24 листопада 2025 р. Справа № 520/1710/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.04.2025, головуючий суддя І інстанції: Бідонько А.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, по справі № 520/1710/25
за позовом ОСОБА_1
до Державної установи «Качанівська виправна колонія (№54)»
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 , апелянт) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної установи «Качанівська виправна колонія №54» (далі- відповідач, ДУ «Качанівська виправна колонія №54»), в якій просила:
- визнати протиправною бездіяльність ДУ «Качанівська виправна колонія №54» щодо непроведення з ОСОБА_1 остаточного розрахунку при звільненні в день її звільнення.
- зобов'язати ДУ «Качанівська виправна колонія №54»нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 135066,06 грн.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 04.04.2025 по справі № 520/1710/25 адміністративний позов ОСОБА_1 до ДУ «Качанівська виправна колонія №54» про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність ДУ «Качанівська виправна колонія №54» щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Зобов'язано ДУ «Качанівська виправна колонія №54» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 70033,60 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції в частині визначеної судом суми виплат у розмірі 70033,60 грн, позивач подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила його скасувати у вказаній частині та ухвалити нове судове рішення, яким визначити належну позивачу суму виплат в порядку ст. 117 Кодексу законів про працю України (далі-КЗпП України), врахувавши при цьому необхідність розмежування застосування редакцій ст. 117 КЗпП України до періоду затримки розрахунку при звільненні до та після 19.07.2022; належний показник середньоденної заробітної плати за два останні місяці перед звільненням, а також визначивши чіткий шестимісячний період затримки у денному еквіваленті в межах позовного періоду з 19.07.2022 по дату остаточного розрахунку.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, позивач, посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.12.2024 по справі № 440/6856/22, вказує, що в даній справі період затримки розрахунку при звільненні варто ділити на 2 частини: за частину періоду затримки з дати звільнення позивача по 18.07.2022 середній заробіток підлягає врахуванню за весь період, однак, з урахуванням принципу співмірності; за решту періоду затримки з 19.07.2022 по дату остаточного розрахунку середній заробіток обмежено шістьма місяцями, без урахування принципу співмірності.
Разом з цим, як вказує апелянт, суд першої інстанції, застосував до спірних правовідносин лише нині чинну редакцію ст.117 КЗпП, не здійснивши належного розмежування періоду затримки розрахунку при звільненні від редакцій ст. 117 КЗпП, обмеживши період затримки виключно шістьма місяцями та не надавши оцінки наведеному у позові обрахунку суми виплат в порядку ст.117 КЗпП за частину позовного періоду з дати звільнення позивача по 18.07.2022 - останній день чинності ст.117 КЗпП в редакції до змін, внесених ЗУ № 2352-ІХ від 01.07.2022.
Також вказує, що суд першої інстанції, скоригував шестимісячний період затримки з розрахованих позивачем 180 днів до 182 днів затримки (зазначено у формулі обрахунку суми виплати), при цьому по тексту рішення судом вказано про 184 дні затримки. У зв'язку з чим, незрозумілим для позивача є застосування судом у формулі обрахунку присуджених позивачу сум періоду затримки саме у 182 дні.
Також апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції, що згідно довідки перерахунку грошового забезпечення на виконання рішення по справі № 520/35278/23 з сумами заборгованості та довідки про грошове забезпечення до перерахунку, належне грошове забезпечення позивача за два останніх місяці перед звільненням складає: (11,736,40 грн. (ГЗ, що було до перерахунку) +2855,57 грн. (донараховано)) х 2 = 29 183,94 грн. Отже, середньоденна заробітна плата позивача за два останні місяці перед звільненням складає 478,43 грн. Разом з цим, суд першої інстанції з довідки про доходи (а.с.15) встановив суму грошового забезпечення на рівні 23472,8 грн та, розділивши її на 61 календарний день вказав, що середньоденна заробітна плата становить 384,8 грн. Тобто, суд не врахував факт донарахування позивачу грошового забезпечення на виконання рішення суду по справі № 520/35278/23, взявши до уваги первинні неналежні суми грошового забезпечення, яке обраховувалось за нормами 2018 року та не за механізмом первинної редакції п. 4 постанови КМУ № 704, право на що позивач підтвердив в судовому порядку.
Відповідач правом на подання відзиву не скористався.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та відповідно до ст.308 КАС України в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходила службу у державній установі "Качанівська виправна колонія №54" та наказом від 10.12.2021 №449/ОС-21 її було звільнено 31 грудня 2021 відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" з посади заступника чергового помічника начальника установи відділу нагляду і безпеки.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 по справі № 520/35278/23, яке набрало законної сили 02.08.2024, зобов'язано Державну установу "Качанівська виправна колонія №54" здійснити позивачу перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди: з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 14.11.2019 №294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 1 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2021 року по 10.12.2021 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України від 15.12.2020 №1082-IX "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.
На виконання вказаного рішення відповідно до платіжної інструкції №681 року позивачу виплачені кошти у сумі 46270,17 грн.
Позивач, вважаючи бездіяльність щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправною, звернулася до суду з цим позовом.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з наявності у позивача права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за 6 місяців у розмірі 70003,60 грн згідно зі статтею 117 КЗпП України у редакції, яка діяла після 19 липня 2022 року.
З метою належного захисту порушеного права позивача, суд вважав за необхідне зобов'язати ДУ «Качанівська виправна колонія №54» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 70033,60 грн.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційних скарг, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України (рішення підлягає перегляду в частині відмови у задоволенні позову), колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною 4 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі-Положення №1153/2008), після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до частини 3 статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Колегія суддів зазначає, що спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв'язку з затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
У рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України ( далі- КЗпП України), у якому визначені основні трудові права працівників.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Ця позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17, від 16.07.2020 у справі № 400/2884/18.
Відтак, оскільки нормами спеціального законодавства стосовно військовослужбовців не врегульовано питання строків проведення повного розрахунку при звільненні зі служби, а також не встановлено правових наслідків недотримання такого строку, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції з приводу застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до частини 1 статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на дату звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Частиною 1 статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних відносин) визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Частиною 2 статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на дату виникнення спірних відносин) передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Водночас Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ) положення статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Закон №2352-ІХ і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.
Предметом апеляційного перегляду у цій справі є правомірність та розмір стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу належних сум при звільненні.
Матеріалами справи підтверджено, що позивача звільнено зі служби в ДУ «Качанівська виправна колонія № 54» 31 грудня 2021 року (а.с. 8).
Стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП України в цій справі пов'язане з несвоєчасною виплатою позивачу (у зв'язку зі звільненням) грошового забезпечення, розрахованого за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого ЗУ від 14.11.2019 №294-IX "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 1 січня 2020 року ЗУ від 15.12.2020 №1082-IX "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії у розмірі 46 270,17 грн.
Зазначену суму відповідач виплатив лише 26.12.2024 на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 по справі № 520/35278/23.
Суд першої інстанції під час розгляду цієї справи фактично підтвердив право позивача на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні згідно зі ст.117 КЗпП України, але необґрунтовано відмовив позивачу у задоволенні його позову в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.01.2021 (наступний день після звільнення) по 25.06.2024 (день, що передує початку шестимісячного періоду, за який суд перший інстанцій присудив позивачу спірну виплату).
Висновок суду в цій частині не відповідає приписам закону та встановленим обставинам справи, тому судове рішення в цій частині підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про задоволенню позову ОСОБА_1 в цій частині.
Колегія суддів зауважує, що задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 117 КЗпП України в редакції, чинній з 19.07.2022, якою обмежено строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями.
Надаючи оцінку вказаним висновкам суду першої інстанції, колегія судді звертає увагу на таке.
Так, спірним у цих правовідносинах є період з 01.01.2022 (перший день після звільнення) до 25.12.2024 року (останній день перед остаточним розрахунком).
Колегія суддів зазначає, що на час звільнення позивача зі служби, стаття 117 КЗпП України не передбачала жодного обмеження періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
На час проведення з позивачем повного розрахунку - 26.12.2024 та на день звернення до суду з цим позовом, стаття 117 КЗпП України встановлює обмеження щодо максимального строку затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком - у шість місяців.
Суд першої інстанцій під час вирішення цього спору керувався приписами статті 117 КЗпП України лише у редакції, яка діяла після набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Колегія суддів вважає, що для ефективного захисту порушених прав позивача, при вирішенні спірних правовідносин необхідно врахувати останню правову позицію Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.12.2024 по справі № 440/6856/22, сформовану щодо застосування положень статті 117 КЗпП України в редакції, яка діяла до 19.07.2022, та після цієї дати при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
У вищенаведеній постанові, Судова палата зазначила, що аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону від 20.12.2005 № 3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і задля уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах.
