Провадження №2/760/282/25
Справа №760/15481/20
17 листопада 2025 року Солом'янський районний суд м. Києва в складі
головуючої судді - Усатової І.А.,
за участю секретаря судового засідання - Омельяненко С.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням,
Позивачі звернулися 17 липня 2020 року до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим прміщенням.
Зазначають, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , який, згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, володів (однією четвертою) часткою квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яку він успадкував від своєї матері - ОСОБА_5 .
У подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 успадкували порівну частину квартири, яка належала ОСОБА_4 , на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом. Спадщину позивачі отримали у зв'язку зі смертю спадкодавця - ОСОБА_4 , який був чоловіком позивача-1 та батьком позивача-2.
Вказують, що на дату подання цієї позовної заяви у квартирі зареєстровані наступні особи:
- ОСОБА_2 ;
- ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , рідний син позивача-2;
- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Однак, з 2011 року відповідач фактично не проживає у квартирі, не бере участі в оплаті комунальних послуг та утриманні квартири. Його точна адреса проживання позивачам невідома, але, за наявною інформацією, відповідач тривалий час проживає у м. Вишневе Київської області.
Вказують, що тривалий час квартиру утримував ОСОБА_4 , який з 2015 року проживав у ній, доглядав батьків, сплачував комунальні та інші платежі. Після його смерті утримання квартири забезпечують позивачі.
Зазначають, що на дату подання позову єдиними власниками квартири є позивачі, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №216659070 від 16.07.2020.
На підставі ст.ст. 71 ЖК України, 72 ЖК України та ст. 405 ЦК просять позов задовольнити.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 17.07.2020 цивільну справу передано в провадження судді Солом'янського районного суду м. Києва Усатовій І.А.
Ухвалою судді від 24.07.2020 відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) сторін.
18.10.2022 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, де зазначено, що норми законодавства, на які посилаються позивачі та які можуть вважатися релевантними змісту їх вимог щодо усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні житловим приміщенням, стосуються виключно реалізації прав власника приміщення як об'єкту права власності в цілому, а не окремих його часток. Отже, вимагати усунення перешкод у реалізації права власності на квартиру має право виключно власник, якому такий об'єкт належить повністю, а позивачі такими особами не є. Внаслідок цього у позивачів відсутні підстави для звернення з відповідним позовом до суду, що, власне, і призводить до неможливості визнання їх належними позивачами у даному судовому провадженні.
26.10.2022 до суду від позивачів надійшла відповідь на відзив, де зазначено, що право позивачів на розпорядження своєю власністю є безумовним, а відповідач у свою чергу не довів, що має хоч якесь право, навіть потенційне, на проживання у вказаній квартирі, а також не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження своєї правової позиції, у зв'язку з чим позовна заява підлягає задоволенню.
28.11.2022 до суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, де зазначено, що твердження, що містяться у відповіді позивачів на відзив відповідача на позовну заяву, у жоден спосіб, не спростовують аргументів та заперечень, що були викладені у відзиві, а відтак, не заслуговують на увагу суду під час розгляду даної справи.
Оскільки розгляд справи відбувається в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, особи, які беруть участь у справі, не викликались.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про відмову у позові.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ст. 15 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з вимогами п. п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Відповідно до частин першої та другої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до частин першої, другої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені вимоги.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.
Згідно з усталеною практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, якими суд керувався під час задоволення грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
Позивачі, звертаючись до суду з позовом зазначають, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , який, згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом, володів (однією четвертою) часткою квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яку він успадкував від своєї матері - ОСОБА_5 .
У подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 успадкували порівну частину квартири, яка належала ОСОБА_4 , на підставі свідоцтв про право на спадщину за законом. Спадщину позивачі отримали у зв'язку зі смертю спадкодавця - ОСОБА_4 , який був чоловіком позивача-1 та батьком позивача -2.
З 2011 року відповідач фактично не проживає в квартирі, не бере участі в оплаті комунальних послуг та утриманні квартири, вказують, що тривалий час квартиру утримував ОСОБА_4 , який з 2015 року проживав у ній, доглядав батьків, сплачував комунальні та інші платежі.
На дату подання позову єдиними власниками квартири є позивачі, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №216659070 від 16.07.2020.
Судом встановлено, що спадкове майно, яке було зареєстровано за ОСОБА_4 , а саме (одна четверта) частка квартири, було поділено між спадкоємцями наступним чином: (одна четверта) частка квартири, згідно свідоцтва про право на спадщину за законом, була поділена порівну (по 1/8 частки) між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та в результаті спадкування спадкоємці стали власниками 1/8 частки квартири кожен.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 06.09.2024 зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання права власності, стягнення витрат на відновлення порушеного права та відшкодування шкоди - задоволено.
Визнано за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 право власності на частки квартири АДРЕСА_2 , у порядку спадкування за законом.
Визнано за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 право власності на частки житлового будинку АДРЕСА_3 , у порядку спадкування за законом.
Визнано за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 право власності на частки транспортного засобу, марка DAEWOO, модель Lanos D4LM500, тип транспортного засобу: легковий седан, 2004 року випуску, колір синій, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , у порядку спадкування за законом.
У задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання та визнання права власності на спадкове майно - відмовлено.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно із статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Згідно зі статтею 379 ЦК України, житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено.
Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту першого статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).
У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до положень статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
У пункті 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що, оскільки право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений, крім випадків, передбачених законом (стаття 41 Конституції України, статті 316 - 319 ЦК України), то власник на підставі статті 391 ЦК України не може бути визнаний таким, що втратив право користування своїм майном, зокрема жилим приміщенням або виселений із нього, оскільки це не відповідає характеру спірних правовідносин, й такі вимоги регулюються, зокрема, статтями 71, 72, 109, 110, 116 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР).
Згідно із постановою Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК України, статті 3 і 4 ЦПК України).
У роз'ясненнях, викладених у Постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» зазначено, що суди мають звертати особливу увагу, зокрема, на те, що у позовній заяві повинні не лише міститися позовні вимоги, а й бути викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і зазначені докази, що підтверджують кожну обставину.
Відповідно до статті 321 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
На підставі вищевикладеного, судом встановлено, що квартира є спільною частковою власністю.
Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд вважає, що відповідач не втратив право власності на вказану квартиру, в силу вимог статей 319, 321 ЦК України, а позбавлення права користування квартирою особою, яка є її співвласником, суперечить нормам частини другої статті 405 ЦК України.
За таких обставин, суд, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 150, 156 ЖК України, ст. ст. 15, 16, 317, 319, 391, 405 ЦК України, ст. ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 263-265, 274, 353-354 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Усатова І.А.