Унікальний номер справи 761/40652/23
Номер апеляційного провадження 22-ц/824/14476/2025
Головуючий у суді першої інстанції І. П. Романишена
Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач
Постанова
Іменем України
15 жовтня 2025 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),
суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.
секретар судового засідання Комар Л. А.
сторони
позивач ОСОБА_1
відповідач Акціонерне товариство «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України»
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року, ухвалене у складі судді Романишена І. П., в примішенні Шевченківського районного суду м. Києва,
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до АТ «НАК «Нафтогаз України», у якому просив стягнути з відповідача на свою користь грошову допомогу у розмірі 5 053 720,00 грн, середній заробіток за час затримки повного розрахунку на підставі положень статей 116, 117 КЗпП України у розмірі 7 958 837,88 грн.
В обгрунтування позовних вимог зазначив, що він тривалий час перебував у трудових відносинах з АТ «НАК «Нафтогаз України». 28 січня 2020 року між сторонами було підписано трудовий договір № 388. 25 серпня 2020 року вони уклали додаткову угоду №388/1 до трудового договору від 28 січня 2020 року, згідно змісту якої сторони дійшли згоди внести з 10 серпня 2020 року зміни, зокрема до пункту 4.2. розділу 4 трудового договору та змінили розмір його посадового окладу з 910 000,00 грн на 1 011 344,00 грн на місяць.
Позивач вказав, що на підставі наказу АТ «НАК «Нафтогаз України» від 30 грудня 2022 року № 511-к його було звільнено з роботи з посади начальника Департаменту бюджетних розрахунків та податкового планування за власним бажанням, у зв'язку з виходом на пенсію за віком на підставі статті 38 КЗпП України.
Також позивач зазначив, що пунктом 4.10 укладеного між сторонами трудового договору було передбачено, що у разі звільнення у зв'язку з виходом працівника на пенсію йому виплачується грошова допомога у розмірі, встановленому колективним договором компанії, але не більше ніж 5 посадових окладів працівника. Однак при звільненні АТ «НАК «Нафтогаз України» не виконало вимоги пункту 4.10 трудового договору та не виплатило йому грошову допомогу при звільненні. Колективним договором не передбачено обмеження в отриманні відповідної виплати.
Позивач вказав, що відповідач намагається постійно підмінити поняття вихідної та грошової допомоги, що є неприпустимим. Сторони, уклавши трудовий договір, передбачили повну та всебічну необхідність проведення розрахунку у виплаті саме грошової допомоги у разі звільнення працівника з роботи за статтею 38 КЗпП України, а тому роботодавець несе відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ «НАК «Нафтогаз України» про стягнення заборгованості.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
В обґрунтування зазначено, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, мотивувавши свої вимоги тим, що передбачена у трудовому договорі грошова допомога не може бути виплачена, оскільки її виплата та розмір не передбачена колективним договором.
Зазначив, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, тоді як укладений з ним трудовий договір від 28 січня 2020 року є окремим індивідуальним договором та встановлює додаткові права та гарантії, порівняно з тими, що визначені в колективному договорі. При цьому підстави для виплати грошової та вихідної допомоги, що передбачені колективним та трудовим договорами, є різними.
Суд першої інстанції не з'ясував фактичних обставин справи, не надав правової оцінки нормам колективного договору, що кореспондується з нормами трудового договору в частині визначення розміру виплати, проігнорував те, що положення трудового договору в частині виплати грошової допомоги при звільненні при виході на пенсію мають зобов'язальний характер.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року було скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до АТ «НАК «Нафтогаз України» про стягнення заборгованості було задоволено частково. Стягнуто з АТ «НАК «Нафтогаз України» на користь ОСОБА_1 грошову допомогу в розмірі 5 053 720,00 грн. Стягнуто з АТ «НАК «Нафтогаз України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 6 374 981,60 грн. Стягнуто з АТ «НАК «Нафтогаз України» на користь ОСОБА_1 29 524,00 грн судового збору.
Постановою Верховного Суду від 02 липня 2025 року касаційну скаргу АТ «НАК «Нафтогаз України» задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 18 березня 2025 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У вказаній постанові касаційний суд зазначив, що оскільки позивача було звільнено 30 грудня 2022 року, довідку про його доходи, з якої вбачається наявність/відсутність заборгованості, він отримав у січні 2023 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2023 року, тому суд зобов'язаний був перевірити дотримання позивачем строку звернення до суду зі вказаним трудовим спором, чого апеляційний суд не зробив, задовольняючи позов.
Окрім того, апеляційному суду слід перевірити доводи АТ «НАК «Нафтогаз України» про те, що ОСОБА_1 заявив тотожний позов, так як подібний спір вирішено у справі № 761/9640/23, а зазначене може бути підставою для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.
У судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та його представник Лозовой С. В. (який брав участь у розгляді справи у режимі відеоконференції) підтримали подану апеляційну скаргу, просили її задовольнити з викладених підстав.
Представник відповідача АТ «НАК «Нафтогаз України» Слесарчук В. М. у судовому засіданні заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив рішення суду залишити без змін як законне та обгрунтоване.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Так, відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
За статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з АТ «НАК «Нафтогаз України» та обіймав посаду начальника Департаменту бюджетних розрахунків та податкового планування.
28 січня 2020 року між АТ «НАК «Нафтогаз України» та ОСОБА_1 був підписаний трудовий договір №388.
Відповідно до п. 2.3.3. трудового договору визначено, що роботодавець зобов'язується забезпечувати працівнику оплату праці у визначені колективним договором НАК «Нафтогаз України» строки, порядку та у розмірі, визначеному цим трудовим договором.
Згідно з п. 4.2 трудового договору базова частина заробітної плати працівнику встановлюється у вигляді посадового окладу в розмірі 910 000,00 грн. на місяць, нараховується та виплачується пропорційно відпрацьованому часу.
Відповідно до п. 4.10 трудового договору визначено, що у разі звільнення у зв'язку з виходом працівника на пенсію йому виплачується грошова допомога у розмірі, встановленому колективним договором компанії, але не більше ніж 5 посадових окладів працівника.
Пунктом 4.13 трудового договору передбачено, що сторони підтверджують, що до сум виплат, які здійснюються за цим трудовим договором, включені будь-які та всі суми заробітної плати й інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат (включаючи надбавки, доплати, премії, винагороди, тощо), які підлягають сплаті на користь працівника згідно з умовами колективного договору, чинного на дату здійснення відповідних виплат.
Працівник дійсним підтверджує, що здійснення його права на отримання будь-яких та всіх сум таких згідно з Колективним договором реалізоване шляхом укладання цього трудового договору, умови якого не погіршують його становище порівняно з гарантіями та соціально-побутовими пільгами, які передбачені у колективному договорі.
25 серпня 2020 року між АТ «НАК «Нафтогаз України» та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 388/1 до трудового договору №388 від 28 січня 2020 року, відповідно до змісту якої сторони дійшли згоди внести з 10 серпня 2020 року зміни, зокрема до п. 4.2. розділу 4 трудового договору та змінили розмір посадового окладу ОСОБА_1 , з 910 000,00 грн. на 1 011 344,00 грн. на місяць.
Наказом №511-к від 30 грудня 2022 року ОСОБА_1 , начальника Департаменту бюджетних розрахунків та податкового планування, звільнено із займаної посади 30 грудня 2022 року за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію за віком за статею 38 КЗпП. Припинено з 30 грудня 2022 року дію трудового договору №388 від 28 січня 2020 року із ОСОБА_1 .
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що при його звільненні АТ «НАК «Нафтогаз України» не виконало вимоги трудового договору та не виплатило йому грошову допомогу, передбачену п. 4.10 трудового договору, у зв'язку з чим просив стягнути з відповідача грошову допомогу в розмірі 5 053 720,00 грн., а також середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні на підставі положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України в розмірі 7 958 837,88 грн.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що тлумачення пункту 4.10 трудового договору, укладеного між сторонами, вказує що можливість позивача отримати відповідну виплату передбачена лише за умови погодження її розміру колективним договором. Передбачена у трудовому договорі грошова допомога не може бути виплачена позивачу, оскільки її розмір не визначено умовами колективного договору. При цьому положення трудового договору, з якими не згоден позивач, не визнані недійсними в судовому порядку, а, підписавши його, він погодився на викладені в ньому умови оплати праці. Водночас зазначення у пункті 4.10 словосполучення «але не більше ніж 5 посадових окладів працівника» не може бути розцінено судом як погодження сторонами розміру виплати грошової допомоги на рівні 5 посадових окладів, оскільки відповідне зазначено тільки як застереження щодо гранично можливого розміру виплати лише у разі визначення колективним договором її більшого розміру.
Посилання позивача на той факт, що відповідач фактично намагається підмінити поняття вихідної та грошової допомоги суд вважав такими, що не підтверджені жодними доказами та є фактично суб'єктивним тлумаченням позивачем положень колективного договору на власний розсуд, оскільки грошова допомога, що передбачена пунктом 4.10 трудового договору та вихідна допомога передбачена пунктом 5.3 колективного договору, є різними видами виплат, їх розмір та порядок виплати має визначатися в окремому порядку.
Проте колегія суддів не може погодитися із такими висновками суду першої інстанції, оскільки суд першої інстанції не в повній мірі встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для вирішення справи.
Так, відповідно до статті 43 Конституції України гарантовано право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Стаття 3 КЗпП визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
У відповідності до положень статті 21 КЗпП, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про колективні договори і угоди» № 3356-ХІІ (далі - Закон № 3356-ХІІ) колективний договір, угода укладаються на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів працівників та роботодавців.
Згідно із статтею 2 того ж Закону колективний договір укладається на підприємстві, в установі, організації, а також з фізичною особою, яка використовує найману працю. Аналогічні положення містяться у статті 11 КЗпП України, а також статті 65 Господарського кодексу України.
Відповідно до статті 5 Закону № 3356-ХІІ умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.
Статтею 17 КЗпП та статтею 9 Закону № 3356-ХІІ визначено, що колективний договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у ньому. Після закінчення строку чинності колективний договір продовжує діяти до того часу, поки сторони не укладуть новий або не переглянуть чинний, якщо інше не передбачено договором. Колективний договір зберігає чинність у разі зміни складу, структури, найменування роботодавця, від імені якого укладено цей договір. Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.
Стаття 47 КЗпП визначає, що роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Статтею 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Відповідно до частини першої статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Статтею 117 ЦПК України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Отже, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Таким чином, у день звільнення працівника роботодавець зобов'язаний провести з ним повний розрахунок, виплативши всі суми, що належать йому від підприємства, зокрема, заробітну плату, вихідну допомогу, компенсацію за невикористану відпустку, оплату за час тимчасової непрацездатності тощо. Невиконання такого обов'язку тягне відповідальність у вигляді стягнення з нього на користь працівника середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Так, пунктом 5.3 колективного договору АТ «НАК «Нафтогаз України» передбачено виплату працівнику вихідної допомоги у разі звільнення у зв'язку з виходом на пенсію та її розмір, який залежить від стажу роботи в нафтогазовій галузі.
Відповідно до п. 2.3.3. трудового договору №388 від 28 січня 2020 року, укладеного між АТ «Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» та ОСОБА_1 , визначено, що роботодавець зобов'язується забезпечувати працівнику оплату праці у визначені колективним договором НАК «Нафтогаз України» строки, порядку та у розмірі, визначеному цим трудовим договором.
Пунктом 4.10 трудового договору визначено, що у разі звільнення у зв'язку з виходом працівника на пенсію йому виплачується грошова допомога у розмірі, встановленому колективним договором компанії, але не більше ніж 5 посадових окладів працівника.
Відповідно до положень вказаного пункту трудового договору одержання працівником грошової допомоги у разі звільнення у зв'язку з виходом на пенсію не передбачає будь-яких умов та обмежень, натомість розмір такої допомоги корелюється колективним договором.
Згідно п. 5.3 колективного договору АТ «НАК «Нафтогаз України» передбачено виплату працівнику вихідної допомоги у разі звільнення у зв'язку з виходом на пенсію та її розмір, який залежить від стажу роботи в нафтогазовій галузі.
Таким чином,зазначення у пункті 4.10 трудового договору словосполучення «але не більше ніж 5 посадових окладів працівника» не може бути розцінене як непогодження сторонами розміру виплати грошової допомоги, оскільки відповідне зазначення є лише застереженням щодо гранично можливого розміру виплати у разі визначення колективним договором більшого розміру грошової допомоги.
Надавши оцінку вказаним положенням трудового та колективного договорів, колегія суддів вважає, що при звільненні ОСОБА_1 підлягала до виплати передбачена п. 4.10 трудового договору грошова допомога у розмірі не більше ніж 5 посадових окладів працівника, тобто не більше 5 053 720,00 грн. Колективним договором розмір грошової допомоги, яка передбачена трудовим договором, не визначений, тому відповідач мав сплатити позивачеві при його звільненні з роботи грошову допомогу у розмірі не більше ніж 5 посадових окладів позивача, чого товариством зроблено не було.
З урахуванням зазначеного, оскільки АТ «НАК «Нафтогаз України» не здійснило повний розрахунок з ОСОБА_1 у день його звільнення, у АТ «НАК «Нафтогаз України» виник перед позивачем обов'язок щодо сплати середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні відповідно до положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другійстатті 78 ЦПК Українипередбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першоїстатті 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Так, відповідно до довідки АТ «НАК «Нафтогаз України» про середню заробітну плату №17-17КІ від 23 лютого 2024 року, наданої суду АТ «НАК «Нафтогаз України», середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складає 49 038,32 грн.
Середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за шість місяців, становить
6 374 981,60 грн (49 038,32 грн х 130, де 49 038,32 грн - середньоденна заробітна плата, 130 - кількість робочих днів за шість місяців), саме такий розрахунок відповідає вимогам Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.
При цьому колегія суддів зазначає, що вказаний позивачем розмір середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні у сумі 7 958 837,88 грн ОСОБА_1 обраховував, виходячи із суми його двох посадових окладів та кількості календарних днів за шість місяців, що суперерчить вимогам Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.
Отже, на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи, проаналізувавши і оцінивши докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, ураховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи у ході її перегляду, колегія суддів дійшла висновку про часткову обгрунтованість заявлених ОСОБА_2 позовних вимог.
Разом з тим, перевіряючи дотримання ОСОБА_1 строку звернення до суду зі вказаним трудовим спором, колегія суддів зазначає наступне.
Так, у справі яка переглядається апеляційним судом встановлено, що згідно до ст. ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. У справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (ст.116)
Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений ст. 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку.
Строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Передбачений ст. 233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Пункт 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Тобто він втілює «право на суд», яке, згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розпочати провадження в суді за цивільним позовом та отримати його вирішення (наприклад, п. 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», п. 50 рішення у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», п. 52 рішення у справі «Меньшакова проти України»).
Виходячи з аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо застосування пункту 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в аспекті «права на суд», тлумачення статті 233 КЗпП України, суд робить висновок, що початок перебігу строку звернення особи для захисту порушених законних прав та інтересів у сфері трудових правовідносин слід обчислювати від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про обставини порушення її прав, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Відповідно достатті 234 КЗпП Україниу разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу суд може поновити ці строки.
Так, у статті 234 КЗпП Українине передбачається переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першійстатті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об'єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
Поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення. Вирішуючи, чи з поважних причин пропущено певний процесуальний строк, суд у кожному конкретному випадку оцінює сукупність обставин на свій розсуд (постанови Верховного Суду від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22, від 29 червня 2021 року у справі № 588/1672/18, від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 тощо).
У справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі.
Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «ex officio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19), від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20 (провадження № 61-18714св20), від 22 січня 2025 року у справі №757/5467/21 (провадження № 61-15004св24).
Установлено, що позивача було звільнено 30 грудня 2022 року. Довідку про його доходи, з якої вбачається наявність/відсутність заборгованості, позивач отримав у січні 2023 року.
Із вказаною позовною заявою до суду ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2023 року.
Таким чином, колегією суддів встановлено, що право на захист порушених прав у позивача виникло з моменту отримання довідки про його доходи, однак до суду із цим позовом ОСОБА_1 звернувся у листопаді 2023 року, тобто більше ніж через сім місяців після отримання довідки про його доходи, з якої йому стало відомо про наявність/відсутність заборгованості, та не надав доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку на звернення до суду із цим позовом. Клопотання про поновлення пропуску строку звернення до суду із даними позовними вимогами суду не подавав, причин поважності пропуску цього строку суду не зазначав. Доказів того, що він не мав реальної можливості звернутися з цим позовом у межах строку визначеного законом позивач суду не надав.
Врахувавши наведені обставини колегія суддів дійшла висновків про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв'язку із пропуском ним строку звернення до суду за вирішенням цього трудового спору.
Колегія суддів зауважує, що конституційне право на судовий захист є невідчужуваним та непорушним, однак законодавець встановив чіткі темпоральні межі для реалізації такого права. Подібні процесуальні рамки покликані збалансувати інтереси сторін у справі, а також слугують однією з запорук дотримання принципу правової визначеності у судовому процесі.
Сторона позивача не була обмежена у праві на оскарження судового рішення, як і не була обмежена у праві довести суду наявність поважних причин пропуску строку, однак таким правом не скористалась.
Отже, правила, які регламентують етапи і терміни подачі заяви на судовий розгляд спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і відповідність нормам, а саме, принципу правової визначеності (Кан'єте де Гоньі проти Іспанії,§ 36).
Право доступу до суду не є абсолютним: воно може підлягати обмеженням, застосування яких допускається в порядку презумпції, оскільки таке право, з огляду на сам його характер, потребує державного регулювання. Право на доступ до суду може бути предметом правомірних обмежень … Застосування строків покликане забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (Стаббінґс та інші проти Сполученого Королівства, §§ 51-52).
Як підсумок, право на доступ до правосуддя правомірно обмежене правилами судової процедури, котрі покликані дисциплінувати суб'єктів правовідносин та запобігти безладному рухові у судовому процесі, натомість безпідставне поновлення процесуального строку є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Твердження ОСОБА_1 про те, що між ним та відповідачем виникли договірні відносини, а тому вони регулюються і нормами цивільного законодавства і на них розповсюджується позовна давність, перебіг якої переривався поданням позову у справі № 761/9640/23, є помилковими, з огляду на таке.
У постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 5023/2756/11 Верховний Суд звертав увагу, строки передбачені статтею 233 КЗпП Українине є строками позовної давності, що регулює ЦК України, і застосовуються судом незалежно від наявності заяви зацікавленої сторони.
Строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється за правилами, визначеними нормами статті 233 КЗпП України. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України) (див., зокрема: постанови Верховного суду: від 02 грудня 2020 року у справі № 751/1198/18, від 03 жовтня 2022 року у справі № 204/1724/20, від 26 жовтня 2022 року у справі № 757/62971/19-ц, від 16 листопада 2022 року у справі № 240/19150/20, від 09 травня 2023 року у справі № 398/1985/22).
Судова практика щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах є сталою та сформованою, а тому зазначене не потребує додаткового доведення, оскільки є різними інститутами права, так як переривання та інше, що передбачене нормами ЦК України не застосовується до трудових спорів.
При цьому позивач не довів необхідності застосування до спірних правовідносин зазначених норм матеріального права, які визначають різні підстави та порядок застосування різних строків (строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів та наслідки спливу позовної давності), у їх системному взаємозв'язку.
Ураховуючи те, що строк є проміжком часу, протягом якого може бути здійснена певна дія, а положеннястатті 233 КЗпП Україниє імперативними та передбачають конкретний строк звернення до суду, тому у зв'язку з недотримання позивачем вимог, передбачених статтею 233 КЗпП Українищодо строку звернення до суду, суд апеляційної інстанції відмовляє ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Щодо тверджень АТ «НАК «Нафтогаз України» про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було подано клопотання про залишення позову без розгляду, оскільки у провадженні Шевченківського районного суду міста Києва вже є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Зазначив, що з огляду на зміст позовної заяви ОСОБА_1 обґрунтовує свій позов тим, що 30.12.2022 він був звільнений із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 К3пП у зв?язку з виходом на пенсію. Згідно п.4.10. Трудового договору встановлено, що у разі звільнення у зв?язком з виходом працівника на пенсію йому виплачується грошова допомога у розмірі встановленому колективним договором компанії, але не більше 5 посадових окладів працівника. Вказана виплата у зв?язку з виходом на пенсію, на думку ОСОБА_1 , здійснена не була, з огляду на це він просить стягнути з НАК «Нафтогаз України» вказану заборгованість та середньо місячну заробітну плату за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому, звертав увагу суду, що у провадженні Шевченківського районного суду міста Києва вже була справа №761/9640/23 (суддя Притула Н. Г.) із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Отже відповідач вказує на те, що у справі №761/9640/23 вже вирішено по суті тотожний спір за позовом ОСОБА_1 до НАК «Нафтогаз України» про стягнення грошової допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК Українисуд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Закриття провадження у справі можливе лише за умови, якщо рішення, що набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто співпадають сторони, предмет і підстави позовів.
У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення, а підстава - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При визначенні підстави позову як елементу його змісту суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права.
Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності.
Для застосування підстави закриття провадження у справі, передбаченої пунктом 3 частини першоїстатті 255 ЦПК України, необхідна одночасна наявність трьох складових: тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову, тобто коли позови повністю співпадають за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.
Зазначена підстава для закриття провадження у справі спрямована на усунення випадків повторного вирішення судом тотожного спору, який вже розглянуто і остаточно вирішено по суті, оскільки після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №761/7978/15-ц зазначено, що необхідність застосування пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України).
За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.
У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).
Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасно зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстави позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15).
Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 640/9380/19, від 31 січня 2022 року у справі № 569/9506/21, від 07 вересня 2023 року у справі № 750/9187/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 669/417/22, від 14 серпня 2024 року у справі № 161/19349/23.
Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
У рішеннях Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Brumarescu v. Romania» (Брумареску проти Румунії) констатовано існування усталеної практики щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Із матеріалів справи вбачається, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 03 серпня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року, у справі № 761/9640/23відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до АТ «НАК «Нафтогаз України» про стягнення грошової допомоги при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Вказане рішення набрало законної сили 16 квітня 2024 року.
Звертаючись до суду з даним позовом (справа № 761/9640/23), ОСОБА_1 посилався на те, що йому при звільненні не була виплачена грошова допомога у зв'язку з виходом на пенсію у розмірі 8 посадових окладів, як передбачено умовами п.5.3.2 Колективного договору. При цьому, зазначав, що п.4.10 Трудового договору суперечить нормам Колективного договору та вважав, що підлягають застосуванню саме умови Колективного договору.
У справі, яка переглядається судом апеляційної інстанції (№ 761/40652/23) ОСОБА_1 посилається на те, що при його звільненні АТ «НАК «Нафтогаз України» не виконало вимоги трудового договору та не виплатило грошову допомогу у зв'язку з виходом на пенсію у розмірі 5 посадових окладів, передбачену п. 4.10 трудового договору, у зв'язку з чим просив стягнути з відповідача грошову допомогу в розмірі 5 053 720,00 грн., а також середній заробіток за час затримки повного розрахунку на підставі положень ст.ст. 116, 117 КЗпП України в розмірі 7 958 837,88 грн.
Так, суд апеляційної інстанції, порівнявши сторони, предмет та підстави спору у справі № 761/9640/23 та у справі № 761/40652/23, дійшов висновку про те, що у наведених справах є тотожними сторони та предмет спору, однак не є тотожними підстави даних позовів.
Установивши вказані обставини, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК Україниз посиланням на наявність судового рішення у справі № 761/9640/23, яке набрало законної сили, як таке, що ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав, оскільки підстави у справі, яка переглядається та у справі №761/9640/23 не є тотожними.
Відповідно до п. 2 ч. 1ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право змінити рішення.
Відповідно до п. 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Ураховуючи викладене, та встановлені обставини по справі, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно відмовив позивачу у задоволенні позовних вимог, однак навів невірні мотиви такої відмови. А тому колегія суддів вважає, що рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року необхідно змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, з наведених вище підстав.
Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду по суті спору.
Питання щодо розподілу судових витрат, пов'язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції, суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.
Судові витрати позивача по сплаті судового збору за подання позову та апеляційної скарги на рішення суду не підлягають відшкодуванню відповідачем, оскільки у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 21 листопада 2025 року.
Судді
Л. Д. Поливач
А. М. Стрижеус
О. І. Шкоріна