Також необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, судова палата вважала, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 2352-IX, не є можливим.
Зважаючи на наведене, Судова палата вважала за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22, у якій зроблено протилежний висновок щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону № 2352-IX.
Відступаючи у цій справі від висновків Верховного Суду, які викладено у вказаній постанові, Судова палата зазначила, що відповідно до сформованої практики такий перелік судових рішень не є вичерпним.
За висновком Судової палати, у разі якщо спірний період стягнення середнього заробітку охоплюється періодом до набрання чинності Законом № 2352-ІХ (19 липня 2022 року) і після цього, такий період умовно варто поділити на 2 частини та враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, та приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
При цьому, на виконання норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат.
Застосовуючи наведений підхід Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що у цій справі період з 01.01.2022 до 18.07.2022 включно (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19.07.2022 по 25.12.2024 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Отже, для належного і ефективного способу захисту позивача колегія суддів вважає за необхідне визначити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає стягненню враховуючи два періоди, а саме, з 01.01.2022 по 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 25.12.2024.
Сума, яку постановив стягнути суд першої інстанції, визначена без урахування наведеного, у зв'язку з чим висновки суду першої інстанції щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, є помилковими.
Вирішення питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як зазначалось вище, днем звільнення позивача зі служби є 30.12.2021, тобто двома попередніми місяцями перед звільненням є жовтень 2021 (31 календарний день) та листопад 2021 (30 календарних днів).
З наявної в матеріалах справи довідки про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за 2020-2021 роки (а.с. 15) вбачається, що розмір грошового забезпечення позивача у жовтні 2021 року становив 11 736,40 грн, в листопаді 2021 року - 11 736,40 грн.
Таким чином, загальний розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 в жовтні та листопаді 2021 року становив 23 472,80 грн.
Отже, розмір середньоденної заробітної плати позивача становить 384,80 грн (23 472,80 грн/61 день).
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта щодо необхідності врахування при визначенні розміру її середньоденної заробітної плати донарахованого на виконання рішення суду по справі № 520/35278/23 грошового забезпечення, зокрема, у жовтні-листопаді 2021 року (2855,57 грн за кожен місяць), внаслідок якого, за твердженням апелянта, розмір середньоденної заробітної плати становить 478,43 грн, а не 384,80 грн, з огляду на таке.
Так, абзацами 3, 4 пункту 2 Розділу ІІ «Період, за яким обчислюється середня заробітна плата» Порядку № 100 передбачено, що працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку, матеріальна (грошова) допомога. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Тобто, з аналізу наведених норм слідує, що при визначенні розміру середньої заробітної плати слід враховувати саме виплати, отримані працівником за останні два місяці роботи, що передують, зокрема, звільненню.
У зв'язку з чим, враховуючи, що за два останні місяці перед звільненням ОСОБА_1 було виплачено грошове забезпечення у розмірі 11 736,40 грн за кожен місяць відповідно, без врахування донарахованих на виконання судового рішення сум, розмір середньоденної заробітної плати позивача слід визначати без додавання таких виплат.
З урахуванням правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та підтриманої Верховним Судом в постановах від 20.02.2025, від 05.09.2025 по справі №200/5212/23 колегія суддів зазначає, що при вирішенні питання про визначення розміру суми середнього заробітку, яка підлягає стягненню на користь позивача за затримку розрахунку у період з 17.05.2022 по 18.07.2022, слід взяти до уваги такі фактори, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат, обставини, за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Відповідні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Беручи до уваги розмір грошового забезпечення належного позивачу при звільненні, відносно загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат, колегія суддів вважає правильним застосування принципу співмірності та відповідно зменшення суму відшкодування працівнику заробітку за час затримки розрахунку.
Як зазначалось вище, при звільненні ОСОБА_1 (30.12.2021) відповідачем виплачено грошове забезпечення в неповному обсязі. Сума недоплати становить 46 270,17 грн, яку, на виконання рішення суду позивачу було виплачено 26.12.2024 року, тобто поза межами строку, встановленого ст.116 КЗпП України.
Враховуючи дату звільнення позивача зі служби (30.12.2021) та дату набрання чинності нової редакції статті 177 КЗпП України (19.07.2022), період затримки розрахунку при звільненні з 01.01.2022 по 18.07.2022 становить 199 днів.
З наявної в матеріалах справи довідки про нараховане та виплачене грошове забезпечення ОСОБА_1 (а.с. 15) колегією суддів встановлено, що при звільненні позивачу було виплачено 17 441,40 грн, при цьому, виплачена на виконання судового рішення недоплачена сума грошового забезпечення при звільненні складає 46 270,17 грн, тобто загальна сума належних позивачу виплат при звільненні повинна становити 63 711,57 грн (17 441,40 грн + 46 270,17 грн).
Таким чином, недоплачена сума належного позивачу грошового забезпечення при звільненні 46 270,17 грн у процентному виразі дорівнює 72,62 % від 63 711,57 грн.
Беручи до уваги розмір грошового забезпечення належного позивачу при звільненні, відносно загального розміру належних позивачеві при звільненні виплат, колегія суддів вважає правильним застосування принципу співмірності та відповідно зменшення суму відшкодування працівнику заробітку за час затримки розрахунку.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, виходячи з того, що середній заробіток за 199 днів затримки виплати перерахованого грошового забезпечення (за період з 01.01.2022 по 18.07.2022) склав 76575,20 грн (199 х 384,80 грн), та враховуючи принцип справедливості та співмірності, колегія суддів прийшла до висновку, що виплаті на користь позивача за період затримки розрахунку з 01.01.2022 по 18.07.2022 підлягають кошти у сумі 33 608,64 грн (72,62% від 46270,17 грн).
Щодо розрахунку середнього заробітку за період з 19.07.2022 до 25.12.2024 колегія суддів зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законодавчі зміни, внесені Законом № 2352-IX
Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми вбачається, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
Як було зазначено вище, Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
Колегія суддів вважає, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23.
Отже, колегія суддів вважає, що під час визначення суми середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 19.07.2022 по 25.12.2024 необхідно врахувати обмеження періоду стягнення шістьма місяцями, запроваджене статтею 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-ІХ), що становить 184 календарних дні (з 19.07.2022 по 18.01.2023) та застосувати принцип співмірності.
Колегія суддів дійшла висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, буде стягнення середнього заробітку з відповідача за несвоєчасний розрахунок при звільненні за вказаний період у розмірі 51 417,28 грн. (384,80 грн. х 184 календарних дні х 72,62%).
Таким чином, зважаючи на висновки, висловлені у постанові Верховного Суду від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 01.01.2022 по 25.12.2024 становить 85 025,92 грн (33 608,64 грн + 51417,28 грн), а не 70033,6 грн , як помилково зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає за необхідне скасувати судове рішення у зв'язку з неправильним застосуванням судом першої інстанції положень ст.117 КЗпП України до спірних правовідносин та помилковим розрахунком судом суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України»(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені всі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, є, зокрема, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Згідно з ч. 2 ст. 317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції під час розгляду позовних вимог ОСОБА_1 неправильно застосував положення ст.117 КЗпП України до спірних правовідносин, без урахування правової позиції Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного Суду, викладеної у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22, та, як наслідок, неправильно розрахував суму середнього заробітку, яку відповідач зобов'язаний сплатити ОСОБА_1 у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні, тому судове рішення підлягає скасуванню в частині зобов'язано ДУ «Качанівська виправна колонія №54» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 70033,60 грн. з ухваленням в цій частині нового судового рішення про зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні в сумі 85 025,92 грн.
Керуючись ч. 4 ст. 241, ст. ст. 243, 250, 308, 311, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 4 квітня 2025 року по справі № 520/1710/25 - скасувати в частині зобов'язання Державної установи «Качанівська виправна колонія №54» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби у розмірі 70033,60 грн.
Ухвалити постанову, якою в скасованій частині позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Зобов'язати Державну установу «Качанівська виправна колонія №54» ((пров. Вишневий, буд. 16,м. Харків,61124, код ЄДРПОУ 08564564) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 85 025 (вісімдесят п'ять тисяч двадцять п'ять) гривень 92 копійки.
В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 4 квітня 2025 року по справі №520/1710/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Л.В. Любчич
Судді О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк