03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/526/2025
25 липня 2025 року м. Київ
Справа № 367/1402/21
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 11 грудня 2023 року, ухвалене у складі судді Мерзлого Л.В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення авансу за неукладеним договором,
встановив:
У лютому 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення авансу за неукладеним договором, посилаючись на те, що 20 лютого 2020 року уклала з ОСОБА_4 , інтереси якої з правом підпису представляв ОСОБА_3 , попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, згідно з яким сторони зобов'язувались в обумовлений в договорі строк укласти та належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:174:0678.
На виконання умов попереднього договору з метою забезпечення реалізації своїх намірів щодо укладення договору купівлі-продажу вказаної земельної ділянки передала ОСОБА_3 для продавця ОСОБА_4 суму завдатку в розмірі 48 600 грн, що є еквівалентом на дату підписання цього договору 2 000 доларів США, та підтверджується відповідною розпискою від 20 лютого 2020 року.
Проте, договір купівлі-продажу не був укладений, грошові кошти, отримані за попереднім договором у вигляді завдатку, не повернуто.
Вважає, що оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:174:0678 між сторонами не укладено, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому (до 01 квітня 2020 року), при цьому сторони не дотримались положень частини 3 статті 635, частини першої статті 657 ЦК України щодо укладення попереднього і основного договорів в письмовій формі та їх нотаріального посвідчення, передана ОСОБА_4 через ОСОБА_3 грошова сума у розмірі 2000 доларів США є авансом, який підлягає поверненню.
Тому позивач просила стягнути солідарно з відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 суму у гривнях, що є еквівалентною 2000 доларів США, та на день пред'явлення позову становить 55 990 грн.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 11 грудня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Дяченка С. В. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Зазначала, що оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:174:0678 між сторонами у справі укладено не було, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому (до 01 квітня 2020 року), при цьому не було дотримано положень частини третьої статті 635, частини першої статті 657 ЦК України щодо укладення попереднього і основного договорів в письмовій формі та їх нотаріального посвідчення, передана відповідачу Відповідачу 2 через Відповідача 1 грошова сума у розмірі 2000,00 доларів США є авансом, який підлягає поверненню позивачу, а, оскільки іноземна валюта між резидентами України в Україні не може бути засобом платежу відповідно до статті 99 Конституції України, згідно якої грошовою одиницею України є гривня, то позивач повинен повернути позивачу 55 990 гривень, що складає за офіційним курсом Національного банку України на день подання позову 2000 доларів США.
Суд першої інстанції не врахував, що між сторонами укладено попередній договір купівлі-продажу земельної ділянки, який в силу закону є по своїй суті нікчемним правочином, оскільки частиною першою статті 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі. З аналізу зазначеної норми вбачається, що державній реєстрації укладеного договору купівлі-продажу нерухомого майна має передувати його нотаріальне посвідчення.
Вважає безпідставними висновок суду про укладення між сторонами договору завдатку, оскільки такий договір між сторонами не укладався. Між сторонами укладено попередній договір купівлі-продажу земельної ділянки, який в силу закону по своїй суті є нікчемним та відповідно до ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, не зважаючи на те, що сторони укладають договір завдатку, але купівлі-продаж не відбувається, то передана сума завжди є авансом, яка підлягає поверненню без застосуванню штрафних санкцій з кожної із сторін.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_5 - адвокат Лисенко С.М. просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Зазначав, що ретельно вивчивши договір від 20.02.2020 року можна прийти до висновку, що він є змішаним, оскільки містить елементи як попереднього договору купівлі-продажу, так і елементи договору завдатку, що є очевидним виходячи з аналізу розділу 1 (купівля-продаж) та розділу 5 (завдаток) договору.
Відповідно до вимог ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Таким чином, якщо припустити, що попередній договір купівлі-продажу земельної ділянки і є недійсним, що заперечується ОСОБА_3 , то положення в частині завдатку є чинними, ніким не скасованими, такими, що повністю відповідають вимогам ЦК України. Отже, в цій частині сторонам слід керуватися умовами договору від 20.02.2020, оскільки він не оспорений жодною стороною і визнається як дійсний.
Стверджуючи, що передана ОСОБА_1 сума є завдатком, про що остання письмово підтвердила своїм підписом в договорі від 20.02.2020, а подальшому вже авансом, не відповідає принципу добросовісності поведінки сторони правочину, а отже така поведінка поставила у завідомо невигідне становище ОСОБА_3 , фактично з огляду на обставини цієї конкретної справи можна стверджувати про обман з боку ОСОБА_1 як учасника правочину щодо дійсних обставин справи.
Таким чином, якщо виходити з позиції ОСОБА_1 , яка вважає договір від 20.02.2020 року повністю недійсним, то її поведінка є такою, що суперечить принципу добросовісності цивільних відносин. Адже вона сама підписала договір, сама погодила його умови, сама і добровільно передала кошти, сама не уклала основний договір і тепер вимагає повернення коштів, при тому, що відповідач розраховував на її належну поведінку. Зокрема, за п. 5.2 договору від 20.02.2020 року ОСОБА_1 взяла на себе зобов'язання зазнати наслідків не повернення завдатку у разі відмови від підписання основного договору, що мало місце у цій справі.
Відповідно до частини першої статті 369 ЦПК України ( в редакції на час призначення справи до розгляду апеляційним судом), апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Справу розглянуто апеляційним судом відповідно до статті 369 ЦПК України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач ОСОБА_1 вказувала, що оскільки договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:174:0678 між сторонами не укладено, а сторони лише домовилися укласти такий договір у майбутньому (до 01 квітня 2020 року), при цьому сторони не дотримались положень частини 3 статті 635, частини першої статті 657 ЦК України щодо укладення попереднього і основного договорів в письмовій формі та їх нотаріального посвідчення, передана грошова сума за цим договором підлягає поверненню.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що згідно розписки від 20.02.2020 ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 завдаток за вказану земельну ділянку в розмірі 2000 (двох тисяч) доларів США. Сторони домовилися укласти та нотаріально посвідчити основний договір до 01.04.2020 року. В розписці акцентовано увагу саме на той факт, що дана сума є завдатком за земельну ділянку з кадастровим номером 3210900000:01:174:0678.
Суд прийняв до уваги покази свідка ОСОБА_6 , який пояснив, що позивач по справі - покупець, відповідач - директор агентства. Свідок був присутнім при підписанні договору завдатку, оскільки був менеджером та займався продажем даної земельної ділянки. Свідок також суду показав, що відповідача попросили надати розписку про отримання ним грошових коштів у розмірі 2000 доларів США від ОСОБА_1 , яку було попереджено про те, що в цьому випадку завдаток ніхто не поверне.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції вважав, що між сторонами був укладений саме договір завдатку, тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
З висновком суду першої інстанції колегія суддів не погоджується, вважає його таким, що не відповідає обставинам справи та зробленим без дотримання норм матеріального права, враховуючи наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 20 лютого 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , інтереси якого представляв ОСОБА_3 , було укладено у простій письмовій формі «попередній договір купівлі-продажу з передачею завдатку». Предметом даного договору є земельна ділянка з кадастровим номером 3210900000:01:174:0678.
За умовами укладеного попереднього договору сторони зобов'язались в обумовлений в договорі строк укласти (до 01 квітня 2020 року) та належним чином оформити договір купівлі-продажу нерухомого майна, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:174:0678.
Відповідно до положень пункту 5.1 попереднього договору до його підписання в рахунок належних за основним договором платежів на підтвердження зобов'язання і на забезпечення його виконання, з метою забезпечення реалізації своїх намірів щодо укладення договору купівлі-продажу об'єкта та своєї платіжної спроможності, покупець передав, а продавець отримав суму завдатку в розмірі 48 600 грн, що є еквівалентом на дату підписання цього договору 2000 доларів США.
Згідно з розпискою від 20 лютого 2020 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 завдаток за вказану земельну ділянку в розмірі 2 000 доларів США. Сторони домовилися укласти та нотаріально посвідчити основний договір до 01 квітня 2020 року.
В обумовлений попереднім договором купівлі-продажу від 20 лютого 2020 року строк основний договір укладений не був.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі (частина перша статті 635 ЦК України).
Відповідно до частини першої статі 657 ЦК України договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Згідно із частиною третьою статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18 зазначено, що: «нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 401/3856/16-ц зазначено: «Суд апеляційної інстанції встановив, що попередній договір, який підлягав нотаріальному посвідченню, був підписаний сторонами без додержання встановленої законом форми договору. З огляду на наведене Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на нікчемність попереднього договору».
З матеріалів справи встановлено, що попередній договір купівлі-продажу від 20 лютого 2020 року нотаріально не посвідчений, тобто він укладений без додержання вимоги щодо нотаріального посвідчення.
Суд першої інстанції, відмовляючи в позові, виходив із того, що між сторонами було укладено договір завдатку, який, за умовами цього договору, не підлягає поверненню.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема, речі, у тому числі гроші.
Главою 83 ЦК України визначаються загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.
Предметом регулювання цього інституту є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна, і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Як визначено у статті 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 28 січня 2020 року у справі № 910/16664/18, тлумачення статті 1212 ЦК України дає підстави для висновку, що передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали. Сутність зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідношення, та передання майна тій особі - потерпілому, яка має належний правовий титул на нього.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої, другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 308/3331/17, що виникла з аналогічних правовідносин, «суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що на виконання домовленості про майбутнє придбання квартири ОСОБА_1 передав ОСОБА_4 гроші в сумі 257 000,00 грн. У позовній заяві, обґрунтовуючи свої вимоги вказаними обставинами, позивач просив суд стягнути з відповідача відповідну суму грошей у подвійному розмірі.
У цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачем спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Відповідно до вказаного, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що матеріалами справи підтверджується, що попередній договір купівлі-продажу квартири відповідно до частини першої статті 220 ЦК України є нікчемним, проте передані на виконання цього нікчемного правочину грошові кошти відповідно до статті 1212 ЦК України є безпідставно набутим майном, що підлягає поверненню на користь спадкоємців позивача ОСОБА_1 - його дружини ОСОБА_2 та малолітньої дочки ОСОБА_3 , 2015 року народження.»
Як встановлено з матеріалів даної справи, на виконання домовленості про майбутнє придбання земельної ділянки з кадастровим номером 3210900000:01:174:0678 ОСОБА_1 передала ОСОБА_3 гроші в сумі 48 600 грн, що було еквівалентом 2000 доларів США.
В розписці ОСОБА_3 зазначив про отримання від ОСОБА_1 суми в розмірі 2000 доларів США в якості завдатку за земельну ділянку.
У позовній заяві, обґрунтовуючи свої вимоги вказаними обставинами, позивач просила суд стягнути суму, еквівалентну 2000 доларам США, у гривнях станом на день звернення до суду, солідарно з відповідачів, в якості авансу за неукладеним договором.
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено в пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17)»
Відповідно до вказаного, колегія суддів зазначає, що матеріалами справи підтверджується, що попередній договір купівлі-продажу з передачею завдатку від 20 лютого 2020 року відповідно до частини першої статті 220 ЦК України є нікчемним, проте передані на виконання цього нікчемного правочину грошові кошти відповідно до статті 1212 ЦК України є безпідставно набутим майном, що підлягає поверненню на користь позивача.
Заперечення представника відповідача про те, що оскільки укладений між сторонами договір складається з двох частин ( попереднього договору купівлі-продажу та завдатку) , тому нікчемність попереднього договору купівлі-продажу не тягне за собою нікчемність договору завдатку, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки сума в розмірі 2000 доларів США була передана Діуліною А.В. відповідачу ОСОБА_3 лише у зв'язку з укладенням попереднього договору купівлі-продажу, а тому передача цих коштів не може бути окремою частиною правочину в розумінні ст. 217 ЦК України.
Відповідно до висновків Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2023 року в справі № 755/12702/22 від 23 травня 2024 року у справі № 518/520/20, «тлумачення частини першої статті 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов'язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності».
В ухвалі від 14 лютого 2025 року у справі № 569/17313/22 Верховний Суд зазначив: «Апеляційний суд встановив, що: 22 серпня 2017 року між сторонами у письмовій формі без нотаріального посвідчення укладено попередній договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, будівлі пивбару та ковбасного цеху, АДРЕСА_1 загальною площею 259, 8 кв. м; за умовами попереднього договору від 22 серпня 2017 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 15 000 дол. США та від ОСОБА_3 15 000 дол. США; письмова розписка від 14 грудня 2018 року свідчить, що того ж дня ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_4 , яка діяла на підставі довіреності від ОСОБА_2 , кошти у сумі 1500 дол. США.
За таких обставин, встановивши, що попередній договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, будівлі пивбару та ковбасного цеху від 22 серпня 2017 року є нікчемним, апеляційний суд обґрунтовано частково задовольнив позов. Аргумент касаційної скарги про те, що апеляційної інстанції не лише застосував наслідки нікчемності правочину, а фактично змінив на власний розсуд предмет позову, що суперечить статті 374 ЦПК України необґрунтований, оскільки касаційний суд в численних постановах звертав увагу на те, що нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого.»
Разом із тим, під час розгляду справи судом не здобуто доказів та таких не представлено сторонами на підтвердження факту передачі ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_4 грошових коштів. Відповідно до розписки ОСОБА_3 сума коштів у розмірі 2000 доларів США була отримана саме ним у повному розмірі ( а.с. 15).
Крім того, аналіз матеріалів справи свідчить, що відповідач ОСОБА_4 при передачі грошей присутнім не був. Також матеріали справи не містять копій документів або посилань на них, на підставі яких ОСОБА_3 здійснював представництво ОСОБА_4 під час укладення договору 20 лютого 2020 року. За викладених обставин, підстави для задоволення позовних вимог до ОСОБА_4 - відсутні.
Зважаючи на викладене, суд вважає, що отримана відповідачем ОСОБА_3 сума коштів підлягає до стягнення з нього на користь позивача, оскільки ОСОБА_3 ці кошти отримав безпідставно на підставі нікчемного договору.
Враховуючи, що у позовній заяві позивач просила стягнути суму коштів у гривнях, що еквівалентна 2000 доларів США на день пред'явлення позову, що складало 55 990 грн., то позовні вимоги підлягають задоволенню в межах заявлених вимог, відповідно до приписів ч. 1 ст. 13 ЦПК України.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку , що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 908 грн та за подання апеляційної скарги в сумі 1362 грн.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити частково.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 11 грудня 2023 року -скасувати та ухвалити нове судове рішення:
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 ( РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( РНОКПП НОМЕР_2 ) кошти в розмірі 55 990 ( п'ятдесят п'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто) гривень.
У задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору на загальну суму 2270 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.