Справа № 161/19365/25 Головуючий у 1 інстанції: Мазур Д. Г.
Провадження № 22-ц/802/1267/25 Доповідач: Матвійчук Л. В.
20 листопада 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Матвійчук Л. В.,
суддів - Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,
з участю секретаря судового засідання - Губарик К. А.,
представників позивача - Дмитришина Л. І., Климків Л. Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Громадської організації «Молодіжний центр «Семиярусна Гора» до Луцької міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «Містобудконцепт» про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди землі за апеляційною скаргою позивача Громадської організації «Молодіжний центр «Семиярусна Гора» на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 вересня 2025 року
У вересні 2025 року Громадська організація «Молодіжний центр «Семиярусна Гора» (далі - ГО «МЦ «Семиярусна Гора») звернулася до суду із зазначеним позовом до Луцької міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю «Містобудконцепт» (далі - ТОВ «МБК») та у своїх вимогах просила суд визнати незаконним та скасувати рішення Луцької міської ради від 24 квітня 2024 року № 58/44 «Про надання ТОВ «МБК» на умовах оренди земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлово-офісного комплексу (03.15) на вул. Кафедральній, 13 у м. Луцьку» та визнати недійсним договір оренди землі від 25 липня 2024 року, укладений між Луцькою міською територіальною громадою та ТОВ «МБК».
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 вересня 2025 року у відкритті провадження за позовом ГО «МЦ «Семиярусна Гора» відмовлено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, представник позивача ГО «МЦ «Семиярусна Гора» Климків Л. Я. подала апеляційну скаргу, в якій просила її скасувати як незаконну і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
На переконання скаржника, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у цій справі. Суд не звернув уваги на те, що ухвалою Господарського суду Волинської області від 23 червня 2025 року, залишеною без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 вересня 2025 року, у відкритті провадження за позовом ГО «МЦ «Семиярусна Гора» у цій справі було відмовлено. Тому неприпустимою є ситуація, коли суд повторно відмовляє у відкритті провадження з мотивів порушення предметної юрисдикційності спору. У таких випадках, як зазначала Велика Палата Верховного Суду, саме непослідовність судів порушує право особи на судовий захист, і тому справа має бути розглянута тією юрисдикцією, до якої остаточно спрямовано позивача. У цій справі непослідовність суду першої інстанції як національного суду створила ГО «МЦ «Семиярусна Гора» перешкоди у реалізації права на судовий захист. Оскільки станом на дату звернення громадської організації із позовом до Луцького міськрайонного суду Волинської області вже була наявна постанова апеляційного господарського суду в аналогічній справі (з тим самим предметом, підставами позову та до тих самих відповідачів), яка набрала законної сили та стала остаточною, позивач був позбавлений можливості реалізувати своє право на доступ до суду за правилами господарського судочинства. Отже, суд першої інстанції направив позивача до суду, який вже відмовив йому у відкритті провадження за позовом з тим самим предметом, підставами та до тих самих відповідачів. З урахуванням позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 10 серпня 2022 року у справі № 511/2683/17, позивач вже не може звертатися до господарського суду з тим самим позовом.
Відзивів на апеляційну скаргу відповідачі не подали.
Представники відповідачів Луцької міської ради, ТОВ «МБК», будучи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини неявки апеляційний суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляли.
Колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності представників відповідачів згідно з вимогами ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи.
Згідно із частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представників позивача, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувану ухвалу суду належить скасувати і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, виходячи з таких мотивів.
З матеріалів справи вбачається, що ГО «МЦ «Семиярусна Гора» звернулася до суду із позовом до Луцької міської ради, ТОВ «МБК» про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору оренди землі.
Оскаржуваною ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 вересня 2025 року у відкритті провадження за позовом ГО «МЦ «Семиярусна Гора» відмовлено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України.
Разом з тим, раніше ухвалою Господарського суду Волинської області від 23 червня 2025 року, залишеною без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 вересня 2025 року, відмовлено у відкритті провадження за позовом ГО «МЦ «Семиярусна Гора» з таким самим предметом, підставами та до тих самих відповідачів.
Відмовляючи у відкритті провадження за позовом ГО «МЦ «Семиярусна Гора» на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України у цій справі, суд першої інстанції виходив з того, що спір виник між суб'єктами господарювання (трьома юридичними особами), а нормами ЦПК України не передбачений порядок вирішення заявлених спірних відносин між зазначеними суб'єктами, тому вважав, що за суб'єктним складом сторін та сутністю спору вказана справа підлягає розгляду господарськими судами у порядку, визначеному нормами ГПК України.
Апеляційний суд не погоджується із таким висновком суду, враховуючи наступне.
Згідно із ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за ч. 1 ст. 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Разом з тим, відповідно до ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначені ст. 20 ГПК України. Зокрема, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, а також коли належність справ до юрисдикції господарських судів прямо передбачено положеннями законодавства.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 910/8729/18 (провадження № 12-294гс18) визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, та спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 серпня 2019 року у справі № 646/6644/17 (провадження № 14-352цс19) зроблено висновок про те, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду подібних справ визначальним є характер правовідносин, з яких виник спір. Суб'єктний склад спірних правовідносин є формальним критерієм, який має бути оцінений належним судом.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадські об'єднання» громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів; за організаційно-правовою формою воно утворюється як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
Статут громадського об'єднання, зокрема, має містити відомості про мету (цілі) та напрями його діяльності; повноваження керівника, вищого органу управління, інших органів управління громадського об'єднання, порядок їх формування та зміни складу, термін повноважень, а також порядок визначення особи, уповноваженої представляти громадське об'єднання, та її заміни (для громадських об'єднань, що не мають статусу юридичної особи) (ст. 11 Закону України «Про громадські об'єднання»).
Частиною 2 ст. 21 цього Закону встановлено, що громадське об'єднання зі статусом юридичної особи наділено правами бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об'єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об'єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об'єднанням включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Отже, засновники (учасники) громадського об'єднання зі статусом юридичної особи наділяють таке об'єднання певними повноваженнями (компетенцією), що не виключає делегування йому функцій представництва для захисту їхніх прав та інтересів у правовідносинах із третіми особами, в тому числі щодо судового захисту.
Як убачається зі змісту позовної заяви, ГО «МЦ «Семиярусна Гора» звернулася до суду з позовом у цій справі на захист прав та інтересів її членів та мешканців м. Луцька, зокрема інтересу щодо збереження і недопущення руйнування виявленого об'єкта культурної спадщини «Луцьк-5», з вимогами про визнання незаконним та скасування рішення Луцької міської ради від 24 квітня 2024 року № 58/44 «Про надання ТОВ «МБК» на умовах оренди земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлово-офісного комплексу (03.15) на вул. Кафедральній, 13 у м. Луцьку» та визнання недійсним договору оренди землі від 25 липня 2024 року, укладеного між Луцькою міською територіальною громадою та ТОВ «МБК». Отже, у зазначеному спорі позивач у статусі громадської організації захищає не власні інтереси, як юридичної особи, а фактично діє в інтересах фізичних осіб - членів ГО «МЦ «Семиярусна Гора» та представляє їхні інтереси в суді на підставі Закону України «Про охорону культурної спадщини» (ст. 11), Закону України «Про містобудування» (ст. 5), «Про архітектурну діяльність» (ст. 25), Закону України «Про громадські об'єднання» (статті 11, 21), а також відповідно до статутних завдань такої організації (пункти 3.1., 3.2. статуту).
Отже, між ГО «МЦ «Семиярусна Гора» та відповідачами, рішення про надання на умовах оренди спірної земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлово-офісного комплексу та договір оренди цієї землі яких оскаржуються фізичними особами, які об'єдналися у ГО «МЦ «Семиярусна Гора» задля захисту своїх законних прав і свобод, інтересів, зокрема у сфері охорони культурної спадщини, відсутні господарські правовідносини, наявність яких є визначальним при віднесенні спору між юридичними особами до компетенції господарських судів.
Наведене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 904/6125/20 (провадження № 12-27гс21), згідно з яким позивач як громадська організація, представляючи інтереси своїх членів - фізичних осіб, помилково визначив належність цього спору до господарської юрисдикції з посиланням на відповідність його суб'єктного складу вимогам ст. 4 ГПК України. Позов у цій справі подано громадською організацією в інтересах фізичних осіб задля захисту їх законних прав і свобод, інтересів у сфері охорони культурної спадщини, тобто в інтересах фізичних осіб, які є членами громадської організації позивача, а не на захист його власних інтересів як юридичної особи.
Аналізуючи характер правовідносин, з яких виник спір у зазначеній справі, Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що спірні правовідносини виникли між фізичними особами, які, стверджуючи про заподіяння їм матеріальних збитків та моральної шкоди за результатами господарської діяльності відповідачів - юридичних осіб, уповноважили на представництво своїх інтересів створену ними громадську організацію. У зазначеному спорі громадська природоохоронна організація, звернувшись з позовом до відповідачів про відшкодування збитків та моральної шкоди, реалізувала передбачені її статутними завданнями представницькі функції щодо захисту екологічних прав фізичних осіб - членів такої організації, які було порушено відповідачами. Отже, сторони в цій справі, незважаючи на наявність у них статусу юридичних осіб, не були пов'язані господарськими правовідносинами, тому є помилковим висновок суду апеляційної інстанції про підвідомчість такого спору господарським судам.
