Постанова від 11.11.2025 по справі 925/281/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2025 року

м. Київ

cправа № 925/281/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

ОГП: Гудименко Ю.В.,

позивача: Скок Л.А.,

відповідача-1: не з'явились,

відповідача-2: Блохіна В.Ю., Балковська І.Ю.,

третьої особи-1: Війтєва Я.С., Мороз А.С.,

третьої особи-2: не з'явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Приватного підприємства "Крупське" та Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.06.2025

та рішення Господарського суду Черкаської області від 10.08.2023

у справі № 925/281/23

за позовом Першого заступника керівника Черкаської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр Знань";

2) Приватного підприємства "Крупське"

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

1) Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України;

2) Черкаської міської ради

про визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ:

Перший заступник керівника Черкаської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр Знань" та Приватного підприємства "Крупське", у якому просив:

- визнати недійсним договір від 07.05.2001, зі змінами від 10.05.2001, про відчуження нежитлового приміщення: Планетарію з прибудовами та підвалом літ. А-1, а, а1, пд, загальною площею 583,5 кв.м, що розташоване за адресою: м. Черкаси, вул. Байди Вишневецького, 14, укладений між Черкаською обласною організацією товариства "Знання" України та ТОВ "Центр Знань";

- витребувати з володіння ПП "Крупське" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України нежитлове приміщення: Планетарій з прибудовами та підвалом літ. А-1, а, а1, пд, загальною площею 583,5 кв. м, що розташоване за адресою: вул. Байди Вишневецького, 14 у місті Черкаси.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірне майно, яке є державною власністю, незаконно вибуло з власності держави поза її волею, що є підставою для визнання недійсним оспорюваного договору та повернення спірного нерухомого майна. Також прокурор зазначив, що держава не визначила суб'єкта управління спірним майном, яке відносилось до загальносоюзного громадського об'єднання колишнього Союзу РСР, а тому органом, наділеним повноваженнями діяти від імені держави на захист прав та інтересів щодо спірного майна, є Кабінет Міністрів України, який належних заходів щодо захисту інтересів держави у спірних відносинах не вживає.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 10.08.2023 (суддя Зарічанська З.В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.06.2025 (колегія суддів у складі: Андрієнко В.В. - головуючий, Сітайло Л.Г., Шапран В.В.), позов задоволено. Визнано недійсним договір від 07.05.2001 зі змінами від 10.05.2001 про відчуження нежитлового приміщення: Планетарію з прибудовами та підвалом літ. А-1, а, а1, пд, загальною площею 583,5 кв.м, що розташоване за адресою: м. Черкаси, вул. Байди Вишневецького, 14, укладений між Черкаською обласною організацією товариства "Знання" України та ТОВ "Центр Знань"; витребувано з володіння ПП "Крупське" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України зазначене нежитлове приміщення.

Судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 08.12.1958 № 709 будинок № 10 по вул. Свердлова (в подальшому вулиці повернуто історичну назву Байди Вишневенького та змінено нумерацію будинків) знято з балансу Міськкомунгоспа та передано на баланс Черкаського обласного товариства політично-наукових знань.

Рішенням виконкому Черкаської обласної ради депутатів трудящих від 25.02.1960 № 196 затверджено рішення виконкому Черкаської міської ради та передано зазначений будинок на баланс Черкаського обласного відділення товариства політично-наукових знань.

04.03.1960 між будинкоуправлінням № 1 Черкаського міського відділу комунального господарства та Черкаським обласним відділенням товариства політично-наукових знань складений акт приймання-передачі з балансу домоуправління на баланс обласного товариства.

Як вбачається з копії "регистрационного удостоверения" від "1 марта 1960 г." № 57, "Черкасское межгородское бюро технической инвентаризации удостоверяет, что домовладение по № 14 по ул. Свердлова гор. Черкассы зарегистрирован за Черкасским Областным обществом по распространению политических и научных знаний УССР на основании решения Исполкома Черкасского Облсовета депутатов трудящих ся от 25/ІІ-1960г. и записано в реестровую книгу № 1 реестр № 57. Домовладение в целом состоит из одного дома и двух сараев".

Прокурор зазначав, що ним отримано копію такого "удостоверения" з розділу "Реєстраційна справа" Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та з матеріалів КП "ЧООБТІ".

На засіданні президії правління Товариства по розповсюдженню політичних і наукових знань Української РСР у червні 1963 року прийнято рішення про зміну його назви на товариство "Знання" Української РСР.

У листопаді 1990 року XII позачерговий з'їзд товариства "Знання" УРСР конституювався в установчий з'їзд товариства "Знання" України (код ЄДРПОУ 00016490).

Пунктом 1.3 Статуту Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України, затвердженого 22.06.2018 протоколом VIII з'їзду товариства, визначено, що останнє є правонаступником товариства "Знання" УРСР.

Згідно зі статутом ВГОТ "Знання" України" до його організаційної структури увійшли обласні, міські, районні та інші відокремлені підрозділи.

Головним управлінням Державної податкової служби у Черкаській області 20.12.1991 взято на облік Черкаську обласну організацію товариства "Знання" України (код ЄДРПОУ 02923789) (далі - Черкаська обласна організація, Облтовариство "Знання"). У реєстраційних документах зазначено, що товариство є громадською організацією, форма власності - недержавна. Припинено державну реєстрацію Черкаської обласної організації за рішенням засновника 09.11.2020.

Постановою правління Черкаської обласної організації 01.06.1998 прийнято рішення про створення ТОВ "Центр Знань" на засадах угоди між товариством і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності. Пунктом 3 постанови вирішено внести до статутного фонду новоутвореного товариства частину приміщень в будівлі планетарію (площею 121 кв.м), що становить 20 % від загальної площі будинку № 14 по вул. Байди Вишневенького у м. Черкаси, та інше майно.

Постановою правління ВГОТ "Знання" України" 05.06.1998 погоджено створення ТОВ "Центр Знань" у м. Черкаси на засадах угоди між Черкаською обласною організацією та громадянами України шляхом надання дозволу на внесення до статутного фонду товариства належного йому майна.

Черкаським бюро технічної інвентаризації 07.08.1998 видано Облтовариству "Знання" реєстраційне посвідчення (запис у реєстрову книгу № 1 за реєстром № 57) на об'єкт нерухомості - Планетарій, розташований за адресою: м. Черкаси, вул. Байди Вишневецького, 14. Підставою для реєстрації стало зазначене рішення виконкому Черкаської облради від 25.02.1960 № 196. На такому посвідченні здійснено напис від руки "Дублікат".

На загальних зборах учасників ТОВ "Центр Знань", що відбулися 25.08.1998, ухвалено рішення та визначено, що майнові внески учасників складають: Черкаської обласної організації - частина приміщення Планетарію площею 121 кв.м, вартістю 13 234,00 грн та інше майно. Майнові внески трьох фізичних осіб - учасників товариства складалися з офісних меблів на загальну суму 7 752,00 грн.

Постановою президії правління ВГОТ "Знання" України" від 02.03.2001 внесені зміни до складу учасників ТОВ "Центр Знань" шляхом введення до складу його учасників Підприємства "Управління справами товариства "Знання" України (код ЄДРПОУ 30780334).

Відповідно до ст. 4 установчого договору ТОВ "Центр Знань" Черкаською обласною організацією здійснено внесок до статутного капіталу товариства - будинки та споруди і передавальні пристрої, транспортні засоби, інше майно, яке оцінене учасниками на суму 32,8 тис. грн або 49 % статутного фонду товариства.

07.05.2001 між правлінням Черкаської обласної організації та ТОВ "Центр Знань" укладено договір про відчуження нежитлових приміщень в місті Черкаси, а саме цілісного майнового комплексу і окремого підсобного приміщення по вул. Б. Вишневецького, 14 площею 570,4 кв.м та трьох автогаражів по вул. Танкистів, 6/1.

10.05.2001 до пункту 1.1 договору внесені зміни щодо предмета договору та зазначено, що у власність передається Планетарій з прибудовами, також змінено площу будівлі на 583,5 кв. м та вказано на номер реєстраційного посвідчення - № 57, на підставі якого об'єкт належить відчужувачу.

Відповідно до п. 4.1 зазначеного договору він підлягав реєстрації у встановленому порядку, проте в порушення вимог діючого на той час законодавства до Бюро технічної інвентаризації не подавався.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 27.02.2015 вперше, з відкриттям розділу, державним реєстратором Черкаського міського управління юстиції внесені відомості до державного реєстру про право власності ТОВ "Центр Знань" на об'єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення Планетарію з прибудовами та підвалом, літ. А-1, а, а1, пд загальною площею 583,5 кв.м по вул. Байди Вишневецького, 14 у м. Черкаси (індексний номер рішення 19869291). Об'єкту нерухомого майна присвоєно реєстраційний номер 592185671101. Підставою державної реєстрації зазначено рішення Виконавчого комітету Черкаської обласної ради № 196 від 25.02.1960, акт приймання-передачі нерухомого майна б/н від 07.05.2001, договір про відчуження нежитлових приміщень від 07.05.2001 б/н.

21.05.2019 на загальних зборах засновників ТОВ "Центр Знань" прийнято рішення про припинення товариства шляхом приєднання до Підприємства "Управління справами товариства "Знання" України.

16.08.2019 Державним реєстратором виконавчого комітету Жашківської міської ради Черкаської області на підставі передавального акта б/н від 06.08.2019 зареєстровано перехід права власності на будівлю Планетарію від ТОВ "Центр Знань" до Підприємства "Управління справами товариства "Знання" України (номер запису про право власності 32845991).

27.08.2019 на засіданні президії правління ВГОТ "Знання" України" схвалено рішення загальних зборів засновників про припинення ТОВ "Центр Знань" шляхом приєднання до Підприємства "Управління справами товариства "Знання" України, схвалено перехід корпоративних прав від Черкаської обласної організації до ВГОТ "Знання" України" (49 % статутного капіталу), скасовано положення про Черкаську обласну організацію, відсторонено керівника організації, затверджено передавальний акт усіх прав та обов'язків від обласної організації до ВГОТ "Знання" України".

28.10.2019 головою та першим заступником голови правління Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України підписано акт приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ "Центр Знань" від Черкаської обласної організації до ВГОТ "Знання" України".

02.12.2019 Департаментом державної реєстрації Міністерства юстиції України за результатами розгляду скарги Черкаської обласної організації скасовано перехід права власності від ТОВ "Центр Знань" до підприємства "Управління справами товариства "Знання" України (індексний номер рішення 50002927) на нежитлове приміщення Планетарію з прибудовами та підвалом літ. А-1, а, а1, пд загальною площею 583,5 кв.м по вул. Байди Вишневецького, 14 у м. Черкаси.

Загальними зборами учасників ТОВ "Центр Знань" від 18.05.2020 знову прийнято рішення про припинення юридичної особи шляхом приєднання до підприємства "Управління справами товариства "Знання" України.

Між Черкаською обласною організацією та ВГОТ "Знання" України" 01.10.2020 складено акт приймання-передачі частки в розмірі 49 % у статутному капіталі ТОВ "Центр Знань".

Рішенням загальних зборів засновників ТОВ "Центр Знань" від 26.10.2020 (протокол №26/10/2020-1) у складі Черкаської обласної організації та підприємства "Управління справами товариства "Знання" України скасовано рішення загальних зборів ТОВ "Центр Знань" від 18.05.2020 про припинення юридичної особи, постановлено продовжити господарську діяльність товариства.

Іншим рішенням загальних зборів засновників ТОВ "Центр Знань" (протокол № 26/10/2020-2) у складі Черкаської обласної організації, підприємства "Управління справами товариства "Знання" України, ВГОТ "Знання" України" затверджено зміни у складі учасників товариства шляхом передачі частки у статутному капіталі у розмірі 49 % на користь ВГОТ "Знання" України". Здійснено розподіл часток у статутному капіталі: у розмірі 51 % - частка підприємства "Управління справами товариства "Знання" України та 49 % - частка ВГОТ "Знання" України".

Рішенням зборів учасників ПП "Крупське" від 15.06.2021 надано згоду на придбання ПП "Крупське" частки у статутному капіталі ТОВ "Центр Знань" у розмірі 100%.

Рішенням загальних зборів учасників ТОВ "Центр Знань" від 16.06.2021 (протокол № 16/06/2021), за участю ПП "Крупське", змінено склад учасників та здійснено перерозподіл часток у статутному капіталі товариства на користь останнього у розмірі 100 % статутного капіталу. Цього ж дня підписано акти приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ "Центр Знань" між ВГОТ "Знання" України" та ПП "Крупське" у розмірі 49 % та між підприємством "Управління справами товариства "Знання" України та ПП "Крупське" у розмірі 51%.

Приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Фіщук С.О. 31.08.2022 посвідчено укладений між ПП "Крупське" та ТОВ "Центр Знань" договір купівлі-продажу нежитлового приміщення Планетарію з прибудовами та підвалом літ. А-1, а, а1, пд загальною площею 583,5 кв.м по вул. Байди Вишневецького, 14 у м. Черкаси.

Спір у даній справі щодо нежитлового приміщення Планетарію з прибудовами та підвалом літ. А-1, а, а1, пд, загальною площею 583,5 кв.м, що розташоване за адресою: м. Черкаси, вул. Байди Вишневецького, 14, обґрунтовано обставинами належності спірного майна до державної власності, яке незаконно вибуло з власності держави поза її волею, що є підставою для визнання недійсним оспорюваного договору та повернення спірного нерухомого майна. При цьому прокурор зазначив, що держава не визначила суб'єкта управління спірним майном, яке відносилось до загальносоюзного громадського об'єднання колишнього Союзу РСР, а тому органом, наділеним повноваженнями діяти від імені держави на захист прав та інтересів щодо спірного майна, є Кабінет Міністрів України, який належних заходів щодо захисту інтересів держави у спірних відносинах не вживає.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, виходив з того, що спірне нежитлове приміщення не вибувало з державної власності та відносилося до майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, а тому відповідно до Указу Президії Верховної Ради України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України у власність держави" від 30.08.1991 № 1452-ХІІ та Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 № 1540-ХІІ, вважалося загальнодержавною власністю; спірне майно не було передано у власність Товариству "Знання" УРСР, а передано лише на баланс його Черкаському відділу (яке у подальшому перейменовано у обласну організацію), тому ВГО Товариство "Знання" України не могло отримати його у власність, як правонаступник Товариства "Знання" УРСР; відповідно до положень вимог діючого законодавства, будівля Планетарію є державною власністю, з якої вона не вибувала і не могла вибути у законний спосіб за відсутності волі власника - держави в особі КМУ; Черкаська обласна організація не була власником будівлі Планетарію, а тому договір про відчуження об'єкта нерухомого майна від 07.05.2001 із змінами від 10.05.2001 укладено всупереч закону та підлягає визнанню недійним; у зв'язку з відсутністю волі держави в особі уповноваженого органу на вибуття нерухомого майна з державної власності, спірне нерухоме майно підлягає витребуванню на користь держави від ПП "Крупське", як титульного володільця; прокурором дотримано порядок, передбачений ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" та підтверджено підстави представництва держави в особі КМУ; строк давності не сплив.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, ПП "Крупське" звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що:

- повертаючи дану справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 20.11.2024 чітко зазначив, що за віндикаційним позовом підлягає доказуванню факт виникнення у позивача права власності на майно, яке він просить витребувати у набувача, у свою чергу, суд повинен з'ясувати, чи взагалі існує у позивача право чи законний інтерес, по захист якого він звернувся до суду. Не дивлячись на зазначені вказівки Верховного Суду, прямі норми ЦК України (статті 387-388), суд апеляційної інстанції вказаного не з'ясував, а відтак обов'язкова умова для задоволення віндикаційного позову залишилась судом не встановленою, а позивачем - не доведеною;

- зазначивши, що спірний об'єкт на момент укладення оспорюваного правочину від 07.05.2001 належав державі, суди не визначили моменту, коли саме держава набула таке право власності, на якій правовій підставі відбулось таке заволодіння, яким саме правовстановлюючим документом це підтверджується та чому жодного разу держава не зареєструвала за собою спірне нерухоме майно (право на нього), маючи змогу це зробити у будь-який момент, адже є монополістом у сфері реєстрації речових прав на нерухоме майно;

- за весь час свого існування спірне домоволодіння в жодному державному реєстрі майна, речових прав тощо не значилось як державне, відповідних доказів на спростування зазначеного позивачем не надано. У матеріалах справи немає жодного правовстановлюючого документу держави на спірне нерухоме майно ні до, ні після проголошення незалежності України;

- Закон України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» стосувався лише майна підприємств, установ та організацій: 1) державної форми власності, 2) союзного підпорядкування, тобто підпорядкування державним органам управління колишнього СРСР, однак ВГО товариство «Знання» України, як і його Черкаський обласний осередок, на момент проголошення незалежності України не були ні державними підприємствами, ні перебували у підпорядкуванні державних органів влади колишнього СРСР або ж органів управління всесоюзної громадської організації «Знання»;

- надана прокурором копія Положення про планетарії Товариств «Знання» союзних республік складається з непрошитих, непронумерованих та не засвідчених прокурором аркушів, тобто, доказ, покладений в основу судових висновків, не відповідає вимогам ст. 91 ГПК України та є неналежним доказом;

- досліджене судами всупереч ст. 91 ГПК України Положення про планетарії не може підміняти акт приймання-передачі майна та реєстраційний документ про власність, адже обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України);

- апеляційний суд не визначив органу, який повинен був (мав повноваження) надати згоду на відчуження спірного майна, та застосував норму права, яка не діяла на момент вчинення оспорюваного прокурором правочин (Порядок № 817 від 07.10.2015 на момент вчинення оспорюваного правочину не діяв і був прийнятий пізніше);

- аналізу чинного станом на 1960 року законодавства, яке регулювало порядок денаціоналізації та реєстрації переходу права власності на нерухоме майно, судами попередніх інстанцій здійснено не було, що свідчить про передчасність висновків судів про відсутність у Черкаської обласної організації товариства «Знання» України права відчужувати спірне майно;

- суди дійшли помилкових висновків, що втручання держави у право мирного володіння нерухомим майном ПП «Крупське» відповідає критеріям сумісності заходу такого втручання та про недобросовісність ПП «Крупське»;

- суди неправильно визначили момент, з якого розпочався перебіг позовної давності у спірних правовідносинах.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:

- судами не застосовано п. 1 ч. 1 ст. 2, ч. 5 ст. 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 03.06.2025 у справі № 922/535/22, від 01.04.2025 у справі № 911/915/22, оскільки для застосування конструкції статті 388 ЦК України, окрім встановлення обставини щодо вибуття майна з власності поза волею власника іншим шляхом, необхідно встановити недобросовісність кінцевого набувача такого майна. У свою чергу, для визначення відповідного статусу набувача слід застосовувати приписи Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема ст. 2 та 12 даного Закону, і не перекладати на покупця обов'язок перевіряти всю історію існування відповідного майна, окрім офіційних відомостей;

- судами неправильно застосовано ч. 1 ст. 261, ст. 267 ЦК України, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, 09.11.2022 у справі № 592/5594/20, від 30.01.2019 у справі № 916/3171/15 про те, що носієм права у спорах про витребування майна на користь держави є сама держава, а не її конкретний орган та для визначення моменту, з якого розпочинає відлік позовної давності є момент, коли про порушення своїх прав дізналась держава, а не прокурор чи конкретний позивач. Апеляційний суд, зазначивши про відсутність у Кабінету Міністрів України перевіряти відомості з ДРРПНП стосовно державного майна, не застосував висновків Верховного Суду про обов'язок власника піклуватись про своє майно та діяти розумно, дбайливо та добросовісно стосовно свого майна;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ст. 1 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» та ст. 1 Указу Президії Верховної Ради «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави» щодо набуття державою Україна після розпаду СРСР права власності на розташоване на території України майно громадських організацій УРСР, які не були загальносоюзними громадськими організаціями та на відміну від профспілкових організацій не перебували у всесоюзному підпорядкуванні. На думку скаржника, апеляційний суд хибно застосував вказані норми права до майна громадських організацій УРСР, зробив неправильний висновок, що після проголошення незалежності вказане майно є державною власністю;

- судами порушено: ст.ст. 86, 236, 237, 267, 270, 282 ГПК України - не встановлено моменту та підстави виникнення у позивача права власності на спірне майно, не виконано обов'язку під час розгляду справи про витребування майна встановити фактичні обставини, необхідні для правильного вирішення спору, у тому числі наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася; ст.ст. 76, 77, 79, 91 ГПК України - встановлено належність нерухомого майна та підпорядкованість юридичної особи на підставі недопустимих та неналежних доказів, а саме: не засвідченої належним чином копії Положення про планетарії Товариств «Знання» як додаток № 2 до постанови президії правління Всесоюзного товариства «Знання» від 24.02.1965 без надання основного документу, Переліку організацій, установ і підприємств, розташованих на території України, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні загальносоюзних громадських організацій, складеного протягом 1995-1996 років Фондом державного майна, інформації з мережі Інтернет та Вікіпедії.; ч. 4 ст. 11 ГПК України - не застосовано практику Європейського суду з прав людини як джерело права, а саме рішення ЄСПЛ від 09.01.2025 у справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України», рішення ЄСПЛ від 09.10.2018 у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України»; ч. 1 ст. 316 ГПК України - у порушення вказівок Верховного Суду у постанові від 20.11.2024 у даній справі апеляційним судом не з'ясовано наявність права у позивача на подачу віндикаційного позову, що пов'язано з фактом виникнення у нього права власності на спірне майно.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.11.2025 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 18.09.2025.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 15.09.2025 Кабінету Міністрів України та 17.09.2025 від Першого заступника керівника Черкаської обласної прокуратури надійшли відзиви на касаційну скаргу, у якому представник КМУ та прокурор просять залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів ПП «Крупське».

Також не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, Всеукраїнська громадська організація товариство "Знання" України звернулась до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що:

- спірне майно ніколи не відносилось до загальнодержавного рівня і було муніципальним, тому Кабінет Міністрів України чи Рада Міністрів УРСР ніколи не було власником майна;

- зазначене майно відносилось до житлового фонду, яке було націоналізоване УРСР до створення Радянського Союзу, а тому в даних правовідносинах відсутній рівень союзного підпорядкування, а спірним майном управляла саме Рада в силу законодавства УРСР;

- оскаржувані рішення є несправедливими, винесені без належних доказів, без урахування того, що майно з 1960 року, тобто з моменту його передачі на підставі рішень рад трудящих весь час перебувало на обліку у держави та держава здійснювала реєстраційні дії, й видавала правовстановлюючі документи на майно іншим особам, визнаючи їх права на майно, а суди всупереч фактичним обставинам справи роблять висновок про недобросовісність інших осіб, а не держави, і покладають негативні наслідки її помилок на інших осіб, ставлячи під сумнів та критично сприймаючи документи та реєстраційні дії, вчинені та видані державою;

- суди проігнорували та не надали аналізу свідоцтву про право власності від 10.03.2015, що є порушенням принципу змагальності, диспозитивності, так як це суттєво впливає на правильне вирішення спору, в тому числі щодо застосування позовної давності;

- у прокурора відсутні повноваження на пред'явлення даного позову;

- суд апеляційної інстанції в порушення ч. 5.ст. 310 та ст. 316 ГПК України не виконав обов'язкових вказівок суду касаційної інстанції, натомість повторно допустив помилки, які залишились не усунутими внаслідок невиконання вказівок касаційної інстанції: не здійснив будь-якого аналізу та з урахуванням фактичних обставин справи та доказів у справі не застосував норми права - ст. 34 та ст. 35 Закону УРСР «Про власність» і Постанову Кабінету Міністрів України № 311 від 05.11.1991, взагалі не врахував висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду від 15.03.2023 у справі № 910/20600/21 щодо розмежування загальнодержавного (республіканського) майна та комунального майна первинно на підставі приписів ст. 34 та ст. 35 Закону УРСР «Про власність» від 07.02.1991;

- оскаржувані рішення винесені з неправильним застосуванням норм матеріального права, а саме: ст. 34 та ст. 35 Закону УРСР «Про власність», Постанови Кабінету Міністрів України № 311 «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» від 05.11.1991, Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.09.1991; Постанови Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 04.02.1994, п. 52 розділу «Речове право», підрозділу І «Право власності» Цивільного кодексу УРСР 1922 року., п. 54 розділу «Речове право», підрозділу І «Право власності» Цивільного кодексу УРСР 1922 року, п. 20 та п. 22 розділу II «Об'єкти прав (майно)» Цивільного кодексу УРСР 1922 року, примітки 1 п. 22 розділу II «Об'єкти прав (майно)» Цивільного кодексу УРСР 1922 року, п. 13 п. 54 розділу II «Суб'єкти прав (особи)» Цивільного кодексу УРСР 1922 року, примітки 3 п. 22 розділу II «Об'єкти прав (майно)» Цивільного кодексу УРСР 1922 року, окрему главу 9 під назвою «Власність профспілкових та інших громадських організацій» ЦК УРСР 1922 року, ст.24 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, абз .4 та абз.5 ст.86 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, ст. 87 Цивільного кодексу УРСР 1963 року;

- норми ЦК УРСР 1922 та ЦК УРСР 1963 років взагалі судами проігноровано та зроблено помилковий висновок про те, що до 1992 року не існувало власності, інакшої, ніж державна власність, що порушує зазначені норми матеріального права УРСР, правонаступником якого є держава Україна.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 2, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:

- судами не враховано висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного суду від 15.03.2023 у справі № 910/20600/21 щодо розмежування загальнодержавного (республіканського) майна та комунального майна первинно на підставі приписів ст. 34 та ст. 35 Закону УРСР «Про власність» від 07.02.1991;

- висновки судів в оскаржуваних рішеннях про начебто наявність в даній справі будь-якої недобросовісності є необґрунтованими та несправедливими, суперечать висновкам, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/3537/17 від 23.10.2019, постанові Верховного Суду у справі № 610/1030/18 від 01.04.2020, постанові Верховного Суду у справі № 922/2416/17 від 15.06.2021;

- судами не враховано висновку щодо застосування ст. 317, ст. 319, ст. 387 ЦК України, викладеного в постанові Верховного Суду від 01.11.2018 у справі № 910/13841/17;

- судами не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 щодо прокурорського представництва;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм ЦК УРСР від 1922 та 1963 років;

- наявні підстави для відступу від висновків Верховного Суду, зокрема, викладеного в постанові Верховного Суду від 24.07.2018 у справі № 910/13384/17 про те, що передача з балансу на баланс не змінює власника майна, так як суди застосувавши висновки Верховного Суду, не надали оцінку обставинам даної справи: не з'ясували які норми права діяли на момент «передачі з балансу на баланс», який правовий режим (передача у власність чи у користування) міг мати місце з таким формулюванням, не з'ясували дійсне волевиявлення черкаської обласної ради депутатів трудящихся при передачі майна з балансу на баланс, не надали оцінку тій обставині, що окрім обласного відділення товариства жодна інша особа не несла тягарів утримання майна (що є обов'язковим саме власника), і що держава шість разів визнавала право власності за відділенням товариства та іншими особами у спосіб державної реєстрації права власності органами бюро технічної інвентаризації та державної реєстраційної служби;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо недопущення покладення на інших осіб негативних наслідків помилок держави, яка не забезпечує належного урядування, з прямим застосуванням ст.1 Першого Протоколу, ст. 6 та ст. 17, ст. 41, ст. 46 Європейської Конвенції з прав людини, Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Рішенням ЄСПЛ у Справі «Рисовський проти України» від 20.10.2011 щодо належного урядування Держави, Рішенням ЄСПЛ у Справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» від 09.10.2018 щодо недопустимості покладення відповідальності Держави на інших осіб за помилки Держави, та Рішенням ЄСПЛ у Справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» від 03.09.2020, а також Рішення ЄСПЛ у Справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України» від 09.01.2025 щодо недопустимості втручання Держави у мирне володіння майном;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо неможливості застосування Закону «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» до майна громадських організацій УРСР;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо категорії справ про витребування за позовами держави, заявлених внаслідок та на підставі дій виключно держави, яка спочатку своїми діями сама реєструє (а отже визнає) право, в подальшому - «відмовляється» від несення відповідальності за такі свої дії, та більше того - покладає свою вину та відповідальність на інших осіб, пред'являючи позови та покладаючи негативні наслідки виключно своїх же дій як Держави на інших осіб, які не мають вини за дії Держави перед Державою щодо здійсненої Державою державної реєстрації майна;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання правильного застосування норм права: ст. 1 Першого Протоколу, ст.6 та ст. 17, ст. 41, ст. 46 Європейської Конвенції з прав людини, п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», пп.1, пп.2 п.2 ч. 2 ст.4 Закону України «Про судовий збір», Рішення ЄСПЛ у Справі «Рисовський проти 9 України» від 20.10.2011 щодо належного урядування Держави, Рішення ЄСПЛ у Справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» від 09.10.2018 щодо недопустимості покладення відповідальності Держави на інших осіб за помилки Держави, та Рішення ЄСПЛ у Справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» від 03.09.2020 у подібних правовідносинах про витребування майна, які заявляються Державою внаслідок неналежного урядування з єдиних підстав - що є результатами дій Держави та які випливають виключно з самих же дій Держави - здійснення Державою державної реєстрації;

- оскаржувані рішення винесені з порушенням норм процесуального права, а саме: ч.3 ст. 2, ч.3 ст. 4, ст.7, ст.11, ч.4 ст.11, ст.13, ст.14, ст.15, ст. 18, ч.3 ст.42, ст. 43, ч.3 ст.43, ч.3 ст. 46, ч.2 ст.53, ч.3 ст.53, ч.4 ст. 53, ч.1 ст. 55, ч.4 ст. 55, ч.4 ст.56, ч.1 ст.60, ст.73, ст. 74, 27 ст.75, ст.76, ст.77, ст.78, ст.79, ст. 80, ст.82, ст.86, ст. 91, ст.92, ст.96, ч.2 ст.118, ст. 161, ст.162, ч.2 ст.164, ч.5 ст.164, ст.170, ст.174, п.1 ч.5 ст. 174, п.6 ч.1 ст.175, ч.3 ст.176, ч.ч.11- 13 ст. 176, ст.194, ч.5 та ч.4 ст.208, ст. 209, ст.210, ч.2 ст.210, п.2 ч.1 ст.226, ст.236, ст.237, ст. 238 ГПК України, та зазначені порушення норм процесуального права унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суди не дослідили зібрані у справі докази, та зроблені судами висновки не відповідають фактичним обставинам справи; суд апеляційної інстанції дослідивши безпосередньо в судовому засіданні 04.06.2025 докази здійснення факту видачі державою правовстановлюючого документу - свідоцтва від 10.03.2015, на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ «Центр Знань» не відобразив взагалі їх аналіз в постанові, що призвело до винесення незаконного рішення.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.09.2025 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 2, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України. Враховуючи, що ПП "Крупське" та Всеукраїнською громадською організацією товариство "Знання" України оскаржуються одні і ті ж самі судові рішення у справі, суд касаційної інстанції вважав за необхідне здійснити розгляд касаційних скарг спільно, а тому призначив останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.11.2025 та надав строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 18.09.2025.

Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Конституція України гарантує захист права власності. Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує, зокрема, захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання та рівність їх перед законом.

Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності (ч. 4 ст. 41 Конституції). Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Частина 1 ст. 321 ЦК України також передбачає, що право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановленими законом (ч. 2 ст. 321 ЦК України).

В той же час, згідно з ч .2 ст. 328 ЦК України, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник також має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 388 ЦК України передбачено право власника на витребування майна від добросовісного набувача, та зазначено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

У наведених нормах йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до не власника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 23.05.2018 у справі № 910/73/17).

З огляду на викладене, звертаючись до суду з віндикаційним позовом, позивач повинен підтвердити його право власності на витребуване майно, факт вибуття вказаного майна з його володіння, наявність вказаного майна у незаконному володінні відповідача.

Діюче законодавство, зокрема, ст.ст. 387, 388 ЦК України, передбачають можливість витребовування майна з чужого незаконного володіння саме на користь особи, яка є законним власником такого майна.

На вказане, як правильно зазначає ПП «Крупське» у своїй касаційній скарзі, вказав і Верховний Суд, повертаючи дану справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зазначивши, що за віндикаційним позовом підлягає доказуванню факт виникнення у позивача права власності на майно, яке він просить витребувати у набувача, у свою чергу, суд повинен з'ясувати, чи взагалі існує у позивача право чи законний інтерес, по захист якого він звернувся до суду.

Враховуючи, що згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 13, ч. 1 ст. 74 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності і кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, беручи до уваги положення ст. 53 ГПК України, саме на прокурора покладено процесуальний обов'язок доведення виникнення права державної власності на спірне нерухоме майно, вимоги про витребовування якого заявлені до відповідачів у справі.

Спір у даній справі стосується нерухомого майна, яке рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 08.12.1958 знято з балансу Міськкомунгоспа та передано на баланс Черкаського обласного товариства політично-наукових знань, яке в подальшому у 2001 році було відчужено ТОВ "Центр Знань" за договором про відчуження нежитлових приміщень, а останній за договором від 31.08.2022 купівлі-продажу нежитлового приміщення Планетарію з прибудовами та підвалом відчужив його на користь ПП "Крупське".

В обґрунтування належності вказаного нерухомого майна державі прокурор в позовній заяві посилався на положення постанови Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 10.11.1990 № 506-XII, Указ Президії Верховної Ради України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" від 30.08.1991 № 1452-XII, Закон України від 10.09.1991 № 1540-ХІІ "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України", постанову Верховної Ради України від 10.04.1992 № 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" та від 04.02.1994 № 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", та зазначав, що до 1992 року на території України не існувало приватної форми власності на нерухоме майно, юридичні особи не могли бути суб'єктами права власності, все нерухоме майно перебувало у державній (соціалістичній власності). Крім цього, вказував, що рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 08.12.1958 спірне майно не було передано Міськкомунгоспом у власність Черкаського обласного товариства політично-наукових знань, а було саме передано на баланс останнього. Оскільки Всесоюзне товариство "Знання" увійшло до переліку організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні загальносоюзних громадських організацій, а Черкаська обласна організація, якій спірне майно передавалося на баланс, входило до структури Всесоюзного товариства "Знання", що діяло як територіальний підрозділ товариства "Знання" УРСР Всесоюзне товариство "Знання", а відповідно і майно всіх підпорядкованих йому організацій увійшло до зазначеного Переліку, відповідно сама держава визначила приналежність майна, що перебувало у віданні Товариства "Знання" Української РСР та його територіальних підрозділів, зокрема і Черкаського Облтовариства, до майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР - що підтверджує належність спірного майна до загальнодержавної власності. Черкаським обласним Бюро технічної інвентаризації у 1998 році за відсутності правових підстав та необхідних правовстановлюючих документів для реєстрації, видано незаконне реєстраційне посвідчення Черкаській обласній організації на будівлю Планетарію, що зумовило її подальше незаконне відчуження поза волею титульного власника.

В свою чергу, ПП «Крупське» у касаційній скарзі зазначає, що: суд апеляційної інстанції не з'ясував та не дослідив чи наявне у Кабінету Міністрів України взагалі право на таке нерухоме майно як обов'язкова умова для задоволення віндикаційного позову; суди не визначили моменту, коли саме держава набула таке право власності, на якій правовій підставі відбулось таке заволодіння, яким саме правовстановлюючим документом це підтверджується; чому жодного разу держава не зареєструвала за собою спірне нерухоме майно (право на нього), маючи змогу це зробити у будь-який момент.

Всеукраїнська громадська організація товариство "Знання" України також вказує, що спірне майно ніколи не відносилось до загальнодержавного рівня і було муніципальним, тому Кабінет Міністрів України чи Рада Міністрів УРСР ніколи не було власником майна; в свою чергу суди не проаналізували норми ЦК УРСР від 1922 та 1963 років і зробили помилковий висновок про те, що до 1992 року не існувало власності, інакшої, ніж державна власність..

Колегія суддів критично оцінює доводи про те, що спірне майно ніколи не відносилось до загальнодержавного рівня і могло розглядатись виключно як власність муніципальна до 07.02.1991, та як комунальна - з 07.02.1991, оскільки, по-перше, відповідно до ст. 52 ЦК УРСР (1922 року) муніципалізована власність і була державною. По-друге, відповідно до ст. 52 ЦК УРСР (1922 року), розрізнялася власність: а) державна (націоналізована і муніципалізована); б) кооперативна; в) приватна, чим підтверджуються доводи скаржників про те, що суди помилково ствердили про те, що до 1992 року не існувало приватної форми власності на нерухоме майно.

Проте вказане твердження, як вбачається з текстів оскаржених судових рішень, це взагалі не стало підґрунтям для висновку про належність спірного у цій справі майна до державної власності, а висновки судів ґрунтувались на дослідженні наявних у справі доказів та аналізі норм законодавства.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ст. 5 Конституції УРСР (1937 року), соціалістична власність в УРСР мала або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об'єднань).

Колегія суддів звертається до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 06.02.2024 у справі № 917/1286/22, в якій зазначено, що можливість передачі основних засобів, будівель та споруд шляхом видання відповідного акта в адміністративному порядку була передбачена постановою Центрального Виконавчого Комітету та Ради народних комісарів (РНК) СРСР від 29.03.1935 «Про передачу державних підприємств, будівель та споруд», постановою РНК СРСР від 15.02.1936 «Про порядок передачі державних підприємств, будівель та споруд», постановою РНК СРСР від 05.05.1940 «Про порядок розрахунків між державними органами та кооперативними (громадськими) організаціями за підприємства, будівлі та споруди, що передаються» (з наступними змінами та доповненнями).

Вказаними нормативними актами було передбачено, що передача підприємств, будівель та споруд державними органами кооперативним та громадським організаціям здійснюється за плату, а спори про оцінку майна, що передається, вирішуються вищими державними органами або державним арбітражем за місцезнаходженням майна.

В той же час, відповідно до вказаних нормативних актів СРСР, передача основних засобів, будівель та споруд від однієї державної організації (юридичної особи) до іншої (тобто, у випадку, коли відповідне майно продовжувало залишатися у державній власності) здійснювалася безкоштовно.

Ст. 86 ЦК УРСР (1963 року), який набрав чинності з 01.01.1964, було встановлено, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна, усі форми власності є рівноправними.

Також у постанові Верховного Суду від 06.02.2024 у справі № 917/1286/22 зазначено, що під час виникнення та існування УРСР як радянської держави фактично відбулося одержавлення засобів виробництва та нерухомого майна шляхом їх експропріації (реквізиції) у приватних власників.

Як зазначено у примітці 1 до ст. 59 ЦК УРСР (1922 року), колишні власники, майно яких було експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 року, не мають права вимагати повернення цього майна.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що на момент зняття за рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 08.12.1958 № 709 будинку № 10 по вул. Свердлова (в подальшому вулиці повернуто історичну назву Байди Вишневенького та змінено нумерацію будинків) з балансу Міськкомунгоспа та передача на баланс Черкаського обласного товариства політично-наукових знань, яке було затверджено Рішенням виконкому Черкаської обласної ради депутатів трудящих від 25.02.1960 № 196, спірне майно мало статус державного майна, і судами не встановлено доказів, які б підтверджували протилежне. Саме лише посилання Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України на те, що відповідно до положень ЦК УРСР 1922 та 1963 років зазначене майно як об'єкт права могло бути відчужене та перебувати у власності громадської організації автоматично не вказує про наявність приватної власності на вказане майно, як і не підтверджують доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, що історичний аналіз правових підстав виникнення права власності свідчить, що таке майно ніколи не перебувало у державній власності.

Крім цього, як було встановлено судами, рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 08.12.1958 № 709 будинок № 10 по вул. Свердлова знято з балансу Міськкомунгоспа та передано саме на баланс Черкаського обласного товариства політично-наукових знань, тобто судами не встановлено, що майно передано саме у власність Черкаського обласного товариства політично-наукових знань.

Так апеляційний господарський суд зазначив, що "регистрационное удостоверение" видано у 1960 році про передачу майна на баланс, а не у власність.

З пояснень сторін судами встановлено, що ПП "Крупське" виявило в Інвентаризаційній справі «заключение о регистрации домовладения от 24.03.1960, составленное юрисконсультом БТИ и завизированное начальником бюро технической инвентаризации, согласно которому "На оснований §21 раздела инструкции МЮ и МКХ УССР от 23-25.ХП 1947 года и обязательного постановлений Черкасского горисполкома от 10/1. 1957 г. №2 о регистрации нашел: что домовладение по ул. Свердлова под №14 расположенное на площади земельного участка размером 3452 кв, метров и состоящее из целого домовладения основних строений принадлежит на праве собственности гр.гр. Черкасскому Облотделенню общества по распространению политических и научных знаний УССР, это право устанавливается из предьявленных документов: Решение Исполкома Черкасского Облсовета депутатов трудящихся от 25 февраля 1960 г. №196, о передачи об-ву по распространению политических и научных знаний УССР. Полагаю, что на основании §2 инструкции данное домовладение подлежит регистрации на праве собственности за Черкасским Облотделом общества по распространению политических и научных знаний УССР", на підставі якого, за твердженням представника ПП "Крупське" і було у цей же день видане реєстраційне посвідчення за наслідками внесення відповідного запису №57 у реєстрову книгу №1.

Судами досліджено наявні у справі докази, зокрема, зміст листа від 25.12.1959 за підписом представників правління Черкаського обласного відділення товариства для поширення політичних і наукових знань Української РСР, і виснувано, що вказаний лист свідчить про визнання повноважними представниками Черкаського обласного відділення товариства для поширення політичних і наукових знань Української РСР, що будівля по вказаній адресі передана саме на баланс, а не у власність.

"Заключение о регистрации домовладения" також не визнано судами належним доказом на підтвердження дійсної реєстрації права власності за Облтовариством спірного майна. Більш того, вказане "Заключение" суди вважали суперечливим, оскільки в ньому зазначено, що право власності належить на підставі Рішення виконкому від 25.12.1960 № 196, яким передано будівлю лише на баланс, а не у власність.

У реєстраційному посвідченні від березня 1960 року не зазначено про право власності, а вказано, що БТІ посвідчує, що № 14 по вул. Свердлова, м. Черкаси зареєстроване за Черкаським обласним товариством по розповсюдженню політичних та наукових знань УССР на підставі рішення Виконкому Черкаської облради депутатів трудящих ся від 25/ІІ - 1960р, записано в реєстрову книгу № 1 реєстр № 57.

Таким чином, дослідивши наявні у справі докази, суди обох інстанцій дійшли висновків, що за рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради від 08.12.1958 № 709 та Рішенням виконкому Черкаської обласної ради депутатів трудящих від 25.02.1960 № 19 спірне майно було передано саме на баланс Черкаського обласного товариства політично-наукових знань, а не у власність, чим спростовуються посилання ПП «Крупське» на те, що з оскаржуваних рішень неможливо встановити, чи належало державі спірне майно станом на 1960 рік та що спірне домоволодіння було ще в 1960 році денаціоналізовано за правилами реєстрації права власності шляхом видачі реєстраційного посвідчення про приналежність будівлі організації. Вказаним також спростовуються доводи Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України про те, що норми, які діяли у 1960 році на момент передачі майна з балансу Міськомунгоспу на баланс Черкаського відділення товариства, могли свідчити про відчуження майна - оскільки вказане твердження є припущенням, яке спростовується дослідженими судами попередніх інстанцій матеріалами справи та зробленими на підставі такого дослідження висновками.

При цьому суд першої інстанції відхилив доводи, що первісна реєстрація права власності на будівлю Планетарію проводилася у 1960 році на підставі рішення Черкаської обласної ради від 25.02.1960 № 196, оскільки поняття "баланс" та "власність" за своєю правовою природою є різними, і первісною була реєстрація факту передачі майна саме на баланс, а не у власність Облтовариства, що і підтверджується рішенням від 25.02.1960 № 196. Будь-якого іншого правовстановлюючого документа місцевому господарському суду не надано.

Вказаним спростовуються посилання ПП «Крупське», що в оскаржуваних судових рішеннях суди не дослідили «історичний» перехід права власності на спірне майно. Посилання Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України на те, що на момент передачі майна Черкаській обласній організації були відсутні заборони мати на праві власності громадським організаціям нерухоме майно і були відсутні обмеження чи заборона на оборот такого майна - автоматично не вказує на те, що таким рішення майно було передано у власність, як і не підтверджує доводи про те, що за процедурою та суб'єктним складом вбачається, що в такий спосіб відбувалось відчуження нерухомого майна, яке підлягало денаціоналізації. Крім цього, колегія суддів відхиляє доводи скаржника про те, що суди попередніх інстанцій не визначили моменту, коли саме держава набула таке право власності, оскільки у віндикаційному позові необхідно встановлювати не дату набуття права власності, а обставини належності майна позивачу.

В свою чергу, Всеукраїнська громадська організація товариство "Знання" України у касаційній скарзі, посилаючись на підставу касаційного оскарження, передбачену п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, вказує на те, що наявні підстави для відступу від висновків Верховного Суду, зокрема, викладеного у постанові Верховного Суду від 24.07.2018 у справі № 910/13384/17 про те, що передача з балансу на баланс не змінює власника майна, так як суди застосувавши висновки Верховного Суду, не надали оцінку обставинам даної справи: не з'ясували які норми права діяли на момент «передачі з балансу на баланс», який правовий режим (передача у власність чи у користування) міг мати місце з таким формулюванням, не з'ясували дійсне волевиявлення черкаської обласної ради депутатів трудящихся при передачі майна з балансу на баланс, не надали оцінку тій обставині, що окрім обласного відділення товариства жодна інша особа не несла тягарів утримання майна (що є обов'язковим саме власника), і що держава шість разів визнавала право власності за відділенням товариства та іншими особами у спосіб державної реєстрації права власності органами бюро технічної інвентаризації та державної реєстраційної служби.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

За змістом вказаної норми, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.

Водночас, як вбачається з тексту оскарженої постанови апеляційного господарського суду, у ньому відсутні посилання висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 24.07.2018 у справі № 910/13384/17. Такі посилання відсутні і у тексті рішення місцевого господарського суду, що само по собі виключає можливість відступу від них.

Більше того, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №910/8091/20, від 24.06.2021 у справі №914/2614/13, де відзначено: «з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання».

Основним завданням Верховного Суду є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема:

1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції);

2) ухвалення рішення Конституційним Судом України;

3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права;

4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами;

5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Також, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Водночас скаржником не доведено, що відповідні висновки, викладені у постанові Верховного Суду у справі № 910/13384/17 є помилковими, неефективними чи застосований у рішеннях підхід очевидно застарів внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Крім цього, аналіз постанови Верховного Суду від 24.07.2015 у справі № 910/13384/17 свідчить про те, що правовідносини у справах № 910/13384/17 та № 925/281/23 не є подібними ні за предметом спору, ні його підставами, ні встановленими фактичними обставинами справ, а у спорі у справі № 910/13384/17 суди дійшли висновків, що рішення про зміну балансоутримувача зазначеного житлового будинку не порушують права державної власності, оскільки сама по собі передача об'єкту з балансу на баланс не змінює правовий режим державного майна та не свідчить про його відчуження на користь об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, яке за рішенням співвласників лише здійснює функції з управління, утримання та обслуговування будинку.

Відтак зазначена заявником в касаційній скарзі підстава щодо необхідності для відступу від правових позицій Верховного Суду є необґрунтованою та не отримала підтвердження під час касаційного провадження, а судами встановлено, що рішенням Черкаської обласної ради від 25.02.1960 № 196 спірне майно було передано на баланс, а не у власність Облтовариства, і вказане майно залишалось у державній власності.

Колегія суддів бере до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 15.03.2023 у справі № 910/20600/21, відповідно до яких: «статтею 10 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1978 року було встановлено, що основу економічної системи Української РСР становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Статтею 11 було встановлено, що у виключній власності держави є земля, її надра, води, ліси. Державі належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві і сільському господарстві, засоби транспорту і зв'язку, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави. Згідно зі статтею 124 органами державної влади в областях, районах, містах, районах у містах, селищах і селах Української РСР є обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради народних депутатів.

Декларацією про державний суверенітет від 16.07.1990 було закріплено, що Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах.

В свою чергу Закон УРСР "Про економічну самостійність Української РСР" від 03.08.1990 в статті 4 було закріплено, що основу економічної самостійності Української РСР утворює власність її народу на національне багатство. Власністю народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки.

До власності народу України належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, банки, кредитні установи, майно торгових, комунальних та інших підприємств, а також житловий фонд та інше майно на території України.

Порядок створення і функціонування на території України нових об'єктів власності радянських республік, інших держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян визначається законодавством Української РСР.

Власність в Українській РСР виступає в таких формах:

- державна;

- колективна;

- індивідуальна (особиста і приватна трудова власність) та інші, передбачені Законом форми власності.

Відносини власності встановлюються і регулюються на основі законодавства Української РСР. Українська РСР гарантує рівноправність всіх форм власності. Право власності охороняється законом.

Отже до 1991 року законодавство не диференціювало загальнодержавну (республіканську) та комунальну власності, а зазначене питання щодо їх розмежування постало із створенням та формуванням відповідного українського національного законодавства.

15.04.1991 введено в дію Закон УРСР "Про власність" від 07.02.1991, яким в статті 31 Закону було встановлено, що до державної власності в Українській РСР належать загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Таким чином, в цьому Законі комунальна власність розглядалась, які різновид державної власності.

Частиною першою статті 34 Закон УРСР "Про власність" закріплювалось, що загальнодержавну (республіканську) власність складають: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради Української РСР та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Відповідно статтею 35 цього Закону було встановлено, що об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.

У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.»

Верховний Суд у справі № 910/20600/21 також наголосив, що первинними правовими підставами набуття права комунальної власності у процесі розмежування державної власності на загальнодержавну та комунальну є саме приписи статей 34 та 35 Закону УРСР "Про власність", а також постанова Кабінету Міністрів України №311 від 05.11.1991, прийнята на підставі Постанови Верховної Ради УРСР від "Про введення в дію Закону Української РСР "Про власність" від 26.03.1991.

Зважаючи на вищевикладене, при вирішення спорів щодо набуття права комунальної власності в процесі трансформації державної власності та розмежування загальнодержавної та комунальної власності слід системно-історично враховувати зазначені приписи законодавства.

Проте відповідні висновки не можуть автоматично бути покладені в основу судових рішень у справі № 925/281/23, оскільки у справі № 910/20600/21 спір стосувався витребування майна у Служби Безпеки України, і Верховний Суд посилаючись на положення ч. 1 ст. 34 Закон УРСР "Про власність" (у якій закріплювалось, що загальнодержавну (республіканську) власність складає, зокрема, майно, що забезпечує діяльність органів державної безпеки) наголосив, що майно органів державної безпеки, до яких належить відповідач могло перебувати виключно у загальнодержавній власності, яке після прийняття Конституції України від 28.06.1996 та формування на її основі відповідних законів, які регламентують право власності, трансформувалось у державну власність, а отже не могло бути набуте у комунальну власність всупереч приписів законодавства.

При цьому Верховний Суд у постанові від 20.11.2024 у справі № 925/281/23 зазначив, що рішення органів місцевого самоврядування про прийняття у комунальну власність у процесі розмежування державного майна чи затвердження переліків об'єктів комунальної власності у зв'язку з таким розмежуванням, як і акти передачі державного майна від міністерств та інших відомств у комунальну власність органам місцевого самоврядування мають оцінюватись (з урахуванням загальних засад диспозитивності та змагальності судочинства) судами на предмет їх відповідності правовій підставі набуття такого права.

Водночас колегія суддів у справі № 925/281/23 не вбачає невідповідності висновків судів правовим висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду у справі № 910/20600/21, оскільки судами не встановлено наявності рішень державних органів як про передачу державного майна у комунальну власність, так і рішення органів місцевого самоврядування про прийняття у комунальну власність у процесі розмежування державного майна чи затвердження переліків об'єктів комунальної власності у зв'язку з таким розмежуванням.

Колегія суддів також відхиляє посилання Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України, що спірне майно не відноситься до переліку майна, передбаченого ст.34 Закону України «Про власність», та що таке майно відповідно ст. 35 Закону України відносилося до комунальної власності.

Так постановою Верховної Ради УРСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29.11.1990 № 506 -XII введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Пунктом 1 Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави», було передбачено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України.

Статтею 1 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» № 1540-ХІІ від 10.09.1991 встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Постановою Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» від 10.04.1992 № 2268-XII визначено, що до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передано тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси, розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. Фонд державного майна України повинен був прийняти майно цих підприємств, установ та об'єктів до 01.05.1992.

Оскільки, правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР законодавчо так і не було визначено, Верховна Рада України постановою «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 04.02.1994 № 3943-XII встановила, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна вказаних організацій, розташованих на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю (пункт 1).

На виконання п. 1 постанови Верховної Ради України "Про проект постанови Верховної Ради України про тлумачення постанови Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 01.11.1996 № 461/96-ВР Фондом державного майна України, разом з громадськими організаціями, за участю відповідних органів влади, складено перелік організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні загальносоюзних громадських організацій.

