Постанова
Іменем України
12 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 204/15394/23
провадження № 61-9594св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , приватне підприємство фірма «Антоніо І К»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Чередниченко Анною Віталіївною, на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2025 року в складі судді: Чудопалової С. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року в складі колегії: Халаджи О. В., Агєєва О. В., Космачевської Т. В.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , та приватного підприємства фірма «Антоніо І К» (далі - ППФ «Антоніо І К») про стягнення заборгованості за договором позики.
Позов мотивований тим, що 06 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики 06/03-1, згідно з умовами якого позивач передав, а відповідач прийняв кошти у розмірі 5 864 652,30 грн, що на день передачі коштів становило еквівалент 220 062 дол. США, терміном до 01 серпня 2018 року.
06 березня 2018 року між позивачем та ППФ «Антоніо І К» укладено договір поруки № 06/03-2, відповідно до умов якого юридична особа на добровільних засад зобов'язалась солідарно з ОСОБА_2 відповідати перед позивачем за виконання боржником зобов'язання за договором позики № 06/03-1 від 06 березня 2018 року.
Позивач вказував, що ОСОБА_2 05 липня 2021 року повернув позивачу частину позики, в готівковій формі у розмірі 100 000 грн, які в еквіваленті на дату складання розписки від 05 липня 2021 року та отримання грошових коштів становили 3 648,30 дол. США.
Однак, станом на теперішній час, останній одержані у позику грошові кошти в повному обсязі не повернув, тому позивач змушений був звернутися до суду для захисту своїх прав.
ОСОБА_1 просив стягнути у солідарному порядку з ОСОБА_2 та ППВ «Антоніо І К» на свою користь:
заборгованість за договором № 06/03-1 від 06 березня 2018 року у розмірі 7 825 519,39 грн, які є еквівалентом 216 413,7 дол. США;
3 % річних у розмірі 629 771,06 грн;
судові витрати
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане. Схожі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-63цс13; від 02 липня 2014 року у справі N 6-79цс14;
наявна в матеріалах справи розписка, яка була 06 березня 2018 року написана власноруч ОСОБА_2 свідчить про наявність між сторонами відносин, що виникли з договору позики, оскільки розпискою підтверджується, як факт отримання позичальником грошових коштів за договором позики, так і зобов'язання їх повернути не пізніше 15 серпня 2018 року. Оскільки оригінал боргової розписки перебуває у позивача (без зазначення у ній відомостей про повернення оспорюваних сум), свідчить про те, що грошове зобов'язання не виконане, а тому позовні вимоги в цій частині є доведеними;
укладений між сторонами договір позики встановив три окремі зобов'язання. У цьому випадку, кожне по собі зобов'язання підлягає відповідному самостійному аналізу і щодо кожного зобов'язання окремо відраховується позовна давність. Відповідно до постанови Верховного Суду від 27 вересня 2023 року у справі № 753/23427/19 зазначено: «при цьому слід враховувати, що укладений між сторонами договір позики встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами, а тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку позики згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу»;
у цьому випадку, існують три окремі грошові зобов'язання на суму 43 000 дол. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 30 квітня 2018 року; на суму 42 062 дол. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 30 червня 2018 року та на суму 135 000 дол. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 15 серпня 2018 року (а. с. 11). Відповідно до частини першої, п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання;
пунктом 2.3 договору позики 06/03-1 від 06 березня 2018 року, сторони визначили, що ОСОБА_2 повинен повернути кошти у розмірі 43 000 дол.США до 30 квітня 2018 року. Відповідно, по даному грошовому зобов'язанні з 01 травня 2018 року розпочато перебіг позовної давності та 02 травня 2021 позовна давність сплила. Згідно згаданого пункту, ОСОБА_2 повинен повернути кошти у розмірі 42 062 дол. США до 30 червня 2018 року. Відповідно, по цьому грошовому зобов'язанню позовна давністю сплинула 02 липня 2021 року. Згідно згаданого пункту, ОСОБА_2 також повинен був повернути кошти у розмірі 135 000 дол. США до 15 серпня 2018 року. По цьому грошовому зобов'язанню позовна давність закінчилася 17 серпня 2021 року;
як вбачається із умов вказаного договору, по кожному із грошових зобов'язань позовна давність сплинула протягом цього часу, вона не переривалась, не зупинялась а тому поновленню не підлягає. До позовної заяви позивачем додано розписку від 05 липня 2021 року, згідно якої позивач нібито отримав від відповідача ОСОБА_2 грошові кошти у готівковій формі у розмірі 100 000 грн, які в еквіваленті на дату складання даної розписки та отримання грошових коштів становлять 3 648,30 дол. США, але дана розписка була надрукована та підписана лише позивачем (а. с. 19). Тому суд не прийняв її як доказ, оскільки позивачем не доведено передання йому цих коштів відповідачем, а створені ним докази в односторонньому порядку, вказують на недостовірність цих доказів. Ця розписка не може вказувати на переривання позовної давності, оскільки у розписці відсутнє волевиявлення та підпис відповідача ОСОБА_2 , фактично є односторонньою, та за своїм змістом не може вказувати на факт переривання строку позовної давності. Інших доказів її вчинення, згідно частини четвертої статті 81 ЦПК України, позивач не надав;
