18 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 911/2661/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Прокопенко О.В.
та представників
ОГП: Декалюк Д.Е.,
позивача: Рогозянський В.І.,
відповідача: не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.06.2025
та рішення Господарського суду Київської області від 04.02.2025
у справі № 911/2661/24
за позовом Першого заступника керівника Житомирської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд"
про визнання недійсними пунктів договору у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість, стягнення безпідставно сплачених грошових коштів у вигляді ПДВ, інфляційних втрат та трьох відсотків річних,
У жовтні 2024 року Перший заступник керівника Житомирської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд" про: визнання недійсними п.п. 1.1, 3.1 договору № 286/1/22/12 від 06.06.2022 про постачання для державних потреб мастильних засобів (09210000-4) (оливи для гідравлічних систем та іншого призначення) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України), що був укладений між позивачем та відповідачем, у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість; стягнення з відповідача на користь позивача 619 100 грн безпідставно сплачених коштів у вигляді ПДВ, 38 980, 80 грн 3% річних та 109 648, 27 грн інфляційних втрат.
Вимоги прокурора обґрунтовані тим, що оскаржені пункти договору в частині включення суми ПДВ до вартості товару суперечать постанові Кабінету Міністрів України "Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану" від 02.03.2022 № 178, що є підставою для визнання їх недійсними. В свою чергу, такі кошти підлягають поверненню на підставі ст. 1212 ЦК України, на які нараховано передбачені ст. 625 ЦК України 3% річних та інфляційні втрати.
Рішенням Господарського суду Київської області від 04.02.2025 (суддя Черногуз А.Ф.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 (колегія суддів у складі: Буравльов С.І. - головуючий, Андрієнко В.В., Шапран В.В.), позов задоволено. Визнано недійсними п.п 1.1 та 3.1 договору №286/1/22/12 від 06.06.2022 про постачання для державних потреб мастильних засобів (09210000-4) (оливи для гідравлічних систем та іншого призначення) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України), укладеного між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Аріан-Трейд», у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд" на користь Міністерства оборони України 619 100 грн безпідставно сплачених коштів у вигляді ПДВ, 38 980,8 0 грн 3% річних та 109 648, 27 грн інфляційних втрат.
Судами обох інстанцій встановлено, що між позивачем (замовником) та відповідачем (постачальником) 06.06.2022 укладено договір №286/1/22/12 про постачання для державних потреб мастильних засобів (09210000-4) (оливи для гідравлічних систем та іншого призначення) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України).
Згідно з п. 1.1 договору постачальник зобов'язується постачати у 2022 році мастильні засоби (09210000-4) (оливи для гідравлічних систем та іншого призначення) для потреб Міністерства оборони України згідно специфікації, а замовник забезпечити приймання продукції та її оплату в асортименті, кількості, у строки і за цінами згідно з нижчевикладеною специфікацією.
Специфікацією визначено, зокрема, найменування продукції, яка поставляється, а саме: рідина «Стеол-М» (61-000-7238), строк постачання: 30 календарних днів з дати підписання договору в термін до 05.07.2022, загальну кількість продукції: 41,0 тонну, ціну одиниці товару (без ПДВ): 75 500,00 грн, загальну вартість продукції, яка становить 3 714 600,00 грн, з яких 3 095 500,00 грн вартість продукції без ПДВ та 619 100,00 грн ПДВ.
Пунктом 2.2 договору встановлено, що одержувачами продукції є військові частини (далі одержувачі замовника) згідно з рознарядкою Міністерства оборони України (додаток 12.2. до договору).
Згідно з п. 3.1 договору ціна договору становить: без ПДВ 3 095 500,00 грн (три мільйони дев'яносто п'ять тисяч п'ятсот) грн 00 коп, крім того ПДВ 619100 (шістсот дев'ятнадцять тисяч сто) грн 00 коп. Ціна договору, що підлягає оплаті становить: 3 714 600 (три мільйони сімсот чотирнадцять тисяч шістсот) грн 00 коп, у тому числі податок на додану вартість та вартість вантажних робіт в місцях завантаження і транспортні витрати.
Відповідно до п. 4.1 договору розрахунок за фактично постачений товар здійснюється протягом 30 календарних днів (за умови надходження бюджетних коштів на рахунок Міністерства оборони України за даним кодом видатків) з дати надання постачальником до Департаменту державних закупівель та постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України належним чином оформлених документів, передбачених цим договором, але не пізніше ніж за п'ять робочих днів до закінчення поточного бюджетного року.
Договір набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.12.2022, а в частині проведення розрахунків до повного їх завершення (п. 10.1 договору).
На виконання умов договору позивач сплатив на користь відповідача грошові кошти в загальній сумі 3 714 600 грн, у тому числі 619 100 грн ПДВ, що підтверджується платіжними дорученнями.
Посилаючись на те, що до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави за договорами, укладеними позивачем, оподатковуються за нульовою ставкою ПДВ у силу п.п. «г» п.п. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 Податкового кодексу України (далі - ПК України) та постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» (далі -Постанова №178), положення п.п. 1.1 та 3.1 договору в частині включення до договірної ціни ПДВ суперечать п.п. «г» п.п. 195.1.2 п. 195.1 ст. 195 ПК України та Постанові № 178, а тому мають бути визнані судом недійсними на підставі ч. 1 ст. 203, а також ст.ст. 215 та 217 ЦК України. Крім цього, отримані відповідачем кошти, на які нараховано 3% річних та інфляційні втрати, підлягають поверненню відповідачем на підставі ст. 1212 ЦК України.
Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що замовником товару за договором виступає Міністерство оборони України, п. п. 1.1, 3.1 договору суперечать постанові Кабінету Міністрів України № 178 від 02.03.2022 в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість, а не за нульовою ставкою, і хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку, позовна вимога про визнання недійсними п. п. 1.1, 3.1 договору в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню. Враховуючи, що отримана відповідачем сума ПДВ у розмірі 619 100 грн за договором є безпідставно набутими грошовими коштами, вони підлягають поверненню позивачу на підставі ст. 1212 ЦК України. Оскільки матеріалами справи підтверджується факт безпідставно одержаної відповідачем суми ПДВ за укладеним договором, вимоги позивача про стягнення з відповідача 38 980, 80 грн 3% річних та 109 648, 27 грн інфляційних втрат за загальний період з 29.07.2022 по 13.09.2024 підлягають задоволенню.
Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування судами положень ст.ст. 1212 та 625 ЦК України і вказує, що без визнання недійсними пунктів договору щодо включення в ціну товару суми ПДВ у позивача не було підстав для витребування у відповідача коштів, як безпідставно набутих, відповідно до положень ст. 1212 ЦК України. Про це зокрема свідчить і те, що вимога про стягнення коштів є наслідком задоволення вимоги про визнання недійсними пунктів договорів в частині включення в їх ціну суми ПДВ. Відтак, у разі визнання правочину недійсним стягнення передбачених ст. 625 ЦК України коштів відбувається починаючи з часу набрання законної сили рішенням суду про таке визнання. Також скаржник вказує на те, що пункт 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 02.03.2022 № 178 «Деякі питання обкладення податком на додану вартість за нульовою ставкою у період воєнного стану» суперечить ст.ст. 4, 37 ПК України, а суди помилково і не правильно застосували ст.ст. 203, 217 ЦК України, ст. 180 ГК України, ст. 14, 185, 195, ПК України, Постанову № 178, довільно витлумачивши їх, не застосували Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та постанову КМУ № 870 «Про затвердження Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України», Положення про Міністерство Оборони України.
Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:
- судами обох інстанцій не враховано висновків щодо застосування ст.ст. 625, 1212 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 344/2483/18, від 12.04.2023 у справі № 461/4066/21, від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, від 05.07.2019 у справі № 905/600/18, від 03.10.2019 у справі № 905/587/18;
- наявні підстави для відступу від висновків Верховного Суду щодо застосування п.п."г" п.п. 195.1.2 п.195.1 ст.195 ПК та п.1 Постанови №178 у подібних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23, від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23, від 28.05.2024 у справі № 910/12151/23. Зокрема, йдеться про наступний висновок: «Оскільки не тільки постановою КМУ № 178 від 02.03.2022 визначено нульову ставку податку на додану вартість для операцій з заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, але й це передбачено підпунктом "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України, то включення до ціни договору Документ сформований в системі «Електронний суд» 28.07.2025 9 ПДВ у розмірі 20%, враховуючи, що замовником товару за договором виступає Військова частина Державної прикордонної служби України, суперечить постанові КМУ №178 від 02.03.2022, яка прийнята відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України, що є підставою для визнання недійсним пункту договору в цій частині».
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.11.2025 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 29.09.2025.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від Житомирська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону позовом надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому прокурор просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків.
Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
За змістом вказаної норми, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.
Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень, є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №910/8091/20, від 24.06.2021 у справі №914/2614/13, де відзначено: «з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання».
Основним завданням Верховного Суду є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема:
1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції);
2) ухвалення рішення Конституційним Судом України;
3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права;
4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами;
5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Також, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Водночас колегія суддів не вважає, а скаржником не доведено, що відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14.11.2023 у справі № 910/2416/23, від 23.05.2024 у справі № 911/1870/23, від 28.05.2024 у справі № 910/12151/23, щодо застосування підпункту "г" підпункту 195.1.2 п.195.1 ст.195 ПК та п.1 Постанови №178 у подібних правовідносинах, є помилковими, неефективними чи застосований у рішеннях підхід очевидно застарів внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
У вказаних постановах викладено висновок про те, що у підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України передбачено, що ПДВ є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.
Відповідно до пункту "а" пункту 185.1 статті 185 ПК України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу.
Відповідно до підпунктів "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України за нульовою ставкою оподатковуються операції для заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту Збройних Сил України, що бере участь у миротворчих акціях за кордоном України, або в інших випадках, передбачених законодавством.
Як вже зазначалося, у постанові КМУ від 02.03.2022 № 178 відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України установлено, що до припинення чи скасування воєнного стану операції з постачання товарів для заправки (дозаправки) або забезпечення транспорту, зокрема військових частин, що утримуються за рахунок коштів державного бюджету, для потреб забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави обкладаються податком на додану вартість за нульовою ставкою.
Вказане свідчить про те, що наразі сформувалася усталена судова практика щодо застосування підпункту "г" підпункту 195.1.2 п.195.1 ст.195 ПК України та п.1 Постанови №178 у подібних правовідносинах.
Оскільки не тільки Постановою № 178 від 02.03.2022 визначено нульову ставку ПДВ для операцій з заправки (дозаправки) або забезпечення наземного військового транспорту чи іншого спеціального контингенту, але й це передбачено підпунктом "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, то включення до ціни договору ПДВ у розмірі 20% суперечить Постанові №178 від 02.03.2022, яка прийнята відповідно до підпункту "г" підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 ПК України, що є підставою для визнання недійсним пунктів договору у відповідній частині.
При цьому судами було враховано вказану судову практику і вони дійшли висновку, що одержувачами продукції є військові частини згідно з рознарядкою Міністерства оборони України (додаток 12.2. до договору), а перелік продукції, що поставляється за цим договором, визначений пунктом 1.1 договору, а саме: рідина «Стеол-М» (61-000-7238), тобто категорія товару, що поставляється за договором, так само як і позивач, як замовник товару, підпадають під дію Постанови № 178.
Відтак, оскільки спірний договір міг бути укладеним сторонами без включення до нього умов щодо ПДВ, позовна вимога прокурора про визнання недійсними пунктів 1.1 та 3.1 договору № 286/1/22/12 про постачання для державних потреб мастильних засобів (09210000-4) для техніки спеціального призначення (за кошти державного бюджету України від 06.06.2022, укладеного між позивачем та відповідачем, у частині включення до договірної ціни ПДВ обґрунтовано задоволена судами попередніх інстанцій.
Відтак зазначена заявником в касаційній скарзі підстава щодо необхідності для відступу від правових позицій Верховного Суду є необґрунтованою та не отримала підтвердження під час касаційного провадження. Оскільки перелік підстав для закриття касаційного провадження, визначений ст. 296 ГПК України, є вичерпним, і в ньому не передбачено можливості закриття касаційного провадження у разі непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу в цій частині необхідно залишити без задоволення.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Так скаржник вказує зокрема на те, що судами обох інстанцій не враховано висновків щодо застосування ст.ст. 625 та 1212 ЦК України в частині того, що у разі визнання правочину недійсним стягнення передбачених ст. 625 ЦК України коштів відбувається починаючи з часу набрання законної сили рішенням суду про таке визнання.
Колегія суддів звертає увагу на те, що Великою Палатою Верховного Суду розглядалась справа № 910/3831/22, яка була передана Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду з підстав наявності виключної правової проблеми, яка полягає в тому, що в судовій практиці склались протилежні підходи щодо визначення моменту виникнення прострочення виконання зобов'язання по поверненню безпідставно набутого майна.
Вирішуючи виключну правову проблему Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у статті 1212 ЦК України врегульовані недоговірні відносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно). З моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним. Тому зобов'язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила (п.п. 69, 70 постанови), що зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає у особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов'язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов'язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.
В іншому випадку без судового рішення зобов'язання з повернення безпідставно отриманих коштів не виникало б узагалі, тобто якби позивач не звернувся до суду, то відповідач не мав би обов'язку повернути йому безпідставно отримані кошти. Такий підхід суперечив би засадам добросовісності, розумності та справедливості зобов'язання, передбаченим у частині третій статті 509 ЦК України.
Колегія суддів звертає увагу, що господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у використанні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, судової палати й колегії суддів Касаційного господарського суду. Подібна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.09.2021 у справі № 908/2609/20, від 15.09.2021 у справі № 10/Б-5022/1383/2012, від 14.09.2021 у справі № 908/1671/16.
До того ж Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що вона відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 521/21255/13-ц (провадження № 14-600цс18), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (провадження № 14-143цс20, п. 42), від 11.10.2023 у справі № 757/3572/17-ц (провадження № 14-37цс22, п. 46), від 24.04.2024 у справі № 752/30324/21 (провадження № 14-125цс23, п. 7.3)).
Відтак, посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11.08.2021 у справі № 344/2483/18, від 12.04.2023 у справі № 461/4066/21, від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, від 05.07.2019 у справі № 905/600/18, від 03.10.2019 у справі № 905/587/18, прийнятих до вирішення Великою Палатою Верховного Суду відповідного питання у справі № 910/3831/22, колегією суддів відхиляються.
При цьому як вбачається з тексту оскарженого рішення місцевого господарського суду у цій справі, останній врахував правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22, щодо моменту початку відліку строку для нарахування 3% річних та інфляційних втрат в порядку стягнення коштів на підставі ст. 1212 ЦК України.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч.ч. 1 та 2 ст. 300 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд окремо вважає за необхідне вказати, що у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.
Крім того, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки в ході касаційного розгляду не було виявлено неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушень норм процесуального права в межах підстав касаційного оскарження, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційному провадженні також не має, у зв'язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржені постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.
Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аріан-Трейд" залишити без задоволення.
Постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.06.2025 та рішення Господарського суду Київської області від 04.02.2025 у справі № 911/2661/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.