Судами встановлено, що Всесоюзне товариство "Знання" увійшло до зазначеного Переліку. Черкаська обласна організація, якій спірне майно передавалося на баланс, входило до структури Всесоюзного товариства "Знання", що діяло як територіальний підрозділ товариства "Знання" УРСР (за інформацією з офіційного сайту ВГО Товариства "Знання" України https://znannya.org.ua/index.php/about).

Судами взято до уваги докази, наведені прокурором як у позовній заяві, так і доданих до неї документах, а саме: загальнодоступною інформацією, розташованою на сайті ВГО Товариства "Знання" України (https://znannya.org.ua/index.php/about), де йдеться про історію створення та функціонування Товариства по розповсюдженню політичних і наукових знань УРСР з 1948 року, так і інформацією з сайту Вільної енциклопедії (https://uk.wikipedia.org/wiki), де зазначено, що товариство діяло як складова частина Всесоюзного товариства "Знання", створеного у 1947 році. І саме з метою здійснення своєї діяльності - проведення лекцій, Президія обласного відділення Товариства політико - наукових знань (далі - Товариство) звернулася з листом на адресу Черкаської міської ради про передачу на баланс Товариства будинку № 10 по вул. Свердлова (Байди Вишневецького, 14) для переобладнання під лекторій. Розглянувши зазначену заяву, виконавчим комітетом Черкаської міської ради депутатів трудящих 08.12.1958 прийнято рішення № 709 та передано будинок № 10 по вул. Свердлова (Байди Вишневецького, 14) на баланс Товариства.

При цьому судами відхилено посилання ТОВ "Центр Знань" у відзиві на відсутність спірного майна у Переліку організацій, установ і підприємств, розташованих на території України, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні загальносоюзних громадських організацій, з огляду на той факт, що у вказаному Переліку за № 345 зазначено, що ВГО Товариство "Знання" України не надало матеріалів інвентаризації, що підтверджується листом голови правління товариства "Знання" України А. Погребняком про те, що товариство є громадською просвітницькою організацією та правонаступником Товариства "Знання" УРСР, яке діяло як республіканська організація з 1948 року. Таким чином, наданий документ свідчить про умисне приховування ВГО Товариством "Знання" України майна, що передавалося державою у користування (на баланс).

Також судами відхилено твердження ВГО Товариство "Знання" України про неналежність ВГО Товариство "Знання" України до відання Всесоюзного Товариства "Знання" з посиланням на статут Всесоюзного Товариства "Знання" від 18.02.1991 та рішення Господарського суду міста Києва у справах № 40/191 від 30.10.2002 та № 34/466 від 22.09.2003, оскільки:

- вони спростовуються вищенаведеним нормативно-правовим обґрунтуванням - Указом Президії Верховної Ради України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України у власність держави" від 30.08.1991 № 1452-ХІІ (далі - Закон 1452-ХІІ) та Законом України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 № 1540-ХІІ (далі - Закон 1540-ХІІ);

- наявними у матеріалах справи доказами підтверджується пряме і безпосереднє підпорядкування Товариства "Знання" Української РСР Всесоюзному товариству "Знання";

- ВГО Товариство "Знання" України ототожнює обставини набуття права власності на Планетарій у місті Києві, які викладено у справах № 40/191 та № 34/466, з обставинами набуття права володіння у даній справі, які є значно відмінними один від одного. Так, у справах №№ 40/191, 34/466, Товариство "Знання" УРСР було замовником будівництва будинку № 57-61/3 літ. А по вул. Червоноармійська у м. Києві, тоді як у справі, що розглядається будівля Планетарію побудована задовго до створення мережі Всесоюзного товариства "Знання" та його структурного підрозділу - Товариства "Знання" Української РСР, була передана Черкаському Облтовариству на баланс і тому ототожнювати правові підстави виникнення права на вказані будівлі неможливо.

Посилання ПП «Крупське» на те, що висновки апеляційного суду про пряме і безпосереднє підпорядкування Товариства «Знання» УРСР Всесоюзному товариству «Знання», а також належність спірної будівлі до майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР є хибними, здійсненими на підставі неналежних доказів та суперечать дійсним обставинам справи спростовуються викладеним вище та фактично зводяться до намагання скаржника схилити Верховний Суд до переоцінки наявних у справі доказів. Водночас колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "суду факту", отже, відповідно до ст. 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Також судами відхилено доводи про те, що зміна назви об'єкта нерухомості з "домоволодіння, що складалося з одного будинку і двох сараїв" на Планетарій свідчить про той факт, що будівля Планетарію перетворилася у "новостворене" майно, оскільки відсутні докази на підтвердження створення Черкаським "Облтовариством" "нового майна" на місці переданої будівлі для розміщення в ній Планетарію, отже будь-яких дій зі створення "нового майна" не здійснювалося.

На час виникнення видачі реєстраційного посвідчення від 07.08.1998 державна реєстрація об'єктів нерухомого майна здійснювалася на підставі Інструкції про порядок реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 121 від 09.06.1998 (далі-Інструкція).

Так, вимогами п. 1.7 Інструкції передбачено, що реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна проводиться на підставі правовстановлювальних документів за рахунок коштів власників нерухомого майна.

У п. 1.10 Інструкції визначено підстави відмови у державній реєстрації об'єкта нерухомості, а саме: а) правовстановлювальний документ не передбачений цією Інструкцією; б) у правовстановлювальному документі відсутні потрібні реквізити (місто, в якому розташований об'єкт нерухомого майна, найменування юридичної особи чи прізвище, ім'я та по - батькові фізичної особи, розмір власності і т.і.); в) форма правовстановлювального документа не відповідає формі, передбаченій чинним законодавством.

Вимогами п. 2.1. Інструкції передбачено, що реєстрація проводиться на підставі правовстановлювальних документів, вичерпний перелік яких наведено у Додатку 1 до Інструкції.

У вказаному переліку документів, на підставі яких можливе законне здійснення реєстрації права власності, відсутні будь-які документи про передачу об'єкта нерухомості на баланс організацій.

Як встановлено судами, реєстраційне посвідчення від 07.08.1998 б/н Облтовариству "Знання" на будівлю Планетарію по вул. Байди Бишневецького, 14 у місті Черкаси, видане на підставі рішення Черкаської обласної ради № 196 від 25.11.1960, яким вказану будівлю передано на баланс обласного відділення Товариства по розповсюдженню політичних і наукових знань Української Радянської Соціалістичної Республіки, тобто вказаний документ не відноситься до переліку правовстановлювальних документів, визначених діючою на той час Інструкцією, а тому суди дійшли обґрунтованого висновку, що підстави для реєстрації вищевказаного нерухомого майна на праві власності за Облтовариством "Знання" були відсутні.

Таким чином, в порушення вимог вказаного нормативного акта, який регулював порядок державної реєстрації нерухомого майна станом на серпень 1998 року, Черкаським обласним Бюро технічної інвентаризації за відсутності правових підстав та необхідних правовстановлюючих документів для реєстрації, видано незаконне реєстраційне посвідчення Черкаській обласній організації на будівлю Планетарію, що зумовило її подальше незаконне відчуження поза волею титульного власника, яким залишалася держава, яка будь-яких рішень по розпорядженню спірним майном не приймала.

Враховуючи викладене, у Верховного Суду відсутні підстави для формування правових висновків стосовно: застосування ст. 1 Закону України від 10.09.1991 «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» та статті 1 Указу Президії Верховної Ради від 30.08.1991 «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави» щодо набуття державою Україна після розпаду СРСР права власності на розташоване на території України майно громадських організацій УРСР, які не були загальносоюзними громадськими організаціями; застосування норм ЦК УРСР від 1922 та 1963 років; неможливості застосування Закону «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» до майна громадських організацій УРСР, оскільки формування правового висновку, в порядку п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Також суди дійшли правильних висновків щодо обґрунтованості визначення позивачем Кабінету Міністрів України, з урахуванням вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 20.11.2024 у справі № 925/281/23.

По-перше, Верховний Суд, з посиланням на положення постановою Верховної Ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» від 10.11.1990 № 506-XII, Указ Президії Верховної Ради України «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави» від 30.08.1991 № 1452-XII, Закон України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» від 10.09.1991 № 1540-XII, постанову Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» від 10.04.1992 № 2268-XII, постанову ВРУ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 04.02.1994 № 3943-XII зазначив, що відповідно до положень законодавства, Кабінет Міністрів України є уповноваженим державою органом на управління об'єктами державної власності, а отже може бути позивачем у спорах щодо таких об'єктів.

По-друге, як виснувано судами попередніх інстанцій, Законом України № 1540-XII передбачено, що саме Кабінет Міністрів України є відповідальним за реалізацію положень цього закону, та, відповідно органом, уповноваженим приймати рішення щодо державного майна вказаної категорії.

Як випливає зі змісту відповіді Міністерства економіки України, наданої за дорученням Кабінету Міністрів України на запит прокурора, питання щодо управління об'єктами права державної власності передбачено Законом України "Про управління об'єктами державної власності" від 21.09.2006 № 185-V, згідно ст. 1 якого управління об'єктами державної власності - це здійснення, в першу чергу, Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Оскільки у даному випадку Кабінетом Міністрів України не було визначено конкретний орган, уповноважений управляти майном Всеукраїнської громадської організації товариства "Знання" України та її територіальних підрозділів, відповідно органом управління вказаним майном і належним позивачем у справі є саме Кабінет Міністрів України.

Посилання ПП «Крупське» на норми постанови Верховної Ради УРСР № 376 - XII від 15.10.1990 "Про управління державним майном Української РСР" (далі - Постанова ВР № 376-XII), якою визначено, що до прийняття закону УРСР про Раду Міністрів УРСР, здійснення функцій по управлінню державним майном УРСР, що є у загальнореспубліканській власності, покладено на Раду Міністрів УРСР, яким, на теперішній час є Верховна Рада України обґрунтовано відхилено судами, оскільки 14.02.1992 Верховною Радою України прийнято постанову "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" за № 2116-ХІІ, яка є чинною на теперішній час. Вказаним також спростовуються посилання Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України на те, що Кабінет Міністрів України не є належним позивачем в розумінні Закону УРСР «Про власність».

Так, відповідно до п. 1 зазначеної постанови № 2116-ХІІ, у зв'язку з покладенням саме на Кабінет Міністрів України, згідно з Постановою ВР УРСР № 376-XII повноважень по управлінню державним майном, що є у загальнодержавній власності, і створенням для здійснення цих повноважень Фонду державного майна України, заборонено передачу функцій щодо управління майном підприємств, установ і організацій, що є у загальнодержавній власності, іншим органам державного управління, а також корпораціям, концернам, асоціаціям та іншим об'єднанням.

Таким чином, саме на виконання Постанови № 376-ХІІ Верховною Радою України визначено конкретний орган, уповноважений управляти державним майном - Кабінет Міністрів України.

З огляду на викладене, посилання скаржників на відсутність у Кабінету Міністрів України повноважень по управлінню майном та передчасність звернення прокурора з даним позовом, недотримання принципу визначеності є необґрунтованими.

Враховуючи викладене, не знайшли своє підтвердження доводи ВГО про невідповідність судових рішень висновкам щодо застосування норм права ст. 317, ст. 319, ст. 387 ЦК України, викладеного в постанові Верховного Суду від 01.11.2018 у справі № 910/13841/17, відповідно до яких «передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності на нерухоме майно, у тому числі у судовому порядку, зокрема у спосіб, визначений статтею 387 ЦК України, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо витребуваного нерухомого майна, а також підтверджений належним доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права на це майно.

Також Всеукраїнська громадська організація товариство "Знання" України посилається на те, що судами не враховано висновків, викладених у постановах від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 щодо прокурорського представництва.

Статтею 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Системне тлумачення положень ст. 53 ГПК України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18 від 26.05.2020, у якій зазначено, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У рішенні від 05.06.2019 № 4-р(ІІ)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

У спірних правовідносинах перший заступник керівника Черкаської обласної прокуратури звертається до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, оскільки ним, як органом, уповноваженим управляти державним майном, упродовж тривалого часу не визначено органу управління спірним майном, не вжито заходів, спрямованих на захист права державної власності, у тому числі шляхом звернення з позовом до суду.

Невжиття Кабінетом Міністрів України жодних заходів протягом тривалого часу, понад чотири місяці, після того, як йому з вказаного вище листа стало відомо про порушення інтересів держави, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 25.05.2020 у справі № 912/2385/18, кваліфікується як бездіяльність компетентного органу, що є підставою для звернення прокурора з цим позовом до суду.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 3 - рп/99 зазначено, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте, держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Верховний Суд у постанові від 25.04.2018 у справі № 806/1004/17 зазначив, що зазначені вище міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене Судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відтак, Верховний Суд вказав, що "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Судами встановлено, що встановивши факт протиправного набуття державного нерухомого майна у приватну власність, Черкаською обласною прокуратурою 14.10.2022 за № 15/2-829 вих-22 спрямовано на адресу Кабінету Міністрів України запит з пропозицією повідомити, який саме орган державної влади є уповноваженим органом управління вказаним об'єктом; чи вживалися Кабінетом Міністрів України чи відповідним Міністерствами заходи щодо оформлення права державної власності на зазначений об'єкт або делегувалися в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління вказаним майном; чи вживалися заходи, спрямовані на захист права державної власності.