встановивши, що стороною відповідача заявлено про застосування позовної давності, суд зробив висновок, що позов не підлягає задоволенню. Позов пред'явлений до суду лише 17 листопада 2023, тобто позивачем пред'явлений позов з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено ОСОБА_2 ;
надаючи оцінку доводам позивача, викладеним в позовній заяві про наявність обставин, які унеможливили подання ним позову в передбачений законодавством процесуальний строк, у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) та введенням воєнного стану в Україні суд зазначає наступне. Запровадження воєнного стану може бути підставою, яка відповідно до частиною першою статті 127 ЦПК України повинна враховуватися під час вирішення питання щодо поновлення процесуального строку, якщо пропуск строку перебуває в прямому причинному зв'язку з такими обставинами. Водночас якщо процесуальний строк був пропущений до початку війни, питання про його поновлення повинно вирішуватися з врахуванням причин, з яких строк був пропущений, та тривалості пропуску строку до запровадження воєнного стану. Так позивачем не зазначено обставин та не надано доказів, які б доводили, що запровадження карантинних заходів та військовий стан не дозволяли йому скористатись судовим захистом. Окрім того, позивач не був позбавлений можливості подати позовну заяву через підсистему «Електронний суд» або через представника. Сама лише вказівка на наявність поважних причин не є належним мотивуванням висновку про поновлення строку і є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У випадку відсутності можливості особисто подати позовну заяву до суду у сторін є змога зробити це засобами поштового зв'язку або за допомогою представника (адвоката), а також є можливість звернутись до суду через систему «Електронний суд»;
згідно зі статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги, а тому в цій частині позовна вимога про солідарне стягнення з відповідачів 3 % річних у розмірі 629 771,06 грн також не підлягає задоволенню;
щодо договору поруки суд зазначає, що у пункті 5.1 Договору поруки 06/03-2 від 06 березня 2018 вказано, що порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку зобов'язань за договором позики непред'явить позов до поручителя. У пункті 2.3 вказаного договору вбачається, що строк настання зобов'язання, щодо суми 43 000 дол. США настав 30 квітня 2018 року, на суму 42 062 дол. США - 30 червня 2018 року; на суму 135 000 дол. США - 15 серпня 2018 року (а. с. 13). Відповідно, позивач мав право звернутись у відповідні строки з позовом до поручителя ППФ «Антоніо І К», однак не зробив цього. Таким чином, порука вважається припиненою, а тому у ППФ «Антоніо І К» не існує жодних зобов'язань перед позивачем.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Чередниченко А. В. залишено без задоволення;
рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2025 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
апеляційний суд перевіряє законність оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, тобто стосовно строку звернення до суду із даним позовом, факт укладання договору позики сторонами визнано та не заперечується, а отже у цій частині перегляду не підлягає;
при відмові у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду із цим позовом. Апеляційний суд погодився з цим висновком суду першої інстанції;
існують три окремі грошові зобов'язання на суму існують три окремі грошові зобов'язання на суму 43 000 дол. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 30 квітня 2018 року; на суму 42 062 дола. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 30 червня 2018 року та на суму 135 000 дол. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 15 серпня 2018 року;
факт отримання боргу та наявності розписки сторонами не заперечується, а отже у цій частині перегляду не підлягає і не оскаржується;
пунктом 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції Закону № 540-ІХ передбачено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення (Закон України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та ЦК України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19»);
пунктом 2.3 договору позики 06/03-1 від 06 березня 2018 року, сторони визначили, що ОСОБА_2 повинен повернути кошти у розмірі 43 000 дол. США до 30 квітня 2018 року. Відповідно, по даному грошовому зобов'язанні з 01 травня 2018 року розпочато перебіг позовної давності та 02 травня 2021 позовна давність сплила. Згідно згаданого пункту, ОСОБА_2 повинен повернути кошти у розмірі 42 062 дол. США до 30 червня 2018 року. Відповідно, по цьому грошовому зобов'язанню позовна давністю сплинула 02 липня 2021 року. Згідно згаданого пункту, ОСОБА_2 також повинен був повернути кошти у розмірі 135 000 дол. США до 15 серпня 2018 року. По цьому грошовому зобов'язанню позовна давність закінчилася 17 серпня 2021 року. Тому з наведеного встановлено, що позовна даність за кожним окремим договором сплила у 2021 році;
посилання представника позивача на переривання позовної давності у вигляді передачі відповідачем позивачу 100 000 грн, та їхнім тривалим спілкування жодними належними доказами не підтверджується, наявність розписки про отримання позивачем 05 липня 2021 року 100 000 грн, не є належним доказам, оскільки вона не підтверджує факт передачі коштів, на ній відсутній підпис відповідача та і сама ОСОБА_2 ця обставина заперечується. Введення на території України воєнного стану не зупинило перебіг процесуальних строків звернення до суду. Питання поновлення процесуального строку у випадку його пропуску з причин, пов'язаних із запровадженням воєнного стану в Україні, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням доводів, наведених у заяві про поновлення такого строку. Сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку. Аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2022 року у справі № 990/115/22 (провадження № 11-107заі22);
непереборною силою є надзвичайна або невідворотна за таких умов подія. Непереборна сила характеризується двома ознаками. По-перше, це зовнішня до діяльності особи обставина, яку вона, хоча і могла передбачити, але не могла попередити. До таких обставин, як правило, відносяться стихійні лиха (землетрус, повінь, пожежі тощо) та соціальні явища (війни, страйки, акти владних органів тощо). По-друге, ознакою непереборної сили є її надзвичайність, що це не є звичайною обставиною, яка, хоча і може спричинити певні труднощі для особи, але не входить за певні розумні рамки, тобто це має бути екстраординарна подія, яка не є звичайною (постанова Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 947/28840/21). З огляду на викладене, ОСОБА_1 не довів існування обставин непереборної сили, які у зв'язку із запровадження на території України воєнного стану та карантину перешкоджали йому здійснити всі необхідні процесуальні дії для своєчасного звернення до суду із цим позовом. Крім того, позивачем не надав доказів на підтвердження обставин непереборної сили, які унеможливили йому подати позов на час карантину та до початку запровадженням на території України воєнного стану.
суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та визначився з правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини. Доводи апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права є безпідставними.
Аргументи учасників справи
22 липня 2025 рокуОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником Чередниченко А. В. , на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 січня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року, в якій просив:
рішення судів скасувати;
постановити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити;
судові витрати покласти на відповідачів.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
відповідно до пункту 3.1. Договору поруки, поручитель підтвердив, що ознайомлений з положеннями Договору позики, цілком зрозумів його зміст та та згоден виступити Поручителем за борговими зобов'язаннями в солідарному порядку. Будь-яке посилання в тексті цього договору на положення Договору позики є достатнім для виявленням волі кожної сторони щодо змісту такого посилання. Так, Позивач, як Позикодавець, в повному обсязі виконав обов'язки покладені на нього Договором позики № 06/03-1, що підтверджується копією розписки від 06 березня 2018 року, відповідно до якої зазначено, що ОСОБА_2 отримав 06 березня 2018 року від ОСОБА_1 грошові кошти в позику в розмірі 5 864 652,30 грн, що в еквіваленті на дату отримання коштів складають 220 062 дол. США. Крім того, Відповідач зобов'язався вказану суму повернути не пізніше 15 серпня 2018 року (частинами узгодженими п. 2.3. договору позики № 06/03-1 від 06 березня 2018 року. Однак, не дивлячись на те, що Позивач виконав всі обов'язки покладені на нього та узгодженні сторонами в Договорі позики № 06/03-1 від 06 березня 2018 року, Договорі поруки № 06/03-2 від 06 березня 2018 року, що підтверджується відповідною розпискою про отримання позичальником грошових коштів у відповідному розмірі, позичальник станом на теперішній час покладені на нього обов'язки в повному обсязі не виконав та взяті в позивача грошові кошти в позику не повернув;
у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконана зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя етапі 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов'язано з тим,-що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року в справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18);
враховуючи те, що позовна давність за період з 30 квітня 2018 року закінчувався 02 травня 2021 року та за період з 30 червня 2018 року закінчувався 02 липня 2021 року, а також те, що на всій території України запроваджено карантин до 30 червня 2023 року, а під час дії карантину строки, визначені статтею 257 ЦК України, продовжуються на строк дії такого карантину, введення на території України воєнного стану з 24 лютого 2022 року, який було неодноразово продовжено та який діє й на час розгляду, а перебіг позовної давності, визначений ЦК України, зупиняється на строк дії такого стану, то зазначені періоди не виходять за позовну давність;
слід врахувати правовий висновок викладений у постанові ВС від 07 листопада 2023 року в справі №910/5188/22, в якому зазначено наступне: «разом з цим Верховний Суд наголошує, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема пунктом 12 такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Зазначений Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року. Отже, на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені;
ОСОБА_1 не отримав вмотивованого судового рішення, з якого вбчасться мотиви його прийняття та мотиви відхилення аргументів ОСОБА_1 , чим позбавив права на справедливий суд.
24 вересня 2025 року ОСОБА_2 через Електронний суд подав відзив на касаційну скаргу, який підписаний адвокатом Довженком О. В., в якому просив:
касаційну скаргу залишити без задоволення.
Відзив мотивований тим, що:
в своїх апеляційній та касаційній скаргах (аркуші 4-5) Позивач сам буквально вказує на наступні обставини: «Кінцевою датою повернення грошових коштів відповідно до розписки було визначено 01 березня 2017 року. Вказане та сплив терміну позовної давності у три роки 01 березня 2020 року було підставою для звернення Позивача до суду за захистом своїх прав та законних інтересів». Ці власні пояснення Позивача узгоджуються з поясненнями Відповідача, який в ході розгляду справи пояснював, що колись ще до 2018 року з Позивачем по справі перебував у партнерських, робочих стосунках та кошти Позивача, якщо й колись давно залучались, то фактично як бізнес-інвестиція для придбання та подальшої реалізації товару, та відповідні кошти Позивачу були й давно повернуті;
відповідач зазначав про відсутність в нього зобов'язань перед Позивачем ще у своєму відзиві на позовну заяву, а також просив витребувати від Позивача оригінали Договору, розписок та інших документів, якими на думку Позивача обґрунтовуються його позовні вимоги. В ході підготовчого судового засідання відповідне клопотання представника Відповідача щодо витребування доказів було задоволено судом першої інстанції, проте проігнороване Позивачем;
в цьому випадку також дуже характерним є факт того, що Позивач є обвинуваченим у кримінальному провадженні, до якого застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою. Відповідне кримінальне провадження (справа № 932/5845/24) знаходиться на стадії судового розгляду в Шевченківському районному суді міста Дніпра. Позивач обвинувачується у заволодінні у межах вчинення інкримінованих діянь значними сумами грошових коштів потерпілих, які останнім не повернуті
суперечлива репутація Позивача, а також його суперечлива поведінка, яка полягає у незверненні із позовом та/або претензіями до Відповідача впродовж 5,5 років з часу описуваних Позивачем подій у позові, ненаданні Позивачем оригіналів доказів, а також визнанні, що насправді правовідносини щодо позики Сторін мали місце раніше, а саме: право на повернення позики виникло ще 01.03.2017 року, у сукупності свідчать про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги. За вказаних обставин, Позивач 17.11.2023 року звернувся до суду поза межами строку позовної давності, у зв'язку із чим оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.
у постанові Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 203/1330/20, на яку посилається Скаржник, вказано, що аналіз норм матеріального права щодо інституту позовної давності в сукупності з нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності. Питання про застосування позовної давності лежить у межах процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, про що Верховний Суд неодноразово зазначав у своїх постановах від 17 вересня 2019 року у справі № 910/14469/18, від 22 жовтня 2019 року у справі № 910/2968/18, від 23 січня 2020 у справі № 916/2128/18 та від 07 вересня 2021 року у справі № 911/2460/18.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі.
