Іменем України
18 листопада 2025 року
м. Харків
справа № 641/1628/21
провадження № 22-ц/818/846/25
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю.
за участю секретаря: Смелянець К.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики, -
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Розумовського Олександра Сергійовича на заочне рішення Московського районного суду м.Харкова від 01 жовтня 2024 року, постановлене суддею Скотарем А.Ю.
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом, в якому просила визнати недійсним договір позики від 30.09.2018, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , судові витрати покласти на відповідача.
Заочним рішенням Московського районного суду м.Харкова від 01 жовтня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 27.04.2021 - скасовано.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Розумовський Олександр Сергійович просить рішення суду першої інстанції скасувати, та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; зазначає, що суд не взяв до уваги, що згідно ст. 1051 ЦК України договір можна визнати неукладеним, однак позивач не позбавлений можливості звернутися з іншим способом захисту. Вважає, що єдиним вірним способом захистити право позивачки є саме визнати недійсним договір. Договір позики є фіктивним, оскільки у дійсності передача грошових коштів не відбулась. Договір застави оскаржений до господарського суду. Позикодавець обіцяв, що вказані договори потрібні для можливого декларування корпоративних прав і зовнішнього забезпечення третім особам доказів нібито наявності коштів. Позикодавець обіцяв, що після демонстрації третім особам посвідчать договір про припинення зобовязань.
Перевіряючи законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст.367ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка звернулася з вимогою про визнання недійсним договору позики, мотивуючи позовну заяву тим, що договір позики від 30.09.2018 між сторонами не укладався, ані в усній, ані в простій письмовій формі, тобто цього договору не існує, відповідно грошові кошти на виконання договору вона від відповідача не отримувала. Отже, позивач просить визнати недійсним те, чого на її думку не існує, що є правовим протиріччям, а відтак суд вважає, що ОСОБА_1 при звернення до суду обрано невірний спосіб захисту, що є підставою для відмови у задоволенні позовної заяви у повному обсязі. Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 27.04.2021, скасовано.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судовим розглядом встановлено, що 30 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики у простій письмові формі.
28.02.2020 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір застави, за яким з метою забезпечення виконання зобов'язання, що виникло у заставодавця за договором позики, укладеним у простій письмовій формі 30.09.2018 (далі: договір позики), згідно з яким заставодавець зобов'язується виплатити заставодержателю грошові кошти в сумі 15000000,00 грн не пізніше 30 грудня 2020 включно при умові поновлення ТОВ «СНЕЙК» будівельних робіт з будівництва багатоповерхового житлового будинку за адресом: АДРЕСА_1 ), в разі непоновлення будівельних робіт та відсутності фінансування достатнього для добудови багатоповерхового житлового будинку за адресом: АДРЕСА_1 ) та здачі його в експлуатацію, заставодавець зобов'язується виплатити (повернути) заставодержателю грошові кошти в сумі 15000000,00 грн не пізніше 16 квітня 2020 року, заставодавець надає заставодержателю в заставу частину частку в розмірі 51 % у статутному капіталі (в подальшому - предмет застави) ТОВ «СНЕЙК», статутний капітал якого складає 6734693,88 грн (т. 2, а.с. 28-29).
З супровідного листа приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Малахової Г.І. убачається, що на ухвалу про витребування доказів нею надано зі справ нотаріуса належним чином завірену копію договору застави від 28.02.2020, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та копії усіх документів, що стали підставою для укладання вказаного договору (т. 2, а.с. 27). Копії оскаржуваного договору позики від 30.09.2018 не надано.
ГУ ДПС у Харківській області на ухвалу суду про витребування доказів листом від 04.07.2024 повідомило, що згідно з даними інформаційних ресурсів, які є в розпорядженні ГУ ДПС, ОСОБА_2 у період часу з 2014 року по теперішній час податкові декларації про майновий стан і доходи не надавав, також відсутня інформація щодо декларування останнім грошової суми у розмірі 15000000,00 грн (т. 2 а.с. 25).
Звертаючись до суду із позовом, позивачка наголошувала, що між сторонами нібито було укладено договір позики на передачу грошових коштів, хоча фактично грошові кошти відповідач не надавав, та взагалі не мав такої суми.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричинених цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 55)).
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).
Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача. Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні). Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. пункти 110-113 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2024 року у справі № 910/2592/19 (провадження № 12-41гс23)).
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц). Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 травня 2024 року у справі № 334/5347/22 (провадження № 61-11751св23) зазначено, що: «якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Згідно з частиною першою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Частиною другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору
У справі, що переглядається, у березні 2021 року позивачка звернулась з позовом про визнання недійсним договору позики грошових коштів, укладеного у простій письмовій формі, посилаючись на те, що позикодавець грошові кошти не передавав, договір позики від 30.09.2018 між сторонами укладений не був.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним; у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність договору у мотивувальній частині судового рішення, а належним способом захисту є визнання обов'язку боржника за договором позики відсутнім.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 05 березня 2025 року у справі №554/11260/21 у подібних правовідносинах.
За таких обставин висновок суду першої інстанції, що позивачем обрано невірний спосіб захисту, відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Розумовського Олександра Сергійовича залишити без задоволення.
Заочне рішення Московського районного суду м.Харкова від 01 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: Н.П. Пилипчук
О.Ю. Тичкова
Повне судове рішення виготовлено 19.11.2025 року.