Листом від 23.11.2022 № 3211-07/76264-07, за дорученням Кабінету Міністрів України, Міністерство економіки України констатувало, що заходи, спрямовані на визначення суб'єкта управління майном загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР, до якого відноситься будівля Планетарію, у порядку визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 07.10.2015 № 817 не вживалися, орган управління державним майном не визначено. Разом із цим зазначено, що Міністерством економіки України розроблений проект Закону України "Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об'єднань (організацій) колишнього Союзу РСР" № 6420 (04.11.2022 прийнято у першому читанні), яким передбачається встановити, що майно, яке є державною власністю та перебуває в інших юридичних та фізичних осіб підлягає витребуванню у судовому порядку.

Разом з тим, Кабінет Міністрів України дієвих та повних заходів щодо судового захисту інтересів держави, у тому числі шляхом витребування спірного нерухомого майна з чужого незаконного володіння не вжив.

Листом від 01.02.2023 № 15/3/2-14 вих-23 Офісом Генерального прокурора України доручено Черкаській обласній прокуратурі представництво інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

На виконання вищезазначених вимог закону Черкаською обласною прокуратурою 06.02.2023 за № 15/2-126 вих-23 на адресу Кабінету Міністрів України скеровано лист-повідомлення про намір вжиття заходів представницького характеру на захист інтересів держави, шляхом пред'явлення до суду позовної заяви.

Відтак, судами встановлено дотримання вимог законодавства щодо прокурорського представництва, і висновки судів не суперечать висновкам Верховного Суду, викладених у постановах від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

На момент вчинення оскаржуваного правочину (договір від 07.05.2001, зі змінами від 10.05.2001, про відчуження нежитлового приміщення: Планетарію з прибудовами та підвалом літ. А-1, а, а1, пд, загальною площею 583,5 кв.м,) чинним був ЦК УРСР від 1963 року.

Так, відповідно до ст. 48 ЦК УРСР від 1963 року недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Стаття 225 ЦК УРСР від 1963 року визначала, що право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно.

Аналогічну норму містить і ЦК України, що набув чинності з 01.01.2004: статтею 658 ЦК України передбачено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Також на момент вчинення оскаржуваного правочину в Україні діяв Закон України "Про власність".

Так відповідно до ст. 4 Закону України "Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. (ч. 2) Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. (ч. 3) Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності. (ч. 4) Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержувати моральних засад суспільства. (ч. 5) У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами. (ч. 6)

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про власність" суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, громадяни інших радянських республік, іноземні громадяни та особи без громадянства, відповідно до ст. 20 цього ж Закону суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

У ст. 21 Закону України "Про власність" визначено, що право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Незважаючи на те, що спірне майно є державною власністю, судами встановлено, що таке нерухоме майно вибуло з володіння держави поза її волею, оскільки Кабінетом Міністрів України не приймалося рішення про відчуження або передачу з державної власності спірного майна.

Оскільки наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення, тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору, враховуючи вказані норми чинного на момент укладення оспорюваного правочину законодавства (що цивільно-правова угода мала бути укладена власником), однак Черкаська обласна організація товариства "Знання" України ніколи не була власником спірного майна, такий правочин вчинений всупереч вимогам законодавства, що було чинне на час його укладення (ст. 225 ЦК УРСР від 1963 року, ст. 4 Закону України "Про власність"), а тому, як в силу приписів чинного тоді ЦК УРСР від 1963 року (ст. 48, 49) так і в силу приписів чинного ЦК України (ст. 203, 215), договір відчуження нерухомого майна підлягає визнанню недійсним.

Крім того, як встановлено судами, вказаний договір, в порушення Інструкції та п. 4.1 оспорюваного договору, не був зареєстрований в установленому законом порядку, що також вказує на його недійсність.

В цій частині ПП «Крупське» вказує, що спірне домоволодіння було ще в 1960 році денаціоналізовано за правилами реєстрації права власності шляхом видачі реєстраційного посвідчення про приналежність будівлі організації, проте вказані доводи спростовуються викладеним вище по тексту обґрунтуванням.

З огляду на викладене, колегія суддів також відхиляє посилання ПП «Крупське» на те, що згідно зі ст. 128 ЦК УРСР 1963 року право власності виникало з моменту передачі майна, а не з моменту реєстрації, а тому відсутність реєстрації договору не є передбаченою законом підставою для визнання такого недійсним, оскільки судами спростовано передачу Черкаській обласній організації спірного нерухомого майна у власність. При цьому посилання скаржника на те, що укладанням оспорюваного договору у 2001 році відбулось внесення спірного майна у статутний капітал ТОВ «Центр Знань», а не купівля-продаж, не нівелює положень чинного на той час ЦК УРСР від 1963 року, та суперечить пункту 1.1 (в редакції 10.05.2001), у якому зазначено, що у власність передається Планетарій з прибудовами, також змінено площу будівлі на 583,5 кв. м та вказано на номер реєстраційного посвідчення - № 57, на підставі якого об'єкт належить відчужувачу, який йому не належав.

Спростовуючи висновків судів про застосування положень ЦК України щодо витребовування майна ПП «Крупське» вказує, що судами не враховано висновків Верховного Суду, що для застосування конструкції статті 388 ЦК, окрім встановлення обставини щодо вибуття майна з власності поза волею власника іншим шляхом, необхідно встановити недобросовісність кінцевого набувача такого майна. У свою чергу, для визначення відповідного статусу набувача слід застосовувати приписи Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зокрема ст. 2 даного Закону, і не перекладати на покупця обов'язок, окрім офіційних відомостей, перевіряти всю історію існування відповідного майна (висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 03.06.2025 у справі № 922/535/22, від 01.04.2025 у справі № 911/915/22).

В свою чергу, Всеукраїнська громадська організація товариство "Знання" України у своїй касаційній скарзі посилається на те, що висновки судів в оскаржуваних рішеннях про начебто наявність в даній справі будь-якої недобросовісності є необґрунтованими та несправедливими, суперечать висновкам, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 922/3537/17 від 23.10.2019, постанові Верховного Суду у справі № 610/1030/18 від 01.04.2020, постанові Верховного Суду у справі № 922/2416/17 від 15.06.2021.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах

Так у вказаних скаржниками постановах викладено висновок про те, що якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (п. 6.45 постанови у справі № 925/1351/19, п. 5.26 постанови у справі № 922/535/22, п. 4.15 постанови у справі № 911/915/22).

Відтак, за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17.

За доводами скаржників, в Державному реєстрі речових прав з березня 2015 року містився запис про зареєстроване Державою за ТОВ «Центр знань» право власності на підставі свідоцтва про право власності, будь-яких інших відомостей про права інших осіб були відсутні, а отже ПП «Крупське» не могло знати про наявність у когось будь-якого іншого права, ніж зареєстроване державою в реєстрі за ТОВ «Центр Знань».

Водночас колегія суддів зауважує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (п.46) зазначено, що вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

Також у постанові від 12.07.2023 у справі № 911/1265/21 Верховний Суд зазначив, що, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно. Перевірка судом добросовісності/недобросовісності набувача є суттєвою як для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Добросовісним набувачем вважається особа, яка в момент набуття майна не знає і не може знати, що отримує майно від особи, яка не має права на його відчуження. Відповідно, недобросовісним є набувач, який знав або за фактичних обставин набуття майна міг знати, що отримує майно від особи, яка не має права його відчужувати. При цьому добросовісність та недобросовісність характеризують насамперед ступінь поінформованості набувача про правомірність набуття майна в особи, яка не має права на його відчуження. Добросовісність дій набувача має оцінюватись судом у кожному конкретному випадку (подібний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 25.10.2024 у справі № 924/1022/22).

В свою чергу, принцип змагальності не створює для суду обов'язку вважати доведеною та встановленою кожну обставину, про яку стверджує сторона. Відповідну обставину треба доказувати так, щоби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування певного факту з урахуванням досліджених доказів видається вірогіднішим, аніж протилежний (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19).

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд із дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв'язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 Господарського процесуального кодексу, втрачає сенс (аналогічні висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21).

Досліджуючи критерій «добросовіності» у даній справі, суди виходили з того, що договір відчуження укладений між Черкаським товариством ВГО "Знання" України та створеним ним же Товариством з обмеженою відповідальністю "Центр Знань" на користь останнього. Тобто особа, якій на баланс передано загальнодержавне майно історичної значимості, створила іншу юридичну особу, в якій стала кінцевим бенефіціаром і відчужила їй майно.

Враховуючи такі обставини, суди виснували, що ТОВ "Центр Знань" в жодному разі не є добросовісним набувачем, який не міг знати про перебування майна в державній власності. Відчуження у 2001 році суди розцінили як умисне приховування нерухомого майна, враховуючи також, що такий договір відчуження не реєструвався.

Встановити те, що майно вибуло з балансу Черкаської організації ВГО Товариство "Знання" України не було можливості, відтак доводи щодо обізнаності позивача про таке відчуження є непідтвердженими. Лише у 2015 році ТОВ "Центр Знань" здійснило державну реєстрацію нерухомого майна за собою. Водночас, враховуючи, що кінцевим бенефіціарним власником ще залишалося ВГО товариство "Знання" України, що є правонаступником ВГО "Знання" УРСР, яке входило у Всесоюзне товариство "Знання", нерухоме майно було таким, що ще перебувало на балансі у особи, якій державна його і передала у 1960 році.

Отже, у подальшому, змінюючи найменування засновників, кінцевим бенефіціаром завжди залишалося ВГО товариство "Знання" України, яким і було у 2022 році відчужено ПП "Крупське" майнові права на юридичну особу - ТОВ "Центр Знань", після чого ПП "Крупське" придбало у юридичної особи, кінцевим бенефіціаром якої є саме підприємство, спірне майно.

Крім цього, за обставинами справи установлено, що уповноваженими особами Міністерства юстиції України за результатами розгляду скарги Черкаської обласної організації товариства "Знання" України, прийнято рішення, яким скасовано реєстрацію прав та обтяжень за підприємством "Управління справами Товариства "Знання" України" на нежитловий будинок № 14 по вул. Байди Вишневецького , з огляду на той факт, що вказана реєстрація проведена 16.08.2019 державним реєстратором на підставі документів, підписаних неуповноваженою особою, та документів, що надавалися раніше - 12.08.2019 з метою реєстрації прав на вказану будівлю, не дали змоги реєстратору встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно.

Крім того, оскільки ПП "Крупське" придбано будівлю Планетарію у ТОВ "Центр Знань", власником та бенефіціаром якого воно ж і являється, то незаконне відчуження майна, укладання правовиків спрямовано не на реальне настання юридичних наслідків, а на ускладнення процесу витребування державного майна законним власником якого є держава, що свідчить про обізнаність набувача про статус нерухомого майна.

Відтак, вказаний заплутаний ланцюжок, на думку судів, з високою вірогідністю свідчить про те, що сторони намагалися "заховати" безпосереднє зняття майна з балансу ВГО товариство "Знання" України, а також заховати недобросовісність набуття такого державного майна, оскільки з першого погляду здається, що одна юридична особа, кінцевим бенефіціарним власником якої є фізичні особи (ТОВ "Центр Знань") відчужила нерухоме майно іншій юридичній особі, кінцевими бенефіціарними власниками якої є фізичні особи (ПП "Крупське"). У вказаному ланцюжку випала громадська організація, якій передавалося державою майно на баланс, таке "випадіння" відбулося внаслідок відчуження останньою майнових прав на ТОВ "Центр Знань" приватному підприємству "Крупське".

Вказані дії відповідачів та третьої особи свідчать про недобросовісність і точно не про відкритість передачі такого майна у власність ПП "Крупське".

Крім того судами встановлено, що засновником ПП "Крупське" є Приватне підприємство "Надія" (далі - ПП "Надія"), а кінцевими бенефіціарними власниками є особи, які також є кінцевими бенефіціарними власниками ПП "Надія" - одного з найвідоміших забудовників у м. Черкаси. Інтернет містить чисельні публікації про майбутню суттєву перебудову Планетарію саме вказаним забудовником, існує проект перебудови, який є в загальному доступі. Водночас на самій будівлі міститься табличка з написом:

"Будинок грабаря-підрядника на будівництві залізниць " Ф.І. Лисака побудований у 1876р. З кінця 1890-х рр. до 1914 р. власником будинку був австрійський підданий, підприємець К.К. Швайгут. У 1905 р. тут розміщувалася друга чоловіча гімназія Г.А. Гороновського . У 1930-х рр. - технікуми: шляховий та політосвіти. У повоєнні роки - Будинок політосвіти, товариство "Знання".

Отже, будучи добре обізнаним із тим, що дана будівля має історичне значення, ПП "Крупське" з високою ймовірністю мало намір здійснити його суттєву перебудову.

Крім цього, судами встановлено, що ТОВ "Центр Знань" було точно обізнане про перебування нерухомого майна у держаній власності, тому договір 2001 року укладений з недобросовісним набувачем, а ПП "Крупське", враховуючи принцип вірогідності доказів, а також поведінку сторін під час відчуження майна, ймовірніше за все також було обізнане про перебування майна, що має історичне значення, у державній власності і що таке майно було передане Черкаському товариству "Знання" УРСР лише на баланс.

Враховуючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність наявності у ПП «Крупське» ознак «добросовісного» набувача майна як підстави, яка унеможливлює задоволення віндикаційного позову, та відхиляє посилання не неправильне застосування ст. 388 ЦК України. При цьому колегія суддів зауважує, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичні обставини у справі, що формуються, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Відтак, Верховним Судом не встановлено прямої суперечності висновків судів у справі № 925/281/23 правовим позиціям, викладеним у постановах Верховного Суду, на які скаржники посилались як на підставу касаційного оскарження, передбачу п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, щодо неправильного застосування ст. 388 ЦК України та не застосування приписів Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Також Всеукраїнська громадська організація товариство "Знання" України посилається на те, що відсутній висновок Верховного суду щодо недопущення покладення на інших осіб негативних наслідків помилок держави, яка не забезпечує належного урядування, з прямим застосуванням ст.1 Першого Протоколу, ст .6 та ст.17, ст. 41, ст. 46 Європейської Конвенції з прав людини, Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Рішенням ЄСПЛ у Справі «Рисовський проти України» від 20.10.2011 щодо належного урядування Держави, Рішенням ЄСПЛ у Справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» від 09.10.2018 щодо недопустимості покладення відповідальності Держави на інших осіб за помилки Держави, та Рішенням ЄСПЛ у Справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України» від 03.09.2020, а також Рішення ЄСПЛ у Справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України» від 09.01.2025 щодо недопустимості втручання Держави у мирне володіння майном; відсутній висновок Верховного Суду щодо категорії справ про витребування за позовами держави, заявлених внаслідок та на підставі дій виключно держави, яка спочатку своїми діями сама реєструє (а отже визнає) право, в подальшому - «відмовляється» від несення відповідальності за такі свої дії, та більше того - покладає свою вину та відповідальність на інших осіб, пред'являючи позови та покладаючи негативні наслідки виключно своїх же дій як Держави на інших осіб, які не мають вини за дії Держави перед Державою щодо здійсненої Державою державної реєстрації майна.

Вказані доводи Верховний Суд розглядає з доводами обох касаційних скарг, які стосуються практики ЄСПЛ в частині визначення правомірності втручання у мирне володіння майном.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання ст. 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

Перший протокол до Конвенції ратифіковано Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і, зважаючи на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦК України, він застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу до неї, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі ст. 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний, публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23.11.2000 у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").

Крім того, ЄСПЛ, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що є відмінності між тією справою, у якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали у справах "Раймондо проти Італії" від 22.02.1994, "Філліпс проти Сполученого Королівства" від 05.07.2001, "Аркурі та інші проти Італії" від 05.07.2001, "Ріела та інші проти Італії" від 04.09.2001, "Ісмаїлов проти Російської Федерації" від 06.11.2008).

Таким чином, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, та поведінка покупця і продавця.

Крім того, ЄСПЛ дотримується позиції, що у демократичному суспільстві право на справедливий суд є основою правової держави, гарантіями справедливого судочинства є доступ до суду (справи "Delcourt v. Belgium" та "Вellet v. France").

У зв'язку з цим з урахуванням згаданого принципу суди не повинні обмежувати право держави на звернення до суду.

Подібні висновки Верховним Судом щодо застосовування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 357/9328/15-ц та у постановах Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/1 111/15, від 05.02.2020 у справі № 297/616/17 та від 17.06.2020 у справі № 922/2246/19.

Щодо дотримання критерію "законності", то слід зазначити, що законодавче обґрунтування підстав для витребування майна та судова практика його застосування є усталеною при розгляді судами позовів зазначеної категорії.

Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 № 2-р(І1)/2021 у справі № 3-95/2020 (193/20) визначено, що ч. 1 ст. 68 Конституції України передбачає, що кожний зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Відповідно до ст. 13 ЦК України, здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору, як однієї із засад цивільного законодавства, перебуває у постійному взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі прав власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що ч. 3 ст. 13 та ч. 3 ст. 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Вимогами ч. 1 ст. 388 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння у добросовісного набувача, якщо воно вибуло з володіння власника або особи, якій передано у володіння, не з їхньої волі.

Отже, втручання держави у право мирного володіння нерухомим майном ПП "Крупське" відповідає критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки має нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними, що випливає зі змісту вищевказаних норм чинного законодавства України.

Вибуття з державної власності спірного нерухомого майна свідчить про невизнання ПП "Крупське" права власності держави на спірне майно, що є правовою підставою для звернення до суду з позовною заявою про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Крім того, з огляду на положення ст. 326 ЦК України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Нерухоме майно, що є у державній власності це одна зі складових матеріальної і фінансової основи держави.

Отже, правовідносини, пов'язані з вибуттям нерухомого майна з державної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес,

У даному випадку "суспільним", "публічним" інтересом звернення прокурора до суду з відповідними позовними вимогами є задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права державної власності, захист такого права шляхом повернення до державної власності її об'єкту, який відчужено внаслідок порушення чинного законодавства.

У зв'язку з набуттям володіння спірним майном ПП "Крупське" порушено майнові інтереси держави, оскільки вибуття майна з власності держави відбулось поза її волею.

Крім того, факт вибуття спірного нерухомого майна - будівлі Планетарію з державної власності завдає не тільки матеріальної шкоди державі, а й становить значний суспільний інтерес. Адже, відчужене державне нерухоме майно є пам'яткою архітектури, збудованою у 1870 році, яка розташована у історичному центрі міста Черкаси, має статус щойно виявленого об'єкта культурної спадщини (на підставі наказу служби охорони культурної спадщини Черкаської ОДА від 23.11.2010 № 10/03-21), у зв'язку з чим підлягає додатковому захисту від незаконних перетворень, є однією з візитівок міста, унікальною історичною будівлею, одним з 6 подібних планетаріїв в Україні, має суспільне, культурне, освітнє значення для територіальної громади міста Черкаси, є цікавим і корисним як туристам, так і науковцям.

З огляду на викладене вище, у спірних правовідносинах загальний інтерес щодо збереження об'єкту культурної спадщини для наступних поколінь у її первісному стані, без зміни цільового призначення і визначає "справедливу рівновагу".

Зазначені обставини й факти, з огляду на зміст поняття "суспільного", "публічного" інтересу у вимогах прокурора, не дають підстав для висновку про порушення принципу "пропорційності", оскільки питання захисту об'єктів культурної спадщини зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над збереженням пам'яток культури, особливо якщо держава має законодавство з цього питання. Тому обмеження права власності є допустимим за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс.

У силу видимого зовнішнього вигляду будівлі та місця її розташування ПП "Крупське", проявивши розумну обачність, могло та повинно було знати про те, що будівля Планетарію є державною власністю та належить до пам'яток архітектури.

Крім того, судами встановлено, що ПП "Крупське" придбано будівлю Планетарію у ТОВ "Центр Знань", власником та бенефіціаром якого воно ж і являється, що свідчить про обізнаність набувача про статус нерухомого майна.

При цьому, ПП "Крупське" у разі витребування у нього спірної будівлі до державної власності, має право на відшкодування завданих збитків. Так, згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Відповідно ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Вимогами ст. 661 ЦК України передбачено, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Отже кінцевий набувач ПП "Крупське", до якого заявлені вимоги про вилучення спірного майна, не позбавлене можливості відновити свої права на підставі ч. 1 ст. 661 ЦК України, пред'явивши вимогу до ТОВ "Центр Знань", у якого придбало це майно, про відшкодування збитків, внаслідок розгляду справи за даним позовом.

Вказане вище свідчить про відсутність у даному випадку порушення ст. 1 Протоколу до Конвенції.

Також судами проаналізовано висновки Європейського суду з прав людини зазначені при вирішенні справи "Фонд "Батьківська турбота" проти України" та виснувано, що обставини у справах "Фонд "Батьківська турбота" проти України" та у справі, що розглядається є різними з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду переглядаючи справу № 48/340 за нововиявленими обставинами у зв'язку з прийняттям Європейським судом рішення встановила, що укладаючи договір щодо спірного майна, ВГБФ "Батьківська турбота" покладався на судове рішення в іншій справі. А тому ВГБФ "Батьківська турбота" є добросовісним набувачем, який у силу приписів статті 330 ЦК України набув право власності на набуте за спірним договором майно, бо не знав і не міг знати, що Укрпрофоздоровниця не є власником майна і не має права ним розпоряджатися.

Тобто у справі "Фонд "Батьківська турбота" проти України" встановлено, що набувач майна не міг знати, що таке майно не належить продавцю, тоді як в справі, що розглядається, судами встановлено, що ТОВ "Центр Знань" було точно обізнане про перебування нерухомого майна у держаній власності, тому договір 2001 року укладений з недобросовісним набувачем, а ПП "Крупське", враховуючи принцип вірогідності доказів, а також поведінку сторін під час відчуження майна, ймовірніше за все також було обізнане про перебування майна, що має історичне значення, у державній власності і що таке майно було передане Черкаському товариству "Знання" УРСР лише на баланс.

У своїй касаційній скарзі ПП «Крупське» також, посилаючись на п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, вказує, що судами порушено положення:

- статей 86, 236, 237, 267, 270, 282 ГПК України - не встановлено факту виникнення у позивача права власності на спірне майно, у тому числі обставин порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася;

- статей 76, 77, 79, 91 ГПК України - встановлено належність нерухомого майна та підпорядкованість юридичної особи на підставі недопустимих та неналежних доказів, а саме: не засвідченої належним чином копії Положення про планетарії Товариств «Знання» як додаток №2 до постанови президії правління Всесоюзного товариства «Знання» від 24.02.1965 без надання основного документу, Переліку організацій, установ і підприємств, розташованих на території України, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні загальносоюзних громадських організацій, складеного протягом 1995-1996 років Фондом державного майна, інформації з мережі Інтернет та Вікіпедії;

- ч. 4 ст. 11 ГПК України - не застосовано практику Європейського суду з прав людини як джерело права, а саме рішення ЄСПЛ від 09.01.2025 у справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України», рішення ЄСПЛ від 09.10.2018 у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України».

- ч. 1 ст. 316 ГПК України - у порушення вказівок Верховного Суду у постанові від 20.11.2024 у даній справі апеляційним судом не з'ясовано наявність права у позивача на подачу віндикаційного позову, що пов'язано з фактом виникнення у нього права власності на спірне майно.

В свою чергу, Всеукраїнська громадська організація товариство "Знання" України зазначає, що оскаржувані рішення винесені з порушенням норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суди не дослідили зібрані у справі докази, та зроблені судами висновки не відповідають фактичним обставинам справи, суд апеляційної інстанції дослідивши безпосередньо в судовому засіданні 04.06.2025 докази здійснення факту видачі державою правовстановлюючого документу - свідоцтва від 10.03.2015, на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності за ТОВ «Центр Знань» не відобразив взагалі їх аналіз в постанові, що призвело до винесення незаконного рішення.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Згідно з п.п. 1, 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Таким чином, за змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

При цьому саме тільки посилання скаржника на те, що суди не в повному обсязі дослідили докази та не з'ясували обставини справи без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судові рішення.

Щодо доводів ПП «Крупське» про те, що судами не встановлено факту виникнення у позивача права власності на спірне майно і обставин порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, а також порушено вказівки Верховного Суду у постанові від 20.11.2024 у даній справі апеляційним судом не з'ясовано наявність права у позивача на подачу віндикаційного позову, що пов'язано з фактом виникнення у нього права власності на спірне майно - то вказані доводи спростовуються текстами оскаржуваних рішень та висновками, зробленими вище у цій постанові.

Колегія суддів також відхиляє посилання на те, що судами встановлено належність нерухомого майна та підпорядкованість юридичної особи на підставі недопустимих та неналежних доказів, а саме: не засвідченої належним чином копії Положення про планетарії Товариств «Знання» як додаток №2 до постанови президії правління Всесоюзного товариства «Знання» від 24.02.1965 без надання основного документу, Переліку організацій, установ і підприємств, розташованих на території України, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні загальносоюзних громадських організацій, складеного протягом 1995-1996 років Фондом державного майна, інформації з мережі Інтернет та Вікіпедії, то колегія суддів зазначає, що скаржник помилково ототожнює категорії належності та допустимості доказів та не враховує вимоги ч. 2 ст. 86 ГПК України, відповідно до якої саме суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.07.2022 у справі № 904/3860/19, від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.

Саме лише посилання скаржника на те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів без належного обґрунтування, не можуть ставити під сумнів судове рішення, прийняте відповідно до вимог ст. 236 ГПК України.

Скаржник не довів наявність порушень, встановлених законом, щодо порядку одержання доказів, що мають наслідки визнання їх недопустимими. Відповідно скаржником не доведено того факту, що судами для встановлення обставин, що мають суттєве значення, застосовані недопустимі докази у справі.

В той же час, доводи скаржника про те, що досліджені судом апеляційної інстанції докази є неналежними доказами, фактично зводяться до необхідності переоцінки їх змісту, що виходить за межі визначених ст. 300 ГПК України повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд зауважує, що у тексті рішення місцевого господарського суду зазначено, що представник ПП "Крупське" під час дослідження доказів зауважила, що належно засвідчених копій постанови президії правління Товариства "Знання" Української РСР від 30.09.1964 "Про назву, вивіски, печатки та штампи" організацій товариства "Знання" та листа від 03.05.1965 № 503 про віднесення планетаріїв товариства до певних груп фінансування оплати працівників прокурором так і не надано.

Місцевий господарський суд врахував, що прокурор, подаючи первісно такі докази зазначив, що вони ним отримані під час ознайомлення з архівними матеріалами в Державному архіві Херсонської області при досудовому зборі матеріалів для пред'явлення позовної заяви до Всеукраїнської громадської організації товариства "Знання" України щодо скасування незаконної реєстрації права власності на будівлю Планетарію у місті Херсон (вул. Воронцовська, 14) (справа № 923/69/20). Оригінали вказаних документів перебувають у третьої особи (або передані на зберігання до архівних установ м. Києва).

На запит прокурора до Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) директор архіву надала лише архівну копію "Положення про планетарії Товариства "Знання" союзних республік", зазначивши у листі, що у переглянутих документах Товариства "Знання" Української РСР за 1964 рік постанови Президії правління Товариства "Знання" Української РСР за 1964 рік постанови Президії правління Товариства "Знання" Української РСР від 30 вересня 1964 року не виявлено. Одночасно інформує, що документи Міністерства фінансів СРСР, Міністерства культури СРСР та Всесоюзного товариства "Знання" на зберігання до ЦДАВО України не надходили, тому архів не має можливості надіслати на Вашу адресу зазначені у запиті документи.

Враховуючи те, що Державний архів Херсонської області перебуває в зоні, яка була в окупації у 2022 році і на теперішній час неможливо знайти документи, що там знаходилися, суд доходить висновку, що такі обставини є поважними для врахування судом.

Водночас, такі документи не стали єдиними доказами, що підтверджують підпорядкованість Черкаської обласної організації товариства "Знання", на балансі якої перебував Черкаський планетарій, по владній вертикалі товариству "Знання" Української РСР та Всесоюзному товариству "Знання", і як прямо зазначено у тексті рішення - «навіть не враховуючи два зазначених документа суд доходить висновку щодо існування такої підпорядкованості з огляду на інші докази».

Що ж до посилань на те, що судами не застосовано практику Європейського суду з прав людини як джерело права, а саме рішення ЄСПЛ від 09.01.2025 у справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України», рішення ЄСПЛ від 09.10.2018 у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України, то суди обох інстанцій мотивували відхилення доводів про необхідність застосування рішення ЄСПЛ від 09.10.2018 у справі «Фонд «Батьківська турбота» проти України до даних правовідносин. В свою чергу, рішення ЄСПЛ від 09.01.2025 у справі «Федерація профспілкових організацій Чернігівської області» проти України» на час розгляду справи в суді першої інстанції не існувало. Крім цього, як вбачається з тексту вказаного рішення (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_k67#Text) у ньому зазначено, що своєю постановою від 19 лютого 2015 року ВГСУ визнав недійсним право власності організації-заявниці на будівлю, але не витребував її з володіння організації у зв'язку з характером її статутної діяльності, і у п. 29 рішення суд дійшов висновку, що постановою ВГСУ від 2015 року спірна будівля була залишена у користуванні організації-заявниці саме у зв'язку з її діяльністю, яка служила інтересам суспільства, що свідчить про відмінність обставин вказаної справи та справи, що розглядається.

Отже, наведена скаржниками підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень господарських судів попередніх інстанцій з цієї підстави.

Водночас ПП «Крупське» оскаржує судові рішення з питань правильності застосування положень ЦК України в частині застосування позовної давності та посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20, від 30.01.2019 у справі № 916/3171/15, оскільки, на його думку, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, а не позивач. Всеукраїнська громадська організація товариство "Знання" України також звертає увагу Верховного Суду, що суди проігнорували та не надали аналізу свідоцтву про право власності від 10.03.2015, що є порушенням принципу змагальності, диспозитивності, так як це суттєво впливає на правильне вирішення спору, в тому числі щодо застосування строків позовної давності. За доводами скаржників, держава в особі створеної Державою реєстраційної служби видала у 2015 році ТОВ «Центр Знань» видала правовстановлюючий документ і з цього моменту у Держави в особі Кабінету Міністрів України (за рішенням якого було створено реєстраційну службу), чи в особі іншого органу виключається необізнаність щодо майна та його правового статусу, оскільки державна реєстрація - це визнання державою права згідно зі ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 зазначено, що: позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У спірних правовідносинах суб'єктом прав є саме держава, а не її конкретний орган, тому зміна уповноваженого органу щодо розпорядження спірною земельною ділянкою і здійснення контролю за нею внаслідок внесення змін до чинного законодавства України не змінює порядку перебігу позовної давності.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності у цьому спорі, слід враховувати, коли про порушене право довідалася або могла довідатися саме держава в особі уповноваженого органу, у цьому спорі - з часу, коли власник довідався або міг довідатися про те, що спірна земельна ділянка протиправно вибула з його володіння у володіння іншої особи.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до положень ст.ст. 256, 261 ЦК України, позовна давніть є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звернутися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред'явлення позову особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою особою, відлік позовної давності обчислюється з того моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

ЄСПЛ у справі "Фінікарідов проти Кіпру" зазначив, що механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб'єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

А у справі "Богдель проти Литви" ЄСПЛ підтримав позицію Верховного Суду Литви про те, що позовна давність починається із дня, коли відповідний орган "здобув достатні докази для того, щоб довести, що публічний інтерес було порушено".

Судами встановлено, що прокурор стверджував, що про порушення інтересів держави шляхом незаконного відчуження державного майна Черкаській обласній прокуратурі стало відомо у серпні 2022 року під час вивчення інтернет-публікації видання "Про все.сk.ua" під назвою "Планетарій у Черкасах хочуть перетворити на готель, добудувавши кілька поверхів". Про порушення інтересів держави Кабінету Міністрів України, якого прокурором визначено позивачем у справі, достеменно відомо з жовтня 2022 року - з листа, що підтверджується запитом Черкаської обласної прокуратури від 14.10.2022 № 15/2-829 вих-22. Вказаним листом поінформовано Кабінет Міністрів України про дослідження обставин незаконного вибуття нерухомого майна з державної власності, яке перебувало у володінні ВГО товариство "Знання України".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 6 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу, зазначивши, що: «оскільки право власності територіальної громади м. Львова на спірну земельну ділянку було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли Львівська міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи.

Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.».

У постанові Верховного Суду від 09.11.2022 у справі № 592/5594/20 вказано, що «при визначенні початкового моменту відліку позовної давності суд повинен виходити з таких критеріїв оцінки поведінки позивачів, як добросовісність, розумність та справедливість, закріплених у статті 3 ЦК України, що відповідним чином висуває до кожного учасника цивільних відносин вимоги до обрання поведінки, яка має відповідати поведінці умовного доброго господаря та дбайливого власника. Розумність характерна та властива для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення норм, що здійснюється при вирішенні спорів.

Добрий господар повинен піклуватися про своє майно, вживати дії з його збереження та своєчасного захисту прав на нього протягом розумного строку. Особа не може вважатися дбайливим власником, якщо тривалий період не цікавиться своїм майном, не вживає заходів, які б вчинив добрий господар невідкладно, якщо не існує перешкод, що об'єктивно перешкоджали йому у вчиненні таких дій. Спірними правовідносини можуть вважатися протягом строку позовної давності, а випадку, якщо зацікавлені особи не звернулися до суду за захистом своїх прав у передбачений законом строк, правовідносини набувають ознак стабільності та передбачуваності».

Так суди у справі № 925/281/23 суди, мотивуючи свій висновок про те, що позовна давність у спірних правовідносинах не сплила, зазначили, що, зокрема, не свідчить про вибуття з власності держави реєстрація 27.02.2015 з відкриттям розділу, державним реєстратором Черкаського міського управління юстиції права власності ТОВ "Центр Знань" на об'єкт нерухомого майна: нежитлове приміщення Планетарію з прибудовами та підвалом, літ. А-1, а, а1, пд загальною площею 583,5 кв.м по вул. Байди Вишневенького, 14 у м. Черкаси (індексний номер рішення 19869291) з зазначенням підстави державної реєстрації рішення виконавчого комітету Черкаської обласної ради № 196 від 25.02.1960, акт приймання-передачі нерухомого майна б/н від 07.05.2001, договір про відчуження нежитлових приміщень від 07.05.2001 б/н, оскільки державна реєстрація не є підставою набуття права власності, а вважається лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. Також суди вказали, що посилання відповідачів та третьої особи на обізнаність держави в особі Міністерства юстиції України про порушене право з моменту реєстрації права власності на спірне майно за ТОВ "Центр Знань" у 2015 році є помилковим, оскільки позивачем є Кабінет Міністрів України, а не Міністерство юстиції України і у повноваження Кабінету Міністрів України не входить періодично моніторити реєстрацію права власності нерухомого майна за юридичними особами.

Водночас колегія суддів вважає, що порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 17.10.2023 у справі № 910/21220/21, від 20.06.2023 у справі № 922/2088/21.

За змістом статті 261 Цивільного кодексу України законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалася про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права. Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов'язань як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала би змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 910/15584/16, від 13.09.2022 у справі № 925/461/21.

Колегія суддів зазначає, що в разі, якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах, розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава (зокрема, цивільні, господарські), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 та постановах Верховного Суду від 12.12.2023 у справі № 917/1024/22, від 05.12.2023 у справі № 927/85/19.

Таким чином, і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18.

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 та постановах Верховного Суду від 05.12.2023 у справі № 927/84/19, від 20.09.2023 у справі № 922/3204/19.

При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади. Подібний висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц та постановах Верховного Суду від 17.01.2023 у справі № 911/1014/20, від 07.06.2023 у справі № 927/432/19.

Наведене правило пов'язане не тільки із часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Колегія суддів звертає увагу, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов'язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Аналіз Глави 19 ЦК України щодо "інституту позовної давності" в сукупності із нормами ГПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності, однак не обмежують його у перевірці правильності встановлення судами попередніх інстанцій початку відліку такого строку.

Касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

Проте судами вказаного вище не враховано, а також відмінності термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, констатовано відмінність ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації, і зроблено висновок, що до повноважень Кабінету Міністрів України не входить періодично моніторити реєстрацію права власності нерухомого майна за юридичними особами, який є передчасним в контексті відхилення посилань скаржників, що з цього моменту держава могла і повинна була дізнатися про порушення своїх прав, у зв'язку з чим судами не було спростовано презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, яка випливає з об'єктивного критерію («міг довідатися»).

Відтак, підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України касаційної скарги ПП «Крупське» в частині неврахування висновків Верховного Суду щодо правильності застосування положень ЦК України в частині застосування позовної давності, а також підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України касаційної скарги Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України в частині ненадання судами аналізу свідоцтву про право власності від 10.03.2015, так як це суттєво впливає на правильне вирішення спору, в тому числі щодо застосування позовної давності, знайшли своє підтвердження, а тому касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду, оскільки Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості досліджувати та надавати оцінку наявним у справі доказам.

Під час нового розгляду справи суди мають взяти до уваги викладене у цій постанові, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, встановити момент, коли держава в особі Кабінету Міністрів України довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, дослідити доводи учасників справи стосовно застосування позовної давності до спірних правовідносин, і залежно від встановленого та відповідно до чинного законодавства вирішити спір із належним обґрунтуванням мотивів і підстав такого вирішення у судовому рішенні.

З огляду на те, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню, а справа - передачі до суду першої інстанції на новий розгляд, з урахуванням статті 129 ГПК України розподіл судових витрат має здійснити господарський суд, який прийматиме рішення по суті спору, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Приватного підприємства "Крупське" та Всеукраїнської громадської організації товариство "Знання" України задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.06.2025 та рішення Господарського суду Черкаської області від 10.08.2023 у справі № 925/281/23 скасувати.

Справу № 925/281/23 направити на новий розгляд до Господарського суду Черкаської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.

Попередній документ

131821271

Наступний документ

131821273

Інформація про рішення:

№ рішення:	131821272
№ справи:	925/281/23
Дата рішення:	11.11.2025
Дата публікації:	18.11.2025
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Касаційний господарський суд Верховного Суду
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них; про державну власність, з них; щодо усунення перешкод у користуванні майном

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено до судового розгляду (29.10.2025)
Дата надходження:	06.10.2025
Предмет позову:	визнання правочину недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння

Розклад засідань:

Минулі засідання (31)

23.03.2023 10:00	Господарський суд Черкаської області
20.04.2023 14:30	Господарський суд Черкаської області
08.05.2023 12:00	Господарський суд Черкаської області
22.05.2023 14:00	Господарський суд Черкаської області
29.05.2023 11:00	Господарський суд Черкаської області
09.06.2023 10:00	Господарський суд Черкаської області
10.07.2023 15:00	Господарський суд Черкаської області
12.07.2023 14:00	Господарський суд Черкаської області
13.07.2023 10:00	Господарський суд Черкаської області
24.07.2023 09:00	Господарський суд Черкаської області
27.07.2023 09:00	Господарський суд Черкаської області
01.08.2023 09:00	Господарський суд Черкаської області
04.08.2023 09:00	Господарський суд Черкаської області
10.08.2023 14:30	Господарський суд Черкаської області
01.11.2023 14:40	Північний апеляційний господарський суд
22.11.2023 15:40	Північний апеляційний господарський суд
13.12.2023 15:00	Північний апеляційний господарський суд
20.03.2024 10:30	Касаційний господарський суд
10.06.2024 14:00	Північний апеляційний господарський суд
26.06.2024 15:40	Північний апеляційний господарський суд
07.08.2024 16:20	Північний апеляційний господарський суд
07.08.2024 16:30	Північний апеляційний господарський суд
20.11.2024 11:30	Касаційний господарський суд
05.03.2025 13:00	Північний апеляційний господарський суд
26.03.2025 13:40	Північний апеляційний господарський суд
23.04.2025 14:20	Північний апеляційний господарський суд
21.05.2025 14:00	Північний апеляційний господарський суд
04.06.2025 12:40	Північний апеляційний господарський суд
25.09.2025 12:00	Господарський суд Черкаської області
25.09.2025 12:10	Господарський суд Черкаської області
11.11.2025 15:00	Касаційний господарський суд