23 вересня 2025 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2025 року:
копії документів (стан розгляду кримінального провадження, ухвалу 18 серпня 2025 року, ухвалу від 09 вересня 2025 року, статтю Dетектив INFO щодо ОСОБА_1 , статтю щодо ОСОБА_1 з сайту ІНФОРМАЦІЯ_1/) повернуто ОСОБА_2 ;
справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 10 вересня 2025 року зазначено, щонаведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 02 лютого 2022 року у справі № 203/1330/20; від 17 вересня 2019 року у справі № 910/14469/18; від 22 жовтня 2019 року у справі № 910/2968/18; від 23 січня 2020 року у справі № 916/2128/18; від 07 вересня 2021 року у справі № 911/2460/18; від 13 березня 2023 року у справі № 554/9126/20; від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19; від 07 листопада 2023 року у справі № 910/5188/22; від 06 травня 2021 року у справі № 903/323/20; від 25 серпня 2021 року у справі № 914/1560/20; від 08 лютого 2022 року у справі № 918/964/20; від 31 травня 2022 року у справі № 926/1812/21; від 19 квітня 2023 року у справі № 199/782/21; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20; від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц; від 27 червня 2022 року у справі № 199/5949/18; від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21; від 21 червня 2023 року у справі № 727/4133/22; від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц; від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19; від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17; від 11 серпня 2021 року у справі № 344/2483/18; та постановах Верховного Суду України: від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16; від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16.
Фактичні обставини
06 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики №06/03-1, згідно з умовами якого позикодавець передав у власність позичальнику грошові кошти в сумі 5 864 652,30 грн, що на день передачі коштів становило еквівалент 220 062 доларів США, терміном до 01 серпня 2018 року, а позичальник зобов'язувався повернути позикодавцеві таку ж саму суду грошових коштів, позика є безпроцентною.
У договорі позики №06/03-1 вказано, що:
позика повертається позичальником в наступні строки: щомісячний платіж у розмірі 1 145 950,00 грн, що еквівалентно 43 000 дол. США повинен повернутий бути в строк до 30 квітня 2018 року, платіж на суму 1 120 952,30 грн, що еквівалентно 42 062 дол. США повинен повернутий бути у строк до 30 червня 2018 року, 3 597 750,00 грн, що еквівалентно 135 000 дол. США повинні бути повернуті у строк до 15 серпня 2018 року (пункт 2.3 договору).
06 березня 2018 року між ОСОБА_1 та ППФ «Антоніо І К» укладено договір поруки № 06/03-2, відповідно до умов якого поручитель на добровільних засад зобов'язався солідарно з ОСОБА_2 відповідати перед кредитором за виконання боржником зобов'язання за договором позики № 06/03-1 від 06 березня 2018 року.
У договорі поруки № 06/03-2 вказано, що:
зобов'язання поручителя перед кредитором є безумовним і ніяких інших умов, крім передбачених цим договором - не потребують (пункт 1.2. договору);
у випадку невиконання боржником взятих на себе зобов'язань по договору позики, поручитель несе солідарну відповідальність перед кредитором в сумі визначеній у таких договорах та умов цього договору (пункт 2.1. договору);
порука припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку зобов'язань за договором позики непред'явить позов до поручителя (пункт 5.1. договору).
Кошти за договором позики у сумі 5 864 652,30 грн, що в еквіваленті на дату отримання коштів складають 220 062 дол. США, були отримані ОСОБА_2 від ОСОБА_1 у повному обсязі, що підтверджується копією розписки від 06 березня 2018 року. У розписці вказано, що відповідач зобов'язався вказану суму повернути не пізніше 15 серпня 2018 року, частинами узгодженими в пункті 2.3. договору позики № 06/03-1 від 06 березня 2018 року.
Суди встановили, що існують три окремі грошові зобов'язання:
на суму 43 000 дол. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 30 квітня 2018 року;
на суму 42 062 дол. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 30 червня 2018 року;
на суму 135 000 дол. США, яка згідно договору повинна бути повернути до 15 серпня 2018 року.
16 листопада 2023 року позивач звернувся до суду з цим позовом (а. с. 21).
29 квітня 2024 року відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов заявив про застосування позовної давності (а. с. 79).
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Тлумачення правочину - це з'ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (див., зокрема постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16).
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18)).
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку. У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне.
Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у статті 545 ЦК України.
Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року в справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).
У статті 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Порука припиняється після закінчення строку поруки, встановленого договором поруки(перше речення частини першої статті 559 ЦК України).
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (абзац перший частини п'ятої статті 261 ЦК України). Положення частини п'ятої статті 261 ЦК України не суперечать загальному правилу визначення моменту початку перебігу позовної давності, закріпленому у частині першій цієї статті, а лише конкретизує дату, погоджену сторонами при укладенні договору, з якої кредитор міг та повинен був довідатись про порушення свого права.
Отже, за змістом статті 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. З урахуванням наведеного, початок перебігу позовної давності за зобов'язаннями у договірних правовідносинах з визначеним строком виконання, починається зі спливом цього строку (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21)).
Потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов'язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов'язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов'язання. Тому положення частини п'ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов'язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18)).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 ЦК України).
Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина перша статті 254 ЦК України).
Касаційний суд вже звертав увагу, що строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом. Для правильного обчислення різних видів строків важливе значення має визначення початок їх перебігу. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Тобто день, в якому безпосередньо мав місце момент початку перебігу строку, при обчисленні останнього не враховується. Положення статті 253 ЦК України поширюються й на інші випадки встановлення початку перебігу строків (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20)).
Касаційний суд акцентував увагу, що з урахуванням принципу розумності, що в окремих положеннях ЦК міститься правило про визначення перебігу строку «від дня» чи «з часу», а не «від наступного дня». Такий прийом законодавчої техніки законодавець застосував, керуючись принципом економії нормативного матеріалу, проте він жодним не змінює загального правила передбаченого в статті 253 ЦК України. Тому початок перебіг строку для прийняття спадщини починається з наступного дня після відповідної календарної дати, тобто строк для прийняття спадщини має обчислюватись з наступного дня після дня смерті особи або оголошення її померлою. При визначенні кінцевого дня строку слід ураховувати, що правила частини п'ятої статті 254 ЦК України поширюються на будь-які сфери цивільно-правового регулювання і стосуються будь-яких суб'єктів цивільних правовідносин. Тому коли останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) зазначено, що:
«для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (див. пункти 138-140 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії (пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, в редакції чинній на момент звернення з позовом).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21 (провадження № 61-4298св23) зазначено, що:
«апеляційний суд встановив, що за договором позики від 21 квітня 2016 року термін повернення коштів настав 21 квітня 2017 року. Відтак, з 22 квітня 2017 року починається перебіг позовної давності в межах якого позивач міг реалізувати своє право задля повернення наданих коштів у борг ОСОБА_3 та збігав 22 квітня 2020 року.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року до 22 травня 2020 року на всій території України карантин.
У подальшому, рядом постанов Кабінету Міністрів України карантин на території України продовжувався, у тому числі він діяв як на час закінчення строку у межах якого позивач міг звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу до позичальника (21 квітня 2020 року), так і на час звернення до суду з цим позовом (26 лютого 2021 року).
Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) від 30 березня 2020 року № 540-IX доповнено пункт 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Зазначені законодавчі зміни набули чинності з моменту опублікування Закону № 540-ІХ, тобто з 02 квітня 2020 року.
Отже, вказаною нормою права встановлено, що строки, визначені статтею 257 ЦК України на час дії карантину продовжуються автоматично, таким чином суд апеляційної інстанції правильно вважав, що заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог позивача не підлягає задоволенню, а тому обґрунтовано вважав висновок суду про відмову у задоволені позову з цих підстав є помилковим».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22) вказано, що:
90. Із 12 березня 2020 року на усій території України установлений карантин із подальшим продовженням відповідними постановами його строку (пункт 1 постанови № 211 з наступними змінами).
91. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у редакції Закону № 540-ІХ, який набрав чинності 2 квітня 2020 року).
100. Отже, спеціальна позовна давність в один рік, передбачена статтею 681 ЦК України для вимог щодо виявлення у господарських відносинах прихованих недоліків товару, на який встановлений гарантійний строк, та передбачена пунктом 1 частини другої статті 258 ЦК України для вимоги про стягнення штрафу мала би спливти 1 жовтня 2020 року. Однак з 2 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 540-ІХ, згідно з яким під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтями 258, 681 ЦК України продовжуються на строк його дії. Тому позовна давність за вказаними вимогами покупця, заявленими 24 листопада 2020 року, не спливла. Навіть якщо врахувати лист-відповідь постачальника покупцеві від 19 липня 2019 року (т. 1, а. с 67 - 68), в якому постачальник визнав недоліки переданого ним товару, то перебіг позовної давності мав би спливти 20 липня 2020 року, якщо б на той час не набрав чинності Закон № 540-ІХ. З огляду на вказане відсутні підстави для відступу від висновку, який Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду виклав у постанові від 1 грудня 2021 року у справі № 373/651/20 (№ у ЄДРСР 101808795; цей висновок стосувався спливу позовної давності до моменту набрання чинності Законом № 540-ІХ).
154. У разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року у справі № 938/632/20 (провадження № 61-16716св21) зазначено, що:
«Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 12 наступного змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
В постановах Верховного Суду від 7 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22) та від 20 квітня 2023 року у справі № 728/1765/21 (провадження № 61-6640св21) зазначено, що «у пункті 12 розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».
Враховуючи, що останнім днем звернення до суду з позовом у межах строку позовної давності було 7 листопада 2020 року, як встановили суди, а Закон України від 30 березня 2020 року № 540-IX щодо продовження позовної давності на час дії карантину набрав чинності 2 квітня 2020 року, з огляду на встановлений Кабінетом Міністрів України карантин з 12 березня 2020 року, звернення ОСОБА_1 з даним позовом відбулось у межах позовної давності.
Не впливають на правильність такого висновку і доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій того, що позивач дізналась про порушення свого права 7 вересня 2017 року, оскільки навіть у випадку доведення цієї обставини, позовна давність закінчилася б 7 вересня 2020 року - після набрання чинності Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX щодо продовження позовної давності на час дії карантину.
Враховуючи викладене, суди попередніх інстанцій дійшли помилково висновку щодо спливу позовної давності та необхідність захисту права ОСОБА_1 на підставі частини п'ятої статті 267 ЦК України».
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).
У справі, що переглядається:
16 листопада 2023 року позивач звернувся з позовом до позичальника та поручителя про солідарне стягнення боргу;
суд першої інстанції при відмові у позові міркував так: існують три окремі грошові зобов'язання: на суму 43 000 дол. США, яка згідно з договором повинна бути повернута до 30 квітня 2018 року; на суму 42 062 дол. США, яка згідно з договором повинна бути повернута до 30 червня 2018 року; на суму 135 000 дол. США, яка згідно з договором повинна бути повернути до 15 серпня 2018 року; вимоги до позичальника обґрунтовані, але пропущена позовна давність, про застосування якої заявлено відповідачем.Позивачем не зазначено обставин та не надано доказів, які б доводили, що запровадження карантинних заходів та воєнний стан не дозволяли йому скористатись судовим захистом; стосовно вимог до поручителя, то порука є припиненою, адже сплинуло три роки, що передбачені договором поруки;
апеляційний суд вважав, що факт отримання боргу та наявності розписки сторонами не заперечується, а отже, у цій частині перегляду не підлягає і не оскаржується; позовна даність за кожним зобов'язанням сплила у 2021 році; сам по собі факт запровадження воєнного стану в Україні не є підставою для поновлення процесуального строку. Такою підставою можуть бути обставини, що виникли внаслідок запровадження воєнного стану та унеможливили виконання учасником судового процесу процесуальних дій протягом установленого законом строку; позивач не довів існування обставин непереборної сили, які у зв'язку із запровадження на території України воєнного стану та карантину перешкоджали йому здійснити всі необхідні процесуальні дії для своєчасного звернення до суду із цим позовом. Крім того, позивач не надав доказів на підтвердження обставин непереборної сили, які унеможливили подання позову на час карантину та до початку запровадження на території України воєнного стану;
апеляційний суд не звернув увагу, що позивач в апеляційній скарзі оскаржував судове рішення першої інстанції повністю (а. с. 186 - 193), втім, апеляційний суд навів лише аргументи щодо позовної давності. Натомість стосовно вимог до поручителя по суті рішення не перевірив та не звернув уваги на пред'явлення позивачем вимог до поручителя;
апеляційний суд не врахував, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема, статтями 257, 559 ЦК, продовжуються на строк дії такого карантину (пункт 12 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України); уперіод дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257, 559 ЦК продовжуються на строк його дії (пункт 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України в редакції, чинній на момент звернення з позовом);
апеляційний суд не звернув уваги, що парламентом продовжувалася позовна давність і строк поруки на період карантину та воєнного стану.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.
З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Узв'язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до апеляційного суду.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Чередниченко Анною Віталіївною, задовольнити частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту ухвалення постанови касаційного суду постанова Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року втрачає законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко