13 листопада2025 року м. Київ
Унікальний номер справи № 358/1412/24
Апеляційне провадження № 22-ц/824/13060/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Євграфової Є.П., Саліхова В.В.,
за участю секретаря судового засідання - Марченка М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Богуславського районного суду Київської області від 02 травня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Тітова М.Б., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку об'єктом спільної сумісної власності та поділ спільного сумісного майна, -
У серпні 2024 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 і ОСОБА_1 житловий будинок, загальною площею 89,5 кв м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , і поділити майно, що є їхньою спільною сумісною власністю, визнавши 1/2 (одну другу) частину вказаного житлового будинку загальною площею 89,5 кв м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 на праві власності за ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 1-31).
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що відповідно до свідоцтва про спадщину за законом від 02 грудня 1998 року № 5427 він отримав у спадок та прийняв від своєї покійної матері житловий будинок в АДРЕСА_1 , де зареєстрований та проживає з 05 червня 1992 року по 2022 рік.
Також позивач в апеляційній скарзі наводить, що наприкінці 2008 року рідний брат познайомив його із ОСОБА_1 , яка на той час проживала в с. Карапиші Миронівського району Київської області. Між ним та відповідачкою, як йому здалося на той час, дуже швидко виникли довірливі відносини та симпатія. Відповідачка запропонувала йому переїхати проживати до його будинку в АДРЕСА_1 , на що він погодився, так як, у нього були почуття любові до ОСОБА_1 і вони з червня місяця 2009 року удвох почали проживати цивільним шлюбом, як чоловік і дружина, вести спільне господарство у його спадковому будинку в с. Дибинці Богуславського району Київської області.
Під час спільного проживання у цивільному шлюбі ОСОБА_1 запропонувала йому, як пенсіонеру військовослужбовцю стати на квартирний облік, з метою отримання житла, але для цього йому необхідно було переоформити його спадковий житловий будинок із себе на його на той час співмешканку ОСОБА_1 , на що він погодився. Крім того, однією із вимог укладення з ним шлюбу з ОСОБА_1 була її вимога переоформити на неї його будинок, у якому вони проживали, щоб довести їй свою любов і відданість. Він погодився на описані вище пропозиції ОСОБА_1 і в період сумісного проживання 28 грудня 2010 року уклав із нею договір купівлі-продажу його спадкового будинку АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу мав, на його думку, формальний характер, адже він грошей за житловий будинок від відповідачки не отримав та безоплатно передав її у власність належний йому житловий будинок. Після оформлення на відповідачку купівлі-продажу його будинку, земельна ділянка залишилася і на далі у його власності.
Не зважаючи на переоформлення його будинку на ОСОБА_1 , у 2010 році вони і далі продовжили проживати вдвох у цьому будинку як чоловік і дружина, продовжили вести спільне господарство, сплачувати за комунальні послуги, робити ремонт та обробляти земельну ділянку біля будинку.
28 липня 2011 року ОСОБА_1 була вже зареєстрована у цьому будинку АДРЕСА_1 .
Так, проживши 7 (сім) років у будинку, ОСОБА_4 і ОСОБА_1 05 березня 2015 року зареєстрували шлюб. Під час спільного проживання між ними часто виникали спори та непорозуміння, так як, ОСОБА_1 постійно наполягала на тому, щоб позивач на її ім'я переоформив і земельну ділянку, на що він категорично не погоджувався, так як, відчував що може залишитися і без будинку, і без належної йому земельної ділянки, на якій знаходився будинок.
27 квітня 2022 року шлюб між ним та ОСОБА_4 і ОСОБА_1 рішенням суду було розірвано та остання вигнала його із житлового будинку та його земельної ділянки, при цьому відмовилася від будь-якого мирного розподілу майна нажитого ними з червня 2009 року, що стало підставою звернення до суду з цим позовом, для захисту його прав.
Відповідачка ОСОБА_1 подала до суду відзив на позов, у якому зазначила, що дійсно у 2009 році вона познайомилась з ОСОБА_2 через його брата і у них зав'язались хороші близькі стосунки. На той час вона проживала в с. Карапиші Миронівського району Київської області в приватному будинку. Село Дибинці, де проживав позивач, їй сподобалось. Будинок, який належав позивачу. нічим не відрізнявся від багатьох інших будинків, які складали село. Тобто будинок звичайний, не виділявся якимось оформленням, був звичайним сільським будинком. Проживаючи разом, саме позивач, запропонував їй переїхати до нього в с. Дибинці і жити разом. Про укладання шлюбу вони не говорили, оскільки вони дорослі люди і повинні були пізнати одне одного при побутових, робочих відносинах. Потім стало питання, хто буде доглядати її будинок в с. Карапиші. Саме позивач запропонував їй продати будинок. Вона не хотіла цього робити, оскільки не знала, як складеться життя з позивачем. Саме позивач запропонував купити у нього будинок в с. Дибинці після продажу її будинку в с. Карапиші. Так і вирішили, що вона продає свій будинок в с. Карапиші і купує будинок позивача. Приблизно в 2010 роках вона продала через місцевого брокера свій будинок в с. Карапиші і у 2010 році купила будинок у позивача. Вона особисто заплатила позивачеві ОСОБА_2 кошти у сумі, яку зараз вже точно не пам'ятає, сума та, яка вказана у договорі купівлі-продажу. На час договору купівлі-продажу спірного (на думку позивача) будинку не була оформлена земельна ділянка, на якій стоїть будинок, та земельна ділянка відведена під город, для ведення присадибного господарства. Позивач у момент складання договору купівлі-продажу написав нотаріусу письмове зобов'язання, яким зобов'язався продати прибудинкові земельні ділянки по мірі виготовлення правоустановлюючих документів на ці земельні ділянки. Однак ці зобов'язання умисно не виконав. Потім вона за земельні ділянки забула, а позивач не нагадував. Проти позову категорично заперечувала (т. 1 а.с. 43-46).
Рішенням Богуславського районного суду Київської області від 02 травня 2025 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя - задоволено (т. 1 а.с. 154-157).
Визнано об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 житловий будинок, загальною площею 89,5 кв м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
У порядку поділу спільного сумісного майна визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку, загальною площею 89,5 кв м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Не погодившись з рішенням районного суду, 13 червня 2025 року відповідач ОСОБА_1 звернулась до апеляційного суду з апеляційною скаргою, в якій просила скасувати рішення суду від 02 травня 2025 року та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог (т. 1 а.с. 170-177, 209-216).
В обґрунтування скарги зазначала, що оскаржуване рішення є незаконним, таким, що не відповідає обставинам справи, ґрунтується на недоведених обставинах, належні докази яких у матеріалах справи не містяться, без повного і всебічного з'ясування та встановлення обставин, що є прямим порушенням приписів ЦПК України і підставами для його обов'язкового скасування з одночасним ухваленням нового рішення у справі.
Апелянт вказує у своїй скарзі, що суд не встановив належних правових підстав для визнання спірного будинку таким, що має правовий статус спільної сумісної власності, що є не випадковим, у зв'язку із тим, що матеріали справи не містить жодного доказу існування таких підстав.
Також відповідач наголошує у своїй апеляційній скарзі, що суд, посилаючись на постанову від 08 червня 2016 року у справі № 6-2253цс15, як на приклад застосування законодавства у спірних правовідносинах, фактично проігнорував основні висновки цієї постанови Верховного Суду України і не виконав своїх обов'язків щодо з'ясування, перевірки доказами і встановлення вищенаведеного переліку фактів і обставин, які дозволяють суду надати спірному будинку правовий статус спільної сумісної власності.
Зокрема, суд у рішенні не тільки не встановив наявність у сторін спільного бюджету і спільних витрат на час укладення договору купівлі-продажу спільного будинку, а і не встановив жодного факту, який би надавав можливість навіть припустити факт існування спільного бюджету і спільних витрат - матеріали справи не містять жодного документального доказу, який доводив би такі обставини, а в показаннях свідків жодних відомостей про існування спільного бюджету і спільних витрати не міститься. Ні у позовній заяві з додатками, ні в інших матеріалах справи не міститься жодного документу з переліку, зазначеного у листі Верховного Суду України від 01 січня 2012 року і якими повинні доводитися факт проживання однією сім'єю чоловіка і жінки без шлюбу.
У показах всіх свідків у справі також не міститься жодних відомостей про конкретні факти або приклади дій позивача і відповідачки, які б могли бути судом розцінені як ознаки наявності у них спільного бюджету і спільних витрат.
Саме у мотивувальній частині рішення від 02 травня 2025 року у справі № 358/1412/24 суд не встановив і не зазначив жодної такої обставини.
В апеляційній скарзі відповідач зазначала, що свідок ОСОБА_5 надала свідчення, що нібито вона не передала позивачеві гроші за придбання спірного будинку, згідно з договором купівлі-продажу. Такі неправдиві твердження містяться лише у позовній заяві і не підтверджені жодним доказом.
Натомість такі твердження спростовуються, як вказувала у своїй апеляційній скарзі відповідач, договором купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 28 грудня 2010 грн, посвідченого приватним нотаріусом Богуславського районного нотаріального округу Білик М.В., у якому вказано, що гроші в вищевказаній сумі продавець особисто отримав від покупця до підписання цього договору.
Твердження позивача про те, що грошові кошти за придбання спірного будинку він не отримав також спростовуються самим змістом позовних вимог у справі, оскільки позивач просить визнати за ним право власності лише на половину спірного будинку. Тобто позивач визнає, що договір купівлі-продажу спірного будинку від 28 грудня 2020 року відбувся, є дійсним і не заперечується позивачем, оскільки в іншому випадку він ставив би перед судом питання про повернення у власність всього будинку у повному обсязі через фактичне невиконання договору купівлі-продажу житлового будинку від 28 грудня 2010 року.
Якщо ж твердження позивача про те, що він не отримав грошей за спірний будинок, відповідають дійсності, то тоді виявляється, що позивач умисно надав недостовірні відомості приватному нотаріусу під час посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку від 28 грудня 2010 року, а потім на підставі цих документів шляхом введення в оману незаконно став на квартирний облік Богуславської міської ради як особа, яка має право першочергового отримання житла.
Окрім цього, апелянт зазначила, що суд не тільки не встановив факту того, що спірний будинок був куплений за спільні кошти позивача і відповідачки, а і навіть не з'ясовувалися ці обставини взагалі. Зокрема, якщо будинок дійсно був куплений за спільні кошти, то тоді позивачеві було б відомо скільки коштів вклала у придбання кожна сторона або про джерело таких коштів, якщо вони отримані від спільної правці чи інших видів спільних доходів. Натомість до позову не додано жодного доказу того, що спірний будинок куплено за спільні кошти, а і взагалі ні сама позовна заява, ні інші документи матеріалів справи жодної згадки про те, скільки коштів вклала у покупку спірного будинку кожна сторона або про джерела спільних доходів позивача і відповідача, на які нібито куплений спірний будинок.
Поряд з цим ні один із свідків, які були опитані у справі не вказав ні на конкретні джерела спільних доходів позивача і відповідачки, за які куплено спірний будинок, ні будь-яких інших фактів чи відомостей, які б давали суду змогу встановити факт того, що буде спірний будинок куплений за їхні спільні кошти.
Також апелянт наводила, що якщо припустити, що відповідає дійсності твердження позивача про те, що він за договором купівлі-продажу не отримав жодних коштів, то тоді є очевидним, що на придбання спірного будинку взагалі не було витрачено жодних спільних коштів позивача і відповідачки, а отже у такому випадку спірний будинок взагалі не може бути визнано спільною сумісною власністю, оскільки на його придбання не витрачалося жодних спільних коштів.
Відповідач ОСОБА_1 наголошувала, що спірний будинок придбано за частину коштів, які я отримала від продажу свого власного будинку у селі Карапиші, а позивач до цього будинку і до цих коштів не має жодного відношення, самі по собі вони не є спільними, а її особистою власністю.
Також наводила, що договір купівлі-продажу спірного будинку від 28 грудня 2010 року не укладався і не міг бути укладений у спільних інтересах сім'ї, оскільки власником спірного будинку був сам позивач і ніякого сенсу в укладенні цього договору не існувало, так як майбутня сім'я і так мала право проживати у ньому.
А за свідченням позивача, дійсною метою укладення договору купівлі-продажу спірного будинку було не набуття права спільної власності, а позбавлення позивача права власності на цей будинок, з метою отримання права стати на квартирний облік Богуславської міської ради як особи, яка має право першочергового отримання житла.
Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.
У судовому засіданні апелянт (відповідач) ОСОБА_1 підтримала скаргу і просила її задовольнити.
Позивач ОСОБА_2 та його представник - адвокат Біленчук С.М. заперечували проти задоволення скарги і просили її відхилити.
Апелянт ОСОБА_1 в судовому засіданні 13 листопада 2025 року заявила повторно клопотання про відкладення розгляду справи, пославшись на відсутність в суді її представника. Поряд з цим, таке клопотання про відкладення розгляду справи апелянт ОСОБА_1 та її представник - адвокат Константинов О.Г. заявили 17 вересня 2025 року письмово і в судовому засіданні 18 вересня 2025 року, такі клопотання були задоволені апеляційним судом і розгляд справи був відкладений на 13 листопада 2025 року про що у справі є докази (т. 2 а.с. 09-12)
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні.
Відклавши розгляд справи 18 вересня 2025 року на 13 листопада 2025 року, тобто майже на два місяці, суд апеляційної інстанції забезпечив право апелянта ОСОБА_1 на правничу допомогу з боку адвоката та ознайомлення з матеріалами справи, надавши достатній обсяг часу для цього, про що свідчать письмові заяви, розписки апелянта ОСОБА_1 та її представника (т.2 а.с. 21-29).
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).
Зважаючи на вищезазначене та положення п. 2 ч. 8 ст. 128, частини п'ятої ст. 130, частини другої ст. 372 ЦПК України, суд визнав повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає розглядові справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено факт, що житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав йому на праві приватної власності, він продав 28 грудня 2010 року період, коли проживав із відповідачкою ОСОБА_1 однією сім'єю і набуте ними за час спільного проживання майно, у тому числі спірний будинок, належить їм на праві спільної сумісної власності. Оскільки позивачем було надано достатньо доказів в обґрунтування позову у частині щодо придбання спірного майна, як такого, що має статус спільного сумісного майна, виходячи з принципу рівності часток, оскільки презумпція спільності права власності на набуте майно належними та допустимими доказами відповідачкою не спростована, районний суд визнав об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 і ОСОБА_1 житловий будинок АДРЕСА_2 .
Колегія суддів погодилась з таким висновком суду з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи і сторони цього не заперечували у 2009 році відповідачка ОСОБА_1 (до реєстрації шлюбу - ОСОБА_1 ) переїхала до належного на той час позивачу ОСОБА_2 будинку АДРЕСА_1 і з 2009 року позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_1 проживали у вищевказаному будинку як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу(т. 1 а.с. 1-5, 43-46).
Із копії договору купівлі-продажу житлового будинку укладеного 28 грудня 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Богуславського районного нотаріального округу Білик М.В. (а.с. 11) вбачається, що ОСОБА_2 з однієї сторони (надалі - продавець), який проживає в селі Дибинці Богуславського району Київської області, ОСОБА_1 , яка проживає в АДРЕСА_3 , з другої сторони (надалі - покупець), перебуваючи у доброму розумінні та ясній пам'яті, розуміючи значення своїх дій та діючи добровільно, попередньо ознайомленні із вимогами чинного законодавства щодо недійсності правочинів, уклали цей договір (т. 1 а.с. 11).
Згідно з цим договором ОСОБА_2 передав у власність (продав), а ОСОБА_1 прийняла у власність (купила) житловий будинок, з відповідними господарськими будівлями та спорудами, що розташовані в АДРЕСА_1 , (колишня адреса - АДРЕСА_1 . Житловий будинок глинобитний 1953 року побудови, загальною площею 89,5 кв м, житловою площею - 52,6 кв м, житлова площа 53,0 кв м змінена на 52,6 кв м за рахунок змурування груби, зазначений у плані, згідно з витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно Білоцерківського міжміського бюро технічної інвентаризації № 28246998 від 06 грудня 2010 року під літерою «А», сарай з погребом Д-п/г, гараж-баня з погребом Б,б І, б/п, сарай - В. сарай - Г, убиральня -г, колодязь № І, огорожа № 2-3. Будівництво сараїв «В», «Г» узаконено рішенням Дибинецької сільської ради № 50 від 18 листопада 2010 року (т. 1 а.с. 11).
Також з договору купівлі-продажу вбачається, що названий житловий будинок належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про спадщину, виданого Богуславською державною нотаріальною контрою Київської області від 02 грудня 1998 року, реєстровий № 5427, зареєстрованого в Білоцерківському міжміському бюро технічної інвентаризації Київської області, номер запису: 55, в книзі 1, реєстраційний № 27237348. Цей продаж вчинено за двадцять п'ять тисяч гривень. Гроші у вищезазначеній сумі продавець особисто отримав від покупця до підписання цього договору (т. 1 а.с. 11).
Окрім цього, згідно з пунктом 9 Договору купівлі-продажу від 28 грудня 2010 року, продавець ОСОБА_2 повідомив, що після отримання відповідної документації на право власності на належну йому земельну ділянку до цього житлового будинку, він до грудня 2011 року нотаріально зобов'язався оформити договір купівлі-продажу земельної ділянки, на котрій розташований вищезазначений житловий будинок, на користь покупця цього житлового будинку (т. 1 а.с. 11).
Після укладання вищевказаного договору купівлі-продажу від 28 грудня 2010 року сторони були зареєстровані і проживали у вказаному будинку.
У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_1 цих обставин не заперечувала та зазначала, що з 2009 року по 2015 рік вона та позивач проживали разом у одному будинку, та «знаходились у сімейно-статевих відносинах», спільного господарства не вели, були різні бюджети, кошти у кожного свої (т. 1 а.с. 43-46).
05 березня 2015 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Богуславського районного управління юстиції Київської області, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 14).
Рішенням Богуславського районного суду Київської області від 27 квітня 2022 року у справі № 358/1369/21, що набрало законної сили 30 травня 2022 року, шлюб між сторонами розірвано (т. 1 а.с. 15).
Згідно з довідками, виданими виконавчим комітетом Богуславської міської ради № 524 від 23 жовтня 2021 року позивач ОСОБА_2 зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 з 05 червня 1992 року, ОСОБА_1 - з червня 2009 року проживала за цією адресою без реєстрації, а з 28 липня 2011 року - зареєстрована (т. 1 а.с. 18, 39).
Згідно з актом обстеження житлово-побутових умов проживання від 29 серпня 2024 року, складеним комісією у складі Даценко А.Б. - депутата Богуславської міської ради, ОСОБА_5 , ОСОБА_9 у присутності ОСОБА_2 , ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 у період з червня 2009 року (т. 1 а.с. 28).
Факт проживання однією сім'єю ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у будинку АДРЕСА_1 та ведення спільного господарства у період часу з 2009 року до часу розірвання шлюбу, у судовому засіданні підтвердили допитані районним судом свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 (т. 1 а.с. 112-116).
21 лютого 2024 року ОСОБА_2 знятий з реєстраційного обліку за місцем проживання за адресою: будинок АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 50).
Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до частини другої статті 21 Сімейного кодексу України проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
У статті 60 Сімейного кодексу України, яка міститься у главі 8 цього Кодексу, закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і стаття 368 Цивільного кодексу України.
Згідно частини першої статті 69 Сімейного кодексу України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, а також майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.
Пунктом 6 рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 установлено, що до членів сім'ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Згідно з положеннями статті 74 Сімейного кодексу якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Таким чином, розкриваючи поняття сім'ї, важливо вказати на три ознаки, існування яких визначає конструкт сім'ї, а саме: 1) особи спільно проживають, 2) пов'язані спільним побутом і 3) мають взаємні права та обов'язки.
Отже, встановлення факту проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне мешкання чоловіка та жінки за однією адресою, збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, у свою чергу, передбачає ведення жінкою та чоловіком спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, у тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування чоловіка та жінки один про одного/надання взаємної допомоги тощо. До прав та обов'язків, притаманних подружжю, слід віднести зокрема, але не виключно, існування між чоловіком та жінкою, реалізацію ними особистих немайнових прав, передбачених главою 6 Сімейного кодексу України, тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин.
Наведені вище правові висновки суду повністю узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №554/8023/15-ц, постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 244/4801/13-ц, від 28 листопада 2018 року у справі № 127/11013/17, від 16 січня 2019 року у справі № 343/1821/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 354/693/17-ц, від 17 квітня 2019 року у справі № 490/6060/15-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 23 вересня 2019 року у справі № 279/2014/15-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 748/897/18, від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 490/4949/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 761/3325/17-ц, від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц, від 09 листопада 2020 року у справі № 757/8786/15-ц та від 03 листопада 2022 року у справі № 361/4744/19.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу можуть бути, зокрема, але не виключно: свідоцтва про народження дітей; довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із «подружжя»; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною, піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства та ін.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року по справі № 524/10054/16.
У контексті визначення можливих доказів, їх оцінки як достатніх слід також зазначити, що згідно з усталеною судовою практикою самі лише показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (постанова Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц).
Суд врахував фактичні обставини справи, за якими спірний житловий будинок, як на час вселення до нього ОСОБА_1 так і на час укладення між сторонами договору купівлі-продажу у 2010 році, належав позивачу ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про спадщину, виданого Богуславською державною нотаріальною контрою Київської області від 02 грудня 1998 року, реєстровий № 5427, зареєстрованого в Білоцерківському міжміському бюро технічної інвентаризації Київської області, номер запису: 55, в книзі 1, реєстраційний № 27237348(т. 1 а.с. 11).
Поряд з цим, у відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_1 не заперечувала факт вселення в 2009 році до спірного будинку, належному на праві власності позивачу ОСОБА_2 та проживання із позивачем ОСОБА_2 , зазначивши: « Я заявляю, що з 2009 року по 2015 рік я та позивач проживали разом у одному будинку, та знаходились у сімейно-статевих відносинах, спільного господарства не вели, у нас були різні бюджети, кошти у кожного свої і витрачали ми їх за своїми бажаннями» (т. 1 а.с. 44).
Доводи ОСОБА_1 , що під час спільного проживання як подружжя без реєстрації шлюбу з 2009 року по 2015 рік сторони не вели спільного господарства, колегія суддів оцінює критично. При цьому, суд апеляційної інстанції враховує те, що після тривалого (протягом більше шести років) спільного проживання з 2009 року, сторони по справі зареєстрували шлюб встановленим порядком у 2015 році, вели спільне господарство, були пов'язані спільним побутом і проживали разом до розірвання шлюбу за рішенням суду у 2022 році.
З сукупності зібраних доказів, що містяться у матеріалах справи, достовірно встановлено факт спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу, наявність спільного побуту, спільного ведення господарства з червня 2009 року по 2015 рік (згідно з довідками, виданими виконавчим комітетом Богуславської міської ради № 524 від 23 жовтня 2021 року, акт обстеження житлово-побутових умов проживання від 29 серпня 2024 року (т. 1 а.с. 18, 28, 39).
У рішенні суд першої інстанції констатував, що факт проживання однією сім'єю ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у будинку АДРЕСА_1 та ведення спільного господарства у період часу з 2009 року до часу розірвання шлюбу, у судовому засіданні підтвердили свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 .
Наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 Сімейного кодексу України.
Таким чином, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року, сформованого у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20, пункти 40-44), зазначено, що: «Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК).
Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.».
З огляду на вищевказане, суд апеляційної інстанції визнав неспроможними та відхилив доводи апелянта ОСОБА_1 про не заявлення позивачем ОСОБА_2 позовних вимог щодо визнання факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу (т. 1 а.с. 210).
Посилання апелянта ОСОБА_1 на необхідність прийняття апеляційним судом нових доказів, колегія суддів визнала неспроможними та відхилила з огляду на положення ст. 367 ЦПК України, оскільки доказів наявності поважних причин неподання таких до суду першої інстанції заявником не надано і судом не встановлено (т. 2 а.с. 36-41).
При цьому, суд апеляційної інстанції зауважив, що відповідач ОСОБА_1 брала участь у розгляді справи в суді першої інстанції особисто та за участі її представника - адвоката Лисенка Є.А., про що свідчать її заяви, надані до суду докази та протокол судового засідання від 24.10.2024 року, 04.12.2024 року, 18.02.2025 року, 07.03.2025 року, 23.04.2025 року і 02.05.2025 року. Тобто відповідач мала об'єктивну можливість надати до суду першої інстанції усі наявні в неї докази на підтвердження її доводів і заперечень проти заявленого позову (т. 1 а.с. 35-36, 43-52, 57-58, 61-73, 79-85, 115-129, 147-148, 151-152).
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання спірного будинку об'єктом спільної сумісної власності та його поділу між сторонами в рівних частках.
Отже суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову, доводи апелянта цих висновків суду не спростовують тому судом відхилені.
На підставі ст. 141 ЦПК України понесені апелянтом судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок позивача.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Богуславського районного суду Київської області від 02 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили негайно з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 14 листопада 2025 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
Є.П. Євграфова
В.В. Саліхов