Постанова
Іменем України
12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 639/465/19
провадження № 61-7650св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 листопада 2024 року в складі судді: Баркової Н. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2025 року в складі колегії: Пилипчук Н. П., Мальованого Ю. М., Тичкової О. Ю.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов мотивований тим, що з 2004 року він разом з ОСОБА_4 проживав однією сім'єю, тобто вони перебували в шлюбних відносинах, проживали разом та вели спільне господарство, що встановлено рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012.
За період сумісного проживання однією сім'єю з ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2006 року за спільні кошти вони придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , який підписала покупець ОСОБА_4 . Продавці своєю заявою від 08 серпня 2006 року підтвердили отримання коштів від ОСОБА_4 .
Після цього ОСОБА_4 таємно від нього домовилась зі своєю матір'ю ОСОБА_5 про переоформлення квартири на неї шляхом дарування з метою уникнення можливого її поділу, про що він дізнався значно пізніше. Договір дарування було підписано 12 березня 2009 року без його повідомлення і без надання його згоди, після чого 11 серпня 2009 року зареєстровано право власності на спірну квартиру за ОСОБА_5 .
Вважав, що оскільки квартира за адресою: АДРЕСА_1 є спільною власністю його та ОСОБА_4 , остання не мала права її відчужувати (дарувати) своїй матері без його згоди. Отже, ОСОБА_5 квартира була набута безоплатно у особи, яка не мала права її відчужувати без його згоди, як співвласника.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. ОСОБА_4 відмовилась від прийняття спадщини на користь своєї дочки ОСОБА_2 , яка спадщину прийняла, оскільки на час прийняття спадщини була неповнолітньою. ОСОБА_3 , син ОСОБА_5 , який є спадкоємцем першої черги, також прийняв спадщину.
Позивач вказав, що оскільки преюдиціальним рішенням суду від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012 встановлено, що він і ОСОБА_4 проживали однією сім'єю як подружжя, і цим рішенням було поділено частину спільного майна подружжя, тому спірна квартира є його з ОСОБА_4 спільною власністю, і їхні частки є рівними. Таким чином, ОСОБА_4 не мала права без його згоди дарувати квартиру ОСОБА_5 , після смерті якої спадщину прийняли відповідачі.
ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:
витребувати у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 частку трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 78,4 кв. м, житловою площею 52,6 кв. м.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 листопада 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
єдиним доказом в обґрунтування позову і викладених в ньому обставин на підтвердження факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 і віднесення спірної квартири АДРЕСА_2 до спільного сумісного майна позивач ОСОБА_1 вважає зміст рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі №2012/9068/2012), яке набрало законної сили і яким задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ майна;
у подальшому судом за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», про поділ майна, визнання договорів дарування недійсним і удаваним повторно досліджувались вказані обставини. Жовтневим районним судом м. Харкова в рішенні від 19 березня 2021 року у справі № 639/5640/15-ц) при розгляді вказаної цивільної справи, та Полтавський апеляційний суд у постанові від 09 лютого 2023 року встановлено наступне. Після розірвання шлюбу з чоловіком 18 липня 2006 року ОСОБА_4 придбала у своїх родичів 08 серпня 2006 року квартиру по АДРЕСА_1 для себе та доньки, а ОСОБА_1 набув 25 травня 2007 року у власність квартиру АДРЕСА_3 для свого проживання та кожен зі сторін сплачував кредит за своїми особистими зобов'язаннями по погашенню заборгованості. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, на підставі договору дарування від 12 березня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Жовнір Я. В., кв. АДРЕСА_2 перейшла у власність ОСОБА_5 (матері ОСОБА_4 ). Згідно із наданою інформацією приватним нотаріусом ХМНО Жовнір Я. В., при посвідченні договору дарування ОСОБА_7 в шлюбі не перебувала, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу НОМЕР_1 , виданим 18 липня 2006 року ВРАЦС Жовтневого районного управління юстиції міста Харкова;
ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після смерті ОСОБА_5 заведена спадкова справа, в якій міститься заява ОСОБА_4 про відмову від прийняття спадщини за законом на користь онуки спадкодавця - ОСОБА_2 , яка мешкає в кв. АДРЕСА_2 . Спадщину прийняв також син ОСОБА_5 - ОСОБА_3 , оскільки мешкав та був зареєстрований з матір'ю на день її смерті;
рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ майна та визнано право власності за кожним зі сторін на предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку. ОСОБА_1 не заявляв при розгляді справи, що обсяг майна інший та визнав, що майно, яке придбано в період перебування у шлюбних відносинах з ОСОБА_4 та підлягає розділу зазначено позивачем правильно та обмежується тільки речами звичайної домашньої обстановки та вжитку. Позову про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, поділ майна подружжя та визнання права власності на частину нерухомого майна ним не подавалось;
ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Другою Харківською міською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_4 заведена спадкова справа, із заявою про прийняття спадщини за законом звернулась донька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . З огляду на те, що ОСОБА_4 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 до 18 липня 2006 року, це виключає її факт проживання з ОСОБА_1 однією сім'єю з 2004 року по липень 2006 року. Крім того, ОСОБА_1 не надав ніяких доказів того, що він в той час не перебував у зареєстрованому шлюбі.;
позивач не надав належних та допустимих доказів того, що квартира АДРЕСА_2 та земельна ділянка в АДРЕСА_4 , придбана 23 травня 2008 року ОСОБА_4 у період спільного проживання, за спільні кошти в результаті спільної праці та з метою задоволення потреб сім'ї. Також не надано доказів того, що в цей період часу ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були пов'язані спільним побутом і мали взаємні права та обов'язки. Навпаки, кожен з них придбав квартиру для свого проживання та самостійно сплачував кредит, що підтверджується тим, що ОСОБА_1 придбану ним квартиру не включив у спільне майно та самостійно, а не спільно приймав на себе зобов'язання по його погашенню. Позивачем не доведено факт існування єдиного бюджету з ОСОБА_4 впродовж якого придбана нерухомість, джерело своїх доходів, місце роботи, розмір заробітної плати, та відповідно придбання за спільні кошти квартири та земельної ділянки та ним не спростовані доводи ОСОБА_4 про те, що він не працював, був безробітним та ніякої фінансової участі у виплаті кредиту на квартиру не надавав. Враховуючи, що зазначена квартира належала ОСОБА_4 на праві власності та придбана нею за власні кошти, а також кредитні, які погашались нею самостійно, що не спростовано в судовому засіданні, при відчуженні квартири вона діяла на умовах і у спосіб, передбачений законом. Квартира не належала на праві спільної сумісної власності іншій особі, а тому не потребувалась згода на право нею розпорядитися;
у постанові Полтавського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року у справі № 639/5640/15-ц зазначено, що з огляду на встановлені обставини колегія суддів вважала правильним висновок суду першої інстанції що відсутності правових підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору дарування квартири та визнання права власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_2 , частину земельної ділянки по АДРЕСА_4 . Посилання ОСОБА_1 на преюдиційність рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року колегія суддів також вважала помилковим, оскільки цим рішенням факт спільного проживання без реєстрації шлюбу сторін, не встановлювався;
суд враховує надані сторонами письмові докази, які не є новими і їм надана оцінка під час ухвалення інших судових рішень, зміст таких судових рішень, які набрали законної сили, і встановлені ними обставини щодо тих же сторін і подій, і вважає вже доведеним у іншій справі, що спірна квартира АДРЕСА_2 не була спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , придбана останньою на підставі договору купівлі-продажу за особисті і кредитні кошти, а в подальшому подарована нею матері ОСОБА_5 за договором дарування від 12 березня 2009 року, посвідченим приватним нотаріусом ХМНО Жовнір Я. В., яким перевірено та доведено до відома сторін відсутність зареєстрованих шлюбних відносин у дарувальника. Вказаний договір був предметом судового оскарження і не визнаний недійсним з підстав, на які позивач продовжує посилатись і в даній справі.;
відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які заявили свої права на спірну квартира АДРЕСА_2 у складі спадкового майна, є добросовісними набувачами такого майна, а передбачені законом підстави для витребування від них половини вказаної спірної квартири у позивача ОСОБА_1 відсутні як за нормами сімейного так і за нормами цивільного законодавства, у зв'язку з чим позов останнього не підлягає задоволенню в повному обсязі. При цьому суд, відмовляючи у задоволенні позову по суті, не вдається до оцінки дотримання позивачем позовної давності при зверненні з позовом.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Харківського апеляційного суду від 21 травня 2025 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення;
рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 листопада 2024 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
ОСОБА_1 посилався на те, що з 2004 року він разом з ОСОБА_4 проживав однією сім'єю та вели спільне господарство, що встановлено рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012. За період сумісного проживання однією сім'єю на підставі договору купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2006 року за спільні кошти вони придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яку зареєстрували за ОСОБА_4 . В подальшому ОСОБА_4 відчужила квартиру своїй матері на підставі договору дарування від 12 березня 2009 року. Вважав, що ОСОБА_4 неправомірно відчужила спірну квартиру без його згоди;
ОСОБА_1 на підтвердження факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 і віднесення спірної квартири до спільного сумісного майна посилався на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012, яке судом обґрунтовано не взято до уваги. Із змісту рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року вбачається, що у справі № 2012/9068/2012 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ майна, виник спір щодо поділу предметів домашнього вжитку. Спірна квартира предметом поділу у тій справі не була. Отже, висновки суду щодо придбання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у спільну власність пральної машини, фотоапарату, праски та іншого рухомого майна в період з 2004 року по 2012 рік підлягають оцінці разом із іншими доказами, однак беззаперечно про придбання у спільну сумісну власність спірної квартири не доводять;
ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 з 2000 року до 18 липня 2006 року. Отже, неможна вважати, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 мали відносини, притаманні подружжю, до 18 липня 2006 року, тобто у період, коли ОСОБА_4 перебувала в іншому шлюбі, оскільки це прямо суперечить вимогам статті 25 СК України. Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012 не встановлені обставини, які дозволили б дійти висновку про те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебували в шлюбних відносинах та вели спільне господарство станом на 08 серпня 2006 року, а саме що у цей час вони вели спільний побут, мали спільний бюджет, спільні витрати, проживали за однією адресою та інше. Висновки щодо проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_1 відносяться лише до часу придбання рухомого майна, що було предметом спору у тій справі і з них не вбачається, що будь-яке майно було придбано ОСОБА_4 та ОСОБА_1 після розірвання її шлюбу та станом на час придбання спірної квартири. Відсутні докази також того, що за період з 18 липня 2006 року по 08 серпня 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 заробили достатньо коштів на придбання квартири з урахуванням того, що квартира придбана за 38 000 доларів США, а за договором кредиту від 08 серпня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 боргові зобов'язання ОСОБА_4 становили 29 175,41 доларів США. Представник позивача наполягав на тому, що зазначені кредитні зобов'язання погашались за рахунок спільних коштів, однак зазначена обставина не впливає на висновки суду, оскільки боргові кредитні зобов'язання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не були предметом спору у цій справі;
ОСОБА_1 не доведено факт існування єдиного бюджету з ОСОБА_4 , впродовж якого придбана нерухомість, джерело своїх доходів, місце роботи, розмір заробітної плати, та відповідно придбання за спільні кошти квартири та ним не спростовані доводи ОСОБА_4 про те, що він не працював, був безробітним та ніякої фінансової участі у виплаті кредиту на квартиру не надавав. Враховуючи, що зазначена квартира належала ОСОБА_4 на праві власності та придбана нею за власні кошти, а також кредитні, які погашались нею самостійно, що не спростовано в судовому засіданні, при відчуженні квартири вона діяла на умовах і у спосіб, передбачений законом. Квартира не належала на праві спільної сумісної власності іншій особі, а тому не потребувалась згода ОСОБА_1 на право нею розпорядитися. Аналогічні висновки суди зробили у справі № 639/5640/15-ц;
у справі № 639/5640/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка також є правонаступником ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк» про поділ майна, визнання договорів дарування недійсним і удаваним предметом позову було, зокрема поділ майна подружжя, а саме квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 березня 2021 року у справі № 639/5640/15-ц, яке залишено без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року та ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження на вказані судові рішення, встановлено, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів того, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , набута 08 серпня 2006 року ОСОБА_4 саме в період спільного проживання з ОСОБА_1 , за спільні кошти в результаті спільної праці та з метою задоволення потреб сім'ї. Також не представлено ОСОБА_1 доказів того, що в період часу з 2004 року по 2012 рік ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були пов'язані спільним побутом і мали взаємні права та обов'язки;
суд не приймає до уваги надану ОСОБА_1 копію постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 21 травня 2007 року, оскільки цей доказ не підтверджує факту спільного проживання та пов'язаності спільним побутом між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в період придбання останньою спірної квартири. Інших доказів на підтвердження своїх вимог позивачем не надано;
колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про те, що спірна квартира АДРЕСА_2 не була спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , придбана останньою на підставі договору купівлі-продажу за особисті і кредитні кошти, а в подальшому подарована нею своїй матері ОСОБА_5 за договором дарування від 12 березня 2009 року. Отже, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які заявили свої права на спірну квартиру АДРЕСА_2 у складі спадкового майна, є добросовісними набувачами такого майна, а передбачені законом підстави для витребування у них частини спірної квартири на користь ОСОБА_1 відсутні;
посилання ОСОБА_1 на те, що у справі № 639/5640/15-ц йому було відмовлено з підстав обраного неналежного способу захисту своїх прав, є неспроможними з огляду на судові рішення у вказаній справі, з яких вбачається, що суди дійшли висновку про відмову у задоволенні позову за безпідставністю та недоведеністю.
Аргументи учасників справи
19 червня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 листопада 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2025 року, в якій просив:
оскаржені рішення судів скасувати;
ухвалити нове рішення яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 74 СК України та частину четверту статті 82 ЦПК України;
в ухваленні постанови апеляційного суду брав участь суддя, якому було заявлено відвід, що наперед висловив свою думку щодо предмету спору, яка відрізняється від висновків Верховного Суду з аналогічних питань, справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду. Апеляційний суд розглянув справу в іншому складі, ніж в тому, який закінчив підготовку та призначив справу до апеляційного розгляду. Справу по суті замість судді Маміної О. В. розглянув суддя Мальований Ю. М. Суддя Мальований Ю. М. не міг брати участь у розгляді справи і підлягав відводу, оскільки попередньо висловив думку, яка суперечить змісту рішення суду, що набрало законної сили, яким встановлено факт спільного проживання сторін та ведення спільного господарства;
рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012 встановлений факт того, що шлюб між позивачкою ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був не зареєстрований, але вони перебували в шлюбних відносинах, проживали разом та вели спільне господарство. За період сумісного проживання однією сім'єю з ОСОБА_4 у 2006 році придбано квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та майно побутового призначення, яке поділено вказаним рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року. Договір купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2006 року було укладено у період сумісного проживання за спільні кошти, який підписала покупець ОСОБА_4
оскільки квартира за адресою: АДРЕСА_1 є спільною власністю, то ОСОБА_4 не мала права її відчужувати (дарувати) своїй матері без згоди позивача;
у справі відсутні докази того, що ОСОБА_4 придбала спірну квартиру за рахунок особистих коштів під час спільного проживання;
рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012 встановлено як факт перебування в шлюбних відносинах, спільного проживання, так і ведення спільного господарства. Правовим наслідком цього рішення є встановлення належності їм майна, набутого у власність у цей період, на праві спільної сумісної власності. ОСОБА_4 заперечувала проти належності майна до спільної власності, тому повинна була довести свої доводи належними доказами.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
06 жовтня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 11 вересня 2025 року вказано, що:
наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 16 листопада 2023 року у справі № 757/19682/18-ц; від 23 грудня 2022 року у справі № 463/6249/16-ц; від 02 березня 2023 року у справі № 569/1158/20; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16; від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц; від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18; від 01 березня 2023 року у справі № 442/3663/20; від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц; від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц; від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц; від 19 лютого 2024 року у справі № 201/6472/20; від 26 квітня 2023 року у справі № 388/1430/21; постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11; судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Фактичні обставини
Суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю., ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_5 всі належні їм частки квартири АДРЕСА_2 , що разом складають цілу квартиру передали у власність ОСОБА_4 . Зазначена квартира складається з трьох жилих кімнат житловою площею 52,6 кв м, загальною площею 78,4 кв м. Продаж вчинено за суму 191 900,00 грн, що еквівалентна 38 000 доларам США. До підписання договору продавці отримали від ОСОБА_4 розрахунок за продаж пропорційно часткам квартири.
Факт отримання від ОСОБА_4 вказаної суми підтверджується нотаріально посвідченою заявою продавців.
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» №11485256 від 09 серпня 2006 року, право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_4 .
На підставі договору дарування від 12 березня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Жовнір Я. В., ОСОБА_4 (дарувальник) передала ОСОБА_5 безоплатно у власність квартиру АДРЕСА_2 .
Відповідно до пункту 8 цього договору квартира, яка є предметом договору дарування, є особистою власністю ОСОБА_4 , так як на момент її придбання в шлюбі не перебувала. Осіб, які згідно Закону України, мали б на цю нерухомість право (у тому числі згідно статті 74 СК України), як в межах так і за межами України, немає. Ця нерухомість не є спільною сумісною власністю.
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності КП «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» №23552788 від 11 серпня 2009 року, право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстровано за ОСОБА_5 .
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012 позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ майна задоволено, визнано за ОСОБА_4 право власності на пральну машину «LG» вартістю 2519,00 грн, холодильник «LG» вартістю 7400,00 грн, праску «Philips» вартістю 369,00 грн, електром'ясорубку «Kenwood» вартістю 1047,70 грн, а всього на суму 11 335,70 грн у порядку поділу спільної сумісної власності; визнано за ОСОБА_1 право власності на кухонні меблі, цифровий фотоапарат «Саnоn» вартістю 1318,00 грн, телефон «Nokia -1280» вартістю 290,00 грн, а всього на суму 10 965 грн у порядку поділу спільної сумісної власності.
Відповідно до змісту рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012 шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 був не зареєстрований, але вони перебували в шлюбних відносинах, проживали разом і вели спільне господарство. Також зазначено, що за період сумісного проживання однією сім'єю з 2004 по 2012 роки вони придбали майно на загальну суму 22 300,70 грн.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 .
Відповідно до листа П'ятої Харківської державної нотаріальної контори № 694/01-16 від 22 квітня 2019 року, згідно алфавітних книг обліку спадкових справ і книг обліку та реєстрації спадкових справ П'ятої харківської державної нотаріальної контори, після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , що за життя мешкала за адресою: АДРЕСА_1 була заведена спадкова справа № 347/2016 року. Заява, зареєстрована в книзі обліку та реєстрації спадкових справ за № 712 від 30 травня 2016 року, про відмову від прийняття спадщини за законом на користь онуки спадкодавця - ОСОБА_2 , від дочки спадкодавця - ОСОБА_4 , яка мешкає в АДРЕСА_1 . У цій заяві ОСОБА_4 також повідомляє, що спадкоємцем померлої є її син - ОСОБА_3 , який мешкав та був зареєстрований разом зі спадкодавцем на день смерті. Заява, зареєстрована в книзі обліку та реєстрації спадкових справ за № 713 від 30 травня 2016 року, про прийняття спадщини, від неповнолітньої онуки спадкодавця - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка діє зі згоди своєї матері - ОСОБА_4 , що мешкають в АДРЕСА_1 . Інших заяв про прийняття або відмову від прийняття спадщини після померлої ОСОБА_5 в матеріалах спадкової справи немає. Свідоцтво про право на спадщину не видавалось.
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_4 .
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 березня 2021 року у справі № 639/5640/15-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка також є правонаступником ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський акціонерний банк» про поділ майна, визнання договорів дарування недійсним і удаваним - відмовлено повністю.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 березня 2021 року - залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 28 квітня 2023 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 березня 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року відмовлено.
Вказаними судовим рішеннями встановлено, що ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених вимог, просив поділити майно подружжя, набуте за час спільного проживання (без реєстрації шлюбу) з 2004 року, а саме:
визнати недійсним договір дарування від 12 вересня 2009 року укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 трикімнатної квартири АДРЕСА_2 ;
визнати за ним право власності на частину вказаної квартири;
визнати за ним право власності на частину земельної ділянки, розташованої на території Безруківської сільської ради в АДРЕСА_4 ;
визнати договір дарування житлового будинку АДРЕСА_5 , укладений ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 удаваним, як вчиненим для приховання договору купівлі-продажу;
визнати житловий будинок спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ;
визнати за ним право власності на частину житлового будинку.
Звертаючись із вказаним позовом ОСОБА_1 посилався, зокрема, на те, що з 2004 по 2012 рік він проживав з ОСОБА_4 у шлюбних відносинах (без реєстрації шлюбу), вели спільне господарство та придбали у 2006 квартиру АДРЕСА_2 . Зазначав, що договір купівлі-продажу квартири укладено в період сумісного проживання за спільні кошти. Окрім того зазначав, що рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року про поділ частини спільного майна подружжя має преюдиціальне значення, цей факт проживання однією сім'ю, як подружжя, не підлягає доказуванню, а тому, вважав, що він має право на поділ всього майна, що придбано за час проживання однією сім'ю з ОСОБА_4 .
ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 з 2000 року до 18 липня 2006 року.
Позиція Верховного Суду
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК). В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи (див. пункти 41, 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (див. пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20)).
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства (див. постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2021 року в справі № 758/10761/13-ц (провадження № 61-19815сво19), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року в справі № 206/4992/21 (провадження № 61-12735сво23)).
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України, в редакції, чинній до 16 січня 2007 року).
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (стаття 74 СК України, в редакції, чинній з 16 січня 2007 року).
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
у статті 74 СК України регулюються тільки майнові права та обов'язки жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. При цьому на рівні статті 74 СК України передбачено загальне правило: майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності цих осіб, поширюються положення глави 8 СК України. У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22));
законодавець визначив в статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім'єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Спільною сумісною власністю жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з них вони були набуті. Як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток жінки та чоловіка, може здійснюватися на підставі: (а) договору жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі; (б) рішення суду при наявності спору між жінкою та чоловіком, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2023 року в справі № 215/1191/17 (провадження № 61-9767св22)).
така обставина (факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу), у разі пред'явлення позову про поділ спільного сумісного майна набутого під час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу, встановлюється під час розгляду такого позову. Також не виключається, що така обставина (факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу) визнається сторонами (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2023 року у справі № 757/19682/18-ц (провадження № 61-11480св23)).
У постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15 зроблено висновок, що «за правилами статті 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 року) якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків. Особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Аналогічні по суті висновки зроблені й по застосуванню статті 74 СК України (в редакції, чинній з 16 січня 2007 року) у постановах Верховного Суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі № 544/1274/16-ц (провадження № 61-22277св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц (провадження №61-28343св18), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 751/3021/17 (провадження № 61-10778св18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що «згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї військовослужбовця є, зокрема, особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з військовослужбовцем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року по справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що:
«за вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.
Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).
У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16(провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2 ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки, а за ОСОБА_4 права власності на 1/2 цих житлового будинку та земельної ділянки.
Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з'ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі.
Виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у статті 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у статті 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
У справі, що переглядається:
при зверненні із позовом позивач вказував, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 78,4 кв м, житловою площею 52,6 кв м. належала йому, ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 . Позивач зазначав, що він перебував у шлюбних відносинах, проживав разом та вів спільне господарство із ОСОБА_4 . На підтвердження вказаного факту позивач надав рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012;
відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гончаренко Н. Ю., ОСОБА_9 , ОСОБА_11 , ОСОБА_5 всі належні їм частки квартири АДРЕСА_2 , що разом складають цілу квартиру, передали у власність ОСОБА_4 ;
суди встановили, що рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 17 грудня 2012 року у справі № 2012/9068/2012 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ майна стосується поділу між сторонами предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку. У рішенні не встановлено факт спільного проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Аналогічний висновок міститься у постанові Полтавського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року у справі № 639/5640/15-ц;
суди врахували, що ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 з 2000 року до 18 липня 2006 року, що робить неможливим існування фактичних шлюбних відносин між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ;
суди встановили, що відсутні докази того, що за період з 18 липня 2006 року по 08 серпня 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 заробили достатньо коштів на придбання квартири з урахуванням того, що квартира придбана за 38 000 доларів США, а за договором кредиту від 08 серпня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 боргові зобов'язання ОСОБА_4 становили 29 175,41 доларів США;
у постанові Полтавського апеляційного суду від 09 лютого 2023 року у справі № 639/5640/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, ПАТ «Всеукраїнський акціонерний банк», про поділ майна, визнання договорів дарування недійсними і удаваними, зазначено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що квартира АДРЕСА_2 придбана ОСОБА_4 в період спільного проживання, за спільні кошти в результаті спільної праці та з метою задоволення потреб сім'ї. Також не надано доказів того, що в цей період часу ОСОБА_4 та ОСОБА_1 були пов'язані спільним побутом і мали взаємні права та обов'язки. Навпаки, кожен з них придбав квартиру для свого проживання та самостійно сплачував кредит, що підтверджується тим, що ОСОБА_1 придбану ним квартиру не включив у спільне майно та самостійно, а не спільно брав на себе зобов'язання з його погашення;
відсутні підстави вважати, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 78,4 кв м, житловою площею 52,6 кв м., придбана ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2006 року, належала ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності. Тому зазначена квартира була особистою власністю ОСОБА_4 .
За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.
Необґрунтованими є доводи касаційної скарги про те, що суддя Мальований Ю. М. не міг брати участь у розгляді справи і підлягав відводу, оскільки попередньо висловив думку, яка суперечить змісту рішення суду, що набрало законної сили.
21 травня 2025 року представник позивача ОСОБА_12 заявив відвід судді Мальованому Ю. М., з тих підстав, що суддя брав участь у розгляді справи № 2012/9068/2012 про роз'яснення рішення, тобто вже висловив свою думку щодо встановлення факту ведення спільного господарства, тому не може брати участь у розгляді даної справи.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 21 травня 2025 року заяву позивача про відвід судді Мальованого Ю. М. залишено без задоволення. Апеляційний суд вказав, що підстав для відводу, передбачених статтями 36, 37 ЦПК України, та об'єктивних даних, які свідчили б про наявність обставин, що викликають сумнів у неупередженості або об'єктивності колегії судді Мальованого Ю.М. не вбачається.
Колегія суддів звертає увагу, що за змістом частини четвертої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не можуть бути підставою для відводу.
Обставин недопустимості повторної участі судді в розгляді справи, передбачених у статті 37 ЦПК України, суди не встановили.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без дотримання норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв'язку з чим, касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 07 листопада 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко