11 листопада 2025 року
м. Київ
cправа № 910/16929/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.
та представників
Кабінету Міністрів України: Скок Л.А.,
Фонду державного майна України: Вакуляк Ю.А.,
представники інших учасників справи в судове засідання не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", Фонду державного майна України та Кабінету Міністрів України
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025
та рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2024
у справі № 910/16929/21
за позовом Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Датоліт"
треті особи: Фонд державного майна України, Кабінет Міністрів України, Головне управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області
про визнання недійсним інвестиційного договору
та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Датоліт"
до Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця"
про зобов'язання вчинити дії,
У жовтні 2021 року Державне підприємство «Науково-дослідний, виробний агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі за текстом - ДП «Пуща-Водиця») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Датоліт» про визнання недійсним інвестиційного договору (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) від 05.03.2013, укладеного між позивачем та відповідачем.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з аналізу істотних умов спірного договору вбачається, що він носить характер договору спільної діяльності, проте всупереч постанови Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 11.04.2012 № 296 не було погодження КМУ на його укладення; умовами договору передбачалось вибуття земельної ділянки з державної власності, а також позбавлення позивача речового права (права постійного користування земельною ділянкою), а тому договір вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; крім того, позивач просив суд поновити позовну давність, посилаючись на відсутність фактичного контролю за господарського діяльністю позивача та відсутністю реального управління державним підприємством.
Відповідач проти задоволення позову заперечив, вказавши, що спірний договір не є договором про спільну діяльність, а є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми, тому не потребував погодження КМУ; договір було попередньо погоджено Міністерством аграрної політики та продовольства, яке було уповноваженим органом управління позивача. Відповідач зазначив, що між сторонами не укладалось жодних угод, які б могли призвести до відчуження нерухомого майна. Крім того, позивачем не доведено невідповідності спірного договору інтересам держави і суспільства та умислу будь-якої зі сторін. Також відповідач вказав, що позивач міг дізнатися про начебто порушення свого права ще 05.03.2013, під час підписання спірного договору, проте позовну заяву подав лише 13.10.2021, тобто після спливу позовної давності, у зв'язку з чим відповідач просив застосувати позовну давність до вимог позивача.
Крім того, ТОВ «Датоліт» подало зустрічну позовну заяву до ДП «Пуща-Водиця», вимоги якої обґрунтовані тим, відповідачем не виконано взяті на себе зобов'язання за договором, що визначені п.п. 3.1., 4.3, 6.1.1. та п. 6.1.6. договору, на підставі чого відповідач просив суд зобов'язати позивача виконати свої зобов'язання, визначені пунктами 3.1., 4.3, 6.1.1. та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011), а саме:
- звернутися до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві із заявою про затвердження розробленого Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ДП «Пуща-Водиця» щодо зміни цільового призначення земельних ділянок з кадастровим номером 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га, із земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення сільськогосподарської діяльності, на землі житлової та громадської забудови, для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об'єктами побутового призначення, інженерної та транспортної інфраструктури і створенням озеленених територій загального користування, розташованих за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва;
- в порядку та в спосіб, що передбачений ст.ст. 26-1 та 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» звернутися до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із заявою для отримання вихідних даних для проектування об'єкта (Містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок (кадастровий номер 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га), що розташовані за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва).
04.07.2022 до Господарського суду міста Києва від ТОВ «Датоліт» надійшла заява про відмову від частини позовних вимог, в якій відповідач просив суд закрити провадження у справі в частині зустрічної позовної вимоги про зобов'язання ДП «Пуща-Водиця» в порядку та в спосіб, що передбачений ст.ст. 26-1 та 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» звернутися до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із заявою для отримання вихідних даних для проектування об'єкта (Містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок (кадастровий номер 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га), що розташовані за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.07.2024 (суддя Маринченко Я.В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 (колегія суддів у складі: Тищенко А.І. - головуючий, Михальська Ю.Б., Мальченко А.О.), у задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Зобов'язано ДП «Пуща-Водиця» виконати свої зобов'язання, визначені пунктами 3.1., 4.3, 6.1.1. та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011), укладеного між ДП «Пуща-Водиця» та ТОВ «Датоліт», а саме: звернутися до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві із заявою про затвердження розробленого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ДП «Пуща-Водиця» щодо зміни цільового призначення земельних ділянок з кадастровим номером 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га, із земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення сільськогосподарської діяльності, на землі житлової та громадської забудови, для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об'єктами побутового призначення, інженерної та транспортної інфраструктури і створенням озеленених територій загального користування, розташованих за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва. Провадження у справі за зустрічним позовом ТОВ «Датоліт» до ДП «Пуща-Водиця» в частині вимог про зобов'язання ДП «Пуща-Водиця» виконати свої зобов'язання, визначені пунктами 3.1., 4.3 та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011), укладеного між ДП «Пуща-Водиця» та ТОВ «Датоліт», а саме: в порядку та в спосіб, що передбачений ст.ст. 26-1 та 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» звернутися до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із Заявою для отримання вихідних даних для Проектування Об'єкта (Містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок (кадастровий номер 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га), що розташовані за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва) - закрито.
Судами обох інстанцій встановлено, що 05.03.2013 між ДП «Пуща-Водиця» (сторона-1) та ТОВ «Датоліт» (сторона-2) укладено інвестиційний договір (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011), предметом якого є зобов'язання та права сторін щодо їх дій по будівництву об'єкта на земельній ділянці з метою отримання кожною зі сторін своєї частини в збудованому об'єкті або іншого майна та/або коштів в порядку та на умовах, визначених в договорі.
Відповідно до абз. 2 п. 2.1. договору в порядку та на умовах даного договору сторона-1, як землекористувач земельної ділянки, залучає сторону-2 до будівництва об'єкта на земельній ділянці та делегує стороні-2 забезпечити проектування та спорудження об'єкта, а сторона-2 зобов'язується на свій ризик за рахунок власних або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити в повному обсязі проектування та спорудження об'єкта відповідно до проектної документації.
Згідно з розділом 1 договору «Визначення термінів» cторони дійшли згоди, що терміни та скорочення, що використовуються в даному договорі слід розуміти та тлумачити наступним чином:
«Договір» - цей договір та всі додатки до нього, що є його невід'ємними частинами.
«Законодавство» - чинне законодавство України, включаючи (але не обмежуючись) Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Земельний кодекс України, Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про архітектурну діяльність», державні стандарти, технічні норми, державні будівельні норми та правила, екологічні норми, місцеві правила забудови, будь-які правила, розпорядження та процедури затверджені владою міста Києва, щодо будівництва та прийняття об'єктів в експлуатацію.
«Сторона-1» - Державне підприємство "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", що діє у відповідності до законодавства, має право на земельну ділянку та згідно з законодавством може здійснювати функції, що випливають з права на земельну ділянку, в тому числі виступити замовником будівництва, здійснювати забудову земельної ділянки самостійно чи за участю у будь-якій формі третіх осіб, залучати осіб для організації проектування та спорудження об'єкта (визначення див. нижче), з метою отримання права власності на частину об'єкта та/або іншої вигоди згідно з договором.
«Сторона-2» - Товариство з обмеженою відповідальністю «Датоліт» юридична особа, що діє за законодавством, яке відповідно до законодавства та цього Договору вправі взяти участь в організації проектування і спорудження об'єкта та у фінансуванні вказаних процесів і виконує частину функцій замовника з метою отримання права власності на частину об'єкта чи об'єкт повністю.
«Сторони» - разом сторона-1 та сторона-2.
«Сторона» - сторона-1 або сторона-2.
«Земельна ділянка» - частина земної поверхні (територія) дві ділянки загальною площею 31,7536 га, розташована на вулиці Юрія Кондратюка (відділення «Поля зрошування») в Оболонському районі міста Києва, що надана cтороні-1 згідно з Державним актом на право постійного користування землею №78-4-00006 від 15.07.1998, з межами, визначеними в Додатку №1 до даного Договору.
«Право на земельну ділянку» - врегульована та захищена законодавством можливість особи певним чином впливати на земельну ділянку, а саме: право власності чи право користування земельною ділянкою, підтверджене відповідно до законодавства.
«Об'єкт» - житлова забудова з об'єктами соціально-побутового призначення та інженерно-транспортною інфраструктурою орієнтовним обсягом 37500 кв.м, що має бути збудована на земельній ділянці. Загальна площа Об'єкта, кількість будівель та технічні характеристики і параметри Об'єкта будуть визначені в Проектній документації.
«Проект», «Проектна документація», «Проектно-кошторисна документація» - оформлені та затверджені відповідно до законодавства текстові та графічні матеріали (документація) для будівництва об'єкта, якими визначаються містобудівні, об'ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні, технологічні вирішення, а також кошториси для будівництва об'єкта, що складаються з креслень, графічних і текстових матеріалів, інженерних і кошторисних розрахунків, робочої документації, які визначають містобудівні, об'ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні та технологічні рішення, вартісні показники об'єкта, що відповідають вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.
«Проектування об'єкта» - комплекс проектно-вишукувальних робіт, розробка, погодження, експертиза та затвердження проекту в порядку, встановленому законодавством.
«Спорудження об'єкта» - комплекс будівельно-монтажних робіт по безпосередньому спорудженню об'єкта відповідно до проекту; підключення об'єкта до всіх необхідних комунальних мереж і комунікацій. Опорядження інтер'єрів приміщень об'єкта, придбання та встановлення спеціалізованого обладнання, що визначає функціональне призначення приміщень, будівель, споруд об'єкта, не включаються до спорудження об'єкта.
«Будівництво об'єкта» - весь комплекс робіт по проектуванню та спорудженню об'єкта.
«Будівельний майданчик» - територія земельної ділянки, щодо якої стороною-1 у встановленому законодавством порядку оформлено всі дозволи та погодження, необхідні для спорудження об'єкта.
«Площа житла в об'єкті» - загальна площа всіх квартир в об'єкті. При цьому квартира - це внутрішня ізольована частина в об'єкті, що складається з комплексу взаємопов'язаних житлових (одного чи кількох) приміщень (кімнат), допоміжних (підсобних) приміщень (кухня, туалет, ванна, передпокій, комора тощо) та балкону, лоджії тощо, має самостійний вихід на вулицю, двір, коридор загального користування або сходову клітку і призначена та придатна для постійного у ній проживання фізичних осіб. При цьому приміщення - це частина внутрішнього об'єму будівлі, обмежена будівельними елементами, з можливістю входу і виходу.
«Площа нежитлового призначення в об'єкті» - площа всіх основних та допоміжних нежилих приміщень в об'єкті та машино-місць в паркінгах в об'єкті згідно з проектною документацією (які можуть бути предметом цивільного обігу, тобто які/майнові права на які можуть бути відчужені/передані).
«Загальна площа об'єкта» - разом площа житла в об'єкті та площа нежитлового призначення в об'єкті, а також площі місць загального користування в об'єкті.
Відповідно до п. 4.1. договору сторона-1 у встановленому законодавством порядку здійснює функції землекористувача земельної ділянки, виконує в межах своєї компетенції відповідні дії щодо надання дозвільних документів на проектування та спорудження об'єкта, у встановленому законодавством порядку (в тому числі «Положенням про замовника-забудовника (єдиного замовника, дирекцію підприємства, що будується) і технічний нагляд», затвердженим Постановою Держбуду СРСР від 02.02.1988 №16), здійснює функції замовника будівництва об'єкта в частині, що передбачена даним договором; згідно з договором бере участь у відрахуваннях (переданні) та платежах, передбачених законодавством щодо об'єкта.
Згідно з пунктом 5.1.3. договору фінансування будівництва об'єкта здійснюється стороною-2 відповідно до укладених ним правочинів (контрактів, договорів, рахунків) безпосередньо виконавцям (проектувальникам, підрядникам, постачальникам, тощо) по мірі необхідності, згідно з черговістю реалізації договору.
Відповідно до п. 5.1.4. договору порядок, строки та джерело фінансування будівництва об'єкта визначаються стороною-2 на власний розсуд у відповідності до договору і законодавства.
За умовами п. 5.1.4. договору порядок, строки та джерело фінансування будівництва об'єкта визначаються стороною-2 на власний розсуд у відповідності до договору і законодавства. Сторона-2 може використовувати як власні кошти, так і кошти, залучені на будь-яких, не заборонених законодавством, умовах від фізичних та юридичних осіб у способи, що не суперечать законодавству, самостійно укладаючи відповідні договори.
Згідно з п. 5.2. договору враховуючи статус сторони-1, та з метою економії державних коштів сторони погодили, що розрахунки між сторонами за договором здійснюються шляхом отримання у власність (господарське відання) частин об'єкта (майнових прав на них) або іншого майна та/або коштів в наступному порядку:
5.2.1. За виконання своїх зобов'язань за договором сторона-1 отримує у свою власність (господарське відання) 5% (п'ять відсотків) площі житла в об'єкті.
5.2.2. Решту об'єкта (95% (дев'яносто п'ять відсотків) площі житла в об'єкті та 100% (сто відсотків) площі нежитлового призначення в об'єкті) отримує у свою власність сторона-2.
5.2.3. За згодою сторін замість частини об'єкта, що вказана в п. 5.2.1. договору, стороні 1 можуть бути надані стороною-2 нежитлові та/або жилі приміщення в інших об'єктах нерухомого майна та/або грошові кошти в розмірі не менше ніж 5% (п'ять відсотків) від вартості майнових прав на об'єкт за експертною оцінкою, проведеною відповідно до законодавства за ініціативою сторони-1. В такому разі сторона-2 отримає у власність об'єкт в повному обсязі.
Договір було погоджено Міністерством аграрної політики та продовольства України, яке на той час було уповноваженим органом управління Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця», що підтверджується відповідним листом від 05.03.2013 №37-31-2-13/4503.
Пунктом 12.4. договору сторони передбачили, що укладання договору не є зміною цільового призначення земельної ділянки, яке встановлюється та змінюється компетентними суб'єктами у встановленому законодавством порядку.
Право на земельну ділянку залишається за стороною-1, земельна ділянка не є вкладом сторони-1 у діяльності по реалізації договору і укладення даного договору не припиняє права сторони-1 на земельну ділянку, яке протягом дії договору залишається за стороною-1 (п. 12.5 договору).
Відповідно до п. 12.6. договору цей договір є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми, відповідно до статті 67 Господарського кодексу України та статей 3, 6 Цивільного кодексу України. Майно (та майнові права), кошти тощо, внесені для реалізації даного договору, не є об'єднанням вкладів сторін, не є їх спільною частковою власністю, а залишається у власності сторони, що їх внесла. Частини об'єкта, що розподіляються між сторонами, не є спільною частковою власністю сторін, а належать кожній з сторін відповідно до положень договору. При реалізації договору сторони зберігають свою юридичну самостійність.
Також в 2014 році Державним підприємством "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" замовлено в раді Науково-правових експертиз при інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України науково-правовий висновок щодо ряду питань, зокрема:
До якого виду договорів належить договір №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011, укладений між Державним підприємством "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" та ТОВ «Датоліт»?
Чи потрібно було агрокомбінату «Пуща-Водиця» погоджувати вказаний договір з центральним органом виконавчої влади, до сфери управління якого належить агрокомбінат «Пуща-Водиця»?
Яка правова природа інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) укладеного між агрокомбінатом «Пуща-Водиця» та ТОВ «Датоліт» за погодженням з Мінагрополітики України (лист №37-31-2-13/4503 від 05.03.2013)?
Чи підлягало укладення Інвестиційного договору від 05.03.2013 року погодженню в центральних органах виконавчої влади відповідно до Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 296 від 11.04.2012?
В науково-правовому висновку №126/35-е від 28.03.2014 зазначено про відповідність укладеного договору вимогам законодавства, факт того, що спірний договір не є договором про спільну діяльність, відсутність перевищення повноважень генерального директора на час його укладення та відсутність необхідності отримувати погодження КМУ на укладення оскаржуваного договору.
Генеральною прокуратурою України здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12013110000001049, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 17.10.2013 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 197-1, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366, ч. 4 ст. 190, ч. 1, 4 ст. 358, ч. 3 ст. 209 Кримінального кодексу України.
Відповідно до постанови про закриття кримінального провадження в частині від 17.11.2017 зазначено наступне (): «Будучи допитаним як свідок колишній директор ДП «НДВА «Пуща-Водиця» повідомив, що на посаді генерального директора підприємства він працював з лютого 2012 року до літа 2014 року.
У своїх показаннях серед іншого зазначив, що жодних угод, що можуть призвести до відчуження нерухомого майна ДП «НДВА «Пуща-Водиця» не укладало. Крім того, не йдеться про відчуження державного майна, оскільки згідно з відповідною Постановою КМУ «Про затвердження порядку відчуження об'єктів державної власності», відчуження майна це передача права власності на майно юридичним чи фізичним особам за процедурами та у спосіб, що передбачені зазначеним Порядком.
Правочини, укладені з підприємствами «Олівер-Буд», «Мартін», «Датоліт», «Сітібудсервіс», не можуть розглядатись як договори про спільну діяльність, оскільки обов'язки зі здійснення дій за даними договорами фактично покладені на одну сторону без ознак сумісної діяльності, спільності вкладень або є поєднанні трудової участі.
Аналогічні за змістом показання надані начальником юридичного відділу ДП «НДВА «Пуща-Водиця».
Будучи допитаними як свідок директор ДП «НДВА «Пуща-Водиця» повідомив органу досудового розслідування, що станом на лютий 2017 року підприємство не може проводити повноцінно свою статутну діяльність, в т.ч. вирощування зернових та кормових культур у межах м. Києва, с. Софіївська Борщагівка та с. Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, по різних економічних причинах.
Разом з тим, у користуванні ДП «НДВА «Пуща-Водиця» на даний час перебуває приблизно 300 га землі у м. Києві.»
Абзац 5 ст. 27 постанови від 17.11.2017 "Аналогічні за змістом показання надані колишнім першим заступником Міністра аграрної політики та продовольства України. Крім того, останній пояснив, що він як перший заступник Міністра аграрної політики та продовольства України погодив у 2012-2013 роках відповідними листами укладання ДП «НДВА «Пуща-Водиця» Інвестиційних договорів, в тому числі у новій редакції, додаткових угод, тощо, відмову від користування земельними ділянками. Зазначені документи не суперечать вимогам чинного на той час законодавства.
Згідно з довідкою Державної аудиторської служби України від 23.12.2016 порушень діючих нормативних актів при укладанні та реалізації інвестиційних договорів ДП НДВА «Пуща-Водиця» з ТОВ «Мартін, ТОВ «Олівер-Буд», ТОВ «Датоліт», ТОВ «Сітібудсервіс», ТОВ «Конкорд-ДС Плюс» не встановлено.
Також, аналізом матеріалів кримінального провадження встановлено, що обставин, шо б вказували на незаконність відмови від права постійного користування земельною ділянкою ДП «НДВА «Пуща-Водиця» на території м. Києва досудовим розслідуванням не встановлено, оскільки за своєю природою припинення права постійного користування земельними ділянками не її відчуженням з державної власності."
Досудовим розслідуванням збитків інтересам державного підприємства та держави, внаслідок укладання та виконання зазначених вище договорів не встановлено.
17.11.2017 вказане кримінальне провадження в цій частині закрите на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
Зазначена постанова від 17.11.2017 оскаржувалось до Печерського районного суду міста Києва. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 01.06.2018 у справі №757/76782/17-к у задоволенні скарги на постанову про закриття зазначеного кримінального провадження відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09.07.2018 у справі №757/76782/17-к зазначене рішення Печерського районного суду міста Києва залишено без змін.
Державним підприємством "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" було ініційовано питання зміни цільового призначення земель, на яких за вказаним інвестиційним договором передбачається здійснити комплексне будівництво житлової та громадської забудови.
Листом №37-31-1-13/18237 від 28.11.2014 Міністерство аграрної політики та продовольства України повідомило позивача про відсутність заперечень щодо проведення робіт щодо зміни в установленому законодавством порядку цільового призначення земельних ділянок, що перебуваються в користуванні підприємства площею 29,7449 га і 2,0087 га, у відповідності із затвердженою містобудівною документацією.
23.12.2014 Головним управлінням Держземагентства у м. Києві видано наказ №36/0/13-14 «Про надання дозволу на розробку документації із землеустрою», яким надано дозвіл Державному підприємству "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, кадастровий номер №8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер №8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га, розташованих за адресою м. Київ, Оболонський район, вул. Вишгородська, 150, цільове призначення яких змінюється із земель сільськогосподарської діяльності на землі житлової та громадської забудови для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об'єктами побутового призначення, інженерної та транспортної інфраструктури і створенням озеленених територій загального користування.
Згідно з інформацією Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельні ділянки зазначених земельних ділянок є Держава Україна в особі Головного управління Держземагенства у м. Києві та фактично не вибувала з державної форми власності.
Відмовляючи у задоволенні первісного позову та задовольняючи зустрічний, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що: 1) спірний інвестиційний договір містить елементи зобов'язальних правовідносин з приводу інвестування (інвестиційний договір), підряду (договір підряду), та інших елементів зобов'язальних правовідносин, виникнення та існування яких не входить в суперечність з актами цивільного та господарського законодавства та, водночас, не дозволяє зробити висновок про можливість комплексного застосування до окремих частин договору інших положень чинного законодавства, ніж ті, що регламентують порядок здійснення інвестиційної діяльності та особливості виникнення, зміни та припинення правовідносин підряду; 2) системний аналіз всіх положень інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) дає підстави для висновку, що інвестиційний договір не може розглядатися як договір про сумісну (спільну) діяльність, оскільки обов'язки щодо здійснення конкретних дій, обумовлених предметом договору, фактично покладено на одну сторону - ТОВ «Датоліт» без ознак сумісної діяльності, спільності вкладень або ж поєднаної трудової участі, у зв'язку з чим його укладення не потребувало погодження КМУ, та щодо такого правочину не поширюються положення Порядку № 296; 3) Міністерством аграрної політики та продовольства України погоджено відповідним листом укладання Державним підприємством "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" Інвестиційного договору, додаткових угод, тощо, а тому зазначені документи не суперечать вимогам чинного на той час законодавства; 4) спірна земельна ділянка наразі перебуває у володінні держави Україна, знаходиться у постійному користуванні ДП "НДВА "Пуща-Водиця" та фактично не вибувала з державної форми власності, більше того, пунктом 12.5 інвестиційного договору сторони передбачили, що право на земельну ділянку залишається за позивачем, земельна ділянка не є вкладом останнього у діяльність по реалізації договору і укладення даного договору не припиняє права сторони-1 на земельну ділянку, яке протягом дії договору залишається за стороною-1 (п. 12.5 договору).; 5) досудовими розслідуваннями нанесення збитків інтересам державного підприємства та держави внаслідок укладання та виконання інвестиційного договору - не встановлено; 6) Державним підприємством «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» не виконано свого зобов'язання, що передбачене Інвестиційним договором, у зв'язку з чим наявні підстави для задоволення зустрічного позову в частині зобов'язання Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» виконати свої зобов'язання визначені пунктами 3.1., 4.3, 6.1.1. та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) укладеного між Державним підприємством «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Датоліт» а саме: звернутися до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві із заявою про затвердження розробленого Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ДП «НДВА «Пуща-Водиця» щодо зміни цільового призначення земельних ділянок з кадастровим номером 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га., із земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення сільськогосподарської діяльності, на землі житлової та громадської забудови, для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об'єктами побутового призначення, інженерної та транспортної інфраструктури і створенням озеленених територій загального користування, розташованих за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва.
Враховуючи, що подана заява про відмову від частини зустрічного позову підписана уповноваженим представником та не суперечить нормам законодавства, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі № 910/16929/21 в частині зустрічної позовної вимоги ТОВ «Датоліт» про зобов'язання Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» виконати свої зобов'язання визначені пунктами 3.1., 4.3 та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) укладеного між Державним підприємством «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Датоліт» а саме: в порядку та в спосіб, що передбачений статтями 26-1 та 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» звернутися до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із Заявою для отримання вихідних даних для Проектування Об'єкта (Містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок (кадастровий номер 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га), що розташовані за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва), на підставі п. 4 ч.1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), у зв'язку з відмовою позивача від позову.
Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, Державне підприємство "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного - відмовити.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування судами ст.ст. 1130, 1131,1133 ЦК України, постанови КМУ № 296 та вказує, що зміст спірного інвестиційного договору суперечить вимогам Закону України «Про інвестиційну діяльність», у тому числі вимогам закону, які ставляться у разі надання «державної підтримки» інвестування, а оскаржуваний договір має ознаки правочину, спрямованого на спільну діяльність сторін у тому числі з використанням державної власності, і заволодіння відповідачем земельними ділянками державної власності. Вказує, що умовами договору прямо передбачені спільні обов'язки/дії позивача та відповідача, спрямовані на досягнення спільної мети, а саме, будівництва об'єкта. Зазначає, що умовами спірного договору передбачено активні власні дії позивача за первісним позовом, що спрямовані на досягнення спільної мети сторін з будівництва та отримання часток збудованого майна у власність, а тому вважає помилковим посилання судів першої інстанції на ту обставину, що обов'язки щодо здійснення конкретних дій, обумовлених предметом договору, фактично покладено на одну сторону - ТОВ «Датоліт», без ознак спільної діяльності, вкладень, трудової участі, є помилковими та такими, що не відповідають умовам договору. Також вказує, що судом першої та апеляційної інстанції неправильно застосовано ч. 1 ст. 120 Земельного кодексу України, ст.ст. 2, 12-1, Закону України «Про інвестиційну діяльність» та не з'ясовано належним чином обставини, що мають значення для справи, оскільки після завершення будівництва об'єкту саме до відповідача перейде право власності на земельну ділянку, яка наразі перебуває у державній власності. Позивач також зазначив про необхідність проведення державної експертизи відповідно до статті 15 Закону України «Про інвестиційну діяльність». ДП «Пуща-Водиця» також вказує на неправильне застосування судами ч. 3 ст. 228 ЦК України та ч. 1 ст. 207 ГК України та зазначає, що ним обґрунтовано підстави недійсності договору.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17, від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21, від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18, від 14.06.2018 у справі №925/1219/17, від 07.10.2020 у справі № 911/2574/18. Скаржник також просить Суд застосувати правовий принцип jura novit curia ("суд знає закони"), відповідно до якого: "якщо учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює їх правильну правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення належні до застосування норми права".
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.11.2025 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 18.09.2025.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 18.09.2025 від ТОВ «Датоліт» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів скаржника.
Також не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, Фонд державного майна України звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного - відмовити.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм ст.ст. 203, 215, 228, 1130 ЦК України, статей 92, 96 Земельного кодексу України, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14.06.2018 у справі № 925/1219/17, від 07.10.2020 у справі № 911/2574/18, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17, від 01.07.2021 у справі №917/549/20, від 03.11.2020 у справі №920/611/19, від 01.10.2020 у справі №910/21935/17, від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17, від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21. Скаржник стверджує, що судами не перевірено достовірність та допустимість наданих доказів, не винесено ухвалу про відмову в задоволенні/чи прийнятті заяви про зміну предмета позову, і порушено ст.ст. 74, 76, 77, 79, 233, 234 ГПК України. При цьому вказує, що судами безпідставно враховано як преюдиційні факти, встановлені під час досудового розслідування у кримінальних провадженнях № 12013110000001049, №12019000000001057 та №42020101070000078, оскільки матеріали досудового розслідування не можуть розцінюватися такими, в яких можуть встановлюватися преюдиційні факти.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України. При цьому, враховуючи те, що ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.09.2025 відкрито касаційне провадження у справі № 910/16929/21 за касаційною скаргою Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 та рішення Господарського суду м. Києва від 04.07.2024 у цій справі, тобто оскаржуються одні і ті ж самі судові рішення у справі № 910/16929/21, суд касаційної інстанції вважав за необхідне здійснити розгляд касаційних скарг Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" та Фонду державного майна України спільно, а тому призначив останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.11.2025 та надав строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 18.09.2025.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 18.09.2025 від ТОВ «Датоліт» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів скаржника.
Крім цього, не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, Кабінет Міністрів України звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного - відмовити.
В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування ст.ст. 1130,1131 ЦК України, п. 20 ст. б, п.п. «ї» п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» та положень постанови КМУ від 11.04.2012 № 296 «Про затвердження Порядку укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном»; ст.ст. 1,4,5 Закону України «Про інвестиційну діяльність»; ст. 318 Господарського кодексу України; ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Заявник вважає, що за своєю суттю спільна діяльність є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети. Інвестиційний договір від 05.03.2013 № 0503-ІД/13 є змішаним договором, який містить умови, характерні для договору про спільну діяльність, а тому мав укладатись у порядку, визначеному Законом України «Про управління об'єктами державної власності» та постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296. У свою чергу, інвестиційні договори мають ключові ознаки, які не містить спірний договір. Зокрема, у договорі не визначено хто із сторін є інвестором, а хто учасником. Договір не передбачає умов щодо вкладення коштів у діяльність іншої особи з метою отримання прибутку та/або досягнення соціального та екологічного ефекту. Не визначає умов інвестування, таких як сума інвестицій, строк інвестування, умови відшкодування інвестицій та можливих ризиків і розподілу прибутку між сторонами. Крім того, суди залишили поза увагою те, що спірний договір не містить всіх необхідних складових, передбачених ст. 318 ГК України, а тому не є договором, шо містить ознаки договору підряду. Умови договору щодо отримання у власність новоствореного нерухомого майна особою, яка не є власником чи користувачем земельної ділянки та не є замовником будівництва, суперечать нормам ст.ст. 331, 375, 413 ЦК України, ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», згідно з якими право власності на зведену на земельній ділянці будівлю виникає у власника земельної ділянки або в користувача земельної ділянки, якому власник надав право її забудови.
Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Враховуючи, що Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі № 910/16929/21 за касаційними скаргами Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" та Фонду державного майна України на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 та рішення Господарського суду м. Києва від 04.07.2024 у цій справі, тобто оскаржуються одні і ті ж самі судові рішення у справі № 910/16929/21, суд касаційної інстанції вважав за необхідне здійснити розгляд касаційних скарг Державного підприємства «Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", Фонду державного майна України та Кабінету Міністрів України спільно, а тому призначив останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.11.2025 та надав строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 14.10.2025.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 09.10.2025 від ТОВ «Датоліт» надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів скаржника.
До Верховного Суду 11.11.2025 від ДП "Пуща-Водиця" та ТОВ "Датоліт" надійшли клопотання про відкладення розгляду справи.
ДП «Пуща-Водиця» у своєму клопотанні зазначає, що його представник братиме участь в іншій судовій справі, а саме №910/7975/21, судове засідання по якій призначено раніше (11.11.2025 о 15:15). Враховуючи викладене, а також віддаленість місце знаходження судів, час, який необхідно на зміну локації, а також те, що представник є єдиним представником щодо захисту прав та інтересів підприємства в усіх судових інстанціях, у яких ДП «Пуща-Водиця» є стороною у справі, а керівник ДП «Пуща-Водиця» не має юридичної освіти, з метою забезпечення принципу диспозитивності, змагальності судового процесу, повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, просить суд визнати поважною неявку представника в судове засідання та відкласти розгляд справи на іншу дату.
У клопотанні ТОВ «Датоліт» зазначено, що єдиним представником у даній справі є адвокат Мартинюк О.О., який з 10.11.2025 по 21.11.2025 перебуває у щорічній основній відпустці, а тому не маж змоги заявитися у судове засідання. При цьому директор товариства не має юридичної освіти. Враховуючи викладене, з метою забезпечення права на доступ до правосуддя, принципу змагальності судового процесу, всебічного та об'єктивного розгляду справи, просить відкласти розгляд справи на іншу дату.
Розглянувши вказані клопотання колегія суддів дійшла висновку про відмову у їх задоволенні, оскільки явка представників не визнавалася обов'язковою, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. До того ж Верховний Суд, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в межах підстав касаційного оскарження, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Так в основу оскаржуваних рішення та постанови (в частині вимог первісного позову) покладено висновок судів про недоведеність позивачем передбачених законом підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки оспорюваний договір за своєю правовою природою є змішаним договором з елементами договорів підряду та інвестування, а не договором про спільну діяльність, у зв'язку з чим його укладення не потребувало погодження КМУ. Крім того, листом №37-31-1-13/18237 від 28.11.2014 Міністерство аграрної політики та продовольства України повідомило позивача про відсутність заперечень щодо проведення робіт щодо зміни в установленому законодавством порядку цільового призначення земельних ділянок, що перебуваються в користуванні підприємства площею 29,7449 га і 2,0087 га, у відповідності із затвердженою містобудівною документаціє, тобто фактично погодило його укладення. Водночас спірна земельна ділянка наразі перебуває у володінні держави Україна, знаходиться у постійному користуванні ДП "Пуща-Водиця" та фактично не вибувала з державної форми власності, а пунктом 12.5 інвестиційного договору сторони передбачили, що право на земельну ділянку залишається за позивачем, земельна ділянка не є вкладом позивача в діяльність з реалізації договору та укладення цього договору не припиняє права позивача на земельну ділянку, яке протягом дії договору залишається за позивачем.
Колегія суддів вважає зазначений висновок передчасним та водночас погоджується з доводами скаржників про неврахування судами попередніх інстанцій: 1) висновку щодо застосування норм ст. 1130 ЦК України та положень Порядку № 296 в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17, від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21; 2) висновків щодо застосування норм ст.ст. 203, 235 ЦК України (в контексті удаваності правочину), викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17; 3) висновку щодо застосування норми ст. 120 ЗК України в подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18; 4) висновку щодо застосування норми ч. 3 ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (в редакції, чинній до 09.10.2022) у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, з огляду на таке.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).
Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, згідно з якою, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків (аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19).
Водночас якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відповідно до ст. 235 ЦК України є удаваним.
Верховний Суд у постановах від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20 та від 03.11.2021 у справі № 918/1226/20 зазначив, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації є два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
З'ясувавши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховання іншого правочину, суд на підставі ст. 235 ЦК України має встановити, який саме правочин вчинено сторонами, та вирішити спір із застосуванням норм, які регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
Звертаючись з позовом у цій справі, ДП "Пуща-Водиця" доводило, зокрема, що оспорюваний правочин містить ознаки договору про спільну діяльність, а тому позивач повинен був отримати погодження КМУ на його укладення. Оскільки такого погодження отримано не було, позивач вважав, що оспорюваний договір укладено з порушенням вимог ч.ч. 1, 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України. Крім того, посилаючись на положення ч. 1 ст. 207 ГК України, позивач акцентував, що відчуження земельної ділянки державної власності спричиняє істотні збитки державі, а також суперечить інтересам держави і суспільства.
Суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні вимог первісного позову, дійшли висновку, що за своєю правовою природою інвестиційний договір є змішаним договором з елементами підрядних відносин і відносин з приводу інвестування та не є договором про спільну діяльність, оскільки обов'язки щодо здійснення конкретних дій, зумовлених предметом договору, фактично покладено на одну сторону - відповідача, без ознак сумісної діяльності, спільності вкладень або ж поєднання трудової участі.
Проте колегія суддів наголошує, що в пунктах 7.16, 7.19- 7.24, 7.27- 7.60, 7.64- 7.74, 7.79, 7.84 постанови судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 (за участю ДП "Пуща-Водиця" та ФДМУ) зі спору, що виник з подібних правовідносин (предмет позову - визнання недійсним інвестиційного договору від 02.11.2015 № 823, укладеного між ДП "Пуща-Водиця" та ТОВ "Інтерпроект"), якою судові рішення судів попередніх інстанцій скасовано і справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва, та до завершення розгляду якої зупинялося касаційне провадження у цій справі відповідно до ухвали Господарського суду міста Києва від 28.11.2022, викладено детальні висновки щодо комплексного застосування норм ст.ст. 228, 627, 628, 875- 877, 879, 880, 1130, 1131, 1133, 1134, 1138 ЦК України, ст. 120 ЗК України, ст.ст. 4, 5 7, 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність", ч. 4 ст. 300 ГПК України та положень Порядку № 296:
"7.16. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначаються Законом України "Про інвестиційну діяльність".
7.19. За змістом статті 4 цього Закону об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.
Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.
Інвестування та фінансування будівництва об'єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов'язань за якими здійснюється шляхом передачі об'єкта (частини об'єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об'єктів визначаються виключно законами.
7.20. Наведена норма свідчить про наявність спеціальних умов (у виді імперативної норми) для будівництва об'єктів житлового будівництва у разі інвестування у будівництво за рахунок власних або залучених коштів фізичних та юридичних осіб.
7.21. Відповідно до статті 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність" суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.
7.22. Із зазначеного можна зробити висновок, що будь-яка особа, якій законом не заборонена така діяльність, має право прийняти рішення про інвестування та реалізувати це рішення як шляхом вкладення інвестицій у будь-який не заборонений проєкт, так і шляхом реалізації цього проєкту. При цьому закон не забороняє збіг інвестора та учасника в одній особі.
7.23. Згідно з частиною 5 статті 7 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.
7.24. Із викладеного вбачається, що інвестиційні правовідносини є різновидом господарських правовідносин, які виникають між суб'єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та іншими учасниками) щодо підготовки, реалізації інвестицій, відшкодування витрачених коштів та отримання прибутку від такої діяльності.
При цьому основним способом реалізації інвестицій є інвестиційна діяльність, яка полягає у практичних організаційних діях відповідних суб'єктів з метою знаходження інвестиційних ресурсів (майнових та інтелектуальних цінностей), виборі об'єктів підприємницької та інших видів діяльності і вкладення в ці об'єкти зазначених ресурсів для отримання прибутку (доходу) або досягнення певного соціального ефекту.
Отже, за своїм змістом інвестиційна діяльність полягає у трансформації цінностей (інвестицій) в об'єкти такої діяльності та наступне одержання доходу за рахунок приросту капітальної вартості зазначених інвестицій або від їх використання.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17 та від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21 (ухваленій у подібних правовідносинах).
7.27. У статті 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" визначено, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода) або проспект цінних паперів (рішення про емісію цінних паперів).
7.28. Аналіз наведених норм законодавства свідчить, що інвестиційний договір - це господарсько-правова угода, яка укладається між суб'єктами інвестиційної діяльності (замовником та інвестором), у якій фіксується факт вкладання коштів або інших матеріальних чи інтелектуальних цінностей в об'єкт інвестування та у якій визначається мета (отримання прибутку та/або соціального ефекту), регламентуються права та обов'язки сторін.
7.29. З огляду на викладене інвестиційна діяльність (у широкому сенсі) може здійснюватися на підставі договору і може бути кваліфікована як спільна господарська діяльність, яка здійснюється шляхом об'єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників задля досягнення визначеної ними мети діяльності (створення прибутку та/або досягнення соціального ефекту).
7.30. Оскільки, як уже зазначалося, інвестиційна діяльність здійснюється не за галузевим принципом, а може стосуватися будь-якої галузі та сфері економіки, договір, який опосередковує інвестиційну діяльність, може бути змішаним, тобто містити положення різних видів господарських договорів залежно від предмета й цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном тощо).
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 916/4644/15.
7.31. Укладення змішаного договору передбачено частиною 2 статті 628 ЦК України, відповідно до положень якої сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Законодавець не виокремлює у змішаному договорі "основні" ("домінантні") та другорядні елементи, тому до змішаних договорів не може застосовуватися критерій істотності або пріоритетності окремих його елементів (прав та обов'язків) над іншими.
7.32. Змішаний договір є юридико-технічним інструментом інтеграції, завдяки якому можна уникнути дроблення регулювання договірних відносин їх учасниками, коли необхідно досягти відповідної мети. Втім, не завжди можливо об'єднати ("змішати") в одному договорі умови, які належать до різних інститутів договірного права. У будь-якому змішаному договорі можуть бути зафіксовані такі умови, які доповнюють, уточнюють одна одну, але у жодному разі не є взаємовиключними, так само як і юридичні цілі договорів, що об'єднуються (правовий результат, на який спрямована воля сторін) не можуть бути суперечливими.
7.33. За наведеним правилом тип договору визначається за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об'єктивно необхідних для утворення певного договірного зобов'язання.
7.34. Якщо укладений договір опосередковує різнорідні відносини (два або більше їх різновидів) та об'єднує умови, об'єктивно необхідні для формування єдиного зобов'язання за рахунок різних типів зобов'язань, такий договір є змішаним.
7.35. Якщо із змісту конкретного договору (незалежно від того, як він поіменований сторонами) вбачається, що він містить ознаки договору про спільну діяльність, на відносини сторін поширюються загальні норми ЦК України про спільну діяльність та інших актів законодавства, якими встановлено спеціальні норми про спільну діяльність, розраховані на певне коло суб'єктів господарювання. Отже, суттєвою для змішаного договору є також єдність мети, що досягається шляхом врегулювання різних правовідносин.
7.36. У свою чергу, загальні положення про спільну діяльність викладено у статтях 1130 та 1131 ЦК України.
7.37. Відповідно до статті 1130 цього Кодексу за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
7.38. Статтею 1131 ЦК України передбачено, що договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
7.39. Отже, зі змісту наведених положень законодавства вбачається, що за своєю суттю спільна діяльність є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети.
7.40. Договір про спільну діяльність за визначенням завжди охоплює ознаку інвестиції в широкому сенсі. Об'єднання вкладів означає формування майнового субстрату простого товариства на момент його виникнення, без якого (об'єднання) ведення спільної діяльності відповідно до цілей договору та його предмета неможливе. Іншими словами, фактичне об'єднання учасниками вкладів повинно слугувати матеріальною основою їх спільної діяльності та забезпечувати досягнення її мети.
7.41. Залежно від цілей, визначених учасниками спільної діяльності, така діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників або без об'єднання їх вкладів.
7.42. Спільна діяльність, що здійснюється на основі об'єднання вкладів учасників, визначається як просте товариство (частина 2 статті 1130 ЦК України), що не має цивільної (господарської) правосуб'єктності (без створення юридичної особи).
7.43. Об'єднання вкладів означає формування майнової бази простого товариства на момент його виникнення, без якого (об'єднання) ведення спільної діяльності відповідно до цілей договору та його предмета неможливе. Іншими словами, фактичне об'єднання учасниками вкладів повинно слугувати матеріальною основою їх спільної діяльності та забезпечувати досягнення її мети.
7.44. Мета договору простого товариства повинна бути спільною, законною та мати господарський характер, якщо учасниками договору є суб'єкти господарської (підприємницької) діяльності.
7.45. При цьому вкладом учасника відповідно до положень статті 1133 ЦК України вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки.
7.46. Із цією ознакою пов'язане і запровадження спеціального режиму, який законодавець встановлює для внесеного учасниками майна та отриманого в результаті спільної діяльності результату: внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.
7.47. Особливістю договору простого товариства є те, що колективне утворення, яке засновується укладенням договору (просте товариство), не є юридичною особою, але становить певну корпоративну структуру.
7.48. Беручи до уваги сутність простого товариства як неправосуб'єктного утворення, що ґрунтується на фідуціарних і рівноправних засадах задля досягнення учасниками загальної цілі шляхом об'єднання спільних зусиль та майна, а також засад розумності, добросовісності та справедливості, учасник, який не вносить вклад у спільну діяльність та/або не бере участі у спільній діяльності, не має права отримувати прибуток від її здійснення.
7.49. У нормах ЦК України про спільну діяльність термін "спільна мета" не вжито, проте єдність цілей, на які спрямовані спільні дії учасників, випливає із легального визначення простого товариства. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, поіменованих у ЦК України. Якщо в інших договорах зміст прав та обов'язків кожної зі сторін є різним (наприклад, покупця та продавця), права та обов'язки кожного з учасників спільної діяльності переважно збігаються із правами та обов'язками інших учасників. Єдність інтересів учасників дає змогу протиставити договір простого товариства іншим договорам, для яких досягнення результату - отримання майна, виконання робіт чи надання послуг є метою лише для одного із контрагентів. При визначенні прав та обов'язків учасників договору про спільну діяльність не застосовується модель стандартного зобов'язання із формулою "право вимоги - борг". Права та обов'язки учасників спільної діяльності не є зустрічними.
7.50. Дія принципу свободи договору (вільного укладення договору, вільного визначення його умов) як однієї із загальних засад цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України) та одного з основних принципів договірного права (стаття 627 цього Кодексу) у договірних відносинах за участю суб'єктів державного сектору економіки та в окремих сферах господарювання істотно звужується.
7.51. Утворення простого товариства на підставі договору про спільну діяльність є одним із соціально-економічних механізмів реалізації права власності, як публічної, так і приватної, внаслідок чого відбувається перерозподіл управління власністю кожного з учасників.
7.52. Правомочності власника не пов'язані винятково із класичною тріадою (володіння, користування і розпорядження), адже суб'єкт права власності має також й інші правомочності: засновницькі, регулятивні, контрольні та деякі інші, що забезпечують власнику реалізацію однієї з основних його функцій - функції управління своєю власністю. З огляду на це право власності є визначеною та забезпеченою суб'єктивним правом сукупністю правомочностей власника, яка гарантує використання ним належного йому майна на власний розсуд та у своїх інтересах.
7.53. Підвищена увага законодавця до договорів про спільну діяльність суб'єктів державного сектору господарювання (через встановлення відповідних заборон та обмежень договірної свободи) пов'язана саме з тим, що:
- за загальним правилом частини 1 статті 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, тобто в такому випадку змінюється правовий режим публічної власності;
- відповідно до частини 2 статті 1138 ЦК України якщо договір простого товариства пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення, тому реалізація солідарної відповідальності за боргами учасника також створює загрозу вибуття основних фондів, що належали державі, на користь інших осіб.
7.54. Саме з огляду на необхідність захисту публічних інтересів і запобігання розмиванню державної власності встановлено обмеження принципу свободи договору при укладанні договорів про спільну діяльність. Так, Порядок № 296 зобов'язує одержати погодження на укладення договору про спільну діяльність, яке надає Кабінет Міністрів України.
7.55. Відсутність такого погодження є підставою для визнання договору про спільну діяльність недійсним.
7.56. Таким чином, на відміну від договору інвестиції, укладення якого насамперед спрямовано на впорядкування відносин, пов'язаних із залученням інвестицій, та метою якого є отримання інвестором (окремим контрагентом) доходу або майнової вигоди від вкладення інвестиції, договір про спільну діяльність укладається задля досягнення визначеної сторонами мети діяльності, шляхом об'єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників. При цьому правовими наслідками договору про спільну діяльність є досягнення результату - отримання майна, виконання робіт чи надання послуг для кожного із контрагентів. Саме єдність мети вирізняє цю договірну конструкцію з-поміж інших видів договорів, зокрема, договорів інвестиції та/або підряду.
7.57. Аналізуючи умови спірного договору, суди попередніх інстанцій хоча і послалися на положення Закону України "Про інвестиційну діяльність", проте не навели жодної умови договору, яка б відповідала зазначеним нормам, а тому висновок судів попередніх інстанцій, що спірний договір містить елементи інвестиційного договору, є передчасним.
7.58. У цьому контексті обґрунтованими є посилання скаржників на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, відповідно до якої правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст договору, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.
7.59. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду також вважає за необхідне звернути увагу на імперативні положення частини 3 статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", які встановлюють виключний порядок інвестування та фінансування будівництва об'єктів житлового будівництва із використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, тому покладення на одну зі сторін інвестиційного договору обов'язків із фінансування будівництва об'єктів житлової забудови без дотримання зазначеного порядку не відповідає наведеним законодавчим положенням і свідчить про недійсність інвестиційного договору.
7.60. Із наведених мотивів Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду не вбачає підстав для відступу від висновку, викладеного у пункті 6.15 постанови Верховного Суду від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21, щодо застосування положень частини 4 статті 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність", а саме стосовно особливого порядку фінансування спорудження об'єктів житлового будівництва за рахунок коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб. Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, навпаки, ураховує зазначену правову позицію відповідно до положень частини 4 статті 300 ГПК України.
7.64. Можливість сторін на власний розсуд визначати умови договору, які і становлять його зміст, є уособленням принципу свободи договору (стаття 6 ЦК України).
Так, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Винятком є умови, які конкретно передбачені законом щодо того чи іншого виду й у законі прямо вказано про неможливість відступу від його положень (частина 3 статті 6 ЦК України).Тобто сторони не можуть відступити від імперативних приписів.
7.65. Характеризуючи будь-який договір, важливо визначити його елементи, які не лише надають змогу з'ясувати сутність і зміст зобов'язання, але й встановити відповідність договору вимогам імперативних норм чинного законодавства та волі сторін.
7.66. Відповідно до частини 1 статті 875 ЦК України за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проєктно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проєктно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.
7.67. Отже, зобов'язання з будівельного підряду є взаємними. У розумінні наведеної норми договір будівельного підряду є різновидом підряду, до істотних умов якого належать умови про: предмет, ціну та строк. Основним предметом договору будівельного підряду є результат будівельних робіт - завершений будівництвом об'єкт або закінчені будівельні роботи відповідно до проєктно-кошторисної документації на замовлення замовника, а не процес виконання робіт чи діяльність підрядника, спрямована на створення об'єкта та його здачу.
7.68. Що стосується ціни, то, проаналізувавши положення параграфа 1 глави 61 ЦК України "Загальні положення про підряд", можна дійти висновку, що спосіб встановлення ціни (зазначення її безпосередньо у договорі, встановлення способу визначення ціни) залишається на розсуд сторін. Водночас згідно з частиною 1 статті 877 цього Кодексу у будь-якому разі обов'язковою є наявність двох документів: проєктної документації та кошторису, що визначає ціну робіт.
7.69. Відповідно до статті 876 ЦК України власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.
7.70. Ця норма є диспозитивною та надає сторонам договору право самостійно врегулювати свої відносини. У розвиток цього принципу законодавець у статті 880 ЦК України застосував аналогічний підхід: віднесення ризику випадкового знищення або випадкового пошкодження об'єкта будівництва на замовника або підрядника до його прийняття замовником встановлюється відповідно до вимог закону, крім випадків, коли це сталося внаслідок обставин, що залежали від замовника.
7.71. Строк договору будівельного підряду у параграфі 3 глави 61 ЦК України "Будівельний підряд", що регламентує саме цей вид договору, не визначено, а отже відповідно до статті 846 цього Кодексу строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.
7.72. При цьому варто звернути увагу, що жодна із наведених норм законодавства, які регулюють правовідносини будівельного підряду, не передбачає заборони на відступ від неї. Більше того, частина із цих норм мають диспозитивний характер, як то оплата робіт після прийняття замовником збудованого об'єкта (частина 4 статті 879 ЦК України), матеріально-технічне забезпечення будівництва (частина 1 статті 879 цього Кодексу), ризик випадкового знищення майна (стаття 880 ЦК України), передання та затвердження проєктно-кошторисної документації, власник об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт, які можуть встановлюватися у договорі за домовленістю сторін (стаття 876 цього Кодексу).
7.73. Таким чином, аби з'ясувати, чи відповідає зміст договору вимогам, які зазвичай характеризують правовідносини будівельного підряду, необхідно надати оцінку тим умовам, які сторони визначили на свій розсуд з метою отримання бажаного для них результату. Проте, розглядаючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій зазначили, що спірний договір містить елементи підряду, але не визначили, які саме конкретні умови (пункти) спірного договору є тими елементами договору, що створюють правовідносини будівельного підряду, та не з'ясували відповідності таких положень імперативним нормам чинного законодавства та волі сторін.
7.74. З огляду на викладене господарські суди попередніх інстанцій, виокремивши лише деякі частини та процитувавши вибірково пункти спірного договору, безпідставно не надали належної комплексної правової оцінки його умовам у сукупності (у тому числі предмету, характеру прав та обов'язків сторін, результатам виконання), у зв'язку з чим дійшли передчасного висновку про правову природу зазначеного договору. Отже, касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення - скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
7.79. Стосовно посилань скаржників на положення статті 120 ЗК України, доводів щодо вибуття земельної ділянки, а також порушення положень статті 50 ГПК України (зокрема незалучення третьої особи) Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункти 90, 92, 94). У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду знову звернула увагу на важливість принципу "superficies solo cedit" ("збудоване на поверхні слідує за землею"); принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш втілений у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (пункт 8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, провадження № 12-143гс18). Зважаючи на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що до відносин щодо права постійного користування землею, наданою для забудови, за аналогією закону необхідно застосовувати норми глави 34 "Право користування чужою земельною ділянкою для забудови" ЦК України, та що право власності набуває той, хто має речове право на землю. Якщо особа є суб'єктом права постійного користування земельною ділянкою, то лише вона і набуває право власності на збудовані на такій земельній ділянці об'єкти. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 97) навела висновок, що за договором між особою, якій належить право постійного користування земельною ділянкою, та її контрагентом в останнього не виникає права на землю, але виникає обов'язок особи, якій належить право постійного користування земельною ділянкою, надати контрагенту фактичну можливість здійснювати будівництво на землі. Отже, висновок по суті цього спору безпосередньо залежить від оцінки доводів сторін і встановлених обставин, з урахуванням наведених правових висновків Великої Палати Верховного Суду.
7.84. Водночас Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду звертається до висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 12.10.2021 у справі № 910/17324/19, від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово акцентувала, що:
- згідно з частинами 1, 2 статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним;
- позовна вимога про визнання правочину нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо юридичних наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, оцінює правочин на предмет його нікчемності. Наведене залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій у справі, що переглядається, як і доводи позивача, викладені у позовній заяві".
Колегія суддів зазначає, що ГПК України визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у використанні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об'єднаної палати, судової палати й колегії суддів Касаційного господарського суду. Подібна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.09.2021 у справі № 908/2609/20, від 15.09.2021 у справі № 10/Б-5022/1383/2012, від 14.09.2021 у справі № 908/1671/16.
Враховуючи зазначені правові висновки судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій, виокремивши деякі частини та процитувавши вибірково пункти інвестиційного договору, не надали належної комплексної правової оцінки його умовам у сукупності (у тому числі предмету, характеру прав та обов'язків сторін, результатам виконання), у зв'язку з чим дійшли передчасного висновку про правову природу оспорюваного договору виключно як інвестиційного та підрядного, тобто такого, що не містить елементів договору про спільну діяльність, що, в свою чергу, свідчить про неповне з'ясування судами обставин справи та є достатньою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в частині відмови в задоволенні первісного позову з передачею справи на новий розгляд в цій частині до суду першої інстанції.
Наведеним вище повністю підтверджується обґрунтованість доводів скаржників про неврахування судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішення та постанови правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17 (предмет позову - визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу), від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21, від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, зокрема, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17 висновку щодо застосування в подібних правовідносинах імперативної норми ч. 3 ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (в редакції, чинній до 09.10.2022), якою чітко встановлено виключний порядок інвестування та фінансування будівництва об'єктів житлового будівництва із використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у зв'язку з чим покладення на одну зі сторін інвестиційного договору обов'язків із фінансування будівництва об'єктів житлової забудови без дотримання зазначеного порядку не відповідає наведеним законодавчим положенням і свідчить про недійсність інвестиційного договору (див. також пункт 7.59 постанови судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 (за участю ДП "Пуща-Водиця" та ФДМУ)).
Отже, наведена ДП «Пуща-Водиця» та Фондом державного майна України підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, отримала підтвердження під час касаційного провадження, у зв'язку з чим оскаржувані рішення та постанова підлягають скасуванню в частині відмови в задоволенні первісного позову з передачею справи на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції.
При цьому колегія суддів не бере до уваги твердження Кабінету Міністрів України про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм ст. 1130 ЦК України з урахуванням абз. 2 ч. 2 ст. 13 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", оскільки, по-перше, в постановах у від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.07.2021 у справі № 917/549/20 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вже виснував у подібних правовідносинах, зазначивши, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.
По-друге, самостійною підставою для визнання недійсним договору про спільну діяльність є недодержання вимог абз. 2 ч. 2 ст. 13 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" щодо розміру відсотків спільного майна учасників спільної діяльності, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, оскільки така норма є імперативною та підлягає застосуванню у разі, якщо такий учасник спільної діяльності вносить майно у спільну діяльність. Проте у цьому випадку немає підстав для надання правового висновку, про необхідність формування якого зазначає КМУ в своїй касаційній скарзі, позаяк суди попередніх інстанцій не встановили, що оспорюваний правочин має ознаки договору про спільну діяльність, а Верховний Суд в такому випадку відповідно до положень ч. 2 ст. 300 ГПК України позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду.
Схожий висновок сформульовано в пунктах 7.76, 7.77 постанови судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21.
Таким чином, Верховний Суд не вбачає достатніх підстав для формування правових висновків із зазначених КМУ питань.
Колегія суддів також відхиляє доводи ФДМУ про недопустимість наданих відповідачем письмових доказів, позаяк у касаційних скаргах не зазначено, в чому саме полягає недопустимість оцінених судами попередніх інстанцій доказів, натомість лише висловлено незгоду з оцінкою доказів, наданою судами в цій справі, що суперечить вимогам п. 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України та не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Щодо доводів ДП «Пуща-Водиця» про необхідність застосування до спірних правовідносин принципу jura novit curia ("суд знає закони") колегія суддів зазначає таке.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 14.04.2021 у справі за заявою № 25531/12 "Гусєв проти України" ЄСПЛ нагадав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов'язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні положень пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом (див. рішення у справах "Авотіньш проти Латвії [ВП] () [GC], заява № 17502/07, пункт 119, й інші посилання, ЄСПЛ 2016, та "Регнер проти Чехії" [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, пункт 146, від 19.09.2017). До того ж право на змагальний судовий процес у принципі означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні вимоги задовольнили (див. рішення у справі "Клінік дез Акація та інші проти Франції" (Clinique des Acacias and Others v. France), заява № 65399/01 та 3 інші заяви, пункти 36- 43, від 13.10.2005). Крім того, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою (див. рішення в справі "Чепек проти Чехії" (), заява № 9815/10, пункти 45 та 51- 60, від 05.09.2013) (пункт 26).
Суд зауважив, що хоча, звичайно, саме національні суди повинні визначати правильну правову кваліфікацію позовів на підставі національного законодавства, це має відбуватися із дотриманням принципу справедливого судового розгляду, що передбачає надання належного обґрунтування принаймні стосовно питань, які є вирішальними для результату розгляду справи (пункт 30).
Недостатньо чіткі підстави для зміни правової кваліфікації позову заявника мають розглядатися як повністю невиправдані та такі, що суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно справедливості цивільного провадження і принципу змагальності судового процесу (пункт 33).
Отже, принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов'язаний застосувати правильні норми права. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. За таких умов необхідно зважати на принцип змагальності та рівності сторін - їх не можна позбавляти права аргументувати свою позицію в умовах нової кваліфікації.
У контексті спірних правовідносин Верховний Суд зазначає, що розсуд суду не є безмежним навіть у площині захисту порушених інтересів, тому в абз. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено право суду захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Спір, що розглядається, стосується визнання недійсним договору. Правомірність правочину згідно зі ст. 204 ЦК України презюмується, якщо його недійсність не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зважаючи на вимоги ст. 215 ЦК України, частиною 3 якої, зокрема, передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Таким чином, можна дійти висновку, що у спорах про визнання недійсними договорів принцип jura novit curia застосовується до правочинів, недійсність яких прямо встановлена законом.
Отже, колегія суддів враховує, що вміщений в оскаржуваних рішенні та постанові висновок місцевого та апеляційного господарських судів про недоведеність підстав для задоволення первісного позову є передчасним, оскільки не відповідає як правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, так і правовим висновкам, викладеним в постанові судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 та постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21 (за участю ДП "Пуща-Водиця" та ФДМУ), від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21.
Також колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що ст. 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Реалізуючи передбачене ст. 55 Конституції України, ст. 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.
Тобто підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб'єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).
У постановах від 04.12.2019 у справі № 910/15262/18, від 03.03.2020 у справі № 910/6091/19, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20, від 22.03.2023 у справі № 509/5080/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спору суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові потрібно відмовити. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові незалежно від інших встановлених судом обставин .
Вказані висновки також відображені у постанові від 14.10.2019 у справі № 910/6642/18, де об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що зі змісту ст. 16 ЦК України та завдання господарського судочинства, викладеного у ч. 1 ст. 2 ГПК України, випливає, що, вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
При цьому обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
Частинами 1 та 2 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).
Проте, згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абз. 2 ч. 5 ст. 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80-82 постановах Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).
У постанові судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 звернуто увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц про те, що «якщо на виконання спірного правочину товариством сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України».
Разом з цим, Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 уточнив висновок, викладений у постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, з урахуванням актуальних правових висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц: "Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача».
ЦК України не пов'язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов'язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.
За змістом ст. 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16).
Суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції. Інше тлумачення статті 216 ЦК України, за якого відповідач має заявити вимогу про повернення йому переданого за недійсним правочином, покладатиме на відповідача непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину.
Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.
Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21.
Колегія суддів зауважує, що у справі № 910/16929/21, що розглядається, заявлено позовну вимогу про визнання недійсним інвестиційного договору.
Водночас судами не надано оцінки наявним у справі доказам, які подавалися відповідачем разом з відзивом на первісну позовну заяву, та не досліджено, чи виконувався такий договір сторонами, чи понесли вони витрати у ході реалізації завдань, які покладені в основу такого договору, у зв'язку з чим не дослідили, чи правильно обрано позивачем неналежний спосіб захисту своїх прав, зважаючи на комплексність спірних правовідносин і тривале існування спірного інвестиційного договору.
При цьому рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов'язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).
Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.
У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
В свою чергу, Верховний Суд, в силу вимог ст. 300 ГПК України, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
За наведених обставин висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину не відповідає положенням статей 86, 236, 269 ГПК України, оскільки, надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли передчасного висновку про обґрунтованість первісного позову. При цьому оскільки від висновку про дійсність/недійсність спірного інвестиційного договору залежить і питання можливості задоволення зустрічних позовних вимог, судові рішення в цій частині також підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.
Під час нового розгляду справи суди мають взяти до уваги викладене у цій постанові, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін, дослідити питання правильності обраного позивачем способу захисту, з'ясувати дійсну волю сторін з урахуванням мети укладення спірного договору, у тому числі беручи до уваги текст договору, усталену практику у відносинах сторін, поведінку сторін, визначення спрямованості їхніх дій і певних правових наслідків, і залежно від встановленого та відповідно до чинного законодавства вирішити спір із належним обґрунтуванням мотивів і підстав такого вирішення у судовому рішенні.
З огляду на те, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, а справа - передачі до суду першої інстанції на новий розгляд, з урахуванням статті 129 ГПК України розподіл судових витрат має здійснити господарський суд, який прийматиме рішення по суті спору, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд -
Касаційні скарги Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", Фонду державного майна України та Кабінету Міністрів України задовольнити частково.
Постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2024 у справі № 910/16929/21 скасувати.
Справу № 910/16929/21 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Случ О.В.