Такі висновки щодо розмежування підвідомчості спорів судам господарської та цивільної юрисдикцій є послідовними. Так, у постанові від 23 березня 2021 року у справі № 367/4695/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про розгляд у порядку цивільного судочинства спору, ініційованого за позовом громадської організації в інтересах невизначеного кола споживачів послуг з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій м. Ірпеня, права яких було порушено комунальним підприємством - надавачем таких послуг, за відсутності господарських правовідносин між позивачем - громадською організацією, яка діє в інтересах фізичних осіб, та відповідачем - юридичною особою, яка надає комунальні послуги побутовим споживачам.
Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у п. 1 ст. 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява №4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatismutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
Згідно зі ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatismutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та №23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення п. 1 ст. 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23,25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого ст. 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§13, 18-24)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 766/10137/17 (провадження № 14-658цс18) зазначено, що «прийняття 03 липня 2018 року апеляційним судом Херсонської області оскаржуваної постанови про закриття провадження у справі у зв'язку з тим, що спір необхідно розглядати за правилами адміністративного судочинства, а також постановлення 09 червня 2017 року Херсонським окружним адміністративним судом ухвали про відмову у відкритті провадження у справі № 821/873/17, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2017 року, поставили під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права заявника на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. З огляду на існування юрисдикційного конфлікту та імперативний припис ч. 5 ст. 170 КАС України Велика Палата Верховного Суду вважає, що ця справа має бути розглянута за правилами цивільного судочинства виключно і лише тому, що заявниці має бути забезпечено доступ до правосуддя, що включає і розгляд скарги по суті, навіть в іншому, ніж це передбачено законом, судочинстві, оскільки перешкоди до розгляду у належному, адміністративному, судочинстві виникли у зв'язку з процесуальною діяльністю суду».
В апеляційній скарзі представник позивача ГО «МЦ «Семиярусна Гора» Климків Л. Я. зазначала, що до подання позову у цій справі, громадська організація зверталася з аналогічним позовом до господарського суду. Ухвалою Господарського суду Волинської області від 23 червня 2025 року (справа 903/622/25), залишеною без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 04 вересня 2025 року, відмовлено у відкритті провадження за позовом ГО «МЦ «Семиярусна Гора» з таким самим предметом, підставами та до тих самих відповідачів на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК України, оскільки суд вважав, що спір не підлягає вирішенню господарським судом.
Аналіз відомостей, наявних у Єдиному державному реєстрі судових рішень, свідчить, що ухвала Господарського суду Волинської області від 23 червня 2025 року після її перегляду в апеляційному порядку набрала законної сили.
Оскільки Господарський суд Волинської області відмовив у відкритті провадження у справі № 903/622/25 за позовом ГО «МЦ «Семиярусна Гора» до Луцької міської ради, ТОВ «МБК» про визнання незаконним та скасування рішення Луцької міської ради від 24 квітня 2024 року № 58/44 «Про надання ТОВ «МБК» на умовах оренди земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлово-офісного комплексу (03.15) на вул. Кафедральній, 13 у м. Луцьку» та визнання недійсним договору оренди землі від 25 липня 2024 року, укладеного між Луцькою міською територіальною громадою, та ТОВ «МБК, тобто аналогічним, що і в цій справі, заявник не зможе реалізувати своє право на доступ до суду за правилами господарського судочинства.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Постановлення оскаржуваної ухвали суду про відмову у відкритті провадження у цій справі з посиланням на те, що зазначений спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, за наявності ухвали Господарського суду Волинської області від 23 червня 2025 року про відмову у відкритті провадження у справі № 916/1895/17, яка набрала законної сили, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права заявника на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
Таким чином, у справі, що переглядається, непослідовність судів створила ГО «МЦ «Семиярусна Гора» перешкоди в реалізації права на судовий захист, тому розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.
Зазначених обставин суд першої інстанції не врахував та дійшов помилкового висновку про відмову у відкритті провадження у цій справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права, яке призвело до постановлення помилкової ухвали.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права, що відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України є підставою для її скасування і направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу позивача Громадської організації «Молодіжний центр «Семиярусна Гора» задовольнити.
Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 вересня 2025 року у цій справі скасувати.
Справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий-суддя
Судді: