12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 754/7892/20
провадження № 51-1805км25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
у режимі відеоконференції:
засудженого ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 , на вирок Київського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020100030000948, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Деснянський районний суд м. Києва вироком від 10 жовтня 2024 року визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.
Відповідно до ст. 75 КК звільнив ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік 6 місяців та поклав на нього обов'язки, визначені ст. 76 цього Кодексу.
Також суд вирішив питання щодо запобіжного заходу і цивільного позову у кримінальному провадженні.
За вироком суду, ОСОБА_7 визнано винуватим і засуджено за те, що він 07 лютого 2020 року приблизно о 11:00, керуючи технічно справним автомобілем «Богдан А091» (реєстраційний номер НОМЕР_1 ), рухаючись згідно з маршрутом № 415, а саме на вул. Шолом-Алейхема зі сторони вул. Мілютенка в напрямку вул. Кубанської Коси в м. Києві, порушив вимоги пп. «б» п. 2.3, пунктів 10.1, 21.4 Правил дорожнього руху України, а саме був неуважним, не стежив за дорожньою обстановкою, вчасно не реагував на її зміну, під час здійснення висадки-посадки пасажирів біля будинку 14 на вул. Шолом-Алейхема в м. Києві не переконався, що всі пасажири вийшли з автобуса, розпочав рух, не зачинивши дверей та не переконався, що це буде безпечним і не створить небезпеки іншим учасникам руху, унаслідок чого в салоні автобуса впав пасажир ОСОБА_8 , який намагався вийти з автобуса.
У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) потерпілому ОСОБА_8 спричинено тяжкі тілесні ушкодження.
Київський апеляційний суд 02 квітня 2025 року під час розгляду кримінального провадження за апеляційною скаргою прокурора скасував вирок районного суду в частині призначення ОСОБА_7 покарання та звільнення від його відбування на підставі ст. 75 КК і постановив свій, яким призначив засудженому покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки із позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК зарахував ОСОБА_7 у строк покарання строк перебування під вартою з 05 до 10 жовтня 2024 року включно з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
У решті вирок місцевого суду залишив без змін.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 , не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації діяння засудженого, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого, просить змінити вирок апеляційного суду в частині призначеного ОСОБА_7 покарання та призначити засудженому покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік. На підставі ст. 75 КК звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покласти на нього обов'язки, визначені ст. 76 КК.
Суть доводів касаційної скарги захисника зводиться до твердження про необґрунтованість рішення апеляційного суду, яким ОСОБА_7 призначено покарання у виді позбавлення волі, яке необхідно відбувати реально.
На думку касатора, апеляційний суд безпідставно відкинув висновок місцевого суду про наявність у діях засудженого ознак як щирого каяття, так і дійового.
Як він зазначає, місцевий суд установив, що ОСОБА_7 визнав свою винуватість, вибачився перед потерпілим, відшкодував заявлену шкоду в повному обсязі, що підтверджено наявними у справі доказами. Натомість апеляційний суд не навів переконливих мотивів, з яких відкинув інші пом'якшуючі обставини, а лише акцентував на тому, що засуджений через лише чотири роки після вчинення злочину під час судового розгляду визнав свою винуватість, що не може свідчити про щире каяття.
Наголошує на неврахуванні судом апеляційної інстанції позиції потерпілого.
На переконання ОСОБА_6 , апеляційний суд не надав оцінки тому, що ОСОБА_7 раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, має на утриманні батька, 1935 року народження, щиро розкаявся у вчиненому та відшкодував потерпілому матеріальну й моральну шкоду; висновки цього суду не підтверджуються доказами, дослідженими в ході судового розгляду, містять істотні суперечності та не відповідають фактичним обставинам справи, що вплинуло на правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 підтримав касаційну скаргу в повному обсязі. Засуджений ОСОБА_7 також підтримав касаційну скаргу захисника.
Прокурор ОСОБА_5 , надавши відповідні пояснення, заперечив щодо задоволення касаційної скарги захисника.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені в касаційній скарзі захисника, Суд дійшов висновку,що ця скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
За частиною 2 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновку суду про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення за обставин, установлених та перевірених місцевим судом, а також правильності кваліфікації його діяння за ч. 2 ст. 286 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судового рішення в цій частині захисник не оскаржує.
Частиною 1 ст. 420 КПК установлено, що суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок, зокрема, в разі необхідності застосування більш суворого покарання, неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.
Водночас за приписами ч. 1 ст. 421 КПК обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, може бути скасовано у зв'язку з необхідністю застосувати суворіше покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання або в інших випадках, коли це погіршує становище обвинуваченого, лише у разі, якщо з цих підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник.
Відповідно до статей 404, 407 КПК апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий, у якому зобов'язаний навести належні й достатні мотиви та підстави прийнятого рішення з урахуванням вимог ст. 409 указаного Кодексу.
Під час касаційного перегляду оскаржуваного вироку встановлено, що апеляційний суд дотримався цих приписів закону.
Згідно зі статтями 50 і 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень. Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винуватій особі необхідного й доцільного заходу примусу, який би ґрунтувався на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяв досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини й захистом інтересів держави та суспільства.
Згідно з приписами ч. 1 ст. 75 КК (у редакції, чинній на час скоєння діяння), якщо суд, крім визначених у цій нормі випадків, при призначенні покарання у виді, серед інших, позбавлення волі, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може ухвалити рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується лише в тому разі, коли для цього наявні умови і підстави, визначені приписами ст. 75 КК. Підставою для звільнення особи від відбування покарання з випробуванням закон визначає переконання суду, викладене в мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання, яке ґрунтується на оцінці даних про вчинене кримінальне правопорушення, мету й мотиви, тривалість та інтенсивність протиправної поведінки тощо. Істотне значення для вирішення питання про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням мають відомості, що характеризують: особистісні прояви винуватого в основних сферах життєдіяльності; його соціально-демографічні властивості; спосіб життя; соціальні зв'язки; посткримінальну поведінку; наявність джерел правомірного отримання доходів; наскільки його ціннісні орієнтири та поведінка збігаються із загальнопоширеними в суспільстві нормами моралі; соціально-психологічну характеристику винуватого та інше.
Статті 65-75 КК є кримінально-правовими нормами, що встановлюють загальні засади і правила призначення покарання, звільнення від його відбування.
Питання, які стосуються призначення покарання, визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінального правопорушення, обставини справи, особу винуватого, а також обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
За правилами ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Так, під час призначення ОСОБА_7 покарання суд першої інстанції врахував: ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке належить до тяжкого необережного кримінального правопорушення; дані про його особу, котрий раніше не судимий і до кримінальної відповідальності притягується вперше, на момент вчинення злочину працював, позитивно характеризується за місцем роботи, після вчинення злочину продовжив працювати та займатися суспільно-корисною працею; позитивну характеристику його за місцем проживання; вік; сімейний стан - одружений, має двох дітей та утримує батька, 1935 року народження; конкретні обставини вчинення злочину; думку потерпілого, який просив призначити засудженому покарання, не пов'язане з позбавленням волі, відсутність з його боку матеріальних і моральних претензій до ОСОБА_7 . Крім того, місцевий суд визнав щире каяття та добровільне відшкодування завданих збитків обставинами, які пом'якшують його покарання, і не встановив обставин, що його обтяжують.
З урахуванням наведеного, а також ставлення ОСОБА_7 до вчиненого, усвідомлення ним конкретних обставин кримінального правопорушення, тривалого часу, що минув після скоєння кримінального правопорушення, протягом якого засуджений не вчинив нового, як і того, що вчинене ним кримінальне правопорушення є необережним, суд першої інстанції дійшов висновку, що виправлення ОСОБА_7 можливе без ізоляції від суспільства й до нього може бути застосовано положення статей 75, 76 КК, та звільнив від відбування призначеного покарання з випробуванням, установивши іспитовий строк.
Водночас, зваживши на конкретні обставини вчинення кримінального правопорушення, а саме на те, що ОСОБА_7 має право керування транспортними засобами з 1998 року, згідно з посвідченням водія НОМЕР_2 він має право керувати транспортними засобами категорій «B1», «B», «C1», «C», «D1», «D», «BE», «C1E», «CE», «D1E», «DE», працює водієм як найманий працівник та займається перевезенням гуманітарних вантажів, є водієм великовантажних транспортних засобів, не займається перевезенням пасажирів, характеризується виключно з позитивної сторони, існує можливість його офіційного працевлаштування на посаду водія вантажних транспортних засобів і дохід від праці водія є єдиним для утримання членів його сім'ї (дружини, яка не працює, батька, 1935 року народження, та тещі похилого віку), суд не знайшов підстав для призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Прокурор не погодився з вироком місцевого суду й подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного ОСОБА_7 покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення через м'якість, просив скасувати вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалити новий, яким призначити засудженому покарання, що необхідно відбувати реально, з позбавленням права керувати транспортними засобами.
Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 в апеляційному порядку, не встановив підстав для звільнення засудженого від відбування покарання за ст. 75 КК, а тому задовольнив апеляційну скаргу прокурора, скасував вирок суду в частині призначеного покарання і постановив свій.
На обґрунтування свого висновку суд апеляційної інстанції констатував, що місцевий суд, призначаючи ОСОБА_7 покарання із застосуванням положень ст. 75 КК, не повною мірою дотримався вимог ст. 65 КК, а саме того, що порушення засудженим правил безпеки дорожнього руху призвело до тяжких наслідків - спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Суд також звернув увагу на те, що засуджений протягом 4 років не визнавав винуватості у вчиненому кримінальному правопорушенні та уникав явки в судові засідання, що, на переконання суду, не свідчить про готовність засудженого нести передбачену законом відповідальність. Загалом суд апеляційної інстанції констатував, що місцевий суд переоцінив обставини, якими обґрунтував можливість виправлення засудженого без відбування покарання. З урахуванням тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, його наслідків та інших обставин справи суд не мав достатніх підстав для прийняття рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК. Водночас апеляційний суд указав, що звільнення від відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами не відповідає тяжкості кримінального правопорушення та його наслідкам, а також меті покарання в розумінні ст. 50 КК. Крім того, суд зауважив, що думка потерпілого під час визначення виду й розміру покарання в цьому випадку не має вирішального значення з огляду на суспільну небезпеку інкримінованого засудженому діяння у сфері безпеки дорожнього руху.
З урахуванням наведеного вище, зваживши на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК належить до тяжких злочинів, обставини його вчинення, тяжкість наслідків, дані про особу засудженого, який раніше не судимий, до кримінальної відповідальності не притягувався, на час скоєння злочину працював і позитивно характеризується за місцем роботи, після вчинення злочину продовжив працювати та займатися суспільно корисною працею, позитивно характеризується за місцем проживання, узявши до уваги його вік, сімейний стан - одружений, має двох дітей і на утриманні батька, 1935 року народження, наявність обставин, що пом'якшують покарання, - щире каяття та добровільне відшкодування завданих збитків, а також відсутність обставин, що його обтяжують, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність призначення засудженому покарання, яке необхідно відбувати реально, у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.
На переконання Верховного Суду, апеляційний суд не порушив загальних засад призначення покарання, установлених КК, і дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність застосування місцевим судом до ОСОБА_7 звільнення від відбування покарання з випробуванням.
З огляду на те, що кримінальне правопорушення, передбачене ст. 286 КК, посягає на публічні правовідносини, які регулюють безпеку дорожнього руху і охороняють учасників від протиправних посягань, і його додатковим обов'язковим об'єктом є життя та здоров'я людини, суд апеляційної інстанції, ураховуючи практику Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, зокрема, у постанові від 24 жовтня 2024 року у справі № 201/11949/23, провадження № 51-3687км24, правильно виходив із того, що думка потерпілого стосовно виду та розміру покарання не є вирішальною.
Наведені апеляційним судом висновки узгоджуються з правозастосовною практикою Верховного Суду, який у рішеннях неодноразово вказував, що відшкодування шкоди потерпілому само собою не є безумовною підставою до звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, оскільки таке рішення має спиратися на обставини, встановлені судом, у контексті їх достатності для висновку про можливість досягнення мети покарання внаслідок застосування положень ст. 75 КК.
Колегія суддів вважає безпідставним твердження захисника про те, що апеляційний суд безпідставно відхилив висновок місцевого суду про наявність у засудженого ознак щирого каяття. З оскаржуваного судового рішення вбачається, що апеляційний суд належно врахував обставини, які пом'якшують покарання ОСОБА_7 , зокрема щире каяття та добровільне відшкодування завданої шкоди. Водночас суд апеляційної інстанції з огляду на тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, його наслідки, тривале ухилення засудженого від явки в судові засідання, а також суспільну небезпеку скоєного діяння, не встановив підстав для застосування ст. 75 КК і звільнення його від відбування покарання з випробуванням.
Стосовно дійового каяття, на яке посилається захисник ОСОБА_6 , колегія суддів зазначає, що наведені доводи не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження, оскільки з них убачається, що захист із клопотанням про звільнення засудженого від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, на підставі ст. 45 цього Кодексу у зв'язку з дійовим каяттям до суду не звертався. Крім того, колегія суддів звертає увагу, що положення, передбачені цією статтею, застосовуються лише до кримінальних проступків або необережних нетяжких злочинів.
На переконання колегії суддів, дані про особу ОСОБА_7 , на яких наголошує захисник у касаційній скарзі, як-от те, що засуджений раніше не судимий, позитивно характеризується за місцем проживання, має на утриманні батька, 1935 року народження, щиро розкаявся у вчиненому та відшкодував потерпілому матеріальну й моральну шкоду, у цьому випадку жодним чином не зменшують суспільної небезпеки вчиненого ним злочину. Ці обставини, з огляду на те, що кримінальне правопорушення було вчинено під час виконання ним обов'язків водія громадського транспорту та перевезення пасажирів, не спростовують правильності призначеного апеляційним судом покарання, яке є мінімальним, а тому не свідчить про його надмірну суворість.
Отже, призначене апеляційним судом ОСОБА_7 покарання є справедливим, співмірним характеру скоєних дій, необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, а доводи захисника, наведені в касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків, викладених в оскаржуваному судовому рішенні, і не містять вагомих аргументів про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок суворості, у зв'язку із чим немає підстав для сумнівів у законності й обґрунтованості оскаржуваного судового рішення.
Доводи захисника про те, що висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду, містять істотні суперечності та не відповідають фактичним обставинам справи, є безпідставними.
З матеріалів кримінального провадження убачається, що апеляційний суд, розглядаючи апеляційну скаргу прокурора, скасував рішення районного суду лише в частині призначення ОСОБА_7 покарання та звільнення від його відбування на підставі ст. 75 КК і ухвалив новий вирок виключно в частині призначення покарання.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції щодо фактичних обставин справи не переглядалися та не оспорювалися, а тому посилання захисника на їх невідповідність доказам є безпідставним.
Вирок апеляційного суду узгоджується з правилами статей 370, 420 КПК, містить достатні мотиви, з яких суд виходив під час постановлення рішення.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування або зміни судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.
Зважаючи на наведене вище, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, авирок Київського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Київського апеляційного суду від 02 квітня 2025 рокустосовно ОСОБА_7 - без зміни.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ч ОСОБА_2 ОСОБА_3