19листопада 2025 року
м. Київ
справа № 638/19249/21
провадження № 61-558св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого- Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року, ухвалене у складі судді Грегуля О. В., та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Нежури В. А., Соколової В. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила суд стягнути суму перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечення іпотекою вимог іпотекодержателя в розмірі 786 746,48 грн.
Позов обґрунтовано тим, що 23 лютого 2012 року між ОСОБА_3 та нею ( ОСОБА_1 ), ОСОБА_4 , ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений договір безвідсоткової позики (реєстровий № 329), відповідно до умов якого останні отримали від ОСОБА_3 у позику грошові кошти у розмірі 15 500 дол. США з кінцевим терміном повернення до 23 лютого 2013 року. У подальшому сторони змінили кінцевий строк повернення позики до 23 жовтня 2013 року.
На забезпечення виконання боржниками зобов'язань за вказаним договором позики, 23 лютого 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладено договір поруки.
Також на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики 23 лютого 2012 року вона уклала з ОСОБА_7 нотаріально посвідчений договір іпотеки (реєстровий № 330), згідно з яким передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .
29 серпня 2013 року між нею та ОСОБА_3 знову укладено договір позики на суму 7 700 дол. США з кінцевим строком повернення до 29 січня 2014 року.
23 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про відступлення права вимоги № 692 за іпотечним договором від 23 лютого 2012 року, згідно з пунктом 1 якого, цей договір укладається з одночасним відступленням прав за договором основного зобов'язання.
На підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Стрельченко О. В. від 13 жовтня 2016 року № 16910814 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру, що була предметом іпотеки, згідно зі статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Вказувала, що на підставі звіту про незалежне оцінювання станом на 03 жовтня 2016 року загальна вартість квартири становила 971 300 грн, тоді як розмір заборгованості, у рахунок погашення якої звернуто стягнення на іпотечне майно, становив 10 925,00 дол. США, що станом на 29 серпня 2013 року еквівалентно 87 323,52 грн.
Враховуючи викладене, посилаючись на положення частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», ОСОБА_1 просила суд стягнути суму перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечення іпотекою вимог іпотекодержателя в розмірі 786 746,48 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 786 846,48 грн - 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя та 7 868,46 грн судового збору.
Рішення суду першої інстанції мотивовано обґрунтованістю вимоги позову ОСОБА_1 .
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2016 року у справі № 754/17330/15-ц стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики в розмірі 10 925 дол. США.
Вартість квартири, як предмета іпотеки, право власності на яку зареєстрованого за ОСОБА_2 , на момент проведення оцінки 03 жовтня 2016 року становила 971 300 грн, тоді як розмір заборгованості, у рахунок погашення якої звернуто стягнення на іпотечне майно, становить 10 925,00 дол. США, що станом на 29 серпня 2013 року еквівалентно 87 323,52 грн.
Судом перевірено наданий позивачем розрахунок суми відшкодування, а відповідачем не наведено аргументів на його спростування.
Стосовно позовної давності суд зазначив, що оскільки інший спір про правомірність набуття ОСОБА_2 (відповідачем) на кварту АДРЕСА_1 у судовому порядку з набуттям судового рішення законної сили вирішено 04 лютого 2020 року (дата ухвалення постанови Київського апеляційного суду у справі № 754/10648/18), а позов у даній справі № 638/19249/21 надійшов до суду 09 грудня 2021 року, то суд вважав, що позов подано в межах трирічного строку позовної давності.
Додатковим рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2024 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 45 000 грн правничої допомоги.
Суд зазначив, що 19 вересня 2024 року місцевим судом виготовлено повне рішення у справі № 638/19249/21, питання про відшкодування правничої допомоги судом по суті не вирішувалось і до початку судових дебатів представник позивача зробила заяву про подання доказів витрат на правничу допомогу протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Оплатне надання правничої допомоги на загальну суму 45 000 грн здійснювалось адвокатом Масленніковою Т.М., що підтверджується укладеними нею з ОСОБА_1 договором № 05/01/2021 про надання правової допомоги від 05 січня 2021 року з додатком, актами про прийняття-передачу наданої правової допомоги (від 20 грудня 2021 року (7 000 грн), від 22 липня 2022 року (2 500 грн), від 03 листопада 2022 року (2 500 грн), від 12 грудня 2022 року (2 500 грн), від 21 березня 2023 року (2 500 грн), від 09 травня 2023 року (2 500 грн), від 26 травня 2023 року (2 500 грн), від 14 липня 2023 року (2 500 грн), від 06 жовтня 2023 року (2 500 грн), від 17 листопада 2023 року (2 500 грн), від 27 грудня 2023 року (2 500 грн), від 26 лютого 2024 року (2 500 грн), від 23 травня 2024 року (2 500 грн), від 20 червня 2024 року (2 500 грн), від 29 липня 2024 року (2 500 грн), від 20 вересня 2024 року (2 500 грн)), ордером серії АІ № 1022358 від 17 лютого 2020 року, ордером серії АІ № 1066374 від 29 листопада 2021 року, свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю серії КС № 8034/10 від 18 липня 2019 року.
Ураховуючи, що позов ОСОБА_1 задоволено повністю, суд виходив з обґрунтованості її вимог про стягнення з відповідача 45 000 грн правничої допомоги.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 11 грудня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року змінено, викладено резолютивну частину рішення в такій редакції:
«Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 620 656,78 грн та 6 206,57 грн судового збору».
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив момент набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки - 18 жовтня 2016 року, однак, визначаючи розмір перевищеної вартості забезпечених іпотекою вимог, не врахував, що еквівалент розміру заборгованості, визначений на підставі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2016 року у справі № 754/17330/15-ц, має вираховуватись станом на момент набуття ОСОБА_2 права власності на спірну квартиру, а не на момент отримання позики.
Оскільки відповідно до звіту про незалежну оцінку від 03 жовтня 2016 року ринкова вартість кв. АДРЕСА_1 становить 971 300 грн, а борг ОСОБА_1 перед ОСОБА_2 складав 281 681,36 грн (еквівалент 10 925 дол. США), то відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» у ОСОБА_2 виник обов'язок відшкодувати позивачу перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, у розмірі 620 656,78 грн.
Позивач не пропустила строки позовної давності, оскільки статтею 257 ЦК України визначено строки звернення позивача до суду з моменту порушеного права.
Так, рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у справі № 754/10648/18 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Стрельченко О. В., про визнання та скасування рішення № 16910814 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 , відмовлено.
Колегія суддів апеляційного суду виходила з того, що справа, що переглядається, та справа № 754/10648/18 є взаємопов'язаними між собою, та у разі задоволення вимог позивача про скасування державної реєстрації за іпотекодержателем спірної квартири, необхідності для звернення із позовом до суду з вимогами стягнення перевищення 90 % вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя не існувало б. Враховуючи обставини цієї справи, саме з моменту набрання законної сили рішенням у справі № 754/10648/18 про скасування рішення № 16910814 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, право позивача вважається порушеним в контексті застосування статті 37 Закону України «Про іпотеку».
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 16 січня 2025 року додаткове рішення Деснянського районного суду від 07 жовтня 2024 року змінено.
Зменшено розмір витрат на правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції, які підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ,
з 45 000,00 грн до 35 550,00 грн.
Заяву адвоката Масленнікової Т. М. в інтересах ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати, понесені на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції,
у розмірі 5 000,00 грн.
Апеляційний суд виходив з того, що при ухваленні постанови 11 грудня 2024 року судом апеляційної інстанції не було вирішено питання щодо зміни розміру витрат на правничу допомогу у зв'язку зі зміною судового рішення, а тому колегія суддів вважала за необхідне здійснити перерозподіл судових витрат, понесених ОСОБА_1 в суді першої інстанції пропорційно до задоволених позовних вимог, ухваливши додаткове рішення у справі.
Оскільки у зв'язку з апеляційним переглядом справи позовні вимоги були задоволені на 79 %, колегія суддів дійшла висновку про зменшення суми на відшкодування витрат на правничу допомогу за розгляд справи в суді першої інстанції, яка підлягає стягненню з відповідача, з 45 000 грн до 35 550 грн.
Щодо розподілу судових витрат, понесених в суді апеляційної інстанції, колегія суддів виходила з того, що у відзиві на апеляційну скаргу адвокатом Масленніковою Т. М. в інтересах ОСОБА_1 було зазначено орієнтовний розрахунок судових витрат, які понесла та очікує понести позивачка із розглядом справи в суді апеляційної інстанції. Крім того, в судовому засіданні, що відбулось 11 грудня 2024 року, адвокат Масленнікова Т. М. зробила відповідну заяву про розподіл таких витрат після ухвалення у справі рішення за наслідками апеляційного перегляду справи.
13 грудня 2024 року адвокат Масленнікова Т. М. в інтересах ОСОБА_1 подала заяву про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 500 грн, на підтвердження чого надала акти виконаних робіт від 29 листопада 2024 року (гонорар 8 000 грн) та від 11 грудня 2024 року (гонорар 2 500 грн).
ОСОБА_2 не заявив про незгоду з розміром заявлених позивачкою витрат, понесених на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Враховуючи, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України, суд апеляційної інстанції виходив з того, що в даному випадку витрати позивачки на правову допомогу в сумі 10 500 грн не відповідають критерію розумної необхідності таких витрат, а тому підлягають зменшенню.
Крім того, апеляційним переглядом не в повній мірі досягнуто мету представництва, оскільки в ході апеляційного перегляду справи адвокат Масленнікова Т. М. просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, в той час як апеляційну скаргу колегією суддів задоволено частково, що не може розцінюватися як абсолютно позитивний результат для ОСОБА_1 , а тому гонорар успіху підлягає зменшенню до 5 000 грн.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
13 січня 2025 року ОСОБА_2 через підсистему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Деснянського районного суду
міста. Києва від 19 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду
від 11 грудня 2024 року (повний текст постанови виготовлено 23 грудня 2024 року, касаційна скарга надійшла до суду 13 січня 2025 року), у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд скасувати оскаржувані судові рішення, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження рішення Деснянського районного суду
міста Києва від 19 вересня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду
від 11 грудня 2024 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 910/10059/17, від 14 серпня 2019 року у справі № 200/14524/16-ц (провадження № 61-843св18).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій помилково визначили розмір заборгованості ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перед ОСОБА_2 за договором позики від 23 лютого 2012 року лише на підставі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2016 року у справі № 754/17330/15-ц.
ОСОБА_2 не був учасником у вказаній справі.
Крім того, на підставі договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеного з ОСОБА_3 23 травня 2016 року, ОСОБА_2 став новим кредитором (іпотекодержателем) лише у зобов'язанні за договорами позики та іпотеки від 23 лютого 2012 року. Однак ОСОБА_2 не набув статусу нового позикодавця за договором позики у формі розписки від 29 серпня 2013 року, виконання якого не було забезпечено іпотечним договором.
Суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки як доказу письмовій вимозі ОСОБА_2 від 08 червня 2016 року про усунення порушення виконання зобов'язань з повернення боргу за договором позики.
Суди неправильно застосували до спірних правовідносин норми частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку», так як у справі, що переглядається, має місце не перевищення вартості предмета іпотеки над сумою боргу, а навпаки - перевищення суми боргу над вартістю предмета іпотеки.
Висновки судів про дотримання позивачем строку позовної давності зроблені внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, проігнорувавши те, що відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки право власності на іпотечну квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 13 жовтня 2016 року, то саме з цього моменту ОСОБА_1 могла довідатись про нібито порушення її прав, і саме з 13 жовтня 2016 року у неї виникло право пред'явити позов у даній справі.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2024 року залишено без руху.
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції, відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року та постанови Київського апеляційного суду від 11 грудня 2024 року.
27 січня 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла заява-повідомлення ОСОБА_2 про прийняття Київським апеляційним судом додаткової постанови від 16 січня 2025 року, в якій заявник просить скасувати цю додаткову постанову разом з оскаржуваними рішеннями.
27 січня 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла заява ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року, постанови Київського апеляційного суду від 11 грудня 2024 року та додаткової постанови Київського апеляційного суду від 16 січня 2025 року.
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2025 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року, постанови Київського апеляційного суду від 11 грудня 2024 року та додаткової постанови Київського апеляційного суду від 16 січня 2025 року.
У лютому 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п'яти суддів у порядку спрощеногопозовного провадження без повідомлення учасників справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
23 лютого 2012 року між ОСОБА_3 (позикодавець) та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (позичальники) укладено договір безвідсоткової позики, за умовами якого останні отримали у позику грошові кошти у розмірі 15 500,00 дол. США з кінцевим терміном повернення до 23 лютого 2013 року. У подальшому сторонами було змінено кінцевий строк повернення позики до 23 жовтня 2013 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики, 23 лютого 2012 року між ОСОБА_7 і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Анохіною В. М. та зареєстрований у реєстрі № 330, згідно з яким ОСОБА_1 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .
29 серпня 2013 року ОСОБА_1 додатково отримала у позику від ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 7 700,00 дол. США з кінцевим строком повернення позики до 29 січня 2014 року.
23 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Анохіною В. М. та зареєстрований у реєстрі за № 330, згідно з яким до ОСОБА_2 перейшло право вимоги за вищевказаними договорами позики та іпотеки.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2016 року у справі № 754/17330/15-ц стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 29 серпня 2013 року в розмірі 10 925 дол. США.
Відповідно до звіту про незалежну оцінку від 03 жовтня 2016 року (дата оцінки) ринкова вартість двокімнатної кв. АДРЕСА_1 становить 971 300 грн.
13 жовтня 2016 року приватним нотаріусом КМНО Стрельченко О. В., керуючись статтями 36, 37 Закону України «Про іпотеку», на підставі договорів іпотеки від 23 лютого 2012 року і про відступлення права вимоги від 23 травня 2016 року прийнято рішення № 16910814 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 .
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 вересня 2019 року у справі №754/10648/18, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року та постановою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса КМНО Стрельченко О. В., про визнання незаконним та скасування рішення № 16910814 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, згідно з яким право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 , - відмовлено.
22 березня 2023 року та 24 травня 2023 року до суду першої інстанції надійшли заяви представника ОСОБА_2 - адвоката Подвезька Д. В. про застосування позовної давності у справі.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
У справі, що переглядається Верховним Судом, предметом спору
є відшкодування іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).
Законом України «Про іпотеку» визначено три способи задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки, а саме: позасудове врегулювання (стаття 36), реалізація предмета іпотеки за рішенням суду (стаття 39) та реалізація предмета іпотеки за виконавчим написом нотаріуса (стаття 41).
Частиною першою статті 36 Закону України «Про іпотеку» визначено, що позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позасудове врегулювання включає в себе передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки (стаття 37) та право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу (стаття 38).
Змістом статті 37 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент здійснення реєстрації іпотекодавцем права власності на квартиру) закріплено право іпотекодавця задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки,
є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження
в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя.
Відтак, змістом статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачено порядок передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, а правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно визначено договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Обов'язок іпотекодержателя відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, передбачених у статті 37 Закону України «Про іпотеку», виникає у випадку набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке передбачає передачу права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Тобто, такий обов'язок ґрунтується на договірному характері правовідносин сторін щодо передачі предмета іпотеки у власність іпотекодержателю (постанова Верховного Суду від 03 листопада 2022 року у справі № 751/2658/18 (провадження № 61-20333св21)).
Зобов'язання іпотекодержателя відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, в свою чергу, виникає безпосередньо в момент набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, вартість якого перевищує вартість забезпечених іпотекою вимог.
З урахуванням зазначеного, предметом доказування у справах про відшкодування іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя є момент набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, а також розмір перевищеної вартості забезпечених іпотекою зобов'язань (постанова Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 200/14524/16-ц (провадження
№ 61-843св18)).
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Установлено та підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, що у провадженні Деснянського районного суду міста Києва перебувала цивільна справа № 754/17330/15-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення боргу за договором позики, звернення стягнення на предмет іпотеки, уточнивши який, позивач просив:
- стягнути на свою користь з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 заборгованість за розпискою від 29 серпня 2013 року в розмірі 10 925 дол. США з урахуванням 3 % річних;
- стягнути солідарно на свою користь з відповідачів заборгованість за договором позики від 23 лютого 2012 року в розмірі 255 758 дол. США з урахуванням 3% річних та неустойки;
- у рахунок задоволення своїх вимог до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 за договором позики від 23 лютого 2012 року в розмірі 255 758 дол. США звернути стягнення на предмет іпотеки - кв. АДРЕСА_1 .
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2016 року у справі № 754/17330/15-ц позов ОСОБА_3 задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 29 серпня 2013 року в розмірі 10 925 дол. США.
Указане рішення сторонами не оскаржено, набрало законної сили.
23 травня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був укладений договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 23 лютого 2012 року, згідно з пунктом 1 якого, цей договір укладається з одночасним відступленням прав за договором основного зобов'язання.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 квітня 2018 року, справа № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), зазначив, що преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18) зазначено, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Оскільки кредитор ОСОБА_3 (правонаступником якого в подальшому став ОСОБА_2 ) та позичальник ОСОБА_1 за договорами позики та іпотеки від 23 лютого 2012 року були учасниками справи № 754/17330/15-ц, тому ухвалене у цій справі рішення має преюдиціальне значення для них під час вирішення спору у справі, що переглядається.
З огляду на зміст частини четвертої статті 82 ЦПК України, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2016 року у справі № 754/17330/15-ц визначено заборгованість ОСОБА_1 у розмірі 10 925 дол. США.
Враховуючи те, що на момент набуття 18 жовтня 2016 року іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки розмір заборгованості, у рахунок погашення якої звернуто стягнення на іпотечне майно, є значно меншою за вартість предмета іпотеки, суд першої інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення частини третьої статті 37 Закону України «Про іпотеку».
Апеляційний суд, змінюючи оскаржуване відповідачем судове рішення лише в частині розміру відшкодування, яке відповідно до вказаної норми Закону України «Про іпотеку» підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 , правильно погодився з висновком місцевого суду щодо наявності правових підстав для часткового задоволення позову.
Доводи касаційної скарги не спростовують указаних висновків судів щодо обґрунтованості позову.
Посилання заявника на те, що суди попередніх інстанцій помилково визначили розмір заборгованості ОСОБА_1 за договором позики лише на підставі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 липня 2016 року у справі № 754/17330/15-ц, оскільки ОСОБА_2 не був учасником у вказаній справі, - необґрунтовані.
Так, указане рішення стосується прав та обов'язків сторін як кредитора та боржників за договорами позики.
На момент вирішення спору у вказаній справі та ухвалення судом рішення кредитор ОСОБА_3 відступив право вимоги за вказаним грошовим зобов'язанням на користь ОСОБА_2 . Кредитор у вказаному зобов'язанні рішення у справі № 754/17330/15-ц не оскаржив.
Таким чином, суди правильно виходили з обґрунтованості позову ОСОБА_1 .
Водночас, вирішуючи питання щодо позовної давності у цій справі, про застосування якої заявив представник ОСОБА_2 - адвокат Подвезько Д. В., суди не звернули увагу на таке.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки (стаття 257 ЦК України).
За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
У цій справі між сторонами виник спір щодо повернення перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя у зв'язку з набуттям кредитором у власність предмета іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем права власності на іпотечне майно.
Встановлено, що сторони договору іпотеки домовилися про застосування позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, а відтак дійшли згоди, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель набуває права на звернення стягнення на предмет іпотеки, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, зокрема, шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Тлумачення положень статті 37 Закону України «Про іпотеку» дозволяє дійти висновку про те, що вказаною нормою встановлено обов'язок при передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки встановлювати вартість предмету іпотеки на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.
Виконання такої вказівки закону необхідне для того щоб співставити співмірність вимог кредитора із розміром заборгованості боржника перед ним із вартістю майна, що є предметом іпотеки, для погашення цієї заборгованості у позасудовому порядку внаслідок звернення стягнення заставним кредитором шляхом прийняття у власність предмету іпотеки і погашення повністю / частково заборгованості.
Це впливає на волевиявлення іпотекодавця, а саме розмір вартості іпотечного майна, визначений на підставі оцінки майна в порядку передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку», щодо звернення стягнення на майно, прийняття у власність заставним кредитором майна, для погашення наявної перед ним заборгованості іпотекодавця, оскільки при заниженні вартості майна і допущенні порушень в оцінці вартості майна іпотекодавець у встановленому законом порядку має право оспорювати оцінку, заперечувати проти прийняття іпотекодержателем у власність майна за вартістю, встановленою у звіті про таку оцінку і тим самим заявити про відсутність своєї волі на набуття іпотекодержателем в позасудовому порядку права власності на предмет іпотеки, якщо оцінка майна на момент такого набуття відсутня чи значно занижена.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 листопада 2024 року у cправі № 910/16972/21 (910/6828/23) (пункти 70-72).
Відповідно, право іпотекодавця на повернення перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя виникає в момент передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, тобто державної реєстрації за іпотекодержателем права власності на об'єкт нерухомого майна, оскільки дозволяє встановити співмірність вимог кредитора із розміром заборгованості боржника перед ним із вартістю майна, що є предметом іпотеки.
Встановлено, що ОСОБА_2 як іпотекодержатель набув право власності на предмет іпотеки (спірну квартиру) 18 жовтня 2016 року.
Не погоджуючись із здійсненням державної реєстрації права власності на кв. АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 , ОСОБА_1 у серпні 2018 року оспорила таку державну реєстрацію в судовому порядку.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 вересня 2019 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року та постановою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року у справі № 754/10648/18, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , приватного нотаріуса КМНО Стрельченко О. В., про визнання незаконним та скасування рішення № 16910814 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень відмовлено.
У вказаній справі суди встановили, що:
-08 червня 2016 року ОСОБА_2 направив боржникам, у тому числі позивачу, письмову вимогу про усунення порушення виконання основного зобов'язання у тридцятиденний строк з попередженням про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Вказана вимога була отримана боржниками 11 червня 2016 року, однак порушення виконання основного зобов'язання ними не усунуто;
-при зверненні до нотаріуса з заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень ОСОБА_2 підтвердив своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки, дотримався тридцятиденного строку, передбаченого статтею 35 Закону України «Про іпотеку», та подав усі необхідні документи для державної реєстрації прав, передбачені законом та іпотечним договором, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 ;
-при зверненні до нотаріуса із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень ОСОБА_2 , серед іншого, подав звіт від 03 жовтня 2016 року про незалежну оцінку нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , виконаний суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_8 (сертифікат від 10 серпня 2016 року № 613/16).
Таким чином, оскільки у справі № 754/10648/18 не констатовано про порушення порядку, встановленого Законами України «Про іпотеку», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, під час реєстрації права власності на іпотечне майно, та не скасовано таку реєстрацію речового права за іпотекодержателем, судам у справі, що переглядається, слід було виходити з обставин виникнення у іпотекодавця права на повернення перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя з моменту державної реєстрації за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки, тобто з 13 жовтня 2016 року.
Звернувшись до суду з указаним позовом у грудні 2021 року, ОСОБА_1 пропустила строк позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в позові.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що висновки судів про дотримання позивачкою строку позовної давності зроблені внаслідок неправильного застосування норм матеріального права, зокрема частини першої статті 261 ЦК України, так як позовна давність жодним чином не обчислюється так, як зазначили суди, а саме з дати розгляду іншої справи, яка до того ж не є преюдиціальною для обставин застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц).
Отже, висновки судів про те, що справа, яка переглядається, та справа № 754/10648/18 є взаємопов'язаними між собою в питанні обрахування позовної давності, оскільки правові наслідки розгляду справи № 754/10648/18 визначають доцільність пред'явлення позову у цій справі, є помилковими.
За змістом статті 37 Закону України «Про іпотеку» право іпотекодавця на оскарження у суді рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, а також право іпотекодавця на відшкодування перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя, - є окремими правами іпотекодавця, гарантованими законом.
У вказаній статті не зазначено про можливість відшкодування іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя лише після підтвердження у судовому порядку законності такої реєстрації.
Оскільки неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема частини першої статті 261 ЦК України, та незастосування до спірних правовідносин частини четвертої статті 267 цього кодексу призвело до помилкового висновку про задоволення позову, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням у справі нового рішення по суті спору про відмову у позові.
Крім того, відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 904/8884/21, постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/4441/17, від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у справі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у справі № 922/3289/21, у разі скасування рішення у справі, ухвалене додаткове рішення, як таке, що є невід'ємною частиною рішення у справі, втрачає силу, а тому також підлягає скасуванню.
Враховуючи, що суди попередніх інстанцій у цій справі ухвалювали додаткові судові рішення, ці рішення також підлягають скасуванню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, третьої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Суди попередніх інстанцій правильно встановили фактичні обставини справи, однак неправильно застосували норми матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного вирішення справи, ухвалення незаконних рішень, що відповідно до статті 412 ЦПК України є підставою для їх скасування та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про скасування рішень судів попередніх інстанцій з ухваленням у справі нового судового рішення про відмову у позові ОСОБА_1 , понесені ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг в розмірі 19 671,15 грн (7 868,46 + 11 802,69) підлягають стягненню з позивачки на користь відповідача.
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 19 вересня 2024 року та додаткове рішення цього суду від 07 жовтня 2024 року в незмінених апеляційним судом частинах, а також постанову Київського апеляційного суду від 11 грудня 2024 року та додаткову постанову цього суду від 16 січня 2025 рокускасувати.
Ухвалити у справі нове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми перевищення вартості предмета іпотеки над розміром забезпечення іпотекою вимог іпотекодержателя відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 19 671,15 грн (дев'ятнадцять тисяч шістсот сімдесят одну гривню 15 копійок).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк