Єдиний унікальний номер 619/585/24
Номер провадження 22-ц/818/3271/25
22-ц/818/3752/25
20 листопада 2025 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Мальованого Ю.М.,
суддів: Тичкової О.Ю., Яцини В.Б.
за участю:
секретаря судового засідання Березюк А.І.,
позивачки ОСОБА_1 ,
представника ОСОБА_2 адвоката Гринишина Є.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 квітня 2025 року та ОСОБА_2 на додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 05 травня 2025 року в складі судді Калиновської Л.В. по справі № 619/585/24 за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Малахової Галини Іванівни, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Близнюков Юрій Володимирович, про визнання вчинення нотаріальних дій протиправними, визнання договору дарування недійсним, відновлення становища, що існувало, визнання права власності на земельні ділянки за боржником, звернення стягнення на майно боржника, -
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Малахової Галини Іванівни, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Близнюков Юрій Володимирович, про визнання вчинення нотаріальних дій протиправними, визнання договору дарування недійсним, відновлення становища, що існувало, визнання права власності на земельні ділянки за боржником, звернення стягнення на майно боржника.
Позовна заява мотивована тим, що нею було подано позов до ОСОБА_2 про стягнення на її користь заборгованості за договором позики у розмірі 80 000,00 євро, що еквівалентно 2 320 000,00 грн. Під час розгляду справи № 619/1572/21 ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 08 квітня 2021 року про забезпечення позову накладено заборону на відчуження садового будинку АДРЕСА_1 . Зазначений будинок розташований на земельній ділянці № 6322055900:00:003:1550 та № 6322055900:00:003:1552. На виконання ухвали про забезпечення позову приватним виконавцем Близнюковим Ю.В. 02 липня 2021 року було накладено арешт на вказаний вище садовий будинок.
Однак 08 січня 2024 року з матеріалів судової справи № 619/5250/23 (про поділ майна подружжя ОСОБА_4 ) вона дізналась про те, що ОСОБА_2 10 серпня 2021 року подарував земельні ділянки з кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552 своїй дочці ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Малаховою Г.І. Вказаний договір дарування укладено ОСОБА_2 з метою уникнення сплати боргу і виведення майна з-під арешту та не звернення на нього стягнення в рамках виконавчого провадження.
Вказала, що на земельній ділянці, кадастровий номер 6322055900:00:003:1550, розташований садовий будинок, на який накладено арешт, тому нотаріус не міг посвідчити договір дарування земельної ділянки. Нотаріусом ОСОБА_5 було порушено вимоги закону під час посвідчення договору дарування та проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, чим унеможливлено виконання рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 30 серпня 2021 року по справі № 619/1572/21 про стягнення з ОСОБА_2 на її користь грошових коштів в сумі, еквівалентній 80 000,00 євро, оскільки садовий будинок без земельної ділянки, розташованої під ним, не може бути реалізовано з прилюдних торгів. Договір посвідчено попри наявність інформації в реєстрі боржників про боржника ОСОБА_2 за виконавчим провадженням 65959779 від 02 липня 2021 року.
Станом на день звернення до суду рішення суду у справі №619/1572/21 за її позовом про стягнення коштів не виконано та борг їй не повернуто.
Відповідачами порушено її право кредитора щодо ОСОБА_2 , що призвело до неможливості виконання рішення суду у зв'язку з відсутністю майна боржника, на яке можливо звернути стягнення.
Просила:
визнати протиправним нотаріальне посвідчення договору дарування земельних ділянок та реєстраційні дії щодо реєстрації переходу права власності на земельні ділянки за кадастровими номерами № 6322055900:00:003:1550 та № 6322055900:00:003:1552 з ОСОБА_2 до ОСОБА_3 за договором дарування, посвідченого та зареєстрованого приватним нотаріусом Малаховою Г.І. 10 серпня 2021 року за реєстровим номером № 2063;
визнати недійсним договір дарування земельних ділянок за кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552 між ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , посвідчений та зареєстрований приватним нотаріусом Малаховою Г.І. 10 серпня 2021 року за реєстровим номером № 2063;
відновити становище, яке існувало - повернути у власність ОСОБА_2 та визнати за ОСОБА_2 право власності на земельні ділянки за кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552;
звернути стягнення на майно ОСОБА_2 з метою виконання рішення суду по справі № 619/1572/21 - належні ОСОБА_2 на праві власності земельні ділянки за кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ;
зобов'язати приватного нотаріуса ХМНО Малахову Г.І. скасувати здійснений нею реєстраційний запис про реєстрацію за ОСОБА_3 земельних ділянок за кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552 та зареєструвати в Реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на земельні ділянки за кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552 за ОСОБА_2 ;
стягнути з відповідачів судові витрати.
29 березня 2024 року представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Гринишиним Є.В. подано відзив, у якому він просив відмовити у задоволенні позову. Відзив мотивовано тим, що чинним законодавством не передбаченого такого способу захисту прав, як визнання протиправними нотаріального посвідчення договору дарування та реєстраційних дій. Нотаріус не є належним відповідачем у справі. Ухвалою суду від 08 квітня 2021 року було накладено заборону на відчуження садового будинку, на підставі якої постановою приватного виконавця у виконавчому провадженні № 65959779 накладено арешт на майно ОСОБА_2 . Однак станом на дату укладення договору дарування від 10 серпня 2021 року вказане виконавче провадження № 65959779 завершено, та записів у реєстр боржників за цим виконавчим провадженням приватний виконавець Близнюков Ю.В. на вчиняв. У реєстрі боржників міститься запис щодо ОСОБА_2 , однак він вчинений на підставі виконавчого провадження № 71004080, що відкрито тільки 10 лютого 2023 року. Позивачка не надала до суду доказів, що рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 30 серпня 2021 року не виконано. Вартість садового будинку, яким було забезпечено позов, станом на 09 жовтня 2023 року складає 2 737 488,00 грн, що повністю покриває розмір вимог позивачки. Станом на дату укладення договору дарування від 10 серпня 2021 року ОСОБА_2 був власником спірних земельних ділянок, жодних обтяжень у володінні, користуванні чи розпорядженні ними не існувало, а вартість іншого наявного у нього майна у декілька разів перевищує розмір вимог позивачки. Дії позивачки спрямовані на незаконне заволодіння майном ОСОБА_2 та є зловживанням правом. Звернення до суду з позовом про визнання права власності не за позивачем, а за іншою особою ЦПК України не передбачає. У відповідача наявне інше майно, на яке можна звернути стягнення, вартість якого перевищує розмір вимог ОСОБА_1 у декілька разів, а оскільки вимога про визнання недійсним договору є безпідставною, не можна і повертати сторони у становище, яке існувало до порушення. Оскаржуваним правочином права ОСОБА_1 не порушені. Щодо вимоги про звернення стягнення на майно відповідача вказав, що виконавчий лист у справі про стягнення коштів примусово виконується приватним виконавцем Близнюковим Ю.В. у виконавчому провадженні № 71004080, в межах якого і має вирішуватися це питання.
11 квітня 2025 року ОСОБА_1 подано заперечення на відзив, в яких вона підтримала свої позовні вимоги.
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 21 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 19 січня 2024 року.
Рішення суду мотивовано тим, що нотаріус не є належним відповідачем у справі, оспорюваний договір посвідчено у відповідності до вимог закону, станом на дату його укладення ОСОБА_2 був власником спірних земельних ділянок, жодних обтяжень у володінні, користуванні чи розпорядженні ними не існувало. Ухвалою суду від 08 квітня 2021 року в порядку забезпечення позову було накладено заборону на відчуження садового будинку, а не спірних земельних ділянок. Позивачка не надала доказів того, що рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 30 серпня 2021 року за її позовом про стягнення коштів з ОСОБА_2 не виконано. Вимоги про відновлення становища, що існувало, повернення у власність ОСОБА_2 земельних ділянок і звернення стягнення на його майно також задоволенню не підлягають, оскільки є похідними від вимоги про визнання договору недійсним. До того ж, позивачка вимагає визнання за ОСОБА_2 права власності без наявності у неї повноважень на звернення до суду в його інтересах.
24 квітня 2025 року через систему “Електронний суд» представник ОСОБА_2 адвокат Гринишин Є.В. подав до суду клопотання про розподіл судових витрат, в якому вказав, що у відзиві на позов зазначав попередній розрахунок судових витрат у розмірі 100 000,00 грн. Наразі фактичний розмір витрат склав 52 000,00 грн на надання правничої допомоги, які у зв'язку з відмовою у задоволенні позову ОСОБА_1 мають бути покладені на неї.
Просив ухвалити додаткове рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 на його користь судові витрати в розмірі 52 000,00 грн.
28 квітня 2025 року ОСОБА_1 подала клопотання про відмову у стягненні судових витрат. Вказала, що до судових дебатів представником відповідача не було заявлено про компенсацію судових витрат. Відповідач не надіслав їй належних доказів на підтвердження понесених судових витрат, актів наданих послуг, у розрахунку не зазначено адвоката та суті справи, не надано доказів оплати послуг.
Додатковим рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 05 травня 2025 року заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Гринишина Є.В. задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, у розмірі 5000,00 грн, в іншій частині вимог відмовлено.
Додаткове рішення суду мотивовано тим, що відшкодування судових витрат у розмірі 5000,00 грн є співмірним складності справи, обсягу фактично наданих адвокатом послуг, критеріям розумності, необхідності та справедливості.
22 квітня 2025 року ОСОБА_1 на рішення суду та 28 травня 2025 року ОСОБА_2 через свого представника на додаткове рішення суду подали апеляційні скарги.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що у ОСОБА_2 наявна перед нею заборгованість за рішенням суду у справі № 619/1572/21 від 30 серпня 2021 року про стягнення коштів у розмірі 2 667 211,60 грн, яку він не має наміру сплачувати. На виконання рішення суду про стягнення з відповідача коштів відкрито виконавче провадження 71004080, у якому приватним виконавцем встановлено, що у боржника відсутнє майно для звернення стягнення, а також внесено запис щодо ОСОБА_2 до реєстру боржників. Судом не враховано практику Верховного Суду щодо аналогічних правочинів. Оспорюваний договір дарування земельних ділянок укладений відповідачем з рідною дочкою, за наявності арешту на розташований на них будинок, направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, такий правочин є фраудаторним та недійсним. Відновлення становища, яке існувало до порушення, є належним та ефективним способом захисту. Звіт про оцінку садового будинку є підробленим доказом. У справі № 372/3733/22 за її позовом до ОСОБА_2 надано оцінку його неправомірним діям щодо відчуження іншої земельної ділянки і житлового будинку за договорами дарування з дружиною, встановлено факт укладення ним договорів дарування з метою уникнення відповідальності за договором позики.
Представник ОСОБА_2 адвокат Гринишин Є.В. в апеляційній скарзі просив додаткове рішення суду від 05 травня 2025 року скасувати у частині відмови у задоволенні вимог та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його клопотання про розподіл судових витрат, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 52 000,00 грн.
Апеляційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що позивачка не подавала до суду клопотання про зменшення розміру судових витрат, натомість суд протиправно зменшив їх з власної ініціативи. Позивачка не довела, що розмір судових витрат є необґрунтованим та непропорційним ціні позову, неправомірної поведінки відповідача чи його представника.
29 вересня 2025 року від ОСОБА_1 надійшли письмові пояснення, в яких вона наголосила на протиправності дій нотаріуса Малахової Г.І. при посвідченні оспорюваного договору дарування земельних ділянок, попри наявності на них садового будинку, який знаходився під арештом на підставі ухвали суду, а також під обтяженням іпотекою. Просила врахувати судові рішення в інших справах (№ 619/5250/23, № 619/2354/23, № 372/3722/22), якими встановлено факти недобросовісності відповідача щодо неї.
Крім того, ОСОБА_1 подала клопотання про долучення доказів: постанови Харківського апеляційного суду від 09 вересня 2025 року у справі № 619/2354/23 за її позовом про визнання недійсним іпотечного договору на садовий будинок та земельну ділянку під ним, витягу з реєстру речових прав про припинення іпотечного договору від 24 вересня 2025 року.
Вказане клопотання ОСОБА_1 колегія суддів залишає без задоволення, оскільки подані позивачкою докази датовані 09 вересня та 24 вересня 2025 року, тобто не існували на момент ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 21 квітня 2025 року, тому в силу вимог ч. 3 ст. 367 ЦПК України не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, позивачку ОСОБА_1 , яка підтримала апеляційну скаргу, представника ОСОБА_2 адвоката Гринишина Є.В., який проти скарги заперечував, перевіривши законність і обґрунтованість рішення та додаткового рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, апеляційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 26 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів, за умовами якого позичальник отримав від ОСОБА_1 2 320 000,00 грн, які зобов'язався повернути до 24 жовтня 2020 року.
У зв'язку з невиконанням ОСОБА_2 умов договору позики ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про стягнення боргу.
Ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 08 квітня 2021 року в порядку забезпечення позову ОСОБА_1 заборонено відчуження садового будинку загальною площею 239,6 кв м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На виконання вказаної ухвали приватним виконавцем Близнюковим Ю.В. відкрито виконавче провадження № 65959779 та постановою від 02 липня 2021 року накладено арешт на вказане нерухоме майно ОСОБА_2 (а.с. 11 том 1)
Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 30 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 07 лютого 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 667 211,62 грн, що складається з основного боргу в розмірі 2 533 160,00 грн, пені - 107 355,62 грн, 3 % річних у розмірі 26 696,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.
На виконання вказаного рішення суду приватним виконавцем Близнюковим Ю.В. 10 лютого 2023 року було відкрито виконавче провадження № 71004080, яке згідно даних АСВП триває дотепер (а.с. 69 том 1). З відповіді приватного виконавця Близнюкова Ю.В. від 29 листопада 2023 року вбачається, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення (а.с. 21 том 1).
10 серпня 2021 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,12, кадастровий номер 6322055900:00:003:1550 та земельної ділянки площею 0,12, кадастровий номер 6322055900:00:003:1552, з цільовим призначенням для індивідуального садівництва, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Г.І. 10 серпня 2021 року за № 2063. Згідно п. 2 договору на земельній ділянці площею 0,12, кадастровий номер 6322055900:00:003:1550, розташований садовий будинок літ. «А-2», загальною площею 239,6 кв м, з надвірними будівлями та спорудами, який буде відчужений після укладення цього договору (а.с. 12-14 том 1).
Право власності на земельні ділянки зареєстроване за ОСОБА_3 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10 серпня 2021 року, номер запису 43421628, 43421636 (а.с. 15-16, 20 том 1).
Садовий будинок літ. «А-2», загальною площею 239,6 кв м, з надвірними будівлями та спорудами, який розташований на земельній ділянці площею 0,12, кадастровий номер 6322055900:00:003:1550, переданий ОСОБА_2 в іпотеку ОСОБА_7 за договором іпотеки від 29 грудня 2018 року (а.с. 18, 163-165 том 1). Зі звіту з незалежної оцінки майна вбачається, що вартість садового будинку станом на 09 жовтня 2023 року - 2 737 488,00 грн. У звіті власницею будинку вказана ОСОБА_3 (а.с. 79-84).
Спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552 були також предметом спору у справі № 619/5220/23 за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_1 , про поділ майна подружжя. Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 20 лютого 2024 року, яке залишено без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, відмовлено повністю в позові ОСОБА_9 (а.с. 124-131 том 1).
Крім того, ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_10 у справі № 372/3733/22, в якій просила визнати недійсним договір дарування будинку та земельної ділянки АДРЕСА_2 , укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_10 ; повернути у власність ОСОБА_2 вказане нерухоме майно. Постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2024 року та постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року її позовні вимоги задоволено. Встановлено, що сторони оспорюваних договорів дарування «вживали право на зло», оскільки договір дарування від 11 серпня 2021 року використовувався для недопущення звернення стягнення на майно боржника (а.с. 232-236 том 1).
Також у вересні 2023 року ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у справі № 619/4459/23, в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля від 01 серпня 2021 року, укладений між відповідачами. Постановою Харківського апеляційного суду від 21 січня 2025 року її вимоги задоволено, встановлено, що ОСОБА_2 та його дочка діяли недобросовісно щодо позивачки як кредитора (а.с. 4-19 том 2).
Згідно з частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. В основі доктрини заборони суперечливої поведінки знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Згідно з частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладає договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України).
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.
До таких обставин, зокрема, належить: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника. Відповідні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19).
У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) вказано, що: «цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи, інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). Обраний позивачем спосіб захисту - відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності передбачений пунктом 4 частини 2 статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).
Належним способом захисту є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини 2 статті 16 ЦК), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21).
В практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що станом на дату укладення оспорюваного договору дарування земельних ділянок ОСОБА_2 був їх власником, жодних обтяжень у володінні, користуванні чи розпорядженні ними не існувало.
Дійсно, станом на час укладення оспорюваного договору дарування у Єдиному реєстрі боржників не містились відомості щодо ОСОБА_2 , а спірні земельні ділянки не були обтяжені арештами.
Разом з тим, суд першої інстанції залишив поза увагою, що оскаржуваний договір дарування земельних ділянок укладено 10 серпня 2021 року, а рішення суду про стягнення боргу з ОСОБА_2 ухвалено 30 серпня 2021 року, тобто на час укладення договору ОСОБА_2 знав про існування невиконаного перед ОСОБА_1 зобов'язання, тому міг передбачити негативні для себе наслідки задоволення заявлених до нього позовних вимог.
У цій справі є доведеним, що сторони оспорюваного договору дарування «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника.
На підтвердження зазначеного свідчать: момент вчинення правочину (10 серпня 2021 року), водночас рішення про стягнення заборгованості з боржника було ухвалено 30 серпня 2021 року, тобто між укладенням договору та виникненням зобов'язання у ОСОБА_2 пройшов незначний проміжок часу, а саме менше одного місяця; контрагент, з яким боржник уклав оспорюваний договір (дочка боржника); безоплатність оспорюваного договору дарування.
Крім того, у серпні 2021 року ОСОБА_2 , крім оскаржуваного договору дарування земельних ділянок, укладено ще низку правочинів, спрямованих на відчуження близьким особам свого майна, зокрема, договори дарування будинку та земельної ділянки у Київській області, укладені ним з дружиною 11 серпня 2021 року, договір купівлі-продажу автомобіля, укладений ним з дочкою 01 серпня 2021 року. Вказані правочини буди предметом спору у справах № 372/3733/22, № 619/4459/23 за позовами ОСОБА_1 про визнання їх недійсними, які судами задоволено.
Викладене свідчить про те, що поведінка ОСОБА_2 щодо відчуження належного йому рухомого та нерухомого майна на користь членів його родини була систематичною та цілеспрямованою, свідомо направленою на уникнення відповідальності за невиконання умов договору позики з ОСОБА_1 , тож правопорядок не може залишати такі його дії поза увагою.
Доказів виконання рішення суду у справі № 619/1572/21 відповідач не надав, виконавче провадження № 71004080 з його примусового виконання згідно даних АСВП дотепер відкрито.
Враховуючи фактичні обставини справи, судова колегія дійшла висновку, що оспорюваний договір дарування є фраудаторним правочином, що є підставою для визнання його недійсним.
Саме по собі накладення арешту на забезпечення позову у справі № 619/1572/21 про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів на інше його нерухоме майно - садовий будинок не має преюдиційного значення для вирішення цієї справи.
До того ж, як вбачається з матеріалів справи, садовий будинок, розташований на земельній ділянці площею 0,12 га, кадастровий номер 6322055900:00:003:1550, був переданий ОСОБА_2 в іпотеку брату його колишньої дружини - ОСОБА_7 за договором іпотеки від 29 грудня 2018 року.
Спірна земельна ділянка номер 6322055900:00:003:1550 у договорі іпотеки не вказана, проте згідно з частиною 4 статті 6 Закону України «Про іпотеку» у редакції на час укладення договору іпотеки, якщо будівля (споруда), що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована.
Зазначене узгоджується з положеннями статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України щодо принципу нерозривного слідування земельної ділянки за будинком, зведеним на ній, при переході права власності від одної особи до іншої.
У постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 520/258/16 зазначено, що аналіз приписів частини 4 статті 6 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку про те, що земельна ділянка та будівля (споруда), яка на ній розташована, нерозривно пов'язані між собою, а отже, іпотека щодо будівлі (споруди) повинна поширюватися і на земельну ділянку.
Відповідно до частини 3 статті 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним.
Незважаючи на те, що садовий будинок, розташований на спірній земельній ділянці, було передано в іпотеку ще за договором від 29 грудня 2018 року, ОСОБА_2 10 серпня 2021 року подарував таку земельну ділянку своїй дочці ОСОБА_3 , зазначаючи про відсутність щодо неї прав у інших осіб.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про відмову у позові ОСОБА_1 є необґрунтованим, а оспорюваний договір дарування земельних ділянок від 10 серпня 2021 року порушує права позивачки як кредитора та принцип добросовісності і підлягає визнанню недійсним із застосуванням реституції, тобто повернення у власність ОСОБА_2 земельних ділянок, що були предметом такого договору.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно ОСОБА_2 з метою виконання рішення суду по справі № 619/1572/21, то з огляду на наявність відкритого виконавчого провадження з примусового виконання такого рішення суду питання про звернення стягнення на майно боржника має вирішуватися саме у його межах у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження».
Підстав для задоволення інших позовних вимог ОСОБА_1 , а саме щодо визнання протиправним нотаріального посвідчення договору дарування та реєстраційних дій щодо реєстрації переходу права власності на земельні ділянки за ОСОБА_3 , визнання за ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки, зобов'язання приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Малахову Г.І. скасувати реєстраційний запис про реєстрацію за ОСОБА_3 земельних ділянок та зареєструвати право власності на земельні ділянки за ОСОБА_2 , колегія суддів не вбачає, оскільки вони не є належними та ефективними способами захисту у спірних правовідносинах і не спрямовані на відновлення прав позивачки як кредитора відповідача.
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Для повернення майна боржнику оспорювання реєстраційних дій щодо цього майна (рішень, записів) не вимагається, тому в задоволенні вимог про скасування державної реєстрації слід відмовити внаслідок обрання неналежного способу захисту (постанови Верховного Суду від 05 березня 2025 року у справі № 587/3625/23, від 15 жовтня 2025 року у справ № 344/3489/24, від 05 лютого 2025 року у справі № 757/52379/21-ц).
У постанові від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
Крім того, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені обставини справи свідчать про те, що спір у цій справі існує між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . У практиці касаційного суду усталеними є висновки про те, що приватний нотаріус не є належним відповідачем у справах про оскарження правочинів та скасування рішення про державну реєстрацію права на нерухоме майно. Отже, приватний нотаріус ХМНО Малахова Г.І., яка посвідчувала оспорюваний договір дарування, не є належним відповідачем у цій справі, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні вимог до неї.
З огляду на викладене, оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання договору дарування недійсним і повернення земельних ділянок у власність відповідача ОСОБА_2 .
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина 13 статті 141 ЦПК України).
ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору як особа з інвалідністю 2 групи на підставі пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» (а.с. 10 том 1).
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, судовий збір за подання позову у розмірі 2 422,40 грн (1211,20 грн х 2 вимоги) та апеляційної скарги у розмірі 3 633,60 грн (2422,40 х 150%), а всього 6056,00 грн, підлягає стягненню з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь держави у рівних частках, по 3028,00 грн з кожного.
Щодо додаткового рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 05 травня 2025 року про розподіл судових витрат колегія суддів виходить з такого.
Додаткове рішення - це акт правосуддя, яким усуваються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог щодо його повноти. Водночас додаткове рішення не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. Тобто додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу.
Подібні висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі № 925/81/21, від 09 лютого 2022 року у справі № 910/17345/20, від 15 лютого 2023 року у cправі № 911/956/17(361/6664/20), від 07 березня 2023 року у cправі № 922/3289/21.
Оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 квітня 2025 року у цій справі, то додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 05 травня 2025 року також слід скасувати.
Щодо клопотання відповідача про розподіл витрат на правничу допомогу колегія суддів виходить з наступного.
Інтереси ОСОБА_2 протягом розгляду справи представляв адвокат Гринишин Є.В. на підставі договору від 11 листопада 2020 року з додатковою угодою до нього та ордеру ВІ № 1031236 від 30 січня 2021 року (а.с. 68 том 1, а.с. 76-77 том 2).
У відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Гринишин Є.В. вказав, що відповідач планує понести судові витрати, пов'язані з розглядом справи, орієнтовно у розмірі 100 000,00 грн, детальний розпис яких буде подано до виходу суду у нарадчу кімнату (а.с. 67 зворот том 1).
Інших заяв щодо судових витрат протягом розгляду справи від відповідача не надходило.
24 квітня 2025 року через систему “Електронний суд» представник ОСОБА_2 адвокат Гринишин Є.В. подав до суду клопотання про розподіл судових витрат, в якому просив стягнути з позивачки 52 000,00 грн судових витрат на надання правничої допомоги. Разом з клопотанням подав розрахунок наданих послуг від 21 квітня 2025 року, з якого вбачається, що ОСОБА_2 надані послуги за період з 29 лютого 2024 року по 21 квітня 2025 року у наступному розмірі: ознайомлення з матеріалами справи вартістю 3600,00 грн, складання відзиву на позовну заяву (12 аркушів) вартістю 7100,00 грн, участь у судових засіданнях 06 травня 2024 року, 17 липня 2024 року, 24 вересня 2024 року, 28 жовтня 2024 року, 04 грудня 2024 року по 4000,00 грн кожне, всього на суму 52 000,00 грн (а.с. 78 том 2).
Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Статтею 246 ЦПК України передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.
Право сторони, яка має намір отримати за результатами розгляду спору по суті відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок іншої сторони, керуючись положеннями статей 124, 129 ГПК України (аналогічні положення закріплені й у статтях 134, 141 ЦПК України), кореспондується з її обов'язками: по-перше, зазначити попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла або очікує понести у зв'язку із розглядом справи у першій заяві по суті спору; по-друге, заявити про це до закінчення судових дебатів у справі; по-третє, подати до суду докази на підтвердження розміру таких витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду (пункт 1.20 постанови Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 910/16803/19).
У постанові від 31 липня 2024 року у cправі №916/2929/22 Верховний Суд наголосив на різниці між заявою про стягнення судових витрат та заявою про намір подати докази понесення судових витрат, про яку йдеться у частині 8 статті 129 ГПК України (аналогічна норма міститься у частині 8 статті 141 ЦПК України). У вказаній нормі йдеться не про заяву про стягнення витрат, а саме про те, що розмір цих витрат встановлюється на підставі доказів, поданих або до закінчення судових дебатів у справі, або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Тому ключовим є те, коли саме особа, яка має намір стягнути судові витрати, подала до суду докази та які дії для цього вчинила.
Таким чином, наведені процесуальні норми вказують на те, що, при поданні доказів розміру витрат на професійну правничу допомогу, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, мають бути дотримані наступні дві умови:
- докази повинні бути подані до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду;
- до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила заяву про те, що такі докази будуть подані до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Процесуальний закон не визначає конкретних вимог щодо змісту та форми такої заяви, зокрема не вказує на те, що вона повинна бути зроблена лише у письмовій формі, а також, що така заява має бути зроблена на певній процесуальній стадії. Закон лише встановлює граничний строк звернення із заявою - до закінчення судових дебатів (постанови Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі № 921/221/21, від 31 травня 2022 у справі № 917/304/21, від 24 січня 2023 року у справі № 922/4022/20).
З урахуванням принципу правової визначеності заявою про розподіл витрат на правову допомогу в розумінні частини 8 статті 141 та частини 1 статті 246 ЦПК України є усне чи письмове клопотання сторони до закінчення судових дебатів у справі про розмір понесених витрат на професійну правничу допомогу з доказами на їх підтвердження або із заявою про намір подати докази на підтвердження цих витрат протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду. Відповідне тлумачення надано у постанові Верховного Суду від 19 червня 2024 року у справі № 401/1086/23, провадження № 61-4103св24.
Не заявлення до ухвалення судового рішення про необхідність розподілу витрат на правничу допомогу та про подання відповідних доказів протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду є підставою для відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо таких судових витрат. Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі №910/216/23.
Як вбачається з матеріалів справи представник ОСОБА_2 у відзиві на позов вказав, що відповідач планує понести судові витрати орієнтовно у розмірі 100 000,00 грн, детальний розпис яких буде подано до виходу суду у нарадчу кімнату (а.с. 67 зворот том 1).
Однак, до ухвалення судом рішення відповідач не надав доказів щодо розміру витрат на правничу допомогу. Про намір подати такі докази саме протягом 5 днів після ухвалення судом першої інстанції відповідного судового рішення відповідач не зазначав.
Відсутність у матеріалах справи заяви про намір подати докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу протягом 5 днів після ухвалення судового рішення свідчить про відсутність підстав для розгляду документів, поданих після ухвалення рішення.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд в ухвалах від 01 листопада 2022 року у справі №910/7099/21, від 04 липня 2023 року у справі №918/54/22, постановах від 13 грудня 2023 року у справі № 947/26932/20, від 31 липня 2024 року у cправі №916/2929/22.
Крім того, колегія суддів бере до уваги, що судом апеляційної інстанції позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Загальне правило розподілу судових витрат, за яким у разі часткового задоволення позову вони покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, визначене в частині 2 статті 141 ЦПК України.
Разом із тим, у частині 9 наведеної норми передбачено, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково, незалежно від результатів вирішення спору.
Оскільки у даній справі встановлено, що відповідачі як сторони оспорюваного позивачкою договору дарування «вживали право на зло», дії ОСОБА_2 щодо укладення цього договору не відповідали стандарту добросовісності, та вимоги позивачки ОСОБА_1 задоволені частково з урахуванням необхідності застосування ефективних способів захисту, а не через необґрунтованість, а також враховуючи неподання відповідачем заяви про намір подати докази щодо розміру судових витрат протягом 5 днів після ухвалення рішення судом, колегія суддів не вбачає підстав для стягнення понесених ОСОБА_2 витрат на правничу допомогу з ОСОБА_1 .
Таким чином, додаткове рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню разом з основним рішенням по суті спору, а клопотання ОСОБА_2 про розподіл судових витрат - залишенню без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 21 квітня 2025 року та додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 05 травня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Малахової Галини Іванівни, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний виконавець виконавчого округу Харківської області Близнюков Юрій Володимирович, про визнання вчинення нотаріальних дій протиправними, визнання договору дарування недійсним, відновлення становища, що існувало, визнання права власності на земельні ділянки за боржником, звернення стягнення на майно боржника - задовольнити частково.
Визнати недійсним договір дарування земельних ділянок з кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 10 серпня 2021 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Малаховою Галиною Іванівною за реєстровим номером 2063.
Повернути у власність ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) земельні ділянки з кадастровими номерами 6322055900:00:003:1550 та 6322055900:00:003:1552.
В іншій частині позовні вимоги залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_2 (адреса: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь держави судовий збір у розмірі 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.
Стягнути з ОСОБА_3 (адреса: АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь держави судовий збір у розмірі 3028,00 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 05 травня 2025 року залишити без задоволення.
Клопотання ОСОБА_2 про розподіл судових витрат залишити без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 21 листопада 2025 року
Головуючий Ю.М. Мальований
Судді О.Ю. Тичкова
В.Б. Яцина