15 січня 2025 року, постанову Черкаського апеляційного суду від 06 травня 2025 року, додаткове рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 06 червня 2025 року, постанову Черкаського апеляційного суду від 23 липня 2025 року скасувати.
У задоволенні позову Львівського національного університету імені Івана Франка до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про виселення відмовити.
Стягнути з Львівського національного університету імені Івана Франка на користь ОСОБА_1 7 115 (сім тисяч сто п'ятнадцять) грн 80 коп. судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.
Стягнути з Львівського національного університету імені Івана Франка на користь ОСОБА_2 7 115 (сім тисяч сто п'ятнадцять) грн 80 коп. судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
О. В. Ступак
В. В. Шипович