03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/6021/2025
25 червня 2025 року м. Київ
Справа № 754/17126/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Мех В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 11 грудня 2024 року, постановлену у складі судді Панченко О.М.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Виконавчий комітет Броварської міської ради Броварського району Київської області про визнання відсутньою участі матері у вихованні дітей та встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком,
встановив:
У грудні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_3 , в якому просив визнати відсутньою участь матері ОСОБА_3 у вихованні дітей ОСОБА_4 , 2011 року народження та ОСОБА_5 , 2013 року народження; визнати факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 дітей - ОСОБА_6 , 2011 року народження, та ОСОБА_7 , 2013 року народження.
Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 11 грудня 2024 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
Не погоджуючись з ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Не погоджується з висновком суду про те, «що позовна вимога відноситься до заяв про встановлення фактів та підлягає розгляду в окремому провадженні у відповідності із ч.2 ст.315 ЦПК», оскільки позивач звернувся із позовом «про визнання», а не заявою про встановлення факту, що відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів.
Вважає, що суд застосував надмірний формалізм у висновках про те, що «позовна заява не містить належного обґрунтування підстав її подання», оскільки відповідно до ч. 2 ст. 157 Сімейного кодексу України, той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі за ч.ч. 1, 5 ст. 186 ЦПК України, суд порушив норми процесуального права, оскільки ЦПК України не передбачено такої підстави для відмови у відкритті провадження у справі, як «позовна заява не містить належного обґрунтування підстав її подання». Крім того, суд не роз'яснив, до юрисдикції якого суду у даному випадку віднесено розгляд цієї справи.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_8 - ОСОБА_9 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, ухвалу суду - без змін.
Вважає, що позивач вводить суд в оману, подаючи даний позов до суду. Твердження позивача про те, що подання позовної заяви з вказаних підстав необхідно для звернення до державних та освітніх закладів не відповідає дійсності, оскільки діючим законодавством передбачена можливість звернення до державних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини одним із батьків, зокрема з тим, з ким проживає дитина, при цьому рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини не вимагається.
У 2018 році позивач без повідомлення та згоди відповідача відібрав дітей у матері та змінив їх місце проживання, і з того самого часу між сторонами вирішуються спори у судовому порядку.
На думку відповідача, позивач, звертаючись до суду, переслідує іншу мету, яку приховує й намагається таким чином встановити факти, які не відповідають дійсності аби в подальшому використати рішення суду на шкоду відповідачу та не в інтересах спільних дітей. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовна заява не містить належного обґрунтування підстав її подання та не підлягає розгляду в порядку позовного провадження.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_9 в режимі відеоконференції, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, ухвалу суду - без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, будучи належним чином повідомленими про день та час розгляду справи у встановленому законом порядку.
Згідно з ч.2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, з'ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що позовна заява подана в позовному порядку, з зазначенням відповідача, третьої особи, із посиланнями на статті 175, 177 ЦПК України, але без посилання про наявність будь-якого спору з відповідачем, із позову вбачається, що сама позовна вимога відноситься до заяв про встановлення фактів та підлягає розгляду в окремому провадженні у відповідності із ч.2 ст.315 ЦПК.
Звертаючись до суду із заявою, ОСОБА_1 зазначив, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей необхідне йому для можливості оформлення документів щодо соціальної допомоги на дітей, які виховуються тільки одним з батьків, для виїзду дітей за кордон без документального оформлення згоди матері, самостійного вирішення питань, що обумовлюються проживанням дітей з батьком, але для яких потребується згода другого із батьків, в даному випадку матері. Але законом, на який посилався позивач, не передбачено надання державної допомоги батьку, який самостійно виховує дитину, при тому, що батьки розлучені та проживають окремо.
Також, діючим законодавством передбачена можливість звернення до державних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини одним із батьків, зокрема з тим, з ким проживає дитина, при цьому рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини не вимагається. Отже, у судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки та від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і їх встановлення в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку.
Таким чином, питання надання соціальної допомоги батькам, які самостійно виховують дітей віднесене до повноважень іншого органу, розглядається в позасудовому порядку уповноваженим органом, рішення якого може бути оскаржено до суду.
Також у позовній заяві наведені обставини щодо розв'язання спору між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про місце проживання їх спільних дітей. Так, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 07.04.2021 року, яке набрало законної сили, було задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визначення місця проживання дітей ОСОБА_6 , 2011 р.н. та ОСОБА_7 , 2013 р.н. з батьком - ОСОБА_1 . Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11.02.2019 року розірвано шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
В зазначеному судовому рішенні встановлені обставини самостійного виховання дітей батьком і їх спільного проживання без матері. Отже, місце проживання дітей вже встановлено судовим рішенням та обставини, які просить встановити позивач, вже встановлені судовим рішенням, яке має преюдиційну силу.
Таким чином, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд виходив з того, що дана позовна заява не містить належного обґрунтування підстав її подання та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
З висновками суду про наявність підстав для відмови у відкритті провадження колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись з позовною заявою про визнання відсутньою участі матері у вихованні дітей та встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей батьком, ОСОБА_1 зазначав, що з грудня 2018 року доньки постійно проживають разом з батьком та перебувають на повному його утриманні, він самостійно займається їх вихованням та розвитком. Мати не приймає участь у житті дітей, не сплачує аліменти, які були встановленні рішенням суду та взагалі не цікавиться їх життям.
Звернення з позовом зумовлено необхідністю вирішення юридичних питань стосовно малолітніх дітей, а саме необхідність дозволу від матері для виїзду за кордон, отримання соціальних виплат, як батьку, який самостійно виховує дітей та інших юридичних питань.
Висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги, які заявлені у позовній заяві ОСОБА_1 , відносяться до заяв про встановлення фактів та підлягають розгляду в окремому провадженні у відповідності із ч.2 ст.315 ЦПК України, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Згідно п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтереси інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, у якій заявник просив встановити факт самостійного виховання дитини і такі вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину, вказала наступне.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов'язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.
У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов'язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
Таким чином, заявляючи вимоги про визнання відсутньою участі матері ОСОБА_3 у вихованні дітей та про встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , позивач ОСОБА_1 обґрунтовано звернувся до суду саме з позовною заявою, оскільки його звернення до суду в порядку окремого провадження суперечило б нормам процесуального права та вищевказаному висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.
Враховуючи, що у цій справі наявний спір про право - спір щодо участі одного з батьків у вихованні дітей та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження, позивач ОСОБА_1 правомірно звернувся до суду з позовом, залучивши до участі у справі Орган опіки та піклування.
Крім того, висновок суду першої інстанції про те, що вимоги ОСОБА_1 мають бути розглянуті в порядку окремого провадження в порядку ст. 315 ЦПК України, суперечить висновку суду про те, що дана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що є підставою для відмови у відкритті провадження у справі згідно з п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України.
Відповідно до ч. 5 ст. 186 ЦПК України, відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Проте суд першої інстанції не зазначив в ухвалі, до юрисдикції якого суду, на його думку, віднесено розгляд цієї справи.
Разом з тим, враховуючи вказаний Висновок Великої Палати Верховного суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, посилання суду першої інстанції в оскаржуваній ухвалі як на підставу для відмови у відкритті провадження у справі на п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України ( справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства), є необґрунтованим, адже з урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дитини, то питання, заявлені ОСОБА_1 у цій справі, не можуть з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах спору про право між батьками дитини за загальним правилом у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства.
Крім того, не відповідає нормам процесуального права висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі з посиланням на відсутність обґрунтування підстав подання позовної заяви, оскільки чинним ЦПК України, зокрема ст. 186 ЦПК України такої підстави для відмови у відкритті провадження у справі не передбачено.
Натомість, якщо суд вважав, що позовна заява не відповідає вимогам п. 4, 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК України ( не зазначено зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги), суд мав залишити позовну заяву без руху для усунення недоліків.
Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2024 року у справі № 297/1881/23, встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Відповідно до ч.4 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, тому існують підстави для скасування ухвали та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 379, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - задовольнити.
Ухвалу Деснянського районного суду міста Києва від 11 грудня 2024 року - скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 14 листопада 2025 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.