18 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 922/4740/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Прокопенко О.В.
та представників
позивача: Колодочка Г.В. (в режимі відеоконференції),
відповідача: Бакулін А.С. (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінвест"
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.06.2025
та рішення Господарського суду Харківської області від 05.03.2025
у справі № 922/4740/24
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінвест"
до Акціонерного товариства "Українські енергетичні машини"
про стягнення 5 373 308,71 грн,
Товариство з обмеженою відповідальністю «Євроінвест» звернулось до Господарського суду Харківської області з позовом до Акціонерного товариства «Українські енергетичні машини» про стягнення: 4 039 878, 14 грн інфляційних втрат та 1 265 953, 17 грн 3% річних, що нараховані на заборгованість, стягнуту рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 у справі № 922/2441/20; 601 33,26 грн інфляційних втрат та 73 44,14 грн 3% річних, що нараховані на заборгованість, стягнуту додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 у справі № 922/2441/20.
Позов обґрунтовано тим, що позивач за договором про відступлення права вимоги набув до відповідача право вимоги за договором №238-16/119-ВК від 23.05.2018 у сумі 6 232 002, 06 грн, що стягнуті рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 та додатковим рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 (в редакції постанови Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2021) у справі № 922/2441/20. Оскільки на час звернення з даним позовом до суду рішення Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 у справі № 922/2441/20 не виконано, відповідачу на підставі ст. 625 ЦК України на суми заборгованості, визначені рішенням суду, нараховано 3% річних та інфляційні втрати.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 05.03.2025 (суддя Жельне С.Ч.) позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 3 308 653, 98 грн та 1% річних у розмірі 190 875, 05 грн. В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 (колегія суддів у складі: Хачатрян В.С. - головуючий, Россолов В.В., Склярук О.І.) рішення місцевого господарського суду змінено та викладено резолютивну частину у редакції, відповідно до якої позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 3 464 798, 23 грн та 3% річних у розмірі 15 480 грн. У задоволені позовних вимог в частині стягнення 635 513, 17 грн інфляційних втрат та 1 257 817, 31 грн відсотків річних відмовлено. В іншій частині рішення місцевого господарського суду залишено без змін.
Судами обох інстанцій встановлено, що рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 у справі № 922/2441/20 позов Приватного акціонерного товариства «Юнікон» задоволено частково. Стягнуто з Державного підприємства «Завод «Електроважмаш» на користь Приватного акціонерного товариства «Юнікон» 4 871 706, 42 грн основного боргу, 359 195, 82 грн пені, 100 316, 50 грн 1% річних, 772 358, 54 грн інфляційних втрат, а також 91 553, 65 грн судового збору. В частині стягнення 120 655, 93 грн інфляційних втрат відмовлено.
Крім того вирішено органу (особі), що здійснюватиме примусове виконання цього рішення, нарахувати починаючи з 02.08.2020 і до моменту виконання цього рішення проценти (1% річних) за такою формулою:
(СОБ х 1 х КДП) : КДР : 100 = сума процентів,
де: СОБ - сума основного боргу, простроченого відповідачем;
1 - розмір процентів визначений договором = 1;
КДП - кількість днів прострочення сплати відповідачем суми основного боргу за період: починаючи з 02.08.2020 і до моменту виконання цього рішення в частині сплати основного боргу;
КДР - кількість днів у році, у якому нараховуються проценти;
і стягнути отриману суму процентів із Державного підприємства «Завод «Електроважмаш» на користь Приватного акціонерного товариства «ЮНІКОН».
На виконання вказаного рішення 16.12.2020 Господарським судом Харківської області видано відповідний наказ.
Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 стягнуто з Державного підприємства «Завод «Електроважмаш» на користь Приватного акціонерного товариства «Юнікон» витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 15 600 грн. В решті заяви відмовлено.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2021 додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 у справі № 922/2441/20 змінено. Викладено резолютивну частину додаткового рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 у справі № 922/2441/20 у такій редакції: «Заяву Приватного акціонерного товариства «Юнікон» щодо вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу задовольнити частково. Стягнути з Державного підприємства «Завод «Електроважмаш» на користь Приватного акціонерного товариства «Юнікон» витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 36871,13 грн. В іншій частині заяви Приватного акціонерного товариства «Юнікон» щодо вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу відмовити».
На виконання вищевказаного додаткового рішення та постанови 09.03.2021 Господарським судом Харківської області видано відповідний наказ.
На підставі вищевказаних наказів Господарського суду Харківської області від 16.12.2020 та від 09.03.2021 Відділом примусового виконання рішень Управлінням забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) було відкрито: виконавче провадження № 66265812 про примусове виконання рішення Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 про стягнення 6 195 130, 93 грн; виконавче провадження № 66265834 про примусове виконання рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 про стягнення судового збору у розмірі 36 871, 13 грн, які згодом приєднано до зведеного виконавчого провадження № 62856266.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 20.09.2021 задоволено заяву Приватного акціонерного товариства «Юнікон» про заміну сторони у виконавчому провадженні її правонаступником. Здійснено заміну боржника у виконавчому провадженні ВП№ 66265812 з виконання наказу Господарського суду Харківської області від 16.12.2020 у справі № 922/2441/20 з Державного підприємства «Завод Електроважмаш» на його правонаступника - Акціонерне товариство «Завод Електроважмаш». Здійснено заміну боржника у виконавчому провадженні ВП№ 66265834 з виконання наказу Господарського суду Харківської області від 09.03.2021 у справі № 922/2441/20 з Державного підприємства «Завод Електроважмаш» на його правонаступника - Акціонерне товариство «Завод Електроважмаш».
Вчинення виконавчих дій було зупинено на підставі п. 12 ч. 1 ст.34 Закону України «Про виконавче провадження».
10.01.2023 між АТ «Юнікон» та ТОВ «Євроінвест» укладено договір про відступлення права вимоги, відповідно до пунктів 1.1. та 1.2.7. якого первісний кредитор відступає новому кредитору належні первісному кредитору, а новий кредитор набуває права вимоги первісного кредитора до покупця - Державного підприємства «Завод Електроважмаш», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Завод «Електроважмаш», за договором №238-16/119-ВК від 23.05.2018 у сумі 6 232 002,06 грн (шість мільйонів двісті тридцять дві тисячі дві гривні 06 копійок), що стягнуті рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 та додатковим рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 (в редакції відповідно до постанови Східного апеляційного господарського суду від 18.02.2021) у справі № 922/2441/20.
У зв'язку з невиконанням відповідачем рішення Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 у справі № 922/2441/20 на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, позивач нарахував відповідачу за період з 11.11.2020 по 15.11.2024 інфляційні втрати у розмірі 4 039 878, 14 грн та 3% річних у розмірі 1 265 953, 17 грн за період з 11.11.2020 по 25.12.2024 (загальна суму боргу за рішенням від 11.11.2020 складає 6 195 130, 93 грн). За невиконання відповідачем додаткового рішення Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 у справі № 922/2441/20 позивач нарахував відповідачу за період з 30.11.2020 по 15.11.2024 індекс інфляції у розмірі 60 133, 26 грн та 3% річних у розмірі 7 344, 14 грн за період з 30.11.2020 по 25.12.2024 (загальна суму боргу за додатковим рішенням від 30.11.2020 складає 36 871,13 грн). Викладені обставини стали підставою звернення до суду позивача з позовом у даній справі.
Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд виходив з того, що сторони у спірному договорі погодили нарахування 1% річних у разі порушення відповідачем строку оплати продукції (п. 9.5 договору). Враховуючи те, що грошові зобов'язання відповідача за спірними договорами не припинились після ухвалення рішень у справі № 922/2441/20, з останнього підлягають стягненню річні у розмірі, який встановлено вказаним договором. Також суд дійшов висновку, що нарахування у цій справі інфляційних втрат на суму основного боргу з урахуванням інфляції, стягнутої у межах справи № 922/2441/20, є можливим та узгоджується із практикою Верховного Суду, висновки якого є обов'язковими до врахування судом першої інстанції, а тому у позивача наявне право на нарахування інфляційних втрат на стягнуті згідно з судовим рішенням суми основного боргу у розмірі 4 871 706,42 грн та інфляційних втрат у розмірі 772 358, 54 грн, а також 1% річних, базою для начислення яких є виключно сума стягнутого основного боргу. При цьому суд вказав, що позивачем помилково здійснено нарахування з дати ухвалення рішення у справі № 922/2441/20, а не з дати набрання рішенням законної сили, а тому здійснивши власний перерахунок, суд дійшов висновку, що позивач має право на стягнення з відповідача: 3 308 653, 98 грн інфляційних втрат, які нараховані за період з 16.12.2020 по 15.11.2024 включно на суму у розмірі 5 644 064, 96 грн (4 871 706, 42 грн. основного боргу + 772 358,54 грн інфляції попереднього періоду); 190 875,05 грн 1% річних, які нараховані за період з 16.12.2020 по 15.11.2024 на суму у розмірі 4 871 706,42 грн (основна сума боргу). Щодо нарахованих позивачем 3% річних та інфляційних на суму судового збору за рішенням від 11.11.2020 та на витрати на професійну правничу допомогу адвоката за додатковим рішенням від 30.11.2020 у справі № 922/2441/20, суд зазначив, що неможливість проведення нарахувань на стягнуті суми судового збору та витрат на правничу допомогу обумовлена тим, що ст. 625 ЦК України допускає застосування відповідальності за прострочення виконання грошового зобов'язання, яке виникло у матеріальних правовідносинах. У той же ж час, судові витрати мають процесуально-правову природу, а наявність рішення не породило виникнення нового зобов'язання у відповідача, про що уже зазначалося вище. Відтак, враховуючи обставини цієї справи, суд вважав, що позивач помилково визначив базу для нарахування інфляційних втрат та 3% річних, безпідставно включивши до її складу суми, які мають процесуальне походження. Також суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про застосування у даній справі приписів ч. 10 ст. 238 ГПК України, оскільки вказана норма не стосується нарахування інфляційних втрат, стягнення яких є предметом позову у цій справі. У той же час, підстави для нарахування відсотків річних по дату повного погашення боргу відсутні, зважаючи на те, що в цій справі суд не вирішує питання про стягнення основної заборгованості.
Змінюючи рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що розрахунок заявлених до стягнення сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, у межах строку прострочення має здійснюватися саме з дати набрання чинності судовими рішеннями. Щодо нарахування позивачем 3% річних на загальну суму заборгованості за судовим рішенням від 11.11.2020 суд зазначив, що в контексті спірних правовідносин грошовим зобов'язанням є сплата коштів за умовами договору №238-16/119-ВК від 23.05.2018, що підтверджено судовим рішенням, і таке грошове зобов'язання не припинилось після ухвалення рішення у справі № 922/2141/20, з відповідача підлягає стягненню відсоток річних у розмірі, який встановлено та погоджено саме умовами договору - 1%. Водночас рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 визначено нарахування починаючи з 11.11.2020 і до моменту виконання цього рішення проценти (1% річних) на суму основного боргу, простроченого відповідачем, тобто нарахування відсотків на суму основного боргу уже передбачено судовим рішенням по справі № 922/2141/20, а тому повторне нарахування відсотків річних на суму основної заборгованості є неправомірним. Щодо нарахування інфляційних втрат, дослідивши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат, а також розрахунок, здійснений судом першої інстанції, колегія суддів, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат дійшла висновку, що у позивача наявне право на нарахування інфляційних втрат на стягнуті згідно судовим рішенням суми основного боргу у розмірі 4 871 706, 42 грн + інфляційні втрати у розмірі 772 358, 54 грн = 5 644 064, 96 грн, а тому правомірним є нарахування інфляційних втрат за період з грудня 2020 року по 15.11.2024 (кінцевий період, визначений позивачем до стягнення), що в такому разі становить 3 389 228, 45 грн. При цьому судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем здійснено нарахування та заявлено до стягнення інфляційні втрати та відсотки річних з урахуванням суми неустойки (пені), яка стягнута судовим рішенням у справі № 922/2141/20. Однак стягнення неустойки є самостійною мірою цивільно-правової відповідальності, тому на неї не можуть нараховуватись проценти річних та інфляційних втрат, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України (правова позиція з даного питання викладена в постанові Верховного Суду у справі № 915/14/17 від 31.01.2018). В свою чергу, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суми судового збору у розмірі 91 553, 65 грн (за рішенням суду у справі № 922/2141/20 та суми витрат на правову допомогу у розмірі 36 871,00 грн стягнутої за додатковим рішенням з урахуванням постанови суду апеляційної інстанції від 18.02.2021 у справі № 922/2141/20), а тому з урахуванням розміру судового збору та витрат на правничу допомогу, належних періодів (зокрема дата набрання рішенням та постановою законної сили і визначено періоду позивачем), дійшла висновку, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3% річних в розмірі 15 480,00 грн та інфляційні втрати в розмірі 75 269, 78 грн.
Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів в частині відмовлених вимог (а саме 635 513,17 грн інфляційних втрат, 1 257 817, 31 грн відсотків річних), позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в цій частині, а справу передати на новий розгляд.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суди не дослідили зібрані у справі докази та не здійснили власний розрахунок стягнених сум індексу інфляції та відсотків річних чим порушили ст. 86, ст. 236 та п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України, та не врахували висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, Верховного Суду від 22.01.2025 у справі № 910/18572/23, Верховного Суду від 08.12.2022 у справі №921/542/20 щодо процесуального обов'язку суду наводити власний розрахунок нарахування інфляційних втрат і відсотків річних, що призвело до безпідставного не донарахування та не стягнення з відповідача суми у розмірі 103 620,49 грн інфляційних збитків, на які позивач має законне право. Також вказує, що суди неправильно застосували ст. 625 ЦК України, без урахування висновків Верховного Суду, викладених зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), відповідно до якої зазначено, що інфляційні втрати та відсотки річних є складовою частиною простроченого грошового зобов'язання, та за відсутності висновків Верховного Суду щодо правильної математичної формули нарахування інфляційних збитків і відсотків річних, застосування якої призводило б до повного відновлення простроченого грошового зобов'язання від знецінення до цінності тотожній тій, що воно мало до початку прострочення, що призвело до безпідставного не нарахування судами інфляційних збитків на раніше нараховані інфляційні збитки і відсотки річних та не нарахування відсотків річних на інфляційні збитки нараховані за наступний заявлений період прострочення.
Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.11.2025 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 24.09.2025.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 24.10.2025, у якому представник просить поновити відповідачу строк на подання відзиву посилаючись на те, що: територія відповідача неодноразово піддавалася обстрілам збройними формуваннями російської федерації, майно зазнало значних руйнувань; у зв'язку з цим тривають відновлювальні роботи, що може мати наслідком часті вимикання електрики та у свою чергу заважає нормальній роботі; у зв'язку з частими та тривалими повітряними тривогами є необхідність перебувати в укритті для мінімізації ризику для життя та здоров'я, що у свою чергу також не дає можливості нормально працювати та вчасно виконувати процесуальні обов'язки з дотриманням строків; у період з 10.09.2025 (дати отримання відповідачем ухвали про відкриття касаційного провадження) по 24.10.2025 повітряна тривога у місці Харкові лунала.
Разом з тим, у ч. 4 ст. 294 ГПК України визначено, що в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначається строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу. Таким чином, строк на подання відзиву на касаційну скаргу встановлюється не законом, а судом, а тому може бути продовженим, а не поновленим. Відповідно до ч. 2 ст. 119 ГПК України, встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду. Оскільки зазначене клопотання (про поновлення строку на подання відзиву) подане поза межами встановленого строку разом з відзивом, колегія суддів не вбачає підстав для його задоволення. За таких обставин, відзив на касаційну скаргу долучається до матеріалів справи, однак не враховується Судом при розгляді останньої, як такий, що поданий після закінчення встановленого судом процесуального строку.
Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в оскарженій частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Оскільки позивач оскаржує судові рішення лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог - а саме 635 513, 17 грн інфляційних втрат, 1 257 817, 31 грн відсотків річних, Верховний Суд переглядає їх саме в цій частині.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Так скаржник вказує зокрема на те, що судами обох інстанцій не враховано висновків Верховного Суду викладених у постановах: від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, від 22.01.2025 у справі № 910/18572/23, від 08.12.2022 у справі №921/542/20 щодо процесуального обов'язку суду наводити власний розрахунок нарахування інфляційних втрат і відсотків річних, що призвело до безпідставного не донарахування та не стягнення з відповідача суми у розмірі 291 297,61 грн інфляційних збитків, та неправильно застосовано ст. 625 ЦК України, без урахування висновків Верховного Суду, викладених зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), відповідно до якої інфляційні втрати та відсотки річних є складовою частиною простроченого грошового зобов'язання.
Колегія суддів зауважує, що підстави касаційного оскарження повинні бути логічними (тобто доводи скаржника мають бути безпосередньо спрямовані на спростування саме тих висновків, які суди попередніх інстанцій поклали в основу своїх рішень. Недостатньо просто посилатися на правові норми - необхідно продемонструвати, як неправильне їх застосування чи порушення призвело до помилкового висновку у конкретній справі) та релевантними (при посиланні на правові позиції Верховного Суду, скаржник зобов'язаний довести подібність правовідносин та фактичних обставин у справі, що оскаржується) до висновків судів, яка оскаржуються.
Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) зазначено, що відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Установивши, що свій обов'язок повернути аванс позивачці відповідачка не виконала, апеляційний суд обґрунтовано стягнув з останньої 3 % річних від простроченої суми.
Проте оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає.
У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
Отже висновки суду апеляційної інстанції щодо необхідності стягнення на користь ОСОБА_1 інфляційних нарахувань з урахуванням їх правової природи є помилковими, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені шляхом застосування судом апеляційної інстанції еквівалента іноземної валюти та перерахунку суми з урахуванням зміни курсу гривні до зазначеного в еквіваленті долара США.
Відтак, Велика Палата Верховного Суду лише констатувала, що оскільки свій обов'язок повернути аванс позивачці відповідачка не виконала, апеляційний суд обґрунтовано стягнув з останньої 3% річних від простроченої суми в порядку ст. 625 ЦК України. Відповідні висновки також зроблені з урахуванням того, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 533 ЦК України, оскільки грошове зобов'язання триває, офіційний курс гривні до долара США змінився, сума боргу станом на 31 серпня 2015 року, еквівалентна 40 тис. доларів США, становила 1 млн 016 тис. 899 грн 20 коп.
Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що у рішенні Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 у справі № 922/2141/20 порушення строків виконання відповідачем грошових зобов'язань випливає з умов п. 9.5 договору №238-16/119-ВК від 23.05.2018, яким встановлено, що за порушення строку оплати продукції, передбачених цим договором, позивач має право вимагати оплати 1% річних та індексу інфляції. Отже, сторони самостійно погодили, що за порушення строків оплати продукції постачальник має право вимагати не 3%, передбачених імперативною нормою закону, а 1% річних, а також інфляційні втрати.
Таким чином, сторони у межах договору, укладеного за взаємною згодою, встановили інший розмір відповідальності за прострочення грошового зобов'язання, що повністю відповідає вимогам ч. 2 ст. 625 ЦК України. З урахуванням цього, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що розмір процентів, який підлягає нарахуванню на суму заборгованості, має відповідати умовам договору і становити 1% річних, а не 3%.
При цьому суд апеляційної інстанції відмовив у нарахуванні відсотків на суму основного боргу, оскільки це вже передбачено судовим рішенням у справі № 922/2141/20, який, керуючись приписами ч. 10 ст. 238 ГПК України визначив нарахування починаючи з 11.11.2020 і до моменту виконання цього рішення проценти (1% річних) на суму основного боргу, простроченого відповідачем. Розмір відсотків визначено виходячи з умов п.9.5 договору №238-16/119-ВК від 23.05.2018.
Водночас позивачем не наведено підстав касаційного оскарження та доводів в частині неправильності застосування судом апеляційної інстанції ч. 10 ст. 238 ГПК України в даному випадку, а тому колегія суддів не вбачає невідповідності висновків оскарженої постанови суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні нарахування процентів річних висновкам, які містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц.
Крім цього, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, Верховного Суду від 22.01.2025 у справі № 910/18572/23 зазначено, що визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду. В цьому випадку позивач поєднує підстави касаційного оскарження, передбачені п. 1 та п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України (суди не дослідили зібрані у справі докази та не здійснили власний розрахунок стягнених сум індексу інфляції та відсотків річних чим порушили ст.86, ст. 236 та п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України).
При цьому скаржник вказує, що: в результаті допущеної апеляційним судом в цій частині помилки позивач недоотримав 291 297,61 грн інфляційних збитків; апеляційний суд помилково не врахував, що періодами прострочення грошового зобов'язання для стягнення втрат визначених ст. 625 ЦК України, можуть бути лише такі періоди прострочення, починаючи з дати виникнення прострочення такого грошового зобов'язання, за які кредитор раніше ще не нарахував втрати визначені ст. 625 ЦК України; судовим рішенням, яким воно було стягнуто, лише було підтверджено і конкретизовано суми такого стягнутого простроченого грошового зобов'язання та суми нарахованих і стягнутих у відповідності до вимог ст. 625 ЦК України втрат, з зазначенням попереднього періоду прострочення, за який вони були нараховані і стягнуті; суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що з урахуванням ч.ч. 1, 2 ст. 18 ГПК України розрахунок заявлених до стягнення сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, у межах строку прострочення має здійснюватися саме з дати набрання чинності судовими рішеннями.
Водночас, як вже було зазначено, у нарахуванні відсотків річних було відмовлено у зв'язку з тим, що нарахування відсотків на суму основного боргу уже передбачено судовим рішенням у справі № 922/2141/20 в порядку ч. 10 ст. 238 ГПК України.
Що ж стосується інфляційних втрат, то Верховний Суд погоджується з доводами скаржника та зазначає, що згідно із частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
Отже, передбачений ч. 2 ст. 625 ЦК України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, яким не є набрання законної сили рішенням суду про стягнення сум основного боргу, оскільки в іншому випадку без судового рішення зобов'язання не могло бути порушеним би взагалі, тобто якби позивач не звернувся до суду, то відповідач не мав би обов'язку повернути йому кошти. Такий підхід суперечив би засадам добросовісності, розумності та справедливості зобов'язання, передбаченим у частині третій статті 509 ЦК України.
Колегія суддів звертає увагу, що у постанові від 20.11.2020 у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду при розгляді справи № 910/13071/19 вказано, що методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:
- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;
- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Водночас колегія суддів враховує, що згідно з рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 у справі № 922/2441/20 інфляційні втрати та річні були задоволені судом до дати 01.08.2020 (включно).
У той же час у позові у цій справі позивач здійснює нарахування компенсаційних сум (інфляційних витрат, річних) з моменту оголошення рішення від 11.11.2020 у справі №922/2441/20, тобто, саме з 11.11.2020. Відтак нарахування за порушення умов договору №238-16/119-ВК від 23.05.2018 здійснюються з перервою у періоді 02.08.2020-10.11.2020, які позивач безпідставно не включає у розрахунок, оскільки ст. 625 ЦК України передбачено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - "дефляція", то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.
Тобто інфляція розраховується кумулятивно, шляхом множення місячних індексів цін.
В свою чергу, за критерій початку нарахувань у цій справі позивач обрав саме дату оголошення судового рішення у справі № 922/2441/20 без дотримання принципу безперервного нарахування за весь період прострочення, починаючи з дати настання прострочення грошового зобов'язання до дати його повного погашення.
Здійснивши перерахунок заявлених до стягнення інфляційних Верховний Суд зазначає, що за період з 02.08.2020 по 15.11.2024 на суму 5 644 064, 96 грн нараховані на цю суму інфляційні втрати складають 3 625 802,80 грн (розрахунок здійснений за допомогою Калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій у програмі Liga за формулою ІІС = (ІІ1:100) x (ІІ2:100) x (ІІ3:100) x ... (ІІZ:100)
ІІ1 - індекс інфляції за перший місяць прострочення,
......
ІІZ - індекс інфляції за останній місяць прострочення.
Останній період
IIc (99,80 : 100) x (100,50 : 100) x (101,00 : 100) x (101,30 : 100) x (100,90 : 100) x (101,30 : 100) x (101,00 : 100) x (101,70 : 100) x (100,70 : 100) x (101,30 : 100) x (100,20 : 100) x (100,10 : 100) x (99,80 : 100) x (101,20 : 100) x (100,90 : 100) x (100,80 : 100) x (100,60 : 100) x (101,30 : 100) x (101,60 : 100) x (104,50 : 100) x (103,10 : 100) x (102,70 : 100) x (103,10 : 100) x (100,70 : 100) x (101,10 : 100) x (101,90 : 100) x (102,50 : 100) x (100,70 : 100) x (100,70 : 100) x (100,80 : 100) x (100,70 : 100) x (101,50 : 100) x (100,20 : 100) x (100,50 : 100) x (100,80 : 100) x (99,40 : 100) x (98,60 : 100) x (100,50 : 100) x (100,80 : 100) x (100,50 : 100) x (100,70 : 100) x (100,40 : 100) x (100,30 : 100) x (100,50 : 100) x (100,20 : 100) x (100,60 : 100) x (102,20 : 100) x (100,00 : 100) x (100,60 : 100) x (101,50 : 100) x (101,80 : 100) = 1.64240983;
Інфляційне збільшення: 5 644 064,96 x 1.64240983 - 5 644 064,96 = 3 625 802,80 грн).
Водночас враховуючи ч. 2 ст. 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Відтак, з урахуванням викладеного періоду та критеріїв нарахувань, застосованих позивачем, колегія суддів, здійснивши власний перерахунок зазначає, що сума інфляційних втрат складає 3 506 661,26 грн, а не 3 389 228,45 грн, як помилково зазначив суд апеляційної інстанції.
Відтак, постанова суду апеляційної інстанції в цій частині підлягає зміні в частині стягнення інфляційних втрат, а саме з відповідача слід стягнути на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 3 581 931, 04 грн (3 506 661,26 грн + 75 269,78 грн). В задоволені позовних вимог в частині стягнення інфляційних втрат в іншій сумі слід відмовити.
При цьому колегія суддів враховує, що інфляційні втрати, що нараховані на стягнуту додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 30.11.2020 у справі № 922/2441/20 та інфляційні втрати, що нараховані на стягнуту рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2020 у справі № 922/2441/20 суму судового збору правильно розраховані апеляційним судом виходячи з дати набрання законної сили відповідними рішеннями.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.
Враховуючи викладене, колегія суддів не формує висновок з порушеного позивачем питання.
Верховний Суд зазначає, що повноваження вищого судового органу стосовно перегляду судових рішень мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, у зв'язку з чим, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, оскільки судом апеляційної інстанції неправильно визначено суму інфляційних втрат, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача, Верховний Суд вважає за можливе змінити судове рішення, а саме - мотивувальну частину судових рішень слід викласти з урахуванням мотивів цієї постанови в частині стягнення інфляційних втрат та змінити резолютивну частину в цій частині, стягнувши з відповідача на користь позивача інфляційні втрати у розмірі 3 581 931, 04 грн (3 506 661,26 грн + 75 269,78 грн). В задоволенні позовних вимог в частині стягнення іншої суми інфляційних втрат слід відмовити.
Крім цього, враховуючи положення ч. 14 ст. 129 ГПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат, слід змінити розподіл судових витрат. В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Частиною 4 зазначеної статті передбачено, що зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Керуючись ст.ст. 129, 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінвест" задовольнити частково.
Постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 та рішення Господарського суду Харківської області від 05.03.2025 у справі № 922/4740/24 змінити, виклавши їх мотивувальні частини з урахуванням редакції зазначеної постанови, а також викласти резолютивну частину в наступній редакції:
«Позов задовольнити частково.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українські енергетичні машини» (код ЄДРПОУ: 05762269, адреса: 61037, м. Харків, просп. Героїв Харкова, 199) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Євроінвест» (код ЄДРПОУ: 25532809, адреса: 49044, Україна, м. Дніпро, вул. Шевченко, д. 17) інфляційні втрати у розмірі 3 581 931, 04 грн, 3% річних у розмірі 15 480 грн.
У задоволені решти позову відмовити».
В іншій частині рішення Господарського суду Харківської області від 05.03.2025 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 26.06.2025 у справі № 922/4740/24 залишити без змін.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українські енергетичні машини» код ЄДРПОУ: 05762269, адреса: 61037, м. Харків, просп. Героїв Харкова, 199) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Євроінвест» (код в ЄДРПОУ: 25532809, адреса: 49044, Україна, м. Дніпро, вул. Шевченко, д. 17) :
- 53 961, 17 грн судового збору за подання позовної заяви;
- 39 957, 70 грн судового збору за подання апеляційної скарги;
- 42 621, 54 грн судового збору за подання касаційної скарги.
Доручити Господарському суду Харківської області видати відповідні